§ 1. Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими жінками

Сучасна злочинність жінок характеризується новими відмінними особливостями і якостями — підвищеною жорстокістю, агресивною спрямованістю, насильницькими засобами вирішення конфліктних ситуацій, підготовкою, продуманістю злочинних дій, залученням до злочинів власних дітей, співмешканців, учиненням групових злочинів, високим рівнем рецидивних злочинів, зниженням віку засуджених злочинниць.

Інтенсивне зростання жіночої злочинності відбувається на фоні нарощування таких маргінальних явищ, як пияцтво, алкоголізм, нар­команія, проституція, торгівля людьми, що необхідно враховувати при проведенні виховної роботи під час відбування покарання.

Відповідно зі ст. 18 і ст. 150 КВК України жінки відбувають по­карання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з загаль­ними або полегшеними умовами тримання, колоніях середнього рівня безпеки, і секторах середнього рівня безпеки виправних колоній мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання. Станом 256

на початок 2010 р. в них утримувалося понад 6 тисяч жінок, засудже­них до позбавлення волі.

У колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання направляються жінки, засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі зло­чини. У виправні колонії цього виду переводяться жінки з виховної колонії по досягненні 18-річного віку для подальшого відбування покарання. Вони розташовані в областях: Донецькій (Приазовська і Сніжнянська), Дніпропетровській (Дніпродзержинська) Луганській (Червонопартизанська), Одеській (Чорноморська), Харківській (Ка- чанівська), Черкаській (Уманська).

У колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання відбувають покарання жінки, вперше засуджені до позбав­лення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також жінки, переведені з колоній мінімаль­ного рівня безпеки з загальними умовами тримання.

У виправних колоніях (секторах) середнього рівня безпеки утри­муються жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлен­ня волі, а також жінки, яким покарання у виді смертної кари або до­вічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії. За загальним правилом жінки, засуджені до довічного позбавлення волі, розміщуються у секторах середнього рівня безпеки виправних колоній мінімального рівня без­пеки із загальними умовами тримання і для них встановлюється ре­жим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії середнього рівня безпеки. Першим сектор середнього рівня безпеки за новим кримінально-виконавчим законодавством був створений у Чернігівській колонії № 44 (м. Чернігів), нині такий сектор облашто- ваний у Качанівській № 54 колонії (м. Харків).

Жінки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, утримуються в Чернігівській (м. Чернігів), Надержищинській (Пол­тавська обл.), Збаразькій (Тернопільська обл.). Жінки, визнані інва­лідами першої або другої групи, направляються до Дніпродзержин- ської виправної колонії Дніпропетровської області.

У Мелітопольській виховній колонії Запорізької області відбува­ють покарання неповнолітні особи жіночої статі.

При УВП для жінок створені дільниці соціальної реабілітації, лікувальні заклади для хворих на туберкульоз, дерматологічні та ве­неричні захворювання.

За складом учиненого злочину приблизно 1/5 частину в колоніях становлять жінки, засуджені за умисне убивство; по 5 % — за умисне тяжке тілесне ушкодження, розбій і грабіж; найбільша кількість жінок відбуває покарання за крадіжки і розкрадання — 35 %; за хуліган­ство — 1 %; за інші злочини — близько 30 %, з них переважна біль­шість жінок відповідає за злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотиків. Зазначимо, що традиційно, на першому місці серед «жі­ночих» злочинів завжди були крадіжки і розкрадання.

Найбільшу кількість засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, становлять жінки віком від 30 до 40 років — 37 %, жінки до 30 років — 34 %, від 40 до 55 років — 21 %, понад 55 років — на рівні 8 %. Слід зазначити, що вікова соціально-демографічна харак­теристика засуджених жінок з 1995 р. у названих групах практично залишається без змін, коливання в різні роки дорівнюють 1-3 %.

Якщо розглянути характеристику засуджених жінок за освітнім рівнем, то вона буде такою: початкову загальну освіту мають 3 % за­суджених, базову загальну освіту — 25 %, повну загальну освіту — 51 %, початкову та незакінчену вищу — 17 %, повну вищу — трохи більше 3 %. Можна стверджувати, що порівняно з минулими роками освітній рівень тих, хто перебуває нині у виправних колоніях, став значно вищим.

За сімейним станом: кожна п'ята жінка перебувала в зареєстро­ваному шлюбі, розлучені (і ті, що не підтримують сімейних стосунків) становлять приблизно 30 %, удови — 8 %, ніколи не були у шлюбі — 26 %, у незареєстрованому шлюбі (фактичні сімейні стосунки) пере­буває 16 %.

Нині у виправних колоніях перебуває понад 10 % жінок, які мають дітей віком до 6 років, до 14 років — понад 15 %, у 7 % жінок діти пере­бувають у будинках-інтернатах, 3 % — позбавлені батьківських прав.

Із загальної кількості жінок, що відбувають покарання, працездат­них — 95 %, хворих на алкоголізм або наркоманію — більше 30 %.

Суттєвих відмінностей між утриманням у виправних колоніях чоловіків і жінок відносно оснащення, матеріально-побутового забез­печення (норма житлової площі для жінок — 4 кв. м), харчування, лі­кування, основних вимог режиму немає. Сам закон не враховує фізіо­логічні, психологічні, психіатричні особливості засуджених жінок.

Можна виділити лише: а) жінок-інвалідів першої і другої групи; б) хворих на активну форму туберкульозу; в) тих, хто досяг пенсій­ного віку тобто жінок у віці понад 55 років, а також г) жінок з вагіт­ністю понад 4 місяці; д) жінок, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях.

Як правило, саме цим категоріям жінок дозволяється працювати за їх власним бажанням з урахуванням висновків лікарської комісії колонії (ч. 2 ст. 118 КВК). На особовий рахунок цих засуджених (на відміну від інших) зараховується не менше як 50 % нарахованого місячного заробітку, незалежно від усіх відрахувань. А засудженим жінкам, яким дозволено проживати за межами виправної колонії (на підставі ст. 142 КВК), — не менше як 75 % (ч. 2 ст. 120 КВК).

Продукти харчування і предмети першої потреби за безготівковим розрахунком вони можуть придбавати не тільки за гроші, зароблені в колоніях (якщо працюють), але й за гроші, одержані за переказами, за рахунок пенсій та іншого доходу (ч. 1 ст. 108 КВК). Якщо жінки не працюють, не отримують пенсій, харчування, одяг, білизна, взуття і комунально-побутові послуги надаються безоплатно (ч. 4 ст. 115 КВК).

Жінкам-інвалідам першої групи, вагітним жінкам і тим, хто має дітей у будинках дитини при колоніях, дозволяється витрачати на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, у сумі, що становить мінімальний розмір заробітної плати. Жінкам- інвалідам другої групи і тим, хто перебуває у лікувально-профілак­тичних закладах місць позбавлення волі, — до 60 % мінімального розміру заробітної плати (частини 5 і 6 ст. 108 КВК). Усім іншим жінкам, які відбувають покарання у колонії з мінімальним або серед­нім рівнем безпеки, за загальним правилом — до 100 % і 80 % міні­мального розміру заробітної плати відповідно.

За порушення встановленого порядку відбування покарання на­правлення жінки в дисциплінарний ізолятор з виведенням або без виведення на роботу можливе тільки до 10 діб.

До жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності забороняється застосовувати за­ходи фізичного впливу, спеціальні заходи і зброю, окрім випадків учинення ними групового або збройного нападу, який загрожує жит­тю і здоров'ю персоналу колонії чи інших осіб, або збройного опору (ч. 3 ст. 106 КВК). Гамівна сорочка взагалі не може застосовуватися до жодної засудженої жінки.

Окремо слід розглянути правове становище вагітних жінок, і тих, хто має дітей. Закон (ст. 79 КК України) дозволяє звільнити їх від відбування покарання ще на стадії постановлення вироку. Отже, у разі призначення покарання у виді позбавлення волі (обмеження волі) вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до 7 років (крім засуджених до по­збавлення волі на строк більше 5 років за тяжкі та особливо тяжкі зло­чини), суд може звільнити таких засуджених від відбування як основно­го так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку в межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною 7-річного віку.

Суд може покласти на жінку один або декілька обов'язків, перед­бачених ст. 76 КК України (попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи, повідомляти їх про зміну місця проживання, роботи або навчання, не виїжджати за межі Укра­їни на постійне проживання без дозволу їх органу, пройти курс ліку­вання від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших людей. Контроль за поведінкою цієї жінки покладається на органи кримінально-виконавчої служби.

Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, або звільняє її від покарання, або направляє для відбуван­ня покарання, призначеного вироком.

правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання її стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу (кримінально-виконавчої інспекції) направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду. Якщо засуджена в період іспитового строку вчинить новий злочин, суд при­значає їй покарання, за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 КК України.

На підставі ст. 83 КК України суд може звільнити від відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітних жінок і жінок, які народили дітей під час відбування покарання, крім засудже­них до позбавлення волі на строк більше 5 років за тяжкі та особливо тяжкі злочини, у межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено з роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнен­ня дитиною трирічного віку. Законодавством передбачена відпустка тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 після них (у разі усклад­нених пологів або народження двох і більше дітей — 70 днів). Жінкам, віднесеним до 1-4 категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи, така відпустка надається тривалістю 180 днів (90 днів до пологів і 90 після них).

Таке звільнення застосовується до жінок, якщо вони: а) мають сім'ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або б) мають можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини. Після досягнення дитиною 3 років або в разі її смерті суд за­лежно від поведінки засудженої може звільнити її від покарання або замінити його більш м'яким покаранням, або направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. Так само вчинить суд, якщо звільнена від покарання жінка відмовиться від дитини, передасть її у дитячий будинок, буде ухилятися від виховання дитини, догляду за нею, систематично вчинювати правопорушення, що тягнуть за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях ви­правлення, або зникне з місця проживання.

Контроль за поведінкою таких жінок і жінок, які звільнені від відбування покарання з випробуванням, здійснюється кримінально- виконавчими інспекціями ДДУПВП за місцем їх проживання і регу­люється розділом IV Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затвердженої наказом ДДУПВП та МВС України від 19 грудня 2003 р. № 270/1560.

Якщо жодна із зазначених підстав звільнення від відбування по­карання не застосовується судом при постановці вироку, засуджені жінки з вагітністю понад 4 місяці або які мають при собі дітей віком до 3 років, направляються для подальшого відбування покарання у виправну колонію, при якій є будинок дитини: тих, які вперше засу­джені до позбавлення волі, — до Чорноморської колонії в Одеській області, жінок, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, — до Чернігівської виправної колонії.

В останні роки в цих колоніях утримувалося, в середньому, біля 70 жінок, які мали дітей до 3-річного віку, або народили їх у колонії. Для них згідно із законом (ч. 3 ст. 115 КВК України) створювалися по­ліпшені житлово-побутові умови та встановлювались підвищені норми харчування. У будинках дитини забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності та розвитку дитини. Засуджені жінки мо­жуть проживати разом зі своїми дітьми у будинку дитини. Якщо засу­джена жінка не має такого бажання, їй має бути надана можливість вільно спілкуватися з дитиною без обмежень. Не вважається обмежен­ням спілкування жінки зі своєю дитиною, якщо від засудженої вима­гається відвідувати дитину в час, вільний від виконання покладених на неї обов’язків (ст. 141 КВК). Матері-годувальниці і вагітні жінки одер­жують посилки (передачі) спеціально за медичними рекомендаціями. Нині ДДУПВП за домовленістю з Швейцарським Бюро співробітни­цтва в Україні впроваджують у Чернігівській колонії проект «Жінки і матері з дітьми у в’язниці».

Після досягнення дитиною 3 років вона, за згодою матері, може передаватися її родичам, або іншим особам (за рішенням органів опіки і піклування), або її направляють до відповідних дитячих закладів. Жінці у цих випадках надається право короткочасного виїзду за межі колонії для влаштування дитини у родичів, опікунів або в дитячих будинках тривалістю не більше 10 діб (ст. 111 КВК України).

Якщо у матері дитини, яка досягла 3-річного віку, невідбута час­тина строку покарання не перевищує 1 року і вона сумлінно виконує свої материнські обов’язки, перебування дитини у будинку дитини може бути продовжено адміністрацією колонії до звільнення матері. У разі злісного порушення жінкою-матір’ю вимог режиму відбування покарання це рішення може бути скасовано (ст. 141 КВК України).

До нового кримінально-виконавчого кодексу (ст. 142) автоматично перейшла ст. 35 виправно-трудового кодексу 1970 р., яка дозволяє жінкам проживання за межами виправної колонії на час звільнення від роботи у зв’язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дити­ною трирічного віку. На нашу думку, вона застосовувалася лише тоді, коли в системі установ виконання покарань не було колоній, при яких існували будинки дитини. Нині ця стаття практично не діє.

В останні роки приблизно 33 % жінок суди призначали покарання строком до 3 років (до 1 року — 2 %, від 1 до 2 років — 10 %, від 2 до 3 років — 21 %,), від 3 до 5 років — 34 %, від 5 до 8 років — 20 %, від 8 до 10 — 7 %, від 10 до 15 років — 6 %. Можна стверджувати, що 11 % жінок були засуджені за злочини невеликої тяжкості, більше 55 % вчинили злочини середньої тяжкості, а решта — приблизно 34 % жінок відбувають покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини. І хоча цей показник в останні 10 років практично залишається на рівні 30 % (коливання в різні роки становлять 2-3 %) абсолютна кількість жінок, засуджених до позбавлення волі за убивства, тяжкі тілесні ушкодження, розбій, грабіж значно збільшилася, що ще раз підтверджує кримінологічні висновки про зростання і небезпечність сучасної жіночої злочинності і достатньо сувору судову практику при призначенні 13 % жінок покарання від 8 до 15 років.

Під час перебування в місцях позбавлення волі руйнуються сім'ї, втрачаються родинні зв'язки, приблизно 2/3 засуджених жінок зовсім не мають тривалих побачень з рідними, 40 % не отримують посилок і передач, навіть не листуються, 6 % не забезпечені житлом. Тому важливого значення набуває ефективна організація виховної роботи в колонії. Спеціалістами доведено, що тривале перебування жінок в ізоляції руйнує їх психіку, багато з них перебувають у депресивному стані, замкнені, апатичні, байдужі до оточуючих, схильні до само­губства, інші, навпаки, стають агресивними, збудженими, неврівно- важеними, схильними до порушень режиму. У всіх колоніях створені кімнати психоемоційного розвантаження, психологи колоній прово­дять психодіагностичну і корекційну роботу, застосовують групові та індивідуальні заняття, тренінги із засудженими на підставі вивчення їх особистості за допомогою різних тестів, методик, залучають до роботи самодіяльних організацій, культурно-масової, фізкультурно- оздоровчої роботи, до навчання у школах (курсах) підготовки до звільнення.

Засуджені жінки, які працюють та перебувають у виправних коло­ніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, з січня 2010 р. мають право на щорічний короткочасний виїзд за межі колонії тривалістю 14 календарних днів (Закон України від

21 січня 2010 р. № 1828-IV «Про внесення змін до КВК України що­до забезпечення прав засудженних осіб в УВП»).

Приблизно 35-40 % жінок звільняється з установ виконання по­карання умовно-достроково, кожна третя — відбуває призначений строк покарання повністю. Звільнення за амністією в різні роки мало досить суттєві розбіжності: в 1993-1994 рр. жодна жінка не була звільнена за цією підставою. Після прийняття в 1996 р. Закону Украї­ни «Про застосування амністії в Україні» в цьому ж році звільнилося понад 38 % жінок, у наступному 1997 р. — понад 46 %, у 1998 р. — 44 %, у 1999 р. — 25 %, у 2000 р. — на рівні 16 %, у 2001 р. — 31 %, у 2007 р. — близько 40 %. Помилування протягом останніх 10 років застосовується лише до 2 % жінок щорічно.

Необхідно зазначити, що наше суспільство ще не готове до адек­ватного сприйняття і оцінки жіночої злочинності, розуміння особи злочинниці, пояснення причин злочинної поведінки жінок. І справа тут не лише в тому, що основна маса злочинів учиняється чоловіками, а й у тому, що звичайна свідомість такі дії пов'язує саме з ними.

Вчинення жінкою будь-якого злочину, а особливо насильницько­го, майже завжди є явищем надзвичайним, і оточуючими вона наба­гато частіше і більш суворо засуджується за антисуспільні дії, ніж чоловік. Окрім того, винна ніби виштовхується із середовища, і на­буте тавро злочинниці існує з нею досить довго, іноді залишається на все життя. Звідси — досить значні труднощі і проблеми ресоціа- лізації після звільнення, отримання допомоги жінками, які відбули покарання. Біля них утворюється, так би мовити, певний вакуум, що паралізує волю і зводить нанівець несміливі зусилля почати нове життя. Багато хто не витримує такого напруження і знову потрапляє в місця позбавлення волі, а суспільство починає платити подвійну ціну за новий злочин. Світовий досвід показує, що ефективність за­стосування жорстких заходів впливу на злочинність завжди нетрива­ла: якщо первинний успіх не закріплювався системою інших заходів впливу, крива злочинності знову повзла вгору.