IX. ЖОРСТОКА ЖІНКА
Справа була в селі Мачухах, поблизу Полтави, на початку вересня 17G0 року.
Жив там якийсь Денис бідняк, без прізвища навіть. Пробурлакувавши все життя, захотів він на старість мати собі притулок і пристав у прийми до немолодої вже бездітної вдови Оляни Бурковчихи, що мала й хату, і ґрунт, і невеличке господарство.
Денис був роботяща людина. Чимало сил покладав він на господарство, і здавалося, що обом старим жити собі, віку доживати в добрій згоді. Ta одне лихо. Оляиа була така жінка, що саме ото про неї ii приказку складено: „Це така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи подавав“. Постійно люта, ввесь час лайлива, лютої вдачі, Оляна питалася тим, що вона, мовляв, господиня, а чоловік її—то бурлака, наймит. Ta вона й справді псБериула свого чоловіка на справжнісінького найглита.
День-у-день, раз-у-раз доводилося Денисові чути лайки, прокльони, а то навіть і штовхана якогось дістати. У жінки була щей приятелька Тетяна Яциха, теж із того кодла, що й вопа. Вони частенько пиячили вдвох, і Яциха завжди глузувала з бідолашного Дениса. Довго колишній бурлака „поносив“ од жінки „мкогі\'С біди, досади і унічіженія", нарешті урвався кому терпець, і вік наважився кинути свою „любу11 дружину і йти в шпиталь — цей останній притулок усіх старих, хворих і немічних бідняків. Але тоді
05ДНЯК1Е без платні вимагали вступного
й до шпиталю не пускали, а копу грошей. Хоч і нікчемна
була ця сума, та в бідного Дениса, що всі сили снсї покладав па роботі не иа своєму, а жінчиному господарстві, ніколи таких грошей ке було. A жінка не давала і вимагала, щоб вік ще жнива одбув, а далі хай іде, „хоч під три чорти".
Денис слухняно виконав і цю вимогу, звіз хліб
із поля, поклав у скирти й почав настирливо прохати жінку відпустити його з миром, дати йому копу грошей для „зкупленняся в шпиталь" і пову свиту.
Ta яка ж була рація Оляні позбутися такого щирого робітника, що йому й платити не доводилося, і вона, глузуючи з чоловіка, наказала йому одчепитися од неї, не правити дурниць, а сама пішла в корчму до приятельки.
Повернувся нещасний бурлака на тік, а там стоять стіжки — його „кривавая праця", наслідок його нестерпучої праці. Страшний одчай і лють охопили Дениса, і він „з великого жалю", не пам’ятаючи себе від гніву, взяв та й підпалив ці самі стіжки, а далі вхопив свою драну свитину, натяг шапку на голову і пішов „світ-заочі“.
Збіглися зараз же сусіди, знялася страшна метушня. Прибігла з шинку й Деиисиха. Вона зараз же догадалася, чия це робота, й почала кричати: „Ой, доженіть, ой, приведіть мені того клятого палія, того старого собаку".
Коли стихла пожежа, двоє сусідів, обурені на Дениса, бо ж підпал погрожував і їхнім садибам, сіли на поза й погналися за втікачем. Вони догнали Дениса далеко за селом, зв’язали, привели иа місце пожарища і перші почали бити палицею. Прибігла потім Оляна, схопила голоблю і била зв’язаного чоловіка, доки хотіла. Потім покликала ка підмогу свою приятельку Тетяну й наказала їй бити вилами. He витримав бідний Денис таких побоїв, ліг трупом.
A далі пішло, як звичайно. Зібрався суд розв’язати справу про таку нечувану „злость", з’явилися
небожізабитогоКалеиик і Пилип Науменки, жителі сусіднього з Мачухами села Федорок. Винуватили вони Оляну Денисиху, як „иринципалку забойства“, та її помічників: Тетяну Яциху, Юська Литвина і Павла Білика. Першим допитали Юська Литвина, щоо їздив ловити Дениса.
Його спитали:
— 3 яких мір та з ким ти Дениса бив.
Він відповів:
— Правда, панове, піГмавши його і привізши до його току, і немного бив оного з Павлом Біликом, тілько ж вишниною і вдарившисьмо по кілка разів, оставилем оного, а сам пішов до отамана оповістити, що його Дениса піймали і привезли; і коли вже з отаманом прийшлисьмо, застали жону його Олену Денисиху та Тетяну Яциху, коториї його били: Оляна оглоблею, а Яциха вилами, і так од того бою мало і жив будучи, якби годин в дві чи в три умер, которого вже і розв’язалисьмо неживого.
Запитали Павла Білика:
— Чи й ти тому бою притомним (учасником) був?
— A щож,панове,—відповів він.—Булотоє.Бояк привіз Юско з Педором Дениса, пойманого, а я стеріг вогню, щоб не розполопився, тоді Юско велів мені дві вишнини вирізати і так я, вирізавши йому одну, а собі другую, билисьмо його потім, зв’язаного. Юско ж до отамана пішов, а я стеріг оного тут. Тут прийшла Денисиха, а взявши з стріхи оглоблю, била його тирансько. Потім прийшла Тетяна Яциха, і мало вжежнвого заставши, теж била вилами, допитуючися: защо ти, мовит, злий сине, на мене маєш за зле і говориш, будто ти через мене не маєш мешкати з жоною своєю. Як уже прийшов Юско з отаманом, застали Дениса тільки що живого, однак вже не говорив, которий того ж час.у і богу душу оддав.
Тетяну Яциху спитали:
— За що ти Дениса била? Вона сказала:
свойого, не толко горлом мает биті карана, алс й почтівость і всю маетность втратить, а тоєю кар- иостю ганебною маєт биті карана: по ринку волочачи, кліщами тіло торгати, а потому в міх скуряний, всадивши до него пса, кура, ужа і кошку, зашити і где найглубік до води втопити; тим же теж оби- чаєм і помощники мають бчті карані".
Навряд чи така занадто вже вибаглива кара була в ужитку в самій Литві. Відомі процеси про муже- вбивство ка Волині закінчуються звичайною карою иа горло від руки ката; тим мснпіе цієї кари могли вживати на Лівобережній Україні. He спинилися на ній і члени Полтавського полкового суду: „А поне- важ в нас того обичаю не заховують (додержують), теди, запобігаючи ми такій злості, аби иромеж людьми, а звлаща (особливо) межи малжеиством (подруж- жям) оиая не множилася, якая на Оляну Денисиху показалася, що вона, не пам’ятаючи на ночтивість стану малжеиського і жадного ніколи пошанування мужеві своєму не чииячи, овшем (а навпаки) завши його при старости уничижала, з дому його гокила, а на остаток, як з інквізиції показалося, свити ед- иої і копи грошей для вкупляшіяся в шпиталь йому не дала, і тим злость взгнітивши, що він пашню свою запалив, о смерть його з помощниками своїми приправила,— мдє вона подлуг нинішнього декрету кіньми по ринку волочаиа і кліщами торгана, а на остаток має смертелне четвертоваием скарана бути сама одна, а помощники її повинні головщину кревним Денисовим платити і вину панскую і врядовукЛ Схвалюючи такого суворого присуда, судді не могли ке усвідомлювати, що по суті тут не було вмисного убивства, а що сам небіжчик своїм вчинком дуже розпалив свою жінку, і та в стані страшного роздратування і била його.
Ось чоглу решту учасників злочину покарано легко, а Денисиху, яка по суті нс більш за нмх винна була к убивстві, присуджено до лютої кари, яку закон встановив за вмисне мужевбивство. Ta в даному разі, очевидячки, на суд велике враження справило тс попевіряшш Денисозе, що призвело його до підпалу. Очевидно перед ними розгорнулася картина великих знущань Дениснхи з чоловіка і це й вплинуло па суддів, що певне, й сами знали, що то є люта жінка.Денискха загинула лютою смертю, а її спільники добре поплатилися майном своїм. Смерть бідолаш* ного Дениса тільки полковникові та суддям велику користь дала.
Потім вій звернувся до голови суду, полковника Федора Жучекка:
— Добродію мій, зарятуй мя грішми, а я тобі за тиї гроші вічисте (навіки) пущаю той мій хуторець з виноградом.
Де ж було не згодитися на таку пропозицію полковникові. І ось тут же на суді, зразу ж склали формального „реестра", де точно вказано, що саме заплатить полковник за Леська, за отой хуторець виноградний, а саме: протопопові за похорон й сорокоуст полковник „поступіл коня доброго" ціною в 40 золотих і „на заплачення долгов иебожчиков- ських дав готових грошей 40 золотих без золотого і без трьох чехів". Щсждо виплати головщини і вини врядової, то полковник заявив, що він „В TOM датку за Леська не заступуе" (:ie хоче нічого давати). Головщииа за людину простого стану, за Статутом, дорівнювала 25 копам литовським; як цінували вину врядовую невідомо, але очевидно, що платити довелось би більше, ніж коштував лісок над Коломаком, отже, полковник відмовився його набувати. Де дістав ще грошей Лесько, не знаємо.