XIV. СУДОВА ІДИЛІЯ

Коли б Мартин Цимбалистий захотів простити свою злочинну линку, він міг не TO що знову ЖИТИ з нею, як чоловік із жінкою» а навіть врятувати від тієї кари, до якої її присудили.

Адже за тих часів навіть на вбивство та інші карні злочини дивилися, насамперед, як на вчинки, що порушують приватні інтереси, і якщо, наприклад, убивця, або злодій, мирився з потерпілими, і вони його прощали, то суд, здебільша, звільняв злочинців від кари, не забуваючи, звичайна річ, взяти штраф з них.

Такий саме випадок стався в Полтавському полковому суді в травні 1688 року.

Судили якихсь Педора Панченка та Гапку Пана- сиху з села Шостаків, спійманих на чужоложстві. Вони „добровільно обоє злость свою на себе визнавали": — A що ж, панове, наш то гріх. Юж то мієт бути рік, як п’яних нас диявол звів і пополнялисьмо вшетеченство, любо (хоч) то в Педора жона єсть, а в мене муж. Вольно вам, панове, з нами що хотіти чинити: самую правду вам повідаємо¹*.

Через те, що підсудні призналися, нема чого було далі провадити слідство, і суд вирік декрета, за ^[53] ириписом „Порядку" (част. 4 на арк. 131), „аби чужоложник Педор Панченко мечем був каран, а чужоложниця Ганка Панасиха у прент\'а аби бита була i од права малженського оддалена".

Але тут сталося щось несподіване. 3 юрби, що уважно слухала суд, виступив Панас, чоловік засудженої Гапки, „і не допускаючи жони своєї під карность, приняв собі опу за жону“... Зараз же, ідучи за прикладом Паиасовим, „тут же і Зінька, Педорова жона, прийнялася (заступилася) за мужа, пробачивши йому той злий учинок вшетеченства".

Що лишалося робити судові, бачачи таку сімейну згоду? Суд зараз же ухвалює іншого декрета: „I ми на жадання їх (невинних сторін) ізволивши карностю ганебною оних простуїтков даруєм..." Але й при цій нагоді судді не забули себе: „єдиак вину панськую і врядовую за проступство мають платити".

Якщо за перелюбство скасовувалося шлюб, то тут ще можиа вбачати деяку відповідність між злочином і карою, адже навіть за церковними правилами перелюбство було за достатню підставу для законної розлуки. Алс в Гетьманщині не тільки перелюбство, а й всякий злочин, що вкривав ганьбою невинну сторону з подружжя, був цілком достатня причина, щоб розв\'язати шлюб. Адже навіть крадіжка вкривала ганьбою не одноготільки злочинця, а й йогодружину, навіть дітей його, ось через цс й можливі були такі випадки в тодішній судовій практиці, як справа ба- ришпільської козачки Лихолапихи.

1665 року в баришпільському сотенному, а разом і ратушному суді розглянено справу жінки козака Лук’яиа Лихолапа, яку винуватили в крадіжці „кур- ти“ в якоїсь Носачихи.

Хоч Лихолапиха й нс признавалась, але докази були такі, що суд уже збирався визнати її за винку. Тоді потерпіла Носачиха заявила судові, що вона „не настоює", щоб Лихолапиху засудили. Судді, за звичасм, запитали думки „миру" (тобто присутніх на суді козаків і міщан), а „мир" увесь одностайно крикнув*.

„Коли той нс настоїть, кому шкода, а нам нащо".

Судові після цього нічого не зосталося, як скласти декрета, за яким Лихолапиху „даровано жадною карностю",тобто її звільнено від усякої кари. Проте, суддуі зверилися до присутнього тут на суді її чо-

ловіка Лук’яна з питаниям: „Чи прийме собі її sa жону, як жилисьте вперед?“.

Лук’ян так „одповів":

— Пане вряде! Я не хочу її міти собі за жону, коли вона з тих злих речей виводу собі не дасть (тобто не виправдається). A коли б дала вивод, що вона не єсть тому причинцею, можна б тому річ, A тепер її цураюся й не хочу за жону міти, болше неслави не хочу на собі носити, а діти при мні нехай зостають.

Судді, „вислухавши мови Лукьянової: „іж я цураюся її“, казали оноє діло признати і писарю записати", тобто узаконили заяву Лук’якову про його розлуку з жінкою-злодійкою.

Цього декрета ствердили підписами не тільки члени суду: війт, бурмістри та спеціяльно „зослаиі на тую справу од пана полковника" особи, але й деякі з присутніх на суді „на той справі зацні і віри годні люди“.

У січні 1694 року прийшов до ратуші полтавський житель козак Дорош Андрущенко і говорить бурмістрові:

— Коли б послати до удови Мартииихи Криворотої міських слуг, могли б вони з’імати її на чужоложстві, бо відаю певне, що в неї Іван Tpo- хименко, сердюк піхотного полку пана Кожухов- ського ^[54] ночуєт.

Бурмістер доповів про це війтові, і той дав дозвіл послати: Семена, сторожа гарматного, Гнилку „воротного" і Леська осавульця. Це й були слуги міські, що були в розпорядженні маґістратського уряду і нерідко виконували поліцейські обов’язки.

Опівночі ці слуги, разом з Андрущенком тихенько підкралися до дому Мартинихи, одбили двері ізнайшли сердюкаТрохименка на горищі босого і в „єдній кошулі", а його жупан і чоботи лежали на ліжку в Мартинихи. Йому дали одягтися, потім обрізали обом поли їхньої одежі й одвели до ратуші.

Ha другий день цікава пара стала перед судом. Мартиниху Криворотую запитали: „Чому ти так, не пам’ятаючи на боязнь божую і на карность посполитую, важилася при стаоості літ своїй до такої спросности удатися? I од которого часу з тим сердюком, пополняючи таковий гріх, ти жила?“.

Мартиииха „без усякого запринясся⁴\' (не зепере- чуючи) призналася:

„А що ж, панове, гріх мене спіткав тяжкий, просила я пречесиого отця протопопа полтавського, щоб меке з запорожцем четвертим браком звінчав.

Ta суд не зважив на це прохання і відповідно до „виразного самого добродія його милости пана полковника розказання“ ухвалив декрета: „Мартиииху Криворотую і Івана ссрдюка публіце в понеділковий торг до стовпа дати (тобто в базарний день виставити біля ганебного стовпа), якою карностю обох наказавши одпустити⁴⁴.

Зрозуміла річ, що Мартинисі довелося сплатити і „вину панську і врядовую“.

Слід відзначити цікаву подробицю. Домагаючися вступити в четвертий шлюб проти церковних правил, Мартиниха власне мала ґрунт для цього прохання за законами й звичаями, що тоді існували. У Маґдебурзькому праві про це просто сказано, що кожному вільно одружуватисястільки разів, скільки побажає, доки без жінки з:ставатися не може або не хоче, хоч їх умерло в нього три або чотири; так само й жінці по смерті чоловіків своїх вільно йти заміж за іншого. Иа Правобережній Україні (а саме на Волині) в XVI й XVII віці можна вказати кілька