ІСТОРІЯ ДЕРЖАВНИХ УСТАНОВ (УРЯДУЮЧИХ ІНСТИТУЦІЙ) УКРАЇНИ ЯК НАУКОВА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
Держава та її органи, що здійснювали безпосереднє управління підданими та контроль за ними, перебували в центрі уваги філософів, мислителів та політичних діячів від часу виникнення держави, усвідомлення цього соціального феномену.
Серед них — давньогрецькі філософи Платон з його концепцією “ідеальної держави”, що базується на справедливості; Аристотель, який виділив п’ять форм держави і поділив їх на “справедливі” та “несправедливі”; один із “стовпів церкви” Фома Ак- вінський з його доведенням божественного походження держави; Нікколо Мак’явеллі, який виділив три засадничі політичні блага: національну незалежність, безпеку держави, конституцію; а також Гуго Гроцій, Томас Гобс, французькі просвітителі, англійські правознавці, засновники марксизму та багато інших. Усі вони намагались осягнути цей феномен, дати йому раціональне або ірраціональне пояснення. Зокрема, англійський філософ Гобс називав його “великим Левіафаном, або, вірніше, (висловлюючись з більшою повагою), тим смертним Богом, якому ми під владою безсмертного Бога зобов’язані своїм миром і своїм захистом”\\ Інший британець, який жив на сто років пізніше, Джон Ст. Міль, навпаки, закликав не забувати, що всі політичні інституції “є людським витвором; ми зобов ’язані їхнім походженням та їхнім існуванням виключно людській волі”2. Історіографію такої проблеми, як формування поняття “держава”, становлять класичні праці Джона Бентама, Герберта Спенсера, Алексіса де Токвіля, Роберта Гнейста та багатьох інших видатних європейських і північноамериканських мислителів. У другій половині ХІХ ст. дослідження генезису, функціонування та вдосконалення органів державного управління склалось у спеціальну науку, яка отримала певну назву — історія державних (урядуючих) установ, або інституційна історія (інти- туціознавство).Поза сумнівом, вона є спеціальною історичною дисципліною, що має самостійний об’єкт історичного дослідження, власний предмет вивчення, методичний інструментарій і понятійний апарат.
Основне завдання цієї дисципліни як навчальної полягає в тому, щоб дати студентам системні знання про процес виникнення і розвитку держави та її апарату управління, історію державних (урядуючих) установ за певних історичних періодів загалом, а також історію окремих установ як фондоутворювачів, у ході діяльності яких були створені документи Національного архівного фонду України. Історія державних установ безпосередньо досліджує саму сферу історичного документотворення.
Російські історики-інституціознавці дотримуються думки, що історія державних установ як спеціальна наукова та навчальна дисципліна досліджує процес становлення та еволюції державного апарату, розглядаючи внутрішню організацію, практичну діяльність, питому вагу конкретних установ у механізмі реалізації завдань органів влади та управління. Вона виявляє соціально-економічні та політичні причини становлення державного апарату в цілому та окремих державних установ, з’ясовує організаційну будову державних інституцій, напрями діяльності в їх взаємозв ’язку, аналізує причини та наслідки заміни одних державних установ іншими. Водночас нею вивчаються внутрішня організація державних установ, їх компетенція, завдання, обсяги повноважень, функції, а також місце кожної в системі державного апарату тощо.
Натомість сучасні українські вчені, погоджуючись загалом з такими підходами, підкреслюють необхідність подальшого уточнення предмета й методів згаданої наукової та навчальної дисципліни. Вони слушно наголошують на двох засадничих моментах. Насамперед, на їхню думку, з якою варто погодитися, при розгляді завдань, функцій та напрямів діяльності органів державного апарату не можна обмежуватися дослідженням виключно державних установ. До кола об’єктів дослідження інституціознавства, окрім самих державних інституцій, потрібно залучати також недержавні інституції, що мали безпосередній вплив на процеси державотворення та управління державою. Зокрема, йдеться про громадські та політичні об’єднання, які в усі історичні періоди мали певний, подекуди визначальний вплив на діяльність та повноваження державних установ.
Досить згадати добу радянського тоталітаризму, коли державне управління здійснювалося за директивами компартійних органів, а державний апарат повністю зрісся з партійним. Також слід враховувати особистісний чинник, зокрема під час дослідження нетрадиційних або специфічних форм розвитку державного управління й системи державних установ. Більше того, на початкових етапах утворення системи державних установ особистісний фактор взагалі відігравав провідну роль, оскільки тоді основні функції державного управління здебільшого виконувала конкретна особа, а не установа. Помітною роль особистісного чинника була і в діяльності окремих державних інститутів, що формувалися на основі нетрадиційної культури функціонування державних установ в умовах значних відмінностей в історичному розвиткові, геополітичному становищі, економічній, соціальній, демографічній та етнічній специфіці різних регіонів України.Окрім того, обов’язковим є аналіз поступу системи державних органів у контексті проблеми реалізації урядової політики, що має виняткове значення для розуміння вітчизняної історії. Недостатньо вивчити законодавство і зрозуміти, задля чого уряд вживав тих або інших заходів, створював або ж ліквідовував державні структури, — необхідно встановити, до яких реальних наслідків привело практичне здійснення таких проектів. Еволюцію державної системи слід аналізувати, виходячи не із загальновизнаних заслуг ініціаторів реформ, а виключно під кутом ефективності й життєдайності самого державного апарату. Головним індикатором цього є створення діючого і ефективного механізму злагодженої роботи всіх органів державної влади, а також взаємодії центральних та місцевих державних установ, що забезпечує єдність усіх частин держави, цілісність її території.
1.2.