§ 3. Визнання шлюбу недійсним в судовому порядку

Залежно від підстав недійсності шлюбу закон виділяє випадки, коли суд зобов'язаний визнати це (шлюби, які визнаються судом не­дійсними) й такі, коли таке визнання залежить не тільки від поруше­них умов, але й від обставин справи (шлюби, які можуть бути визнані судом недійсними).

Відсутність вільної згоди, як правило, є результатом фізично­го або психічного насильства (примусу). Фізичне насильство - це протиправний вплив на організм людини, який вчиняється проти її волі і спричиняє фізичну шкоду. Фізичне насильство можна поділи­ти на таке, що є небезпечним для життя і здоров'я особи (заподіяння тілесного ушкодження, що спричинило розлад здоров'я або втрату працездатності; насильницькі дії, що призвели до втрати свідомості чи мали характер мордування: здушення шиї, застосування електро­струму, зброї, спеціальних знарядь)і таке, що не є небезпечним для життя і здоров'я особи (заподіяння легких тілесних ушкоджень, що не призвели до розладу здоров'я або втрати працездатності; інші на­сильницькі дії, що не були небезпечними для життя і здоров'я особи в момент заподіяння: нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незакон­не позбавлення волі)^[54]

Психічне насильство в юридичній літературі визначається як про­типравна, реальна погроза заподіяти особі або її родичам чи близьким фізичну, моральну або майнову шкоду для досягнення мети. Залежно від форми психічне насильство може бути: словесним, письмовим, у вигляді конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї)^[55]

Проте, таке твердження видається надто вузьким, оскільки містить ознаки насильства лише як кримінально протиправного діяння. Адже задля того, щоб змусити жінку або чоловіка погодитись на шлюб, дру­га сторона може погрожувати вчинити самогубство. Ці дії теж можна вважати психічним насильством (тиском), однак вони не виражають намір особи завдати шкоди комусь, а лише собі.

Погроза - поняття, з яким тісно пов'язане психічне насильство, свого роду його складова. Погрозою називають об'єктивно виражений намір особи завдати шкоди у випадку невиконання поставлених нею вимог. Погроза виконує переважно функцію примушування і будучи специфічною формою впливу на психіку особи, тягне за собою юри­дичну відповідальність у випадках, передбачених законом. За най­більш небезпечні види погрози передбачена кримінальна відповідаль­ність: погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров'ю, знищенням або пошкодженням майна. Для того, щоб погроза кваліфікувалася як психічне насильство, вона повинна відповідати двом ознакам: дій­сність і реальність. Реальність погрози - це здатність створити пере­конання у можливості її здійснення. При визначенні реальності по­грози необхідно виходити з об'єктивного ставлення до неї особи, яка погрожує і суб'єктивне сприйняття її потерпілим. При цьому, як за­значають деякі автори, реальність погрози для винного не означає, що він насправді має намір виконати погрозу. Достатньо, аби він вважав, що залякування, яке він застосовує, сприймається потерпілим як таке, що цілком може бути реалізованим і спроможне примусити діяти його певним чином. Реальність погрози для потерпілого означає усвідом­лення ним того, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує ви­нний, за певних обставин може стати дійсністю^[56].

Дійсність погрози - це доведеність її до відома потерпілого в об'єктивній формі, придатній до сприйняття.

Варто зауважити, що фізичний вплив на особу набагато легше кваліфікувати як насильство, ніж психічний. Важко піддається квалі­фікації, наприклад, тиск батьків на доньку стосовно вибору обранця, «вимушеність» шлюбу через вагітність нареченої тощо. Видається, що формулювання: «шлюб, укладений без вільної згоди», є дещо розми­тим і потребує певних уточнень, принаймні, окреслення меж.

Проте, дефект волі не завжди пов'язаний з насильством. Сімейний кодекс відносить до шлюбів, укладених без вільної згоди, і такі, що є результатом алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння, тяж­кого психічного розладу.

Вбачається, що доцільніше було б віднести шлюби, укладені в результаті алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння, до таких, що можуть бути визнані судом недійсними після дослідження всіх обставин справи. Суд мав би додатково дослідити цілу низку об­ставин: взаємовідносини між нареченими до весілля, демонстрація ба­жання чи небажання укладати шлюб, поведінка напередодні реєстрації шлюбу. Крім того, значення має і строк подання позову - через кілька днів, місяців, років після реєстрації шлюбу. Адже до вимог про визна­ння шлюбу недійсним позовна давність не застосовується. Проте, чим коротший строк - тим явніше він свідчить про дефіцит волі, який мав місце при реєстрації. Особа може звернутися з відповідним позовом і через кілька років, пред'явивши доказ, що перебувала у стані сильно­го алкогольного сп'яніння (яке традиційно на весіллях не рідкість), переслідуючи певні корисливі мотиви: правові наслідки недійсності шлюбу в частині поділу майна чи сплати аліментів на непрацездатну дружину (чоловіка) для неї вигідніші, ніж правові наслідки його розі­рвання. Тут матиме місце явне зловживання правом.

Фіктивним вважається шлюб, укладений жінкою та чоловіком без наміру створити сім'ю. В даному випадку йдеться про реєстрацію шлю­бу з метою отримати певні пільги чи привілеї (можливість виїхати за кордон за допомогою грінкарти, отримати «прописку» тощо).

Основною проблемою визнання таких шлюбів недійсними є до­казова база. Позови про визнання шлюбу недійсним у зв'язку з його фіктивністю пред'являли найчастіше прокурори. Однак, як слушно зауважує З.В. Ромовська, при запереченні проти позову дружини або чоловіка, довести фіктивність шлюбу практично неможливо^[57]. Труд­нощі у розгляді справ про фіктивність шлюбу пов'язані і з тим, що, згідно з чинним Сімейним кодексом ( ч. 2 ст. 3, ч. 1 ст. 56) подружжя не зобов'язане проживати разом, тому їх роздільне проживання ще не свідчить про відсутність наміру створити сім'ю.

Крім того, як зазначають деякі автори, потрібно розрізняти фіктив­ні шлюби і шлюби, укладені з корисливих мотивів^[58]. Такими мотива­ми може бути бажання дівчини отримати матеріальне забезпечення у шлюбі з бізнесменом, хлопця - зробити кар'єру за допомогою впливо­вого батька дружини тощо. Проте, не можна погодитися з думкою Ю.С. Червоного, який відносить до шлюбів з корисливих мотивів і такі, що укладаються з метою отримати спадщину^[59]. Адже, необхідною умовою отримання спадщини, і одночасно підставою припинення шлюбу, є смерть особи. Відповідно, молода дівчина, укладаючи шлюб з 80-річним або смертельно хворим багатієм, розраховує на його близьку смерть, тобто на швидке припинення шлюбу, тому, вважаю, що про намір ство­рити сім'ю не йдеться. Основною ж відмінністю фіктивних шлюбів від шлюбів з розрахунку є те, що в другому випадку особа бажає створити сім'ю, оскільки матиме вигоду саме під час перебування у шлюбі. Як влучно зауважив Заіка Ю.О., хоча укладання такого шлюбу традиційно викликало осуд в суспільстві, він не може бути визнаний недійсним^[60].

Законодавчий імператив «шлюб визнається недійсним» означає, що у разі доведення відповідної обставини (відсутності вільної згоди на шлюб або небажання створити сім ю), суд не має альтернативи.

До шлюбів, які можуть бути визнані судом недійсними за рішен­ням суду належать: шлюб між усиновлювачем і усиновленою ним ди­тиною, між двоюрідними братом та сестрою, між дядьком, тіткою і племінницею, племінником, з особою, яка приховала свою тяжку або небезпечну хворобу, з особою яка не досягла шлюбного віку і їй не було надано право на шлюб.

Основна відмінність шлюбів, які можуть бути визнані судом не­дійсними від попередньої групи полягає в тому, що доведення самого факту існування перешкоди до вступу у шлюб ще не є підставою для визнання його недійсним. Суд враховує цілу низку обставин: трива­лість спільного життя, характер взаємин подружжя, наявність дітей, інші обставини, що мають істотне значення і на основі цього приймає рішення про визнання або невизнання такого шлюбу недійсним.

Заборона шлюбів між усиновлювачем і усиновленим належить до моральних, адже між цими особами встановлюються такі ж стосун­ки як між батьками та дітьми за походженням. Закон дозволяє такі шлюби лише у разі скасування усиновлення. Ст. 26 СК не передбачає можливості вступу у шлюб після визнання усиновлення недійсним, проте, видається що в даному випадку можна застосувати аналогію закону, адже скасування усиновлення тягне за собою припинення від­носин між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною, а недійсність усиновлення є підставою його анулювання і має місце з моменту його здійснення. Тобто, якщо за певних обставин, факт усиновлення був незаконним і не мав права на існування, то заборона на шлюб між такими особами не діє.

Пропозицію про заборону шлюбів між двоюрідними братом та сестрою вніс проф. Є.М. Ворожейкін, а між дядьком і племінницею, тіткою і племінником - народний депутат України В.Г.

Недійсність шлюбу з особою, яка приховала свою тяжку або небез­печну хворобу - новела Сімейного кодексу. Проте, варто зазначити, що терміни «важка» і «небезпечна» хворба є оціночними поняттями і не уточнюються чинним законодавством. Небезпечною можна вва­жати хворобу заразну, таку, що передається у спадок, викликає пато­логії у потомства або унеможливлює нормальне виношування плоду. Чи обов'язково ця хвороба має бути невиліковною? Яку хворобу слід вважати тяжкою? Таку, що тяжко піддається лікуванню, за якої осо­ба потребує постійного стороннього догляду, хронічну? Відповіді на це питання закон не дає. Зрозуміло, що є перелік хвороб, таких як СНІД, онкозахвоювання, туберкульоз, зарахування яких до тяжких або небезпечних не викликає сумніву. А як бути, наприклад, з алко­голізмом? Ця хвороба, незважаючи на величезну кількість методик практично не піддається лікуванню, має схильність до рецидивів і, безумовно, негативно впливає на потомство. Та чи буде вона під­ставою для визнання шлюбу недійсним? Чи можна вважати тяжкою хворобою безпліддя? Вважаю, що відповідною постановою Кабінету Міністрів України необхідно закріпити перелік хвороб, що належать до тяжких або небезпечних.

Шлюб з особою, яка не досягла шлюбного віку може бути визнаний судом недійсним, якщо їй не було надано права на шлюб. Це порушен­ня може бути допущено як працівниками РАЦСу, так і особами, що укладають шлюб на основі підроблених документів (паспорту, рішен­ня суду про дозвіл на шлюб). Дана норма покликана захищати інтер­еси неповнолітньої особи.

Проте не всі перешкоди до вступу у шлюб, визначені Сімейним кодексом, знайшли своє відображення в положеннях про порядок визнання шлюбу недійсним. Як справедливо зауважує Червоний Ю.С., у главі про недійсність шлюбу нічого не сказано про наслідки укладення шлюбу між рідною дитиною усиновлювача і усиновленою ним дитиною, а також між усиновленими дітьми, якщо зазначеним особам не було надано право на шлюб (ч. 4 ст. 26 СК)^[61]. В даному ви­падку доцільно застосувати аналогію закону. Незважаючи на те, що усиновлені діти виховуються як рідні брати і сестри, застосування по аналогії норми п.2 ст. 39, про абсолютну недійсність шлюбу між рід­ним братом і сестрою, вважаю, не є прийнятним, оскільки вищевказа­ні особи все ж не родичі за походженням і таке правило буде занадто жорстким для них. Отже, більш правильним видається пропозиція Ю.С. Червоного застосовувати в даному випадку положення ст. 41 як до відносної перешкоди укладання шлюбу^[62].

Справа про недійсність шлюбу розглядається судом в порядку по­зовного провадження. Право на подання позову згідно закону мають наступні особи: дружина або чоловік, інші особи, права яких порушено у зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник ди­тини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують інтереси дитини, особи, яка визнана неді­єздатною або особи, дієздатність якої обмежена. Потрібно звернути увагу на деяку двозначність формулювання ст. 42, а саме застосуван­ня слова «батьки» не в контексті «батьки неповнолітньої або недієз­датної особи», а в широкому розумінні. Це дозволяє тлумачити дану норму як право свекра, тестя, свекрухи або тещі втручатися в життя своєї доньки чи сина, що є порушенням ч. 5 ст. 5 і ч. 4 ст. 7 СК. Крім того, оскільки право на пред'явлення позову мають обоє з подружжя і нічого не сказано про можливість пред'явлення позову винною сто­роною, презюмується, що винна сторона має право пред'являти позов про визнання шлюбу недійсним.

Сімейний кодекс передбачає можливість санації шлюбів, що мо­жуть визнаватися судом недійсними. Таких підстав є дві: досягнення на момент розгляду справи шлюбного віку особою, що не досягла його на момент реєстрації і не отримала права на шлюб; вагітність дру­жини або народження нею дитини. Характерно, що друга умова діє не для всіх видів відносно недійсних шлюбів. Так, у випадку реєстрації шлюбу з особою, що приховала свою тяжку або небезпечну хворобу, вагітність і народження дітей не є перешкодою для визнання його не­дійсним. З правильністю такого підходу законодавця можна поспере­чатися, адже в даному випадку йдеться про права та законні інтереси дитини. Чи не є ця норма порушенням принципу приорітетності сі­мейного виховання дитини, закріпленого в ч.3 ст. 5 СК? Якщо хворо­ба одного з подружжя позначилася на потомстві, то визнання такого шлюбу недійсним, незважаючи на наявність дітей, можна обґрунту­вати, хоча такий підхід є аморальним по відношенню до них, оскіль­ки позбавляє можливості виховуватись в нормальній сім'ї. Якщо ж захворювання є тяжким, але не спадковим і не викликає патологій плоду, тоді незрозумілою є причина, за якої шлюб не матиме санації у зв'язку з народженням дітей. Не можна погодитися з твердженням З.В. Ромовської, що у випадку приховання «...захворювання на рак чи іншу тяжку хворобу... навіть народження дитини не може освя­тити такого шлюбу, і отже, не виключає можливості визнання його недійсним»^[63]. Вважаю, що вагітність дружини або народження нею дитини повинна бути підставою санації для усіх шлюбів, укладених з відносними перешкодами. В такому випадку подружжя, за бажанням, зможе розірвати шлюб на загальних підставах.

Важливим питанням є час санації, адже закон не дає чіткої від­повіді, з якого часу шлюб, укладений з перешкодами, але визнаний судом дійсним, слід вважати санованим. В правовій літературі іс­нують два протилежні погляди на дану проблему. Так, одні фахівці вважають, що шлюб визнається дійсним з моменту його укладення, за винятком шлюбу, укладеного з порушенням принципу моногамії, який буде дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу^[64]. На думку інших, суд може прийняти рішення щодо дійсності шлюбу лише з того часу, коли обставини, що були перешкодою для укладан­ня шлюбу відпали^[65].

Відповідно до ст. 43 СК, шлюб визнається недійсним незалежно від його припинення, тобто смерті дружини або чоловіка чи розірван­ня шлюбу.

Після смерті одного з подружжя позов про визнання шлюбу не­дійсним подають заінтересовані особи, тобто спадкоємці. Варто ска­зати, що таке право спадкоємців часто може використовуватись з корисливою метою, адже у разі визнання шлюбу недійсним, вдова або вдівець усуваються від спадкування в першій черзі і, відповідно частка інших спадкоємців першої черги за законом збільшується, а за відсутності таких, до спадкування приходять спадкоємці іншої чер­ги. При цьому факт, що вдова або вдівець є добросовісною особою (тобто не знав і не міг знати про перешкоди до вступу у шлюб) не враховується. Вбачається, що основними підставами для ефективно­го оскарження спадкоємцями легітимності шлюбу є його фіктивність або укладання без вільної згоди.

Щодо визнання недійсним розірваного шлюбу, то ч. 2 ст. 43 міс­тить таку умову: якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його недійсним може бути поданий лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу. Як слушно зауважує С.Я. Фур­са, якщо рішення суду про розірвання шлюбу вже набрало законної сили та не оскаржувалось в апеляційному порядку, то подальше його оскарження в касаційну інстанцію неможливе, оскільки ст. 324 ЦПК передбачено, що сторони та інші особи, які брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення та ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку. Тобто у каса­ційну інстанцію можна звернутися про скасування рішення суду пер­шої інстанції тільки за умови, що таке рішення переглядалось апеля­ційною інстанцією^[66]. Варто погодитись з позицією автора, що у разі, якщо при розгляді справи про розірвання шлюбу особа не знала про те, що її шлюб має бути не розірвано, а визнано недійсним, потрібно застосувати п. 1 ст. 361 ЦПК щодо порядку провадження в зв'язку з нововиявленими обставинами, тобто рішення про розірвання пови­нно бути скасоване судом першої інстанції. Після скасування рішен­ня про розірвання шлюбу, справу за ч. 3 ст.365 ЦПК розглядає суд за правилами, встановленими ЦПК, в тому числі ст. 31 ЦПК передбачає право позивача протягом усього часу розгляду справи змінити під­ставу або предмет позову, тому заявник може змінити предмет позову на визнання шлюбу недійсним, а суд повинен розглянути справу по суті та постановити рішення за зміненими позовними вимогами.^[67]