Правова система

Згортання реформ 60-х років, зміцнення командно-адміністративної системи призвело до посилення уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. Повною мірою це виявилось у порядку та змісті кодифікації права, яка розпочалася наприкінці 1950-х років.

У 1958-1984 рр. було прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік щодо 16 галузей права і сфер суспільного життя. Кодифікаційні роботи сприяли подальшому вдосконаленню законодавства, з’явилися Зводи законів СРСР і Зводи законів УРСР.

Конституційне законодавство набуло подальшого розвитку з прийняттям 7 жовтня 1977 р. Конституції СРСР. На її основі позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 р. була прийнята четверта й остання Конституція УРСР. Конституція складалася з преамбули і розділів: I. Основи суспільного ладу УРСР. II. Держава і особа. III. Національно-державний адміністративно-територіальний устрій УРСР. IV. Ради народних депутатів УРСР і порядок їх обрання. V. Найвищі органи державної влади і управління УРСР. VI. Місцеві органи державної влади і управління в УРСР. VII. Державний план економічного і соціального розвитку УРСР і бюджет УРСР. VIII. Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд. IX. Герб, прапор, гімн і столиця УРСР. X. Дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

Конституція проголошувала Українську PCP соціалістичною загальнонародною державою, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей.

Як уже зазначалося, Конституцією були внесені певні зміни у визначення основ суспільного ладу, в систему органів державної влади, судових та правоохоронних органів. За своїм змістом і призначенням вони спрямовувалися на зміцнення командно-адміністративної системи. Конституція декларувала суверенітет УРСР та її право вільного виходу з CPCP, але механізм здійснення цього права не передбачався. Розходились з життям конституційні норми, що встановлювали демократичні права й свободи громадян (свобода слова, друку, зборів, мітингів, демонстрацій; право об’єднуватись у громадські організації; гарантії недоторканності особи тощо).

На подальше вдосконалення радянської представницької системи були спрямовані Закони СРСР “Про статус народних депутатів СРСР” (1979 р.), “Про порядок відкликання депутата Верховної Ради СРСР” (1979 р.), Укази Президії Верховної Ради СРСР, якими визначалися основні права й обов’язки районних, міських, районних у містах, селищних і сільських Рад народних депутатів та інші акти.

Адміністративне законодавство розвивалося шляхом видання законів та інших актів, що регулювали відносини в окремих сферах і галузях державного управління. Адміністративно-правові норми містили Загальне положення про міністерства Союзу РСР (1967 р.), Положення про окремі міністерства та відомства, законодавство про місцеві Ради.

Адміністративні правовідносини регулювалися загальносоюзними статутами та кодексами: Повітряний кодекс СРСР (1961 р.), Статут залізниць СРСР (1964 р.), Митний кодекс СРСР (1964 р.), Ветеринарний статут СРСР (1967 р.), Кодекс торгового мореплавства (1968 р.).

13 жовтня 1980 p. уперше в історії радянського права були прийняті Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про адміністративні правопорушення. На базі загальносоюзних Основ 7 грудня 1984 р. був прийнятий Кодекс Української PCP про адміністративні правопорушення. Завданням законодавства Української PCP про адміністративні правопорушення визначалася охорона суспільного ладу yPCP, соціалістичної власності, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого порядку управління, державного й громадського порядку, зміцнення соціалістичної законності. Кодекс мав п’ять розділів: I. Загальні положення. II. Адміністративні правопорушення і адміністративна відповідальність. III. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. IV. Провадження у справах про адміністративні правопорушення. V. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Адміністративним правопорушенням визнавалась протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права й свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Кодекс визначав види адміністративних стягнень. Вік, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність, становив 16 років. При цьому до осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, передбачалося застосування переважно заходів впливу (зобов’язання попросити вибачення у потерпілого, попередження, догана тощо).

Цивільно-правові відносини врегульовувалися нормами Цивільного кодексу 1963 р. Дещо розширили сферу цивільно-правового регулювання норми Конституцій CPCP і yPCP. Так, громадяни CPCP отримали право на судовий захист від посягань на їх честь і гідність.

Pозвиток сімейного законодавства спрямовувався на зміцнення сім’ї, захист інтересів матері та дитини, охорону здоров’я молодого покоління. 20 червня 1969 p. було прийнято Кодекс про сім’ю і шлюб УРСР, який базувався на положеннях Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про шлюб і сім’ю (1968 p.). Кодекс складався із шести розділів: загальні положення, шлюб, сім’я, опіка і піклування, акти громадянського стану, застосування законодавства України про шлюб та сім’ю до іноземців і осіб без громадянства. Основними завданнями Кодексу визначалися: зміцнення сім’ї; побудова сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі, позбавлених матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поваги усіх членів сім’ї; виховання сім’єю дітей; охорона інтересів матері й дитини. Законним визнавався лише шлюб, укладений в органах загсу. Визначалися умови вступу до шлюбу: взаємна згода, досягнення шлюбного віку (18 років для чоловіків і 17 — для жінок), неперебування в іншому шлюбі, дієздатність, відсутність близької спорідненості. Припинення шлюбу здійснювалось у судовому порядку. Розірвання шлюбу в органах загсу допускалося за взаємною згодою подружжя, якщо воно не мало неповнолітніх дітей, а також у випадках розлучень з особами, безвісно відсутніми, недієздатними чи засудженими до позбавлення волі на три і більше роки.

Кодекс урегульовував особисті й майнові відносини у сім’ї між подружжям, між батьками та дітьми, між іншими членами сім’ї, відносини, які виникали у зв’язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану.

Норми житлового права містив прийнятий Верховною Радою УРСР 30 червня 1983 р.

Подальшого розвитку набуло трудове законодавство. 10 грудня 1971 р. Верховна Рада УРСР прийняла Кодекс законів про працю УРСР (КЗпП УРСР), який набув чинності з 1 червня 1972 р. Кодекс, відтворюючи положення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (1970 р.), визначав правові засади й гарантії здійснення громадянами права на працю. КЗпП УРСР складався з 18 глав і містив норми про колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та компенсації працівникам; охорону праці, працю жінок; працю молоді; пільги для робітників і службовців, які суміщають роботу з навчанням; профспілки та участь робітників і службовців в управлінні виробництвом; трудові спори тощо.

Конституція УРСР 1978 р. серед основних прав громадян визначила право на працю. Під ним за Конституцією малося на увазі право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру — включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, а також із урахуванням суспільних потреб. Зазначалося, що сумлінна праця є обов’язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина.

Водночас законодавство спрямовувалося на посилення боротьби з порушниками трудової дисципліни, прогульниками. 1983 року приймаються Постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС “Про посилення роботи щодо зміцнення соціалістичної дисципліни праці”, “Про додаткові заходи щодо зміцнення трудової дисципліни”. На зміцнення трудової дисципліни спрямовувалися зміни до трудового законодавства, внесені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 р. Зокрема до злісних порушників трудової дисципліни санкціонувалося застосування таких видів стягнень, як переведення на певний строк на нижчеоплачувану роботу, зменшення прогульникам чергової відпустки на кількість днів прогулу та ін.

Завдання правової охорони навколишнього природного середовища вирішувало аграрне й природноресурсове законодавство, яке набуло розвитку у досліджуваний період. Особлива увага приділялась правовій регуляції використання земельних ресурсів і охороні землі. 8 липня 1970 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий Земельний кодекс УРСР, який набув чинності з 1 січня 1972 р. Відображаючи положення Основ земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік (1969 p.), він встановлював монопольне право власності держави на землю. Кодекс містив одинадцять розділів: I. Загальні положення. II. Землі сільськогосподарського призначення. III. Землі населених пунктів. IV. Землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення. V. Землі державного лісового фонду. VI. Землі державного запасу. VII. Державний земельний кадастр. IX. Державне землевпорядкування. X. Вирішення земельних спорів. XI. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

Правовій регуляції раціонального природокористування слугувало прийняття Основ водного законодавства Союзу PCP і союзних республік (1970 р.), Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про надра (1975 р.), Основ лісового законодавства Союзу PCP і союзних республік (1977 р.), Закону CPCP про охорону атмосферного повітря та про охорону й використання тваринного світу (1980 р.). Відповідно до загальносоюзного законодавства були прийняті Кодекси Української PCP: водний (1972 р.), про надра (1976 р.), лісовий (1979 р.).

Норми кримінального права містив Кримінальний кодекс yPCP 1960 р. Проте з 1961 по 1984 р. до текстів його статей було внесено чимало змін і доповнень. Найважливіші з них: положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості (липень 1969 р.); введення інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці (червень 1970 р.); поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, та вичерпний перелік його видів (травень 1972 р.); введення відбування покарання у колоніях- поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширення кола засуджених, до яких могли застосовуватися умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутого покарання більш м’яким (лютий 1977 р.) та ін. З метою приведення кримінального законодавства у відповідність до Конституції CPCP 1977 р. і Конституції yPCP 1978 р. до КК були внесені зміни і доповнення термінологічного характеру. Подальші зміни й доповнення, які вносились у КК, були спрямовані на посилення боротьби з хуліганством (червень 1981 р.), рецидивною злочинністю (липень і жовтень 1982 р.), розкраданням державного і громадського майна (грудень 1982 р.) тощо. Cеpед видів покарання домінувало позбавлення волі, що призвело до переповнення виправно-трудових установ та неефективної їх діяльності.

Забезпечення виконання кримінального покарання покладалося на виправно-трудове законодавство. 23 грудня 1970 р. був затверджений Виправно-трудовий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 червня 1971 р. Він базувався на положеннях Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 11 липня 1969 р. Сутність основних положень ВТК УРСР 1970 р. збігалася також із нормами Виправно-трудового кодексу УСРР 1925 р. У кодексі визначався порядок та умови відбуття покарання, регламентувалась діяльність виправно-трудових установ. ВТК УРСР 1970 р. мав 8 розділів, які містили 23 глави (126 статей). Перший розділ визначав завдання та порядок застосування виправно-трудового законодавства. Другий — висвітлював загальні положення виконання покарань. Третій розділ врегульовував порядок та умови виконання покарань у вигляді позбавлення волі: види виправно-трудових установ, режим, умови та порядок організації праці, засади виховання, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, матеріально- побутового забезпечення і медичного обслуговування, матеріальної відповідальності осіб, позбавлених волі, заходи безпеки й підстави застосування зброї. Четвертий і п’ятий розділи визначали порядок і умови виконання покарання у вигляді заслання та вислання. Шостий — порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт без позбавлення волі. Сьомий розділ висвітлював підстави звільнення від відбування покарання; розкривав порядок здійснення допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, нагляду за особами, звільненими од відбування покарання. Норми восьмого розділу врегульовували питання участі громадськості в перевихованні засуджених.

У подальшому Основи виправно-трудового законодавства СРСР були доповнені розділом про порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р.). 15 березня 1983 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про порядок і умови виконання покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених. Цей акт врегульовував виконання таких видів покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або спеціального звання, штрафів, конфіскацій майна, громадського осуду.

Норми процесуального законодавства містили Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1963 р. і Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 р., а також відповідні Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цих актів розширилось коло учасників процесу, збільшились їх процесуальні права, чіткіше розрізнялися докази і засоби доказування. Водночас у досліджуваний період відбувався подальший розвиток процесуального законодавства. Так, Положення про попереднє взяття під варту від 11 липня 1969 р. чітко визначало порядок застосування цього запобіжного заходу. Відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення звинуваченому про закінчення попереднього слідства й подання для ознайомлення усіх матеріалів справи. Його участь у попередньому слідстві не була обов’язковою. Лише за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі в справі і з моменту пред’явлення обвинувачення.

Конституція УРСР 1978 р. закріпила в цілому демократичні принципи процесуального права: здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом; відкритість та гласність судового розгляду; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів і підпорядкування їх тільки законові; право обвинуваченого на захист; провадження судочинства українською мовою або мовою більшості населення місцевості; право осіб, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, на участь у судових діях через перекладача і право виступати у суді рідною мовою. Проте не завжди ці принципи втілювалися у життя.

Правове становище УРСР у складі CPCP попри закріплену Конституцією 1978 р. суверенність характеризується політичною, економічною та ідеологічною залежністю від союзного центру. B умовах абсолютної монополії КПРС на владу відбувалося зміцнення позицій партійно-радянської бюрократії.

Посилилась централізація державного механізму, судових і правоохоронних органів.

Зміцнення командно-адміністративної системи призвело до уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. B умовах панування бюрократичної номенклатури порушувалися права й свободи громадян, придушувались прояви пробудження національної свідомості українського народу.