Поняття та загальні засади наказного провадження. Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ

Впровадження судової реформи в Україні обумовило необхідність внесення значних змін до Господарського процесуального кодексу України, який в 2017 році набув чинності в новій редакції.

Необхідно зазначити, що наказне провадження до відповідних змінв ГПК України широко застосовувалося в цивільному процесі.

Що стосується світового досвіду застосування такого виду судової діяльності, то він був відомий у Стародавньому Римі, широко застосовувався в англійському, західно-німецькому, шведському праві у Середні віки та Новий час. Так, прототип наказного провадження існував ще за часів римського права у вигляді преторського інтердикту. Інтердикт був обов'язковим для виконання відповідачем правовим актом представника органу вищої влади, спрямованим на відновлення порушеного права позивача.

Претор на прохання заявника після розслідування фактів давав інтердикт (розпорядження) про негайне припинення будь-яких дій, що порушують інтереси останнього, виносився після короткого розслідування скарги і мав негайно виконуватись.

У міру збільшення кількості справ претор став давати інтердикти без перевірки фактів у вигляді умовного розпорядження, яке можна було заперечити. Особа, проти якої видано інтердикт, мала право його оскаржити, судовий розгляд призводив до підтвердження чи виправдання відповідача. Таким чином, можна зробити висновок, що інтердиктне провадження в класичну епоху було швидким та зручним способом захисту інтересів громадян, особливою (факультативною) формою процесу.

Необхідність виникнення преторського права у Стародавньому Римі пояснювалася складністю процесуального права. Саме завдяки чіткій розробленості римське право набуло виняткової цінності, і протягом тривалого часу проходило складну процедуру рецесії у європейських правових системах.

Важливо відмітити виявлення римськими юристами виняткового прагнення до формалізму та точності, у той же час вони брали до уваги існування в системі правовідносин таких ситуацій, коли не потрібно ретельне дослідження та особливі перевірки в силу їх очевидності, типовості та простоти.

Тож на ранніх стадіях існування римського права у його структурі починають розроблятися юридичні процедури, які сприяли забезпеченню швидкості та економічності розгляду спорів з точки зору часу та правових засобів. Проте, слід зважати, що преторське право не було аналогом сучасного наказного провадження, швидше його можна вважати певною мірою його прообразом.

У середньовічній Європі найрозвиненішої форми судовий наказ набув у німецькому праві. Практика його застосування стосувалася імператорських судів, які використовували їх в умовній чи безумовній формі.

У сучасному світі спрощені процедури для розгляду господарських справ є доволі поширеним явищем в судовій практиці зарубіжних країн.

Тенденції спрощення судочинства спостерігаються не лише в окремих країнах, а й в інтеграційних об’єднаннях - зокрема, в рамках Європейського Союзу. Свідченням цього є видання Комітетом Міністрів Рекомендації NoR(81)7 державам-членам, спрямованої на полегшення доступу до правосуддя. Крім того, 12 грудня 2006 року Європейський Парламент і Рада ЄС прийняли Регламент No1896∕2006 «Про введення Європейського наказного провадження», який дозволив кредиторам стягувати борги за безспірними вимогами, у тому числі в комерційних справах, у судах країн- членів ЄС відповідно до єдиної процедури видачі європейського наказу про сплату, що іменується «European order for payment procedure» та діє на основі стандартних форм.

У сучасному світі виділяють дві основні моделі наказного провадження: документарну («evidence» model) та бездокументарну («no-evidence» model).

Дійсно, у цілому у законодавстві держав-членів ЄС втілено дві моделі організації наказного провадження:

- документарна, яка передбачає подання заявником до суду письмових доказів на підтвердження його вимог, і за умови підтвердження підстав судом видається судовий наказ;

- бездокументарна, в якій обґрунтованість вимог заявника не розглядається, а наказ видається, якщо заява є прийнятою та відповідає лише формальним вимогам. Така модель наказного провадження сприяла полегшенню комунікації між сторонами та судом, передбачає широке застосування електронних засобів та інформаційних технологій.

Так, документарна модель використовується у Бельгії, Франції, Греції, Люксембурзі, Італії та Іспанії, у свою чергу бездокументарна модель представлена в Австрії, Фінляндії, Німеччині, Швеції та Португалії.

Доволі широко використовуються можливості моделі наказного провадження у Франції, де, до того ж, передбачається диференціація судових проваджень, відмінних від позовної процедури.

Ідея про те, що деякі види спорів повинні вирішуватися за спрощеною процедурою, уникаючи формалізму звичайного порядку судочинства, була висловлена у Франції на початку XX століття. Проте лише у 1980-х роках вона була законодавчо втілена.

Серед спрощених судових проваджень виокремлюється видача судами наказів про сплату (injunction de payer), вчинення певних дій (injunction de faire), дозвіл на невідкладне питання (refere), одноосібний розгляд справ за запитом (procedure des ordonnances sur requete).

Натомість свого роду унікальною особливістю електронного наказного провадження у Німеччині є підсудність справ наказного провадження за місцезнаходженням (місцем проживання) позивача, а не відповідача. Особливістю цієї процедури є її повна автоматичність (перевірка заяв здійснюється комп’ютерною системою).

Одним із найпоширеніших у світі прискорених прийомів здійснення правосуддя є так зване сумарне провадження, що походить від англійського слова «summary», що означає «короткий», «стислий», «скорочений».

Сумарне провадження є процесуальним механізмом, який дає змогу суду виносити рішення без проведення судового засідання, коли одна зі сторін не в змозі продемонструвати достатність наявних у неї свідчень для доказу наявності спору про фактичні обставини. Винесена ухвала може стосуватися всіх заявлених вимог або їх частини. Аналіз позицій здійснюється судом на попередній стадії при наявності клопотання однієї зі сторін. Виникнення сумарного провадження було викликане еволюційним шляхом розвитку цивільного процесу, оскільки з плином часу стало очевидно, що багато фактів щодо конкретної справи можуть бути з’ясовані і поза судовим процесом, що раніше не було дозволено.

Нова концепція привела до значної економії багатьох ресурсів. Крім того, застосування сумарного провадження дозволяє ефективно і без зайвих витрат вилучати з ординарного судочинства справи, які не тільки неістотні, але й не обґрунтовані. Відповідно до ст. 24.3 Правил цивільного судочинства Англії суд може постановити сумарне рішення проти позивача при будь-якїй категорії спору, а сумарне рішення проти відповідача не може бути винесено у спорах про володіння житловими приміщеннями, за позовами до орендарів або заставотримачів, а також при провадженні по морських справах.

Сумарне провадження має деякі спільні риси з наказним і спрощеним провадженнями у вітчизняному законодавстві. Однак порівняно з першим суддя оцінює рівень доказової бази і концепцію захисту обох сторін, а не тільки заявника, а порівняно зі спрощеним провадженням, для якого характерна відсутність попереднього судового засідання і повне ознайомлення з представленими сторонами документами, весь процес формування висновку про можливість сумарного провадження і винесення рішення відбуваються саме на попередньому етапі і тільки на основі відправних, базових позицій.

Одним із головних напрямів удосконалення української правової системи є забезпечення доступу до правосуддя та підвищення ефективності судочинства. Кожна судова справа має свої особливості, і вирішувати всі справи за однаковою процедурою - неефективно й нераціонально.

Це зумовлює необхідність диференціації процесуальної форми. У господарському судочинстві одним із проявів такої диференціації є наказне провадження, яке було запроваджено у господарський процес України не так давно - із набуттям чинності новими редакціями процесуальних кодексів. Аналізуючи ще проект нової редакції Г осподарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), науковці та практики по-різному ставилися до такого нововведення: одні висловлювали великі надії на запровадження у господарське судочинство наказного провадження як на механізм оптимізації та спрощення процесу, другі ж критично його оцінювали. Так, В. Устименко, аналізуючи у 2017 р. перспективи запровадження у господарське судочинство України наказного провадження, зазначав, що господарському процесі наказне провадження дасть змогу прискорити розгляд подальших справ, стягнення досить невеликих сум, які здебільшого стосуються діяльності малого та середнього бізнесу, надати імпульсу пришвидшення виробничих процесів, зменшити витрати часу на захист прав і законних інтересів осіб, які використовують такий засіб вирішення спору.

Н. Морщагіна ж, навпаки, оцінюючи перспективи запозичення наказного провадження із цивільного процесу, критично ставилася до перспектив запровадження цього виду провадження у господарський процес, підкреслюючи те, що питання про ефективність застосування цього інституту у цивільному процесі е досить суперечливим, оскільки це провадження не виправдало себе та мае здебільшого “декларативний характер”. Тому не зрозуміло, яким чином впровадження наказного провадження у господарське судочинство сприятиме його удосконаленню.

Дійсно, запроваджуючи у господарське судочинство наказне провадження, законодавець мав на меті зробити вирішення господарських спорів більш зручним і доступним як з погляду матеріальних затрат (зменшуючи ставки судового збору), так і з погляду процесу (виключаючи формалізм, скорочуючи процесуальні строки, пропускаючи окремі стадії процесу). Однак практика застосування наказного провадження господарськими судами виявила низку проблемних питань, що не дають змогу цьому інституту ефективно оптимізувати витрати часу та коштів суб’єктів господарювання на захист їхніх прав та інтересів. Судова практика з окресленого питання також не е однорідною, що призводить до ще більшої невизначеності у правозастосуванні.

На думку І. Бутирської, коли ми говоримо про вирішення господарських спорів, то доцільним видається розроблення особливих форм розгляду незначних за розміром або безспірних грошових вимог, з уникненням зайвих формальностей, особистої явки до суду, зайвих витрат часу та коштів тощо. Втілення цих рекомендацій у життя вимагає спрощення та диференціації господарської процесуальної форми. За визначенням Є. Таликіна - господарська процесуальна форма - це заснована на встановлених нормами права процедурах організація розумового процесу розгляду та вирішення господарським судом справ, віднесених до його компетенції, спрямована на забезпечення його справедливості та своєчасності.

Сьогодні можна говорити не лише про уніфікацію процесів (господарського, цивільного та адміністративного), а й про диференціацію кожного процесу. В. Щербина та В. Рєзнікова відзначають, що тенденція диференціації процесуального регулювання розглядається загалом як нормальний, природний процес розвитку процесуального законодавства, причинами якого є: а) розвиток суспільних відносин; б) необхідність утвердження додаткових гарантій права учасників відповідних відносин (зокрема, господарських) на захист своїх прав і законних інтересів, зокрема і в межах самого процесу, раціоналізація та оптимізація судового процесу. Поглиблення процесів диференціації правового регулювання є також одним із можливих шляхів удосконалення системи господарського процесуального законодавства.

Із диференціацією господарської процесуальної форми тісно пов’язане її спрощення. До проявів спрощення процесуальної форми можна віднести: пропуск окремих процесуальних дій і навіть стадій; скорочення строків розгляду справи; застосування електронного судочинства; використання відеоконференції; письмове провадження; обмеження та особли вості оскарження судових рішень; факультативність застосування наказного провадження і деяких видів спрощеного провадження: у справах із розміром вимог до 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (далі - ПМПО) - вибір між наказним і спрощеним позовним провадженням, у справах із ціною позову від 100 до 500 розмірів ПМПО - вибір між загальним із спрощеним позовним провадженням; зменшені ставки судового збору; видача замість судового рішення одразу судового наказу, який вже є виконавчим документом.

Спрощені процедури формуються двома шляхами: або через спрощення існуючих видів провадження (наприклад, через спрощення позовного провадження утворилося спрощене позовне провадження), або через створення нових видів провадження - наприклад, наказного.

Для спрощених процедур характерним є пропуск цілих стадій господарського процесу. І спрощене позовне провадження, і наказне провадження у господарському судочинстві можна віднести до спрощених видів проваджень. Одна із принципових відмінностей між ними полягає у тому, що у спрощеному позовному провадженні справа розглядається за участю обох сторін за наявності більш вірогідного спору про право між ними, ніж у випадках, коли справа розглядається за правилами наказного провадження.

Л. Ніколенко зазначає, що наказне провадження - це більш спрощена форма судового процесу, яка передбачає можливість особи, якій належить право вимоги про стягнення грошової заборгованості за договором, звернутися до суду із заявою про стягнення відповідної суми у швидшому порядку.

Ю. Джепа пропонує власне визначення наказного провадження у госпо дарському процесуальному праві - наказним провадженням є самостійний, особливий, спрощений вид судового провадження під час розгляду господарських справ про стягнення грошової заборгованості за договором, спрямований на швидкий та ефективний захист прав заявника, в якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи без судового засідання і виклику сторін на підставі достатніх, допустимих і належних доказів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення (водночас судовим рішенням та виконавчим документом).

Таким чином, наказне провадження є одним із проявів спрощення госпо дарської процесуальної форми. Загалом серед критеріїв, яких можна дотримуватися при спрощенні провадження, насамперед слід відзначити майновий критерій. Це є цілком обґрунтованим, оскільки немає сенсу витрачати значний час і сили учасників процесу у справах з незначною ціною позову.

Інший критерій - це безспірність. Аналізуючи зарубіжний досвід спрощення провадження, Т. Суярко поділяє провадження за безспірними вимогами на два види. По-перше, це провадження, безспірність вимог у яких презюмується вже при подачі відповідної заяви до суду. Тобто, безспірність характеризує безпосередньо матеріально-правові вимоги, що відразу проявляється у спрощеній процедурі, яку ініціює позивач. По-друге, це провадження, безспірність яких виявляється в ході процесу і пов’язується з поведінкою захисту. Зазвичай, це пов’язується з мовчанням відповідача, ненаданням відзиву, неявкою.

На перший погляд безспірність презюмується у наказному провадженні. Однак у ч. 2 ст. 12 ГПК України визначено, що наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо. Останнє уточнення у вказаній нормі права “про його наявність заявнику невідомо” перекреслює необхідну умову “безспірність вимог” для видачі судового наказу, що зумовлено таким.

Суд, вирішуючи питання про видачу судового наказу, має у своєму розпорядженні лише докази, надані заявником. Отже, заявник, знаючи про наявність спору, може просто не повідомити суд про наявність спору між сторонами, а суд не наділений повноваженнями з’ясовувати ці обста вини. Крім того, безспірність має доводитись певними доказами (акт звірки, визнання претензії тощо), а ГПК України не містить положень щодо необхідності подання таких доказів.

Наказне провадження спрямоване на видачу судом судового наказу, який є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 148 ГПК України.

Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги. Заявником та боржником в наказному провадженні можуть бути юридичні особи та фізичні особи - підприємці. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими законом для виконання судових рішень.

Статтею 148 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судовий наказ може бути видано тільки за вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. При цьому, заявникові надано право звернутися до суду з вимогами в наказному або спрощеному позовному провадженні на свій вибір. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги. Заявником та боржником в наказному провадженні можуть бути юридичні особи та фізичні особи - підприємці.

Із наведеної норми права незрозумілим є визначення поняття “грошова заборгованість”, у зв’язку з чим на практиці виникають проблеми у правозастосуванні. Так, наприклад, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у своїй постанові від 24 липня 2018 р. у справі № 903/125/18 зазначив: інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов’язання Суд першої інстанції, з доводами якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи Товариству з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “Аванта” у видачі судового наказу про стягнення з Приватного підприємства “Фірма “Орнамент” 514,10 грн - 3% річних, 2 341,00 грн індексу інфляцій, 31 274,20 грн - пені, зазначили про можливість стягнення в порядку наказного провадження виключно неоспорюваної заборгованості. Однак положення частини другої статті 12, частини першої статті 148 Господарського процесуального кодексу України не містять такої категорії як “неоспорювана заборгованість”.

За результатами нового розгляду справи Господарський суд Волинської області видав судовий наказ про стягнення з боржника і 3 % річних, і інфляційних витрат, і пені. Справа № 903/125/18 змінила вектор у правозастосуванні, оскільки тепер більшість господарських судів, керуючись вказаною постановою Верховного Суду, стягують у наказному провадженні не лише суму основного боргу, а й 3 % річних, інфляційні витрати і пеню.

Водночас у частині стягнення пені не всі господарські суди дотримуються такої позиції. Так, наприклад, Західний апеляційний господарський суд у своїй постанові від 23 вересня 2019 р. у справі № 921/431/19 вказав: пеня не є заборгованістю за договором, а є штрафною санкцією. Вимоги про сплату пені у зв’язку з порушенням грошових зобов’язань, хоча й мають грошовий характер, але за своєю природою не є основним зобов’язанням, а є заходом відповідальності за порушення зобов’язань, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов’язання боржником. Отже, вимоги в частині стягнення пені не підлягають розгляду в порядку наказного провадження.

2.