§ 1. Поняття банкрутства та його правове значення

Регулювання процедури банкрутства суб'єктів господар­ської діяльності здійснюється ГК України, ЦК України, За­коном України «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство) та низкою законів, що закріплюють норми про можливість визнання господарських організацій певних ор­ганізаційно-правових форм банкрутом.

Важливо підкреслити, що відносини, які пов'язані з бан­крутством суб'єктів господарювання, регулюються норма­тивно-правовими актами різної юридичної сили та сукупно складають окремий інститут у системі господарського зако­нодавства. Нормативно-правові акти цього інституту можна поділити на такі групи:

1) акти законодавства загальної сфери дії, що містять окремі норми щодо регулювання відносин, пов'язаних з бан­крутством (ЦК України, ГК України);

2) акти законодавства, що визначають правове стано­вище окремих видів суб'єктів з виключним видом діяльності (зокрема, закони України «Про банки і банківську діяль­ність», «Про страхування» та ін.) або певної організаційно- правової форми (господарські товариства, фермерське гос­подарство) і містять окремі норми щодо можливості визнан­ня таких суб'єктів банкрутами;

3) спеціальні акти законодавства, що регулюють поря­док визнання суб'єктів господарської діяльності банкрута­ми: Закон про банкрутство та підзаконні нормативні акти (постанови КМ України, відомчі нормативні акти та ін.).

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї господарської діяльності вна­слідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт господарювання має стільки боргів перед кредито­рами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги бу­дуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта господарювання - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення.

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб'єкта господарювання є кредитори, тобто осо­би, які мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійс­нення яких у встановленому Законом про банкрутство по­рядку може призвести до ліквідації суб'єкта господарської діяльності.

Розглядаючи банкрутство суб'єкта господарювання як юридичне явище, слід підкреслити його характерні риси:

а) банкрутство встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки; б) зміст установленого господарським судом факту банкрутства - це неспроможність суб'єкта господарювання повною мірою розрахуватися по своїх боргах у зв'язку з перевищенням су­ми боргових зобов'язань боржника над його активами; в) неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню попри здійснені судові заходи з від­новлення платоспроможності суб'єкта, що зумовлює засто­сування спеціальної судової процедури - ліквідаційної про­цедури, спрямованої на ліквідацію заборгованості банкрута.

Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності сукупності передумов, які за своєю природою класифікують на дві групи:

1) матеріально-правові передумови;

2) процесуально-правові передумови.

До матеріально-правових передумов порушення прова­дження у справі про банкрутство слід відносити стійку (понад три місяці) та значну неплатоспроможність (заборгованість, що перевищує триста розмірів мінімальних заробітних плат).

До процесуально-правових передумов порушення про­вадження у справі про банкрутство слід відносити подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду заяви про порушення справи про банкрутство з додат­ком комплекту передбачених законом документів.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про бан­крутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо.

Згідно із ст. 1 Закону про банкрутство банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному законом, грошові вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури. Неплатоспро­можність згідно із цим Законом - це неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встано­вленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності.

Згідно зі ст. 7 Закону про банкрутство в рамках проце­дури банкрутства до боржника можуть застосовуватися такі судові процедури: 1) розпорядження майном боржника; 2) мирова угода; 3) санація (відновлення платоспроможнос­ті) боржника; 4) ліквідація банкрута.

Безумовно, особи, які відповідальні за фінансовий стан суб'єкта господарювання, мають вживати всіх заходів задля запобігання банкрутству. В зв'язку з цим засновник (учасни­ки) боржника - юридичної особи, власник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-борж- ника. В межах заходів щодо запобігання банкрутству борж­ника власником майна боржника державного чи приватного підприємства, засновниками (учасниками) боржника - юри­дичної особи, кредиторами боржника, іншими особами може надаватись фінансова допомога в розмірі, достатньому для погашення зобов'язань боржника перед кредиторами, у тому числі зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та відновлення платоспроможності боржника. Такі дії вважаються досудовою санацією і зобов'язують боржника перед особами, які надали таку допомогу.

Здійснення державної політики щодо запобігання банк­рутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом покладається на державний орган з питань банкрутства - Державний департамент з питань банкрутст­ва, утворений відповідно до Постанови КМ України «Про утворення Державного департаменту з питань банкрутст­ва». Для забезпечення виконання повноважень державний орган з питань банкрутства може залучати відповідні орга­нізації та спеціалістів у порядку і на умовах, що встановлю­ються КМ України.