ВСТУП
Серед важливих навчальних і наукових дисциплін історико-гума- нітарного циклу, або ж спеціальних історичних дисциплін, історія державних установ (також історія урядуючих інституцій, інституційна історія) виявилася, на наш погляд, незаслужено обійденою увагою як з боку істориків-дослідників, так і викладачів вищих навчальних закладів.
Такий факт можна пояснити багатьма об’єктивними та суб’єктивними причинами. Найголовніша з них полягає в тому, що в українському науковому середовищі досі відсутня спільна думка щодо значення урядових інституцій (як власних, так і іноземних держав, які здійснювали управління українськими теренами) у загальній схемі українського державотворення. Одні поважні історики вважають періоди бездержавного існування України здебільшого “пропащим часом”, періодом страждань, боротьби і трагедії українського народу, підкреслюючи, що “оголошувати своєю українською державою Російську, Польську, Австрійську тощо держави — неприпустимо1”, роблять акценти на “колоніальному статусі України” за тих часів1. Інші схильні говорити про наявність позитивних моментів, пов’ язаних з участю українців у розбудові уря- дуючих інституцій інших держав на власній землі. Вони наполягають на принциповому переакцентуванні рецепції “бездержавних” періодів, наголошують на “самодостатності українського народу”, підкріплюючи це прикладами творчої креативності та різноплановості ролей українців у державах, до складу яких входила українська територія. Такі історики впевнені, що “історія, в якій “неукраїнські” держави постануть як чималою мірою розбудовані українськими руками, сприйматиметься як доказ талановитості й сили свого народу, а не як мартиролог його поразок”2.
Така поліваріантність думок, цілком нормальна і навіть плідна для історіографічного процесу, на розвитку науки про урядуючі інституції позначається негативно.
Для неї визначення належності державних установ, спрямування основного змісту їх діяльності є базисним. Тому цілком погоджуюсь з останньою думкою, адже в противному разі доведеться говорити про державні установи України тільки і виключно відносно часів Давньої Русі, Гетьманщини XVII-XVIII ст. та дуже короткого періоду ХХ ст.До певної міри неусталеною є вітчизняна термінологія з цієї проблеми — навіть назва самої науки та навчальної дисципліни. “Історія державних установ” — це цілковита калька з російської мови, що є зрозумілим в умовах недостатнього розвинення власних досліджень. Проте, на наш погляд, доцільніше було б уживати національну інс- титуціознавчу терміносистему, ввівши до суспільно-наукового обігу і власну назву — “Історія урядуючих інституцій”. Така пропозиція має своє обґрунтування: як філологічне, так і змістовне. Історичну етимологію слова “уряд” в українській мові розглянув сучасний дослідник В. Поліщук. Він, зокрема, дійшов висновку, що за часів Київської Русі такого поняття для позначення влади чи представників влади ще не існувало. Давньоруська літописна мова знала цей термін у значенні “умова, договір”, і утворювала з нього дієслово “урядити” у значенні “встановити, облаштувати, заснувати, визначити, полагодити” тощо. Історик стверджує: “Згідно з цими значеннями, "уряд” початково означав установлену наперед домовленість (договір), засновану на полагодженні справ та умов, що утворюють певний порядок (право) та його правила”. Він відзначає співпадання західноєвропейського латиномовного терміна officium з оуряд/врад в офіційній мові Великого князівства Литовського (під впливом чеської актової мови), а з XV ст. — як стале визначення посад, що їх отримувала шляхта в умовах станово-територіальної моделі панування3. Тому ми вважаємо доцільним повернутися до історичної традиції та визначити назву нашого курсу як “Історія урядуючих інституцій в Україні”.
Змістовним аргументом, а водночас другим мовним, слугуватиме той незаперечний факт, що, власне, державні установи на українських теренах з’явилися досить пізно, у XVIII-XIX ст.
До того існували окремі постаті, посади, які здійснювали державні функції, державне управління. Втім, відносно періодів Давньої Русі, Великого князівства Литовського, взагалі Середньовіччя не може йтися про державу в сучасному розумінні цього слова, адже її репрезентував монарх (князь, король), а призначені ним особи чи органи обслуговували виключно його персону, стаючи таким чином квазідержавними установами — урядуючими інституціями.Певну традицію дослідження і викладання інституційної історії мають, насамперед, держави Європи та Північної Америки. Для визначення такої дисципліни англомовний світ користується кількома поняттями: “History of State Institutions”, “History of Governmental Institutions”, “History of Public Institutions” або “History of Public Bodies”. Кожен з таких термінів має свої особливості. Найбільш уживаними є останні, причому різниця між ними приблизно така сама, як між “державними установами” та “урядуючими інституціями”. Американські історики приділяють багато уваги дослідженню цієї тематики. Зокрема, при
Університеті Берклі (Каліфорнія) існує спеціальний Інститут урядових досліджень (Institute of Governmental Studies), який здійснює розвідки з історичного інституціоналізму як у США, так і в інших державах4. Аналогічні дослідження проводяться у Пенсільванському та Стенфордсь- кому (Каліфорнія) університетах5. Зрозуміло, що вивчення історії уряду- ючих інституцій різних держав світу посідає чільне місце у навчальних програмах згаданих університетів.
Навчальний курс “Історія державних установ” дуже поширений у вищих навчальних закладах Російській Федерації. Історія державних установ Росії та СРСР викладається в рамках історичної та історико- документальної спеціалізації, насамперед у Московському історико- архівному інституті Російського державного гуманітарного університету; він є обов’язковим у програмі Російської академії державної служби. Програми відповідних курсів, які запроваджено там, а також в Уральському державному університеті ім.
А. М. Горького, Казанському та Томському державних університетах, опубліковані в Інтернеті6. Разом з тим слід зазначити, що предметом досліджень російських істориків державних установ цілком закономірно є виключно питання діяльності центральних та місцевих установ на російських теренах. Натомість історія діяльності системи місцевих установ Московського царства/Російської імперії/СРСР на національних окраїнах, особливості їх формування та функціонування, як правило, лишаються поза їхньою увагою. Єдиний виняток — дві монографії сучасної московської дослідниці А. Ю. Бахту- ріної про російські державні установи на окраїнах імперії в період Першої.. . „ 7
світової війни .
Зовсім інший приклад маємо в Україні. Навчальний курс “Історія державних установ України” читається у Херсонському державному університеті. 2009 р. його започаткували у Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького для студентів архівознавчої спеціалізації (спеціальність 8.030303). Його внесено до програми навчання документознавців-менеджерів Київського національного університету культури і мистецтв, а також Миколаївської філії КНУКіМ. Від 2007 р. даний курс відновлений у київській Державній академії керівних кадрів культури і мистецтва (нині — Національній). “Історія державних установ Росії” входить до навчальної програми Таврійського університету ім. В. І. Вернадського (м. Сімферополь). Цим, фактично, вичерпується перелік вищих навчальних закладів, які дають своїм студентам систематизовані знання зі згаданої дисципліни. Жодна з існуючих академій управління (державна — Національна при Президентові України, приватна — МАУП) не наважилася включити спеціальні курси історії державних установ до своїх навчальних програм, хоча така необхідність є об’єктивно відчутною. Там викладаються лише курси історії державної служби (державного управління), що не тотожне інституціознавству. В окремих вищих навчальних закладах студенти опановують навчальні курси з історії української державності та державотворення, спецкурси з історії різних видів державних установ у рамках спеціальності “Історія держави і права”, але в цілому вони не можуть повноцінно замінити суспільно затребуваного курсу історії урядуючих інституцій з усією його специфікою.
Такий стан справ не можна визнати задовільним. Знання основ історії державних установ, насамперед, потрібне майбутнім історикам, документознавцям, архівознавцям — узагалі всім фахівцям із спеціальних історичних дисциплін. Знати, якими були та як функціонували урядуючі інституції в минулому, конче необхідно також спеціалістам з державного управління, правознавцям, політологам, одним словом, усім, хто вивчає політичний устрій, державний апарат, системи управління.
Підготовлену на базі лекцій, читаних у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтва, це видання не претендує на повне висвітлення навчальної дисципліни, оскільки є лише першою частиною загального навчального курсу. Він охоплює український інституціоналізм від появи першої документально та історично засвідченої національної держави — Давньої Русі — України та її урядуючих органів (ІХ ст.) до перших визвольних змагань початку ХХ ст. і створення новітньої Української держави — Української Народної Республіки.
1 Мицик Ю. Нове чи призабуте старе? // Дзеркало тижня. — 2009. — № 4 (732).
2 Яковенко Н. Лікнеп для професора // Там само. — 2009. — № 8 (736).
3 Див.: Поліщук В. Луцький замковий уряд в адміністративній системі Великого князівства Литовського до реформ 1564-1566 років // УІЖ. — 2003. — № 2. — С. 4.
4 http://www.igs.berkley.edu
5 http://www.stanford.edu/dept/history/
6 http://www.rsuh.ru/article.html?id=51192; http://www.hist.usu.ru/public2/my_img
7 Бахтурина А. Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. — М.: «АИРО-ХХ», 2000; Її ж. Окраины Российской империи: государственное управление и национальная политика в годы Первой мировой войны (1914-1917). — М.: РОССПЭН, 2004.
1.