Основні нормативно-правові акти щодо договору морського перевезення пасажира: міжнародні та національні

Основними міжнародними документами, які регламентують перевезення пасажирів та їх багажу є: Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про перевезення пасажирів морем 1961 р., Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про перевезення багажу пасажирів морем 1967 р., Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р.

та Протоколи 1976 та 1990 рр. до цієї Конвенції, Поправки до Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 2002 р. КТМ України містить розділ «Договір морського перевезення пасажирів», який ґрунтується на положеннях Афінської конвенції 1974 р. У 1961 р. у Брюсселі рядом держав було прийнято Міжнародну конвенцію про уніфікацію деяких правил про перевезення пасажирів морем. Основною метою Конвенції було законодавче закріплення відповідальності перевізника за заподіяння шкоди життю і здоров'ю пасажира під час міжнародних морських перевезень. Відповідно до цієї Конвенції перевізник відповідав тільки за шкоду, заподіяну пасажиру з вини перевізника. Вина перевізника передбачалася у тому випадку, коли шкода заподіяна в результаті або у зв'язку з корабельною аварією, зіткненням, посадкою на мілину, вибухом чи пожежею, а в інших випадках доказування вини перевізника покладалося на особу, яка вимагала відшкодування шкоди. Розмір відповідальності перевізника було обмежено сумою в 250 000 умовних золотих франків на одного пасажира (приблизно близько 20 000 долл. США), однак це обмеження не застосовувалося, якщо шкоду було завдано перевізником навмисно або він зробив це, усвідомлюючи, що шкода, можливо, буде заподіяна, але самовпевнено сподівався їй запобігти. У 1967 р. було прийнято Міжнародну конвенцію про уніфікацію деяких правил про перевезення багажу пасажирів морем. Однак роздільне регулювання у різних конвенціях перевезення пасажирів та перевезення їх багажу, а також встановлені в обох конвенціях невисокі межі відповідальності перевізника призвели до того, що обидві вони не отримали широкого визнання з боку держав.

На 1 січня 1983 р. у Конвенції 1961 р. брали участь 10 держав (Алжир, Туніс, Марокко, Єгипет, Заїр, Іран, Мадагаскар, Куба, Перу, Швейцарія). Радянський Союз підписав цю Конвенцію, але згодом її не ратифікував і тому її учасницею не став. Конвенція 1967 р. взагалі не вступила в силу. На початку 70 -х рр., щоб виправити складне становище, юридичний комітет ІМО підготував проект нової конвенції, яка поєднувала правила перевезення і пасажирів та їхнього багажу. Конвенцію було прийнято в Афінах у грудні 1974 р. і вона отримала назву «Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу» 1974 р. Україна приєдналася до Афінської конвенції 15 червня 1994 р. Дія Афінської конвенції поширюється на всі морські судна, крім суден на повітряній подушці, та застосовується до будь-якого міжнародного перевезення, якщо судно плаває під прапором держави, яка є стороною Конвенції або зареєстровано у тій державі, якщо договір перевезення укладено державою, яка є стороною Конвенції, або якщо така держава є місцем відправлення або призначення судна. Афінська конвенція регламентує переважно відповідальність перевізника за шкоду, завдану в результаті смерті пасажира або нанесення йому тілесного ушкодження, а також у результаті втрати або пошкодження багажу. Ця Конвенція дещо підвищила і посилила відповідальність перевізника. Вона заснована на принципі провини, з якого не допускаються ніякі виключення, у тому числі і звільнення перевізника від відповідальності за незбереження багажу, викликане «навігаційною помилкою», передбаченою Конвенцією 1967 р. Вина перевізника передбачається не тільки у випадках аварії судна, зіткнення суден, вибуху і пожежі, але й тоді, коли шкоду пасажиру заподіяно внаслідок недоліків судна або у зв'язку з ними. Межі відповідальності перевізника у випадку загибелі пасажира або нанесення йому тілесного ушкодження збільшені до 700 000 умовних золотих франків на одного пасажира. За втрату і пошкодження ручної поклажі він відповідає у розмірі до 12 500 таких франків, за втрату і пошкодження автомобіля разом із багажем, що знаходився на ньому - до 50 000 франків, а за незбереження іншого багажу - до 18 000 франків. Афінська конвенція містить норми про терміни позовної давності, підсудність позовів до перевізника і деякі інші правила. У жовтні 2002 р. було схвалено поправки до Афінської конвенції, які після вступу в силу істотно підвищать відповідальність перевізника. Зокрема, встановлюється сувора відповідальність за шкоду, заподіяну в результаті смерті пасажира або нанесення йому тілесних ушкоджень, якщо така шкода заподіяна в результаті судового інциденту і не перевищує 250 тис. одиниць спеціальних прав запозичення (СПЗ).

<< | >>

↑

Источник: Федотов О.П., Аверочкіна Т.В., Батанова Л.О.. Морське та митне право: навчально-методичний посібник (для студентів денної та заочної форми навчання).- Одеса,2018. - 164 с.. 2018

Еще по теме Основні нормативно-правові акти щодо договору морського перевезення пасажира: міжнародні та національні:

- Митне право України - Таможенное право России -