Німецька модель

Вона характеризується тим, що всі три функції фінансового посередництва зосереджені в особливому кредитному інституті — універсальному банку.

Німецька банківська система базується на переважанні універсально діючих кредитних установ.

У Німеччині банки вочевидь домінують у кредитно-фінансовій системі. Інші інститути нечисленні і є або асоційованими компаніями трьох потужних "гросбанків" (Дойче Банк, Дрезднер Банк, Комерцбанк), або діють у зоні їхнього впливу. Ці гіганти з\'явилися ще в період об\'єднання імперії за Бісмарка, коли відбулася концентрація банківської системи.

Протягом років саме ці універсальні за характером своїх операцій установи надають довгострокові кредити, вкладають кошти у власний капітал підприємств. Присутність у вигляді пайової участі, яка часом трохи тисне на підприємство, дає дві додаткові переваги:

— банк має можливість краще контролювати роботу підприємства;

— скорочується загальна вартість фінансування виробництва самого підприємства. Це підвищує конкурентоспроможність німецьких

виробників на зовнішніх ринках.

Дойче Банк — приклад такого злиття. Він бере участь у 400 промислових та комерційних компаніях. Універсальні німецькі банки є агентами "промислової політики", що врешті-решт па користь Німеччини5.

У цілому 67% акцій, що знаходяться у національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інститути не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5%). Свої фінансові ресурси вони використовують головним чином для надання позик під заставу нерухомості (69% активів).

Як стверджує журнал "Бізнес уік", якщо у Франції промислову політику визначає держава, в Японії — "МІТІ", в Америці — Пентагон, то у Німеччині — Дойче Банк.

Присутність німецьких банків у капіталі підприємств веде до того, що ці установи нерідко "рятують" ті підприємства, які потрапили у скруту. Цей неабиякий вплив банків на діяльність підприємств пояснює відносну автономію німецьких біржових ринків, чого не спостерігається в інших країнах. Відкритого продажу цінних паперів практично немає. Він не є традиційним для німецьких фінансових кіл (так само, як і японських) — вага банків надто велика для того, щоб той чи інший "трейдер" ризикнув атакувати якусь із компаній, у капіталі якої присутній банк, навіть невеликий.

Банки на фондовому ринку Німеччини відіграють провідну роль. Вони — головні учасники торгів. Реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди тільки за такого посередництва.

Принцип володіння акціями у німецьких банків — формування концентрованого портфеля (найчастіше блоками по 25% акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо відповідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні).

Контроль фінансового ринку над виробничим сектором Німеччини здійснюють універсальні банки, які мають прямий доступ до внутрішньої інформації фірми як великі акціонери промислових фірм. Вони, крім того, використовують голосування за дорученням своїх дрібних вкладників, а також надсилають представників у наглядові ради промислових компаній. Банки не просто стежать за фінансовою стабільністю фірм, але й глибоко вникають у суто виробничу, особливо інноваційну, діяльність корпорацій. Німецькі банкіри знають промислове підприємство, в їхніх установах є відділи промислової інформації. У Німеччині також має місце перехресна система володіння акціями. Вона посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у відносно невеликій групі ключових компаній.

Історично Німеччина з початку її промислового розвитку не мала достатнього капіталу, а також необхідного досвіду організації торгівлі цінними паперами, отож не могла фінансувати великі підприємства, не використовуючи при цьому банківські кредити у великих розмірах6.

Прикметна риса німецьких банків — готовність узяти на себе ризик довгострокового кредитування промисловості.

У результаті одне й те ж явище — банківські крахи — викликало у різних країнах неоднакову реакцію фінансової системи. В Англії банки усунулися від довгострокового кредитування промисловості, в США вони не були допущені до цієї справи згідно із законом 1934 року, а у Німеччині банки, навпаки, стали посилено проникати у промисловість, причому не просто завдяки довгостроковим позикам, але й за допомогою прямого впливу на процес прийняття інвестиційних рішень.

Дослідження свідчать, що в усіх тих країнах, де нині все ще існують банківські системи з організаційним розподілом функцій фінансового посередництва (англосаксонський варіант), спостерігається тенденція до створення універсальної моделі. Її основна перевага полягає у вищій стабільності на базі диверсифікації операцій і, таким чином, вона відзначається високою надійністю грошових вкладів. Додатковою перевагою універсальної моделі є можливість надати клієнтові широкий перелік послуг.

Разом із тим не можна не прислухатися до аргументів проти названої моделі. Вважають, що тісні зв\'язки між німецькими банками та великими компаніями — одна з причин "економічного чуда" Німеччини. Однак останнім часом усе гучніше звучать голоси за розрив цього зв\'язку.

Чи свідчать ці факти про зниження впливу німецьких банків на промисловість? Навряд. Адже вони посилено практикують голосування за дорученням своїх клієнтів, мають власні структури з управління фондами. Тому вони можуть контролювати фірми, й не маючи в них великого паю. І все ж німецькі політики сьогодні прагнуть зменшення цього впливу. Найрадикальніші ідеї висуваються лівою опозицією.

Пропонується обмежити прямі вкладення банків у приватні компанії п\'ятьма процентами, зобов\'язати їх продати свої керуючі фондами фірми, послабити контроль над процедурою голосування за дорученням та розширити права дрібних акціонерів, які часто ігноруються. Правляча правоцентристська коаліція також робить спроби загострити увагу па більш прямому контролюванні банків. Пропонується скоротити кількість місць у наглядових радах, закріплених за банкірами, розширити гласність тощо.

Деякі банки вже почали добровільно скорочувати свою участь в акціонерних компаніях. Цей процес гальмується чинним податковим законодавством. Високі податки на доходи від операцій із капіталом (54 %) відбивають у банків бажання продавати свою частку акцій, реальна ринкова вартість яких набагато вища від їх бухгалтерської оцінки. Нарешті прийнято рішення про значне зменшення вуказаного відсотку з 1 січня 2001 р. Наслідком такого рішення може стати підвищення прибутковості активів німецьких банків, бо в них з’явилася реальна можливість позбутися неприбуткових акцій, в які було вкладено кошти ще в 50-60-ті роки.

І все ж: яка модель ефективніша у сучасних умовах - розмежування функцій фінансового посередництва між різними кредитними установами чи їх злиття в універсальному банку? Істина, як це найчастіше буває, посередині.

Головна відмінність між ними та комерційними банками полягає у строках операцій. Традиційно комерційні банки надають підприємствам та урядам короткострокові позички, приділяючи особливу увагу кредитам в оборотні кошти підприємств. Ділові банки, навпаки, надають головним чином довгострокові кредити. Значна частина коштів, потрібних для виконання умов угод, береться з власного акціонерного капіталу, частка якого в загальній сумі пасивів значно вища, ніж у комерційних банках. Це означає, що діловий банк є не просто кредитором, а має власний інтерес у багатьох фінансованих ним проектах.

Ділові банки, на відміну від комерційних, діють на різноманітних фінансових ринках як самостійно, так і від чийогось імені та керують майном третіх осіб. У різних країнах комерційні банки згідно із законом чи за традицією також займаються (і роблять це дедалі охочіше) тим чи іншим із перелічених видів діяльності, однак для ділових банків вони є основними. Залежно від країни ділові банки створюються для різних потреб і мають різноманітну спеціалізацію.

Як правило, ці банки діють у трьох основних напрямах:

а) операції із цінними паперами;

б) операції комерційних банків;

в) фінансовий інжиніринг.

Працюючи в першому напрямі, вони організовують емісію цінних паперів третіх осіб, інших банків та підприємств і при потребі гарантують їхні вкладення, здійснюють нагляд за вторинним ринком цінних паперів і підтримують їхній курс на бажаному для клієнта рівні шляхом купівлі та продажу. Ця діяльність потребує високої кваліфікації персоналу, здатності до фінансового аналізу й прогнозування кон\'юнктури та біржової ситуації, банківського досвіду та відмінного знання фінансових ринків.

Крім того, за власний рахунок вони можуть купувати акції компаній з метою:

-- створення портфеля акцій для забезпечення доходів при довгострокових та середньострокових операціях;

— здійснення операцій злиття та поглинання;

— проведення комерційних дій, тобто купівлі та продажу цінних паперів для отримання короткострокової вигоди.

Усе це може бути зроблене і для третьої сторони за комісійні.

Другий напрям передбачає ситуації, за яких із числа підприємств ділові банки обирають солідних клієнтів, котрим можна продати послуги з фінансового інжинірингу та операцій із цінними паперами. Вони охоче мають справу з експортерами, щоб продавати послуги з валютного обміну та інших операцій за кордоном. Цим займаються й комерційні банки, але для ділових — це цілеспрямована спеціалізація.

Напрям фінансового інжинірингу, який згадується третім, стосується фінансування складних проектів, операцій щодо реструктуризації боргу, злиття та поглинання, а також із нерухомістю тощо.