ОБДУРЕНА ШИНКАРКА
У старій Гетьманщині через брак великих внутрішніх ринків та невеликий експорт хліба за кордон, велику вагу грало винництво. При тогочасному бездоріжжі й вивозити горілку на продаж було куди легше, ніж збіжжя.
Горілка давала великі прибутки, і за право вільно гнати горілку боролося старшинство, заможне козацтво, міщанство, духівництво, цехи й братства.Перед, як і в усьому тогочасному житті, вело старшинство та манастирі, намагаючися якомога більше корчем та шинкових дворів позаводити по містах і селах, на великих дорогах та перевозах. Тільки підданим — селянам заборонялося гнати горілку. Вони мусіли її купувати по панських та ма- настирських шинках. I якась велика корчма в мана- стирському селі на свято давала більше прибутку, ніж церква в цьому ж сслі з її молебнями, панахидами тощо.
Деякі спроби гетьманського уряду встановити оренди — відкуп на горілку, що давав прибутки гетьманському урядові, спричинялись до широкого невдоволення, і Мазепа мусив скасувати ці оренди.Че- рез те що була велика конкуренція, що кожен пан і кожен манастир мали іноді десятки шинків, горілка, мед і пиво продавалися надзвичайно дешево і все таки давали прибуток. Так само через те, що була така велика конкуренція, кожен пан і кожен ма- настир дбав про те, щоб у своєму шинку посадити
людину, яка б могла привабити до цього шинку більш відвідувачів. Ось через це на українському ґрунті виросла своєрідна постать, оспівана в цілій низці дум, української шинкарки — розумної, меткої, хитрої, не зовсім сталих принципів жінки.
Український шинок за тих часів правив — ми б сказали—за клюб. Це й було єдине місце, де можна було зібратися, вільно поговорити, розважитися.
I сюди заходили не тільки справжні п’яниці, заходили й старі статечні люди, погомоніти з приятелями, посидіти, розважитись. Нема чого говорити, що й духовні особи, які ніколи, ні за тих часів, ні за наших днів не цураються чарки, теж частенько заглядали до шинку.
Bci переїжджі або перехожі, кому не було де ночувати, так само знаходили собі притулок у шинку. Тут бувало чимало й всіляких бурлак, що мандрували з місця на місце, всяких мандрованих дяків, ченців — усіх тих, кого недоля гнала з місця на місце, хто шукав у шинку розради, як співається в одній чумацькій пісні.Журба мене а ніг валяв,
A я з туги та печалі,
Піду n корчму загуляю,
Шинкарочку одвідаю.
— Шинкарочко молода,
Усип меду ще й вина,
Усип меду ще й горілки —
Тепер в мсие нема жінки.
Звичайна річ, щоб догодити всім відвідувачам, щоб привабити їх, шинкарці треба було бути занадто меткою, занадто хитрою й занадто поблажливою. Отже, тогочасне суспільство, розважаючись у шинву, завжди ставилось до шинкарки з неповагою, вважаючи її за „нецноту", здатну на всяку лиху справу.
Зрозуміла річ, що шинок, даючи притулок найрізноманітнішим людям, часто ставав за притулок для всіляких „нетяг“, прибишів, всіляких злочинців,
що тут переховували крадене, збували його і сами знаходили собі тут притулок. За свідоцтвом сучасника, відомого стихотворця Климентія, багато шинків „в градіх, а найпаче де в полях" далеко від догляду, то були справжні притулки розпусти Ч
Звичайно, за професію шинкарки бралися зде- більша ті жінки, що їх суспільство викидало за свої межі: це були кинуті чоловіками жінки, нещасні удови і покритки. 3 них деяка частина, звичайна річ, знаходила собі розраду в шинкарюванні з його постійними п’яними веселощами, брудиими любовними пригодами, вічним гамором, вічним шумом, іноді бійками й страшними сутичками. Але багато намагалося вирватися з цієї нездорової атмосфери і повернутися до чесної, хоч би й важкої праці. Найкращий спосіб для цього був вийти заміж, хоч би в багатосімейну родину, хоч би як там доводилося працювати.
Шукала для себе чоловіка й Полтавська шинкарка Хвенна і думала, що нарешті, знайшла його. Але вибір був її невдалий: повірила вона бурлаці — п’яниці, якомусь Грицькові Бондаренкові. Вона й годувала його, і напувала, і жупани йому справляла, вірячи, що він візьме її заміж.
Ta Грицько не дуже поспішав з весіллям, та й не було чого поспішати, і кінець-кінцем, Хвенна переконалася, що її обдурив безсовісний пройдисвіт. 3 великого жалю не побоялася Хвенна сорому і прибігла до полкового суду (у лютому 1691 року).— Панове — скаржилася вона — любо той Грицько мені ґвалту жадного до чужоложства не чинив, однак уже зайшов третій місяць, як з.йшлисьмо на той гріх, бо він піднявся був взяти мене за жону. Которими словами його я упевнившися була йому [55]
повольна, і через немалий час мешкав він Грицько зо мною, ке бсз того, щоб і дитини мені не ггри- илодив. A тепер, як бачу, сміх той з мене учинивши, нінащо мене зводить. Прошу з його Грицька, як милость ваша уважите, святої справедливости.
Припровадили на суд і Грицька Бондаренка. Спершу він „тих нестатечних поступків таївся". Але коли судді наказали його „під кіевоє карання дати", мусів Грицько признаватися:
— Правда то есть панове, грішив я з тою Хвешюю молодицею од того часу, як і вона говорить. Тих своїх нестатечних поступків не могу ся затаїти, бсть і тое, що я опую Хвенну піднімався за жону взяти; а коли так сталося, що слово своє одмінив, воля єсть ваша, що хотіти чинити.
Грицько, очевидячки, думав, що суд зобов’яже його одружитися з шинкаркою і цілком байдужісінько вирішив уже скоритися цін неприємності. Але, який його охопив жах, коли судді зачитали такого декрета: „Приказуєм декретом нашим, аби оний Грицько Бондаренко посеред міста смертно киями був битий за тоє своє значноє проступство".
Певна перелякалася страшенно і Хвеїша. Вона ж прибігла до суду в надії, що суд примусить її Грицька одружитися з нею. Але судді, під впливом Маґдебурзького права, несприятливо ставилися загалом до шлюбів між перелюбами.
Ta все таки присуд був суворий, і деякі присутні почали просити, „аби Бондаренко посеред міста не був караний". Суднегайнозмінивприсуда: „Давшимісце прозьбі людейзацних, даровалисьмо оногоГрицька тим годним (заслуженим) каранням, однак панськая і наша врядовая вина плачена маєт биті конечне".
Дивно, що Хвенну не покарали. Це мабуть, єдиний випадок, що в такій справі винна в перелюбстві пішла з суду непокарана.
XVIII.