ВИКОРИСТАННЯ ФОКУС- ГРУПИ І ПСИХОДРАМИ

Видатний американський адвокат Джеррі Спенс активно використовує при підготовці до процесу фокус-групи і психодраму, довівши ці методи до досконалості. Фокус-група — це люди, набрані за випадковим вибо­ром у районі, де буде проходити суд, які наче представляють присяжних засідателів.

При цьому з’ясовують, які факти і аргументи будуть найбільш пере­конливими для людей, яких ми називаємо присяжними. Фокус-групи використовують і політики, і рекламні агентства. Зразком використання фокус-груп в Україні є передача Шустера на українському телебаченні. Для фокус-групи потрібна тема (вона визначається обставинами справи) і мозковий штурм для визначення і обміну асоціаціями, думками, а також ідея про методику захисту.

Розкриття історії (тобто того, що відбулося із підзахисним) здійсню­ється через психодраму — своєрідний метод групової психотерапії, який полягає в тому, що розповідає свою історію не тільки людина (пацієнт), а й інші люди, які стають на її місце і оповідають цю ж історію присут­нім вже від себе і через себе. Особливістю психодрами при підготовці до судового процесу є те, що історію розповідають в теперішньому часі.

Хтось із присутніх грає роль обвинуваченого, і здійснюється постанов­ка, наближена до судового процесу. В аналогічному порядку здійснюють і підготовку свідків. При застосуванні психодрами застосовуються такі техніки: обмін ролями, дублювання, техніка дзеркала, конкретизація, максимізація і монолог.

Не слід залишати прокурору повний контроль за процесом. Тому у виступі обвинуваченого може прозвучати певний план захисту та спрос­тування доказів обвинувачення так, щоб у суду і присяжних виникли об­ґрунтовані сумніви. І, звичайно, у певних випадках доцільним є мовчання обвинуваченого. І тоді було б доцільно, щоб міг виступити адвокат, і не тільки в судових дебатах.

Джеррі Спенс стверджує: якщо адвокат не готує свідка до дачі по­казань, то це можна назвати злочинною недбалістю. Певну історію (яку відстоює захист) у реальному суді можна розповісти за допомогою самого обвинуваченого, а також свідків захисту.

Ось репетиція допиту свідка захисту (тобто прямий допит), яку про­водить Джеррі Спенс. На відміну від перехресного допиту тут головний герой не адвокат, який веде допит, а підготовлений свідок (назвемо її Ширлі):

— Де стався цей інцидент?

— У багатоквартирному будинку на Бет-стріт у Талсі, штат Оклахома.

— Якщо стояти на вулиці лицем до будинку, як він буде виглядати?

— Це цегляний будинок з одним під'їздом. Стіни покриває грязюка, під одним вікном напис фарбою. В деяких вікнах на третьому поверсі немає фіранок, деякі, де вибито скло, закриті картоном.

Якщо свідок не може згадати такі подробиці, то потрібно разом із свід­ком приїхати на місце події та вказати на деталі, які мають значення. Джеррі Спенс змушує свідків говорити так, ніби вони не в суді, а безпо­середньо на місці, де розгортаються події, що є предметом обвинувачення.

Такий опис місця з подробицями із вуст свідка дає упевненість суду, що це спостережлива людина. Сцена із свідком продовжується:

— Як можна підійти до під'їзду будинку?

— До нього веде хвіртка, а від неї бетонна доріжка до передніх дверей.

— Коли ви дивитесь на хвіртку, то що бачите?

(Джеррі Спенс звертає увагу на те, що не просить свідка розповісти по пам’яті, що вона бачила. Вона повинна бачити це тут і тепер.)

— Хвіртка зламана і висить на одній петлі.

— Із чого вона зроблена?

— Щось із кованого заліза з витим орнаментом.

— Відкрийте хвіртку.

— Вона вже відкрита і висить на одній петлі.

— Що ви бачите за хвірткою?

— Дворик. Невеликий, приблизно такий, як ця кімната, де ми сидимо.

— Що ви бачите у дворику?

— Недоглянутий газон.

— Це місце чимось пахне?

— Так.

— Який запах ви чуєте?

— Тяжкий запах вулиці і машин.

— Коли підходите до будинку, що ви чуєте?

— Гул вуличного руху, шум автомобільних двигунів.

І так далі... Спенс визнає, що в цей момент можуть послідувати заперечення опонента в американському суді. Тим більш це може ста­тися в Україні.

— Який зараз час?

— Дві години після полудня.

— Якого дня і місяця?

— Двадцять восьмого липня. Жарко.

— Де конкретно ви знаходитесь у цій сцені?

— Я йду по тротуару і підхожу до хвіртки.

— Куди ви направляєтесь?

— У магазин, щоб купити продукти.

— Що відбувається в цей момент?

— Я бачу афроамериканцу, який намагається відкрити двері будинку.

— Як далеко ви знаходитесь від під'їзду будинку?

— Метрах у шести.

— Покажіть, де знаходяться двері.

— Давайте поставимо стілець, щоб позначити, де знаходяться двері.

Такі наглядні дії роблять сцену реальною і допомагають підготу­вати свідка до процесу.

— Опишіть цю людину.

— Він худий, років тридцяти, лисуватий, ростом приблизно метр вісімдесят.

— У що він одягнутий?

— На ньому поношені штани, кросівки і біла футболка.

Ми запитуємо свідка, що вона бачить (але не що бачила). Ведіть допит у теперішньому часі, щоб залучити в дію присяжних.

— Де знаходиться людина, яку ви описали?

— Біля дверей будинку. Він намагається відкрити її, але полі­цейський біжить до нього з одного боку, а його напарник — з іншого.

Ми просимо свідка показати положення, в якому знаходився афро­американець, коли вона його побачила. Вона підходить до місця, яке позначила як вхідні двері, лягає на підлогу і залишається лежати протягом наступних запитань.

— Що відбувається зараз?

— Двоє поліцейських тримають цю людину і б'ють гумовими кийками.

— Ви можете впізнати в залі суду поліцейських, яких бачили в цій сцені?

Вона піднімає голову.

— Так. — Свідок показує на двох поліцейських, що сидять за сто­лом зі своїми адвокатами. У обох похмурі обличчя, в яких вгадується жорстокість.

— Ви впізнаєте поліцейського Бейтса?

— Так.

— А офіцера Харлоу?

— Так. Це ті, що били цю людину.

— Ви можете впізнати людину, яку вони били?

— Так. Він сидить за вашим столом.

— Як ви його впізнали?

— Як і всіх інших. Це він. Я б впізнала його в будь-якому місці. Наша свідок все ще лежить на підлозі.

— Що відбувається з вами?

Незважаючи на звернення «ви», в цьому місці свідок перетворюється на нашого клієнта, Дерріка Сміта.

— Поліцейський Бейтс б'є мене по голові і тілу.

— Що ви робите у відповідь?

— Я кричу: «Не бийте мене! Не бийте мене! Будь ласка, не бийте мене більше!» Я плачу і кричу.

— Що робить поліцейський Харлоу?

— Він теж мене б'є.

— Що робите ви?

— Я закриваю голову руками — ось так. А коли вони починають мене бити по тілу, я теж намагаюся захиститися.

Я прошу Ширлі встати і передаю їй лінійку.

— Припустимо, це гумова палиця. Покажіть, що робить поліцей­ський Бейтс з Дерріком Смітом, який зараз лежить на землі.

— Він б'є містера Сміта кийком — ось так. — Вона б'є лінійкою по місцю, де щойно лежала.

— І покажіть, що зараз робить поліцейський Харлоу.

— Він теж б'є містера Сміта — ось так. — Свідок знову б'є уявну людину на підлозі.

У цьому процесі свідок зіграла в цій драмі ролі чотирьох осіб: клієн­та, Дерріка Сміта, двох поліцейських і свою власну. Вона дає свідчення відносного того, що бачила, але її свідчення приймає форму дії. Якби вона давала свідчення у звичайній манері очевидця, то просто розповіла б, що бачила: «Двоє поліцейських били містера Сміта, а він кричав, щоб вони припинили». Але уявлення сцени в дії створює більш яскраву і точну картину події. Насправді ми не «натаскували» свідка — це вона вчить нас.

І запам'ятайте дві прості речі щодо свідка, якого захист виставив в суді: 1) головним героєм тут є свідок, а не адвокат; 2) адвокат на­правляє свідка відкритими запитаннями: хто? де? коли? Для чого, і як, і чому? Адвокат тут не керує допитом, крім випадків, якщо свідок від­хиляється від теми.

Отже, належно підготовлений свідок опише сцену того, що бачив, і це буде переконливо. Але повернемося до драми в залі суду.

— Ви можете, Ширлі, зайняти положення, з якого спостерігаєте цю сцену. Вона повертається до уявного місця на тротуарі, звідки спостерігала побиття.

— Скажіть, будь ласка, про що ви думаєте зараз, коли бачите все це? Її інтерпретація побаченого не тільки важлива, але й відкриває те, чого в іншому випадку ми не дізналися б.

— Я думаю про те, що там відбувається. Це жахливо. Вони вби­вають цю людину. Вони напевно вб'ють його у мене на очах. Такого зі мною ніколи не траплялося. Мені краще втекти, бо потім вони візьмуться за мене.

— Ви що-небудь говорите цим поліцейським?

— Ні. Я не хочу, щоб вони мене побачили.

— Що, по-вашому, ви повинні зробити?

— По-моєму, спочатку потрібно викликати поліцію. Потім розу­мію, що вони і є поліція.

— Що ви робите далі?

— Не знаю чому, але раптом я підбігаю до них, хапаю поліцейського Бейтса за руку і кричу йому: «Ви вб'єте цю людину!»

— Покажіть нам.

Вона підходить до місця в кімнаті, де поліцейські б'ють Дерріка, і показує, як вона схопила його за руку. Тут драму можна продовжити, маючи двох помічників, які грають ролі поліцейського і нашого клієнта. І навіть у залі суду можна попросити допомогти одного з наших юрис­тів виконати роль Дерріка і судового пристава, який стане поліцаєм.

— Що ви відчуваєте, хапаючи за руку поліцейського Бейтса?

Я перелякана. Боюся, що він мене вдарить.

— Що далі?

— Він кидає мене на землю одним помахом руки — ось так. — Вона показує, як це було. — Відкидає мене метра на півтора.

— І що він каже, якщо взагалі щось говорить?

— Він каже: «Забирайся звідси, сука».

— Що він робить зараз?

— Знову б'є Дерріка.

— А що робите ви?

— Знову хапаю його за руку.

— Покажіть нам. Що зараз робить поліцейський Бейтс?

— Він випрямляється, притискає мене до стіни і каже: «Я тебе зааре­штую за перешкоджання поліцейському виконати свої службові обов'язки».

— Про що ви зараз думаєте?

— Я думаю про те, що скажу мамі, якщо мене посадять у в'язницю. Він притискає мене до стіни будинку і надягає наручники. Він каже: «Як тебе звуть, сука?» — А я відповідаю:

«Ширлі Макколл», — а він каже: «Де ти живеш?» «Вест-парк, 324», — відповідаю я, а він:

«Гаразд, сука, скільки тобі років?» Я кажу, що мені сімнадцять, і тоді він знімає наручники і командує: «Забирайся звідси до своєї матусі».

— Що відбувається з Дерріком?

— Вони здорово його побили. Він лежить на бетонній доріжці без свідомості, обличчям вниз.

— Звідки ви знаєте, що він без свідомості?

— Тому що він не рухається. У нього тече кров з рота і з носа.

— Що роблять поліцейські?

— Поліцейський Харлоу викликає по рації «швидку».

— А що робите ви?

— Тікаю додому.

Коли Ширлі з'явиться в суді як свідок, вона зможе повторно в по­дробицях переказати те, що трапилося в сцені. Вона буде нервувати, але до допиту вона підготовлена. Ширлі знає, якими будуть її свідчення, знає історію, яку буде розповідати. Її свідчення трохи відмінні від того, що можна почути в суді: свідок насилу підбирає слова, щоб описати події, що відбулися, або сцену абстрактною, невизначеною мовою, яка дозволяє присяжним створювати власні, не надто точні картинки.

Отже, шлях до знання відкриває метод психодрами. Свідок часто не розуміє всього, що він знає.

Ми не «дресирували» свідка. Він сам вчить нас.

Що трапиться, якщо після підготовки свідка супротивна сторона по­ставить йому на перехресному допиті приблизно такі запитання:

«Отже, міс Макколл, ви зустрічалися з містером Спенсом і обго­ворювали ваші свідчення?» — «Так», — відповідає свідок. Деякі менш досвідчені присяжні приголомшені. Вони думають про мене: Містер Спенс, імовірно, чесний адвокат, який дотримується етичних норм, «дресирував» свідка. «Коли ви зустрічалися з ним?» — «Минулого тижня. У його офісі». — «Хто був там?» — «Містер Спенс і його син, Кент». — «І ви влаштовували для них весь цей цирк?» Допит триває в тій же формі, пригнічуючи людину, створюючи з неї вкрай ненадійного свідка. Після цього справу можна вважати програною.

Ми можемо уникнути цієї катастрофи. На самому початку показань Ширлі допит ведеться таким чином:

— Ширлі, — (в деяких судах заборонено звертатися до свідка по імені, і в цьому випадку ми назвемо її міс Макколл), — ми зустрі­чалися перед тим, як ви зайняли місце свідка?

— Так. Ми зустрічалися у вашому офісі тиждень тому.

— Що ми там робили?

— Ви попросили мене показати, що сталося і що я бачила.

— Ви показали мені?

— Так.

— Яким чином?

— Я показала місце, де це сталося, показала і розповіла, що робили і говорили присутні там люди.

— Це допомогло вам підготуватися до сьогоднішньої дачі показань?

— Так.

А я можу сказати, Ширлі, що ви допомогли мені зрозуміти, що трапилося.

Нешкідливий коментар, який може викликати заперечення, але при цьому допомагає сформувати правильну точку зору на події.

Ось випадок з практики українського співавтора. У справі про розбійний напад захист обґрунтовував свою позицію наявністю у обвинуваченого алібі. Після арешту підозрюваного (того ж вечора, як відбувся напад) адвокат попросив всіх потенційних свідків, які могли підтвердити алібі, докладно описати всі події, які відбулися того дня погодинно та прив'язати їх до теле­візійних передач, які вони дивилися. Програма телепередач, опублікована в газеті, також була збережена і приєднана до матеріалів захисту.

Адвокат зустрівся з цими свідками, зробив копії цих записів та уточ­нив несуттєві для справи розбіжності. Після цього свідки повторно зробили записи, вказавши, де протягом дня у конкретний час були вони і підозрюваний. Розгляд справи у суді відбувався через три роки. На судовому слідстві свідки підтвердили свої пояснення та подали суду свої записи, які зробили за порадою адвоката. І хоч суд відмовився приєднати ці записи, але показання свідків були прямими і відвертими і узгоджувались між собою. Суд в цій ситуації не мав можливості зробити висновок, що за давністю події свідки щось забули або переплутали.

У практиці українських адвокатів рідко бувають випадки, коли вони готують свідків за допомогою фокус-групи і психодрами. КПК 2012 року розширив можливості захисту в цьому плані, і підготовка свідків стає необхідною умовою успішного ведення справи. Використання техніки фокус-груп та психодрами стає важливим елементом підготовки.