КИШІНСЬКИЙ ДОН ЖУАН

У сотенному мІсті Кишінці довгий час за городового отамана був багатий козак Степан Москаль. Мав вінщейіншешляхетське прізвище — Раєцький, але в Кишінці всі його називали Москаль або навіть Москалець, та й сам він, звичайно, підписувався цим прізвищем, що, певне, вказувало на великоруське походження його роду.

Був цей Москаль уже немолода людина, мав дорослих синів, нажив собі чимало добра й такий вплив мав на місцевого сотника, що фактично він, а не сотник керував сотнею. Користаючися з цього, Москаль наробив стільки злочинів, що на початку 1693 року опинився під судом, а далі сидіву Полтаві в в’язниці. Уник він кари тільки тим, що дав полковому судові урочисту обіцянку піти в манастир. До цієї обіцянки додав він ще дещо з свого майна, отож випустили його на волю.

Ta Москаль не дуже поспішав до манастиря чернечий одяг одягати. Він ще ретельніше, як раніше, узявся до свого господарства, почав їздити по ярмарках, торгувати й сподівався, що тії втрати на всілякі хабарі, якими він себе врятував, незабаром поверне. Але коли раніше Москаля боялися люди, бачачи його силу, то тепер минулося. Почали на світ ясний виходити, випливати всілякі його гріхи.

Ha початку липня того ж 1693 року до Кишінського сотенного суду прийшов місцевий козак Василь Ша- балда, „зять Петращишин" і почав скаржитись:

■— Панове вряде, і ви, пановоє товариство! Сталася в дому моєм без битности моєї шкода, що нема вісти де ся поділо намисто з кімнати каралевоє, червоноє з трьома червоними золотими полталяр- ковими, за якоє намисто жона моя матку свою рожоную не раз і не два укоряла, думаючи, що вона взяла і дітям дядьковим дала, і дівку Васили- шину крамарчииу хотіла до права позивати. Я теж і сам, вельми по тій шкоді жалкуючи, од того часу і по сеє время терпів і держав на пильном баченні, чи не міг би я де тоє намисто пізнати. A тепер я перечув, як під час ярмарку, бувшого в нас, в Кишінці, Грицько Гречиненко, п’ючи з товариством, з якоїсь причини проговорився, що „бачив я, каже, тоє намисто у Степана Москаля, як він пив у братерськім дому на кануні"¹.

Чувши тую мову от Гречиненка, Савка Горохов- ськиіі прийшов до мойого дому і сказав мені. Я тоє од Савки почувши і вельми з того обрадовавшися, освічаю тую мою крадіж, тепер прослинувшуюся, милостям вашим, і прошу святої справедливости".

Суд розпочав слідство. Грицько Гречиненко, запроханий до суду, свідчив так:

— Виділем, панове, тоє намисто таким способом. Був я той час канунником^{[56] [57]} і коли вийшов з погреба, тогді і Степан Москаль ішов з надвір’я, а, кинувшись до своєї кешені, вийняв з оної намисто Василевої господині (жінки потерпілого). Єднак не смів я йому, Москалцеві, говорити нічого, а давши товаришеві своєму мед з конвою, пішов до господи. Незабаром знову повернулися в дом братерський, а мешкаючая в том же дворі старушка сказала мені: „Тут, праві, показував Москалець намисто Василишине; чи ти, праві, не бачив". Я хоч і бачив, а сказав їй: „Ні, не бачив". Потім тая старушка сказала: „Москалець, носячи тоє намисто, говорить: „Отак козак добувся у Шабалдихи, тільки дайте мені ножа, піду і другії єще з шиї одріжу". Я почувши тії слова од баби, не одказуючи їй нічого, ані питаючись її об тоє, своє орудував, на що був од братства приставлеи".

Покликали до суду й стару Явдоху, запитали її, коли й як бачила воиа намисто в Москаля, і вона посвідчила так:

— Панове, часу того, як був канун братерський, єдного разу і Москаль пив на оиом кануні днсй з п’ять і якось, прийшовши в хату, показуєт намисто і говорить: „Добув я тоє намисто у Шабалдихи" і просить Даця Сидоренка ножа, щоб піти до Васи- лихи і другоє одрізати. Я теж, мало не щодня буваючи у Василя, познала, що то єсть істинноє Василишине намисто, і говорила Гречиненкові Гриць- кові чи не бачив і пін того намиста. Ha завтрашній день, почувши, що Василиха матір свою за тоє намисто ганить, а дівку крамарчину хоче до права притягнути, упоміналам (умовляла) її, Василиху, так мовячи „Василихо, не гріши на матку і дівки не турбуй".

Так і закінчилась перша „інквізиція", бо Степана Москаля не було на тон час у Кишінці.

Коли він прибув з дороги, його жінка Килина, з якою вінувесь час сварився, оповістила його про иовину.

Степана, мов грім ударив, аджеж Шабалда, його жінка Вуцька (Явдоха) та теща Ганна Петращиха, що жила з иими—це ж були найперші його приятелі,

Правда, з самим Шабаддою у нього не раз були сварки: було, як нап\'ється Шабалда, то й починає приставати до Степана: „Мовят люди, що ТИ 3 МОЄЮ ЖОНОЮ ЧуЖОЛОЖИш“. Було й до бійки доходить. Ta як виспиться, то перший приходить миритися. Ta до того Василь Шабалда рідко i дома бував: вік увесь час їздив, буп бо бариш- ник, торгував худобою. Але з Вуцькою Шабалдихою та з її матір\'ю Степан був найперший приятель. Обидві вони були дуже веселої вдачі, дуже ласі до всіляких бенкетів, бесід. To ж для Степана в усій Кишінці не було кращого притулку, як в їхній хаті: там він, як глузувала Киліяна, „і напився, і наївся і спати уклався!“

I ось тепер ці любі приятелі хотятъ зганьбити його перед усією Кишінкою, хотять винуватити його — та в чому — в крадіжці якогось намиста. Вони ж обидві знають, як отеє намисто йому дісталося. Дурний Шабалда, може, й не знає нічого, може й радий тепер поквитатися з иим, але як же Вуцька та її мати до цього допустилися. Хіба вони думають, що Степан не розкаже на суді поправді, хто йому дав теє намисто. A може це стара ІІстра- щиха мститься за те, що він колись, посварився з нею п\'яний, ІІрИ людях збив з її голови очіпка. Стара відьма дуже тоді розлютувалася і поклялася перед іконою, що до віку йому цього не подарує.

Степан поклав, що завтра ж він однесе їй куплений у Миргороді подарунок, поговорить добре з нею та з Вуцькою, довідається чого вони хотять, та ще треба 63/де повернути й намисто.

• •

Але на ранок не встиг ще Степан добрспоснідати, як прийшли по нього осаульці й потягли до ратуші

— Іди, мосьпане, до ратуша: там уже уряд засів для докопчення твоєї справи з ІІетращишиним зятем.

Прийшов Степан до ратуші, а там уже люду-люду, ледве протисся. Кожному хотілося послухати, як ото судитимуть вчорашнього отамана за крадіжку намиста в своєї ж приятельки. Скільки тут було недавніх щирих приятелів Степанових, які було й гостюють у нього, і частують його і по-приятельському з ним, по-братерському поводяться. Тепер же вони навіть не відповідали на вітання, а хто й відповідав, то так, наче з примусу, проти волі своєї.

Почалося слідство. Покликали свідків та вдруге допитали їх в присутності обвинуваченого. Грицько Гречиненко так заявив:

— Мої ласкавиї панове. Як иервей говорилем, так і тепер, при самом Степані, правдиве повідаю, що виділем у Москальця намисто червоноє, тілко ж йому Степанові нічого не говорилем. Поти мого сві- дітелства.

Другий свідок — стара Явдоха, так йому, Москалеві у вічі говорила:

— Степане. Правдиве повідаю, що виділам тоє в тебе намисто тогді власие, як прийшов ти з дому Василевого. Того часу і господиня твоя стала під вікном Василевим з Ігнатком (сином), зазираючи в хату.

Тепер судді звернулися й до Степана:

— A що, мосьпане, на такіє слушне на тебе по- казуючиєся доводи, що ти маєш одвітувати і чим одводитися.

Степан страшенно розгубився. He встигши попереду збалакатися з жінкою та тещею Шабалди, він не знав, як йому тепер виправдуватися. Спершу він присягався, що я, — мовляв, того не відаю, але свідки почали доводити йому, то він раптом не витримав і перед усім товариством почав просити Шабалду припинити справу, „обов’язуючись тоє намисто заплатити".

Це було все одно, що признатись у крадіжці.Так це зрозуміли й судді і всі присутні на суді. A Ша- бллда зараз же використав цю помилку свого ворога і, відмовивши миритися з ним, погіросшз суддів записати до протоколу, що Москаль зобов’язується заплатити за намисто. Судді виконали його бажання та, визнаючи цю справу собі за непідсудну, склали протокола, ствердили його „звиклою міською" печаттю та вручили Шабалді, щоб він міг подати „до зверхнійшого суду" полкового полтавського.

Василь Шабалда зараз же поїхав до Полтави, і за кілька день звідти прийшов кишінському сотникові від полковника полтавського наказ — арештувати Степана Москаля та вирядити до Полтави, „до туремного в’язнения".

Побачив з цього Степан, що в Полтаві не забули ще старих його злих учинків. За тих часів попередній арешт обвинуваченого практикувався звичайно в „горлових справах", тобто в таких карних справах, де підсудному загрожувала кара на горло. Ta за тодішніми законами можна було скарати на смерть злочинця й за звичайну крадіжку, а на милосердя суддів важко було сподіватися Степанові: він добре пам’ятав, як ото ледве-ледве врятували його приятелі-сотники, що з’їхалися до Полтави, як звичайно, вітати пана полковника з великодними святами. Він пам’ятав, як ледве випросили вони йому помилування та й то на тій умові, що він піде в ченці. Ta тепер доведеться мабуть, загинути ганебною смертю від ката. Так чи не краще зазнати кари за ті справжні злочини, яких так багато було в нього, аніж хитатися на шибениці, як якийсь нікчемний злодій, за якусь дурну „цяцьку". Багато тяжких злочинів накоїв Степан, але всетаки ніколи не доводилось йому до крадіжок удаватися. I Вуцька Шабалдиха і її мати добре це знають, і коли тепер винуватять Його в злодійстві, то роблять це тільки тому, що думають, що в нього, Степана, не стане відваги щиро розказати на суді, як ото дісталось йому теє намисто. Правда, доведеться признатися в тяжкому, ганебнішому злочині, але може ж бачачи його щире каяття, змилуються над иим судді, а вже Вуцька і стара Петращиха напевне „сказяться" від сорому, коли він розкаже всю правду.

Ідучи до Полтави, наказав Степан жінці своїй не повертати Шабалдисі намиста, а лишити його собі.

— Хай уже воно тсбі на подзвіння — навіть у цю хвилину не змогла змовчати Киліяна.

Ій ні трохи не було жаль Степана, і виряджаючи його, плачучи, як це годилося, вона кляла його всіма прокльонами, що він своїми злими вчинками довів свою сім^о до ганьби, до розору.

Сидячи в полтавській в\'язниці, Степан Москаль надумав письмовно подати свою сповідь у формі „супліки" (прохання) на ім\'я полковника Павла Семеновича Герцика:

— Мосьціпаие, полковнику полтавський, мой велцс ласкавий пане і найласкавший добродію!

Хочай вже явне грішником через ісконі вселука- вого і во мірудійствуючого врага диявола, яквидите, став я, однак, на бога маючи надію, і вашої милости, пана й добродія мого, не одчаюваюся ласки, а паче божої, котрий прийшов у мир не призвати праведних, а грішних на покаяніє. Так і я, міючи уфность (певність) в бозі, велце иокорно кланяючись, прошу слезно вашої, добродія, милости, аби і мене недостойного, іпаче всіх окаянного грішника(вислухавши мого доводу, яким початком стався скуток гріха) помиловано.

A то, мій милостивий пане, було так: Цього року прошлої зими, на день святителя Христова Николая, буп я в дому братерськім на меду, відкіль пішов до Жадана, кума свого, просити на мед. Аж тут Вуцька Шабалдиха невідомо куди іде і просить мене, аби їй дав таляра грошей: „Куплю, мовить, собі полотна на кошулю". Я їй нічого іншого не одказав, тілько велів себе на тім місці, де й просила, пождати. Прийшовши зась до Литовки шинкарки, которая в _меие брала мед, застав там і жону мою Киліяиу, і писаря городового, що пили горілку.

Казав я Литовці, щоб одлічила таляра.Питає мене жонамоя: „Нащо ти стільки грошей береш“. Яїй од- казав: „Що тобі до того. Тобі того не потреба питати¹*.

Одиіс я таляра Василисі, а вона взявши того таляра а рук моїх, казала меиі із собою до своєї хати піти, і там зараз зиею,Вуцькою, запам’ятавши страх божий, вчинили спросний (огидний) гріх. Тоді ж, в своїй господі Вуцька зняла з руки моєї сегиіт (перстень з іменною печаттю) щирозлотний, а я з неї зняв намисто, яке того ж часу і показував Грицькові Гречиненкові в братерськім кануні і бабі тій, якая в тім дворі мешкаєт.

Прийшовши ж додому, похвалився своїй жомі, мовячи: „Оце ж Киліяна я й князь, та вже персня нема — оддав Шабалдисі".

Ha другий день Киліяна посилала Литовку до Шабалдихи аби вернула перстень, а потім не вдержавшись і сама пішла, аж її стрітила Литовка і показала перстень і два золотих грошей, що Вуцька Шабалдиха дала.

Довго ж вона, Вуцька, терпіла, не правячи в мене того намиста. Аж сими вже часами первей Вуцька упомииалася оного намиста в мене—одказап їй — що нема, а вдруге сама Петращиха під своєю ж хатою питала про те намисто; я теж одказав і старій, що отого намиста немає в мене. Тоді просили мене обидві, аби того нікому не одкривав.

Відала про те й жона моя; тілко ж для того, те намисто таїлисьмо, що то есть річ не меншая (тобто цінна) і до того господарства свого щадячі.

A оце вже недавньогочасу Грицько Гречиненко і баба тая, которим я на кануні намисто показував, підпивши, визнали Гороховському, а Савка Горохов- ський одказав тоє слово Гречиненково Василеві Шабалді, Василь же Шабалда, чувши тоє слово од Савки, бігав аж до Зінькова, за Грсчиненком питати, а прибувши з Зінькова, презентував тоє признаття на уряді. У якім нризнатті чув я, що просив якоби то я у Дацька Сидоренка ножа і ходив з ножем до Вуцьки за другим намистом... A я не чуюся в тім, щоб мав у кого ножа прохати і ходити з ножем вдруге, і через те повонпив я признаття Гречинен- кове і притаївся того першого разу, що намиста не брап.

A раніше я з ним не таївся; і господиня моя, міючи жаль, що я з нею не битковав, сказала мені: „Що то єсть за намисто" і я перед нею не таївся.

B якій мірі маючи пишеписаних злостей вже не чиню себе свободним. A що неправедно на мене клеплють і злодійство вернуть, в тім полецаю (доручаю) себе вашій панській милості на вивод і в тім слізно прошу: як маєте високий розум і милость, помилуйте мя по великій своїй милості.

Б’ю чолом. Слуга і подножок Стефан Москаль¹¹.

Ta це прохання не справило сподіваного вражіння. Призначений був суд, де головував не полковник, а полковий обозний Адам Ненаденко.

Суд відбувався 24 і 25 липня того ж 1693 року. Приїхали з Кишінки і Василь Шабалда з жінкою та тещею, і жінка Степана Москаля з синами, і свідки. Чимало прибуло так само кишінських мешканців—одні просто послухати, адругі такиз певною метою.

Почавши розглядати справу, судді, насамперед, відзначили „залживоеть" (брехливість) обвинувачуваного, бо ж він і досі не виплатив Шабалді за намисто, як обіцяв зробити на першому попередньому слідстві.

Потім відбулася цікава сцена — зведення віч-на- віч Степана з Вуцькою Шабалдихою. Першому запропонували „аби он Євдокії Патрашковій у вічі тое говорив, як і в супліці“, щоб розказав, яким способом здобув він її намисто.

Степан сміливо розпочав:

— Мої милостивії панове. Вольно вам за такий сій тяжкий гріх, що я неєднократне чужоложив, і ммертелно мене удекретувати, чого я уже і годен. Тепер, перед милостями вашими стоячи, так говору: намиста того я не крав, але для порубства (перелюбства) і спросности гріха, пополнившагося з Петрашківною, з шиї її зняв, як і вона з руки моєї перстень зняла доброволне, бо тоді булись ЄДHO другому, для злої споличности, повольні. A на завтрашній день просила мене старая Петращиха з дочкою своєю, щоб я того намиста нікому не об’являв, „бо (мовит) то меншая річ єсть намисто, а як довідається про те старшина, то певне через те, що в тебе своя жона, а в дочки моєї муж єсть, будете обоє на розстані укопані *. Ta й худоба в обох пропаде". Я так і учинив на їх прозьбу, нікому про це намисто не об’являв. A коли тепер вони на мене злодійство звернули, то хоч моя жона, може, й вернула вже через уряд те намисто, однак, я до злодійства не знаюся. Бог мене нехай скараєт і на душі, коли говору неправду. ^[58]

Тут не стрималась стара Петращиха. Bona схопила свого зятя за руку, прожогом кинулася до су- дейського столу й заголосила:

— Наші милостивії панове, неправду той смердячий нес Степан Москалецъ на мою дочку, а на жоиу Василя зятя мого говорить. Власний він єсть тому нашому намисту шкодца, бо те намисто з кімнати в нас вкрадено., а щоб Явдокія таке з ним вчинила, тому тричі брехня. Це він із своєї запам’ята- лости та з гніву на нас говорить, щоб того злодійства позбутись.

Te саме, хоч і не таким запальним томом, як мати, ствердила й Вуцька.

Але Степан розлютувавшись перебив її: -

— Собако нечистая,самаж менепідвела єсииате, що я таївся. Муж твій Василь, правда, про те не відає, бо на той час і дома не був. A я з тобою мав спол- ковання перший раз, як жупаи до вас приніс, а вдруге поповнив з тобою, враже, нечистий гріх, коли вже завела єси мене до своєї господи, тоді ж я й намисто з твоєї шиї зняв. Нехай за тобою, поганко, глатка твоя присягне, єсли я не мав з тобою сполковаиия. A муж твой нічого не відає, бо по дорогах завше волочиться.

— A що ж, я присягну, коли уряд звелить — Iie так уже завзято заявила Петращиха.

Через те, що Литовський Статут дозволяв приймати і такий доказ, коли не було певніших, то судді об’явили Петращисі, що вона може, якщо бажає, „сумненням своїм за дочку поправити".

Але та, як видко, зніяковіла й заявила:

— Я маю присягнути в тім, що сама не відаю, чи чихила що моя дочка. Нехай ліпше зять мій присягає за жоиу.

Але Василь зам’явся ше більше

c^

сказав:

— A що, панове, чуючи одноголосную річ Москалеву, не могу і я присягнути за жону свою, бо ніхто нічийого поступку не відаєт, а звлаща я мало й дома буваю, нехай вона псу жона, а не мені, я теиерїї цураюсь — і з цими словами він у гніві вибіг з ратуші. Слідом за ним помчала й Петращиха. Гучний регіт розлігся гіо всій ратуші. Сміялися судді, сміялися свідки, сміялися й всі присутні. Навіть Степан Москаль злісно посміхався.

За кілька хвилин Шабалда, якого, очевидячки, заспокоїла теща, повернувся до ратуші й заявив, що він хоче присягнути за жінку, але тепер судді вже відмовили йому, бо він, мовляв, „з ратуші побіг з права, а друге — що мужові неприлично в такій справі присягнути".

Суд вирішив покласти цій скандальній „справі належитий конець" і об’явив декрета: „Аби за тоє намисто і правниє наклади було нагорожено Василеві Шабалді осьм коп грошей з Москамцевої худоби, которий чи тоє намисто укравши, чи теж через сполечность з Петрашковою гріха мів у себе і не вернув".

Власне кажучи, суд ухилився розв’язувати справу по суті, вважаючи її чи за неважливу, чи нез’ясо- вану, але на цьому не був кінець. Суд перейшов далі до розгляду другої справи, героєм якої був той таки Степан Москалець.

3 юрби, що уважно й пильно стежила за судом, вийшла немолода, непоказна, вбого одягнена жінка. Це була Вівдя Дудківна, удовиця з Кишіики. Несміливо підійшла вона до столу, і, вклонившись суддям, почала викладати свою скаргу:

— Панове судді, нехай я не відаю, чи правду або ні, говорить той Москаль на Петрашківну, а надо

мною, невно, мовлю, шидерства (глум) ЧИНИВ. A TO таким способом.

Мешкала я у Кишінці, у Грицька Бутка п сусідах^[59] з мужом іще Гордієм, есть тому років з п’ять. Єд- ного ж часу Степан Москаль, прийшовши до мене, сказав так: „Вівде, ходи до нас, нащось тебе моя Киліяна зовет“. Я, розуміючи, що тому була правда, пішла з ним до їх двору і скоро увійшла у двір, він, Степан, не відаю для чого, у стайню мене повів і там,не говорячи мені нічого, став усилствувати до гріху спросного.

Хоч я і одмовлялася не чинити того, мовячи, ЩО B ІІЬОГО своя господиня, а в мене муж єсть, однак, він мене на те зневолив. Нарікала ж я на нього, плачучи, що мене сироту на теє підвів, а Степан мені й каже: „Однак, твій муж винен мені за сіно, то менше ж йому буде одробляти, а я могу за те на вас оглянутись\'¹.

Я од його з стайні пішла і була й в хаті їх, і як прийшла від їх додому, гірко плакала перед мужом моїм, нарікаючи на нього ж, Степана, і на мужа свого, нащо він мене з ним до двору їх пустив.

Тоді муж мій сказав мені: „Нс журися, небого, однак уже у мене мало сили; що ж маєш чинити".

Було ж тоє, панове, межи нами посеред дня зимою, а хоча й на той час і людей много плуталося мимо двір їх, тілко ж для страху не чинилам ґвалту і крім мужа білш нікому не оповідала. I од того ж разу не мала я з ним, Степаном, сполковання.

A коли вже муж мій помер, мешкалам удовою два роки, а на третій прошлої осени, перед Покро- вою, як около города нашого двори скидано \\ тоді й Степан Москаль, свій двір із-за міста перенісши, всамом городі побудував, до якого двору позвав мене стайні мазати і поступив мені три вози дров привезти за мою працю. Мазала ж я ввесь день, аж до засвічення свічки і за свічкою вже домазувала. Тут Степан, прийшовши до мене у стайню, почав мене усиловне валяти і приводити до гріха. Я йому говорила: „Степане, змилуйся, тепер мене не займай, бо відаєш, що тепер я зостаю вдовою і в глину вся вмазалася та й Киліяна дома знайдується.

A Степан, не даючи мені говорити, зневолив до гріху. Од того разу я і на сюю дитину зайшла. A коли тепер для тої дитини, якій уже час приходить і родитися, просилам у нього без суду, щоб дав щонебудь, він не схотів дати і ще й з погрозами мене одправив. Через те, панове, прошу з його, Степана, справедливости, бо він в Кишінці не тільки зо мною мешкав в прелюбодіянії, але і з тою Литовкою, що його мед продавала, чужоложив".

Судді запитали підсудного:

— Чи була б тому істина, щоб він з тою Гор- дійкою, або з Литовкою спросне мешкав.

Схвильованим голосом відповів на це запитання Москаль:

— A що ж, панове, я в ваших руках зостаю: вільно вам, як хочете, мене скарати. Тому єсть істина, що я по кількокротнезтоюЛитовкою чинив злую спо- лечность та і з другою, Петрашківною Вуцькою; а щоб я мав на сюю плюгавую Дудківну і помислити, не тільки, що чинити з нею, або усилствовати, бог

¹ У сергші 1692 року до полтавського полку підступав s татарами Петрик Іванченко, конкурент Мазеии. Отже, уряд полковий, боячись що віп підійде під ГІолтаву, наказав поруйнувати двори поза містом.

Ш

м;і па душі нехай скараєть. Тільки мого од такої напрасниці виводу.

Тут раптом, несподівано виступила жінка Степанова Киліяна з синами. Дуже хвилюючись, плачучи вона сказала:

— He йміте йому віри, панове, бо він есть власний розпутник од давних часів, і пристав він до глене розпусно, і жадної учтивости в малжеиству святому не заховуючи, мешкав. Уже коли він сам па себе признав, що з Петрашкіьною і з Литовкою злую сполечиість мів, то певне, що й з Дудківною і з іншими вшетечними (розпусними) жонами CIipo- ciiocTb богомерзькую чинив. Коли вже бог мене визволить од такого збрудня!

Вельми раділам я, коли муж мій, за свої злиї і недобриї учинки, иайдуючись (перебуваючи) у в’я- зенні, гіросив панів сотників всіх о причину (про клопотання) до папа полковника і дав богові обіт у манастир пойти, коли його учинять свободним. Отже, злий і незбожний чоловік і бога обманув, не ставши ченцем, певне для вшетечеиства.

Тепер, милостивії панове, і я, і сини мої, слізне просимо, аби од такого збрудня зосталам свободна, бо всі його злиї діла од давна відаючи, не оголо- шала. A поневаж мене, при моїй старості, до вічної гаиьби і неслави привів, та й худоби мене позбавив, не хотячи йому далій того терпіти, прошу аби він, яко не заховуючий приказания божого, не був мені од цього часу в малженстві учасником і мужом моїм, бо не мужом моїм він був, але тираном. Прошу вас, панове, над ссбою змилування.

Важке, жахливе вражіння справила ця палка промова жінки проти чоловіка, сказана на суді в ту хвилину, коли справа йшла, може, про його життя.

He відчувала Киліяна ані жалю, ані милосердя до свого чоловіка. ІЇ певне глибоко вразила яскрава картина всіляких лихих учинків її чоловіка, що розгорнулася на суді. Ta ще, мабуть, більше обурювали її ті матеріяльні жертви, отії всі хабарі, штрафи, що ними доводилося рятувати чоловіка з напасти, та до того ж ще з майна, яке, здається, належало їй самій, а не чоловікові. Ось і зараз присудили заплатити 8 кіи Шабалді, можуть присудити від- нагороду й Дудківні, а там може з’являться ще й десятки інших жінок з такими ж претенсіями.

Як „справжня" господиня, хіба ж вона могла дозволити, щоб через чоловіка та гииуло майно. Дітям не потрібен такий батько, а їй і давно він не потрібний, як чоловік. Але, як од нього визволитися? Киліяна може й не думала про кару на горло для свого чоловіка: викрутився ж він ще недавно з більшого, як їй здавалося, лиха, і тепер воиа певна, теж мабуть, була, що справа кінчиться великим штрафом на полковника та суддів, як звичайно кінчалися такі справи.

A от, якби суд ще інакше покарав би Степана — розлучив би його з нею. Як ми знаємо, за тих часів, світські суди, а саме полкові мали право розв’язувати шлюб у справах таких, як ця, якщо невинний чоловік чи жінка прохали про це. Саме про такий декрет і прохала слізно Киліяна.

А.ле сталося інакше. Ії запальна промова, її обурення, докази розпусти Степанової — все це велике вражіиня справило на суд. I суд визнав за доведені такі „слушниє доводи" провии Степана Москаля: а) він сам на себе „супліковал, чинячися явним чужоложником“; б) „Вівді Гордійці дитину прижив і хоча і крився того, одводячись, будто не чинив 3 нею гріха, єднак суд йому не пойняв віри“; в) „обіт давши господу богу піти в манастир, а не пойшов“; г) „самая жона його одступуєт і не хочет за мужа міти^u.

Судді, порадившись, застосували до цієї справи \'вртйкул * книги „Порядок" (4 часть, арк. 12$), де сказано: „Чужоложник міет биті стятий“, тобто покараний на горло мечем. Отже, судді ухвалили декрета: „Той же карности і Степан Москаль зостав подлеглим".

Претенсію Вівді Дудківни (вона ж Гордійка), не задовольнили, а її саму наказали „дати до в’язення, нім (доки) дитя зродить¹¹, з тим звичайно, щоби потім покарати її за перелюбство. Щождо Вуцьки Шабалдихи, то не зроблено такої постанови, очевидячки тому, що суд не визнав за доведене її перелюбство з Степаном.

XIX.