XI. ГОСПОДАР I РОБІТНИЦЯ

У трьох дальших нарисах побачимо, яке тяжке становище було наймичок, як часто-густо господарі, зловживаючи в свого стану, знущалися з своїх челядниць, і як за ці знущання досить легко могли відкупитися.

У Новому Санжарові проживав „славетний" міщанин СенькоШапочник. Славетними називали того часу найбагатших міщан-купців чи ремісників. Такий був і Сенько. I одружений він буя з дочкою багатого полтавського купця Куща, мав добрий статок, водив компанію з місцевою старшиною та духівництвом, і в своєму місті його вважали „зацною персоною".

Через оце все Сенько буїв дуже гордий, бундючний, любив глузувати з усіх, в кого в кишені менше грошей, ніж у нього, а через те, що на ринку в нього була комора з пивом, медом і горілкою, то важко було йому бути тверезою людиною. A як нап\'ється, бувало, Сенько Шапочнмк, то йому й гетьман не страшний, не то що сотник його кум і товариш на бенкетах. Ось через це гшяцтво й трапилася з Сеньком, як він пізніше казав сам, пригода.

Було це на свято взимку 1687 року. Повернувся Сенько з церкви з обідні не додому, а в комору, де шинкувала його жінка, і иривш з собою прияте* лів, що, як і він, вистоявши довго святкову службу, шдчупали, що в них страшенно пересохло горло. Після медів та оковитої розійшлися приятелі по своїх хатах їсти пироги. Захотілося їсти й Сенькові і почав кликати додому жінку.

Але на свято торгівля була така, що жінка не хотіла кидати комору на челядників (хто ж його знає, чи не приховає який з них яку копійчину). Отож вона не схотіла йти, а порадила чоловіка піти додому самому, а там уже наймичка Пазька його дооре нагоду

He став сперечатися Сенько.

Крім ГІазьки, в домі не було нікого, бо вся челядь зосталася на ринку помагати господині. Скучно було Сенькові одному сидіти за столом, і він почав частувати Пазьку Але та сором’язливо відмовлялася пити, Він схопив її за руку, Пазька вирвалась і втекла із світлині. Роздратований п’яішй господар погнався за нею в пекарню, і справа кінчилася зґвалтуванням.

Пазька була проста дівчина, сирота, але їй відома була вимога „права носполітого‘\\ що потергііла повинна зараз же „оповідать свой ґвалт“ стороннім людям, які б иа суді засвідчили справедливість її скарги. Ta до кого їй було звернутися, коли поблизу садиби Сенькової не було жодної хати,і їй не можна було нікуди одлучитмся. Тільки ввечері, коли прокинувшись, хазяїн послав її по пиво, вона забігла до тітки та до діда і з плачем оповістила, яке спіткало її нещастя, „оказавши і знак на кошулі" (сорочці). Ti негайно запрохали сусіда, поважну людину, Якима Бірлютеика, і він, за їхнім проханням, того ж вечора, пішов до Сенька й просто в вічі почав його ганьбити.

Можна собі уявити, якніІ галас стався n домі коли жінка Ссньковадшіалася ироповішу. Але Сень- ко аж иі трохи не зніяковів. Hia назвав Бірлютен- ка дурнем, що легковажно вірить бабським спльот- кам, а Пазьці почав погрожувати, що вона не мине катівських рук за те, що насмілилась такий наклеп звести на таку „зацну" особу, як він.

Щоб запобігти скарзі, Сеиько на другий день покликав до себе иа обід пана сотника й іншу старшину, а так само отця протопопа й всіх місцевих попів. Почастував їх усіх гарненько, а потім, як гості в илися, він, удаючи з ссбс цілком неповинпу людину, поскаржився шаиовиим гостям, якої, мовляв

неслави він зазнав від навісної наймички, що її він

#%/

сироту, як добра людина, притулив у себе в своему домі, і яка тепер ие інакше, як підмовлена його ворогами, так зухвало, безсоромно ганьбить його добре ім\'я.

Звичайна річ, гості в один голос заявили, що треба бути цілковитим дурнем, щоб повірити такому наклепові, а отець протопоп, щоб розважити господаря, нагадав про Иосипа Прекрасного та інших „благочестивих" людей, що зазнали таких же, як ось і він, Сенько Шапочник,наклепів.

Ta Пазька була вперта: як не му чився з нею спершу парафіяльний пін, а гіотім і сам протопоп,— вона все своєї правила. За попівством дійшла черга до старшини. Пазьку передав хазяїн в руки сотенного уряду. Що не день, то й збираються бувало сотник, старшина й духовні отці до Шапочника, відкривають щось неначе, як спільне засідання духовного й світського суду над Пазькою; а господар вже дбає, щоб судді були і не голодні й п’яні, і веселі. Тепер уже не тільки умовляли Пазьку, а ще й лякали її, били і навіть під арешт Ьрали. Ta Пазька н тут виявила дивну для її років непохитність. Як незнущалися з неї, вона раз-у-раз твердила, що пан господар справді таки „збавив її панянства".

Так тривало два тижні. Нарешті Пазьці пощастило втекти до Полтави, і тут вона подала скаргу на господаря до полкового суду. He міг цей сул притушити справи.

7 грудня того ж 1687 року призначений був розгляд справи, і на цей день викликали до Полтави і Шапочника, і свідків.

Ha чутку, що судитимуть багатого міщанина, в якого було багато родичів і серед полтавського купецтва, до ратуші зійшлося стільки люду, що не могли вміститися в самому будинку. Ta й суддів було більше, ніж звичайно. Головував иа суді полковник Федір Жучепко. Поруч нього сидів присланий на той час до Полтави гетьманський ревізор п. Захарія Шийкевич, далі — полковий суддя Петро Буцький і городовий отаман Іван Красноперич. 3 міського уряду були присутні війт Максим Петрович Попенко і бурмістри Процик Дмитрович і ГаврилоПрокопович.

Як звичайно, судді, насамперед, запропонували скривдженій викласти перед усіма свою скаргу. Соромлячись, несміливо, заливаючись слізьми, почала ГТазька свою промову:

— Панове! Господар мій, міючи собі жону, а я виього служилам цнотливо, бога не боячись, зґвалтив мяпанянства (дівоцтва) позбавивши усиловне по своїй волі.

— Якого ж часу і иа якім місці Секько той гріх поповнив,—запитали судді.

У відповідь на це Пазька розказала, як ото сталося з нею теє нещастя.

Потімвиступилидіді тітка потерпілої і пред’явили судові „лице“, тобто речовий доказ злочину, а саме сорочку своєї родички з знаками „позбулого паиян- ства“, а сами сказали:

— Панове! Готовисьмо сумлєнням иадіим підняти (тобто присягти), що того ж дня, увечір, прибігла до нас Пазька, приятелька (родичка) наша і ґвалт свій нам озиаймила. I зараз послалисьмо до Сенька Шапочника, зацного чоловіка, Якима Бірлютенка, аби той гріх і ґвалт в позбиттю пакяиства перед очі йому предложити. Він, те лехце собі поважаючи (легковажачи) над бідною сиротою, а хотячи гріх свій покрити, запобіг собі духовенства, щоб йому помощними були в тій справі. A миумилостей ваших просимо скутечної справедливости.

Нгрешті, судді звернулися до обвинувачуваного:

— Яктоти, незбожиику, міючи собі жону, важився, осташвши боязнь божую гріх той вшетєчний поповнити (вшетеченство—перелюбство).

Алс Семен Шапочиик „того таївся¹¹, ие хотів призншатися.

У цеІ часзакінченабуласудоваекспертиза:„зацния“ жінки з числа, може, присутніх на суді або ж навмисіе запрохані оглянули уважно „лице“ і заявили

иа Божкову пасіку, девони,якїм показала потерпіла дівчина, бачили в траві потолоку і сліди, де Божко рубав обручі та драв лико. Отже, вони гадали, що „самая істота в нецнотливих поступках на Івану Божку слушне ся показала".

— Панове, змилуйтеся надо мною. Я уже і спо- віди святої вислухалем. Гріх то мене сноткав, що я, міючи жону, тогом ся гріху смертслиого допустив.

Суд, „взглянувши в право Майдебурзькое", саме в книгу „Порядок" визнав, що „той збродеиь Іван Божко, по сповіди, міс* на горлі скаран бити стя- ттям шиї, а попєваж усиловие просив нас Божко над собою змилування, даровавши його смертельної кариости, приказуєм, аби Map’ї нагородил слушно за збавлештє панянства її, з нагорожгнням вини панської і нам, врядові належної.

До декрета додано докладного реєстре що саме має дати Божко своїй служниці: „юроза єдка, якую сама сподобає,⁰ овець п\'ятеро, кур^па ше- іггуховал, барашками подшитая; ложиик (перина) i подушка; плахта една, сорочок жіночих тр*, наміток дві, чоботи червониї, пояс штучкоаий, хліба на Божкових нивах сама собі нажне. A що рок служила, за тое особливо платити повинен"» Так недорого заплатив Божко за свій „смертельний" грх.

Ще дешевшою ціною визволив з біди козакміс- течка Соколки Процик Гончаренко свого сина що теж винний був у гріху „вшетеченства". 1683poKy перед сотенним Сокольським судом, стала млода вдовиця Вівдя Сидаківка, служниця Гоичарекова. Вона заявила таку скаргу:

— Мої ласкавиї гіанове! Мешкалам в ГІрцика Гончаренка робою в дому його — жона його заяла

мене прясти о дом; мешкалам час не малий і роби- дам, до чого ся угловила.

Аже чого ткнулось. UpoiiMK Гончаренко з самою (тобто з жіккою) до Голтви на ярмарок поїхав, а нас з Семеном і з малими дітьми на господарстві покинули. Теди Семен, син Проциків, став зо мною гратися і жартовати, а далі мене так підвів, що й гріх ізо мною, як із жоною, до приїзду старих строїя. Уже і; старі приїхали, а він того не перестав. Старі ся поп’ют і vz чуют, а він до мене вночі ІірИЙДС І 30 мною, так як і з жопою, блуд чинячи, мешкаєт,— праві, мене юж за жоиу полицаєт (за жінку вважав). Я йому во всем жо сих час повольна була, та вже старі постерегли і мене од себе отогнали.

Сстенний суд спершу тільки й зробив того, що наказав записати що скаргу „до скадиійшої уваги, нім (соки) слушний довід стаие“. Що це був за довод (доказ) невідомо.

Кінець-кіицем справа надійшла до полковника Гер- цика, про присуд якого довідуємося з коротенької замітки в актовій книзі: „За тоє чужеложство сам ІІрсцик Гончаренко, визволяючи сина свого Семена пршів коня і оддав до двору полковничого^.

Зіробив, як бачимо, на цій справі тільки полков- ник.Про віднагороду Вівді нічого не говориться, ні сова в присуді. ГІевне, на цьому справа й стала.

Я видко з актів, випадки зґвалтування челядниці— це було побутове явище. Як бачимо з наве- дени прикладів, господар завжди міг заплатити

бІк, то нездорова бнсь пішла" і так її з полу зігнав, і вона вставши пішла і лягла на лаві. A щоб я їіі що чинив, неправду вона говорить, бог бн мене скарав. Ие винен я, панове, тому учинку, що вона на мене складає".

Ha експертизу запрохали „старих невіст (жінок), добре на том знаючихся", які, оглянувши кошулю, одноголосно заявили:

— He єсть то, панове, слушниї знаки ґвалту, бо і не иа тім місці належало, і крови немає.

Після цього суд об’явив декрета. Через те, що Орншка під час ґвалтування не волала, що вона не довела свідком і „вже по трьох днях, коли їіі нагороди не дано, тоді до суду з злости об’явила за побудкою тітки своєї", то, керуючись 12 арт. IV розд. Статуту, суд у даній справі не визнав „жодного ґвалту" і за наклеп наказав тую дівку Оришку скарати канчуками.

Але не міг же суд задовольнитися тільки цією карою. Судді потрібували реальнішого. От через це суд ухвалив далі: „А помовленнй Кузьма од ґвалту любо (хоч) і волен зостався, однак, пе згода (не зовсім), але має за тоє, як сам признався, що тую дівку за живіт пощупав, виною звиклою скаран бути", тобто заплатити звичайний штраф на користь суддів.

Так невинно потерпів за своє щире признання Кузьма.