<<
>>

ДОПОВІДЬ пана Жака РОБЕРА (член Комісії, Франція)

ухвалена Венеціанською Комісією

на її 44 Пленарній сесії

(Венеція, 13-14 жовтня 2000 року)

Ця доповідь підготована на основі відповідей на питальник, розісланий усім країнам, представленим у Венеціанській Комісії.

Надали відповіді більш ніж 30 країн. Вони перелічені тут у алфа­вітному порядку: Албанія, Аргентина, Австрія, Азербайджан, Боснія та Гер­цеговина, Болгарія, Канада, Хорватія, Чеська Республіка, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Грузія, Угорщина, Ірландія, Італія, Японія, Казахстан, Латвія, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія, Росія, Словаччина, Сло­венія, Іспанія, Туреччина, Україна, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Уругвай.

Як в усіх оглядах такого типу, відповіді, отримані секретаріатом, значно відрізнялися як за обсягом, так і за ступенем деталізації. Відмінності у політичних контекстах природно є результатом надзвичайно різних ситуа­цій у різних країнах.

Ця доповідь, зрозуміло, не може повністю описати всі рішення, знай­дені для вирішення комплексних проблем, що виникли з надзвичайно чутливого питання фінансування партій, що має різні політичні роз­галуження. Тому у доповіді буде неможливим процитувати усі країни-респонденти, хоча з огляду на ґрунтовність їх відповідей на питальник багато з них заслуговують бути згаданими. Ми процитуємо лише кілька країн як приклади з позицій, які ми хочемо розглянути.

Мета цього короткого огляду – просто спробувати пояснити основні загальні принципи – якщо вони існують, – прийняті різними країнами, висвітлити наслідки застосування цих принципів і висунути на перший план подібності чи, навпаки, відмінності між рішеннями з метою, наскільки можливо, запропонувати поліпшення, які могли б бути зроблені тут чи там для забезпечення того, щоб функціонування політичних партій, що є абсо­лютно суттєвим для будь-якої демократії, призводило до меншої кількості труднощів, а можливо, навіть меншої кількості зловживань у майбутньому.

Перш за все ми наведемо низку загальних висновків з описів фінан­сових механізмів, що діють у країнах, охоплених оглядом, а потім перейдемо до вивчення яскравих моментів їх відповідей на основні поставлені питання.

I. Загальні спостереження

A. – Наш перший коментар стосується того факту, що інтерес до питання фінансування політичних партій – це відносно недавній феномен. Хоча це можна зрозуміти стосовно країн, які нещодавно розпочали свій перехід до демократії, більше дивує цей факт щодо країн, які давно мають демократичну систему правління та вже мають значний досвід політичного плюралізму, виборчих спорів та парламентських – і можливо президент­ських – виборчих кампаній.

Вражає, що у багатьох країнах основне законодавство, яке регулює фінансування політичних партій, було прийняте лише кілька років тому. Як результат, у цій сфері існує зовсім невелика кількість прецедентів – зокрема, з боку конституційної влади. Ця ситуація не сприяє глибокому та всесто­ронньому вивченню багатьох поставлених проблем.

Приведемо три приклади. Австрійське законодавство щодо політич­них партій було прийняте лише 25 років тому (1975), і Австрійський Консти­туційний Суд, хоча і найстаріший у Європі, виніс дуже невелику кількість рішень з питання фінансування політичних партій. Більш того, ці рішення стосуються тільки більш-менш технічних питань.

Вірменія, де Конституція вимагає, щоб політичні партії гарантували прозорість своєї фінансової діяльності, торкнулася питань партійних фінан­сів лише у двох останніх документах (закон 1991 року та виборчий кодекс від 17 лютого 1999 року).

У 1998 році Акт про реєстрацію політичних партій вперше запровадив Реєстр політичних партій у Сполученому Королівстві. Політична партія має право бути внесеною до Реєстру якщо ця партія має намір висунути одного або більше кандидатів на парламентських виборах. Проте з питання фінан­сування політичних партій не існує жодних спеціальних законодавчих поло­жень. У листопаді 1997 року уряд поширив сферу компетенції Комітету стандартів публічного життя (Committee on Standards in Public Life) на питання фінансування політичних партій.

У підсумку своєї діяльності Комі­тет розробив низку рекомендацій з цього питання. Законопроект про полі­тичні партії, вибори та референдуми 2000 року, якщо буде прийнятий, реа­лізує ці рекомендації.

У Люксембурзі сфера дії законів, що стосуються фінансування полі­тичних партій, бере початок лише з 1999 року і обмежена тільки фінан­суванням парламентських та європейських виборів.

Ця довговічна байдужість з боку публічної влади у більшості країн мала дуже шкідливі наслідки. Цілковита відсутність правил означала, що все дозволено. Оскільки політичні партії явно не могли виживати виключно за рахунок коштів, сформованих через членських внесків, і оскільки не була забезпечена жодна інша форма публічного фінансування партій, кожна партія змушена була шукати своїх засобів. У кількох країнах виходом було поширене сподівання на сумнівні скриті практики фінансування, які – навіть у багатьох з основних демократій – призвели до судового пере­слідування та навіть засудження й ув’язнення партійних лідерів, які, намагаючись будь-яким чином отримати кошти, життєво необхідні для діяльності їх партій, звернулися до незаконних способів збирання коштів. Яскраві приклади можна знайти у скандалах, що потрясли, серед інших країн, Італію, Німеччину, Францію та Сполучені Штати, і не всі з них досі дійшли до остаточного вирішення цих справ у судах.

B. – Варто також зазначити, що країни, які відчули необхідність врегулювати фінансування політичних партій – навіть якщо це відбулось лише нещодавно, – не завжди доводили ці ідеї до їх логічного завершення.

Наприклад, як у Боснії та Герцеговині, так і у Словаччині національні закони не заходять надто далеко у регулюванні справ, що стосуються загального фінансування політичних партій, тоді як в Угорщині закон цілком ігнорує можливість фінансування приватним сектором, а в Грузії відсутні положення про механізми нагляду. У Хорватії закон надто нечіт­кий, а у Латвії сама партійна система потребує глибокої реформи.

Усталені демократії самі також добре усвідомлюють, що фінансові механізми, які вони запровадили, хоча й з навряд чи виправданою затрим­кою, мають багато недоліків, призводять до нечесності та залишають простір для деяких прикрих зловживань.

Хоча ситуація стала яснішою, вона ще всюди не райдужна.

C. – Необхідно вказати, що строкатість норм, встановлених у цій галузі, не сприяє ані їх розумінню, ані їх дотриманню.

Там, де існує регулювання і де існує також воля їх застосовувати, чи мають вони набути статусу конституційних законів шляхом включення їх до Конституції? Це надає ту перевагу, що дозволяє перевірку будь якого пізнішого закону, який міг би мати наслідком підрив наданих прав чи можливостей, проте спричиняє той недолік, що робить значно складнішим реформування усієї сукупності норм.

Якщо до політичних партій мають застосовуватися кримінальні або цивільні санкції за недотримання правил фінансування, чи відповідні правові положення також повинні бути включені до конституції?

Можна побачити, що в багатьох країнах відмінність полягає у тому, що самі партії зазвичай згадуються у Конституції, та їх фінансування, яке – якщо це питання взагалі врегульоване – визначається звичайним законом.

D. – Але що таке політична партія?

Правда, що як тільки прийнято рішення надавати політичним партіям допомогу та фінансування їх діяльності (що часом складає значний розмір видатків), стає абсолютно необхідним визначити потенційних отримувачів у дуже точних термінах. Чи фінансування публічне, чи приватне, чи обидва водночас, – хто повинен отримувати його? Іншими словами, чи повинна конституція давати точне визначення, що становить політичну партію, чи принаймні визначати критерії, які мають бути дотримані, щоб отримати право на допомогу, і навіть заборонити її, якщо вона надається організаціям певного типу, наміри яких неясні чи, можливо, лише далекі від ясності?

У цій галузі країни прийняли дуже широкий спектр розв’язань в залежності від їх власних – більш чи менш демократичних – традицій.

Можна згадати такі.

У Франції стаття 4 конституції 1958 року стверджує: «Політичні партії і групи повинні брати участь у здійсненні виборчих прав. Вони повинні вільно утворюватися і вільно проводити свою діяльність.

Вони повинні підпорядковуватися принципам національного суверенітету і демократії». Недавно до цієї статті була додана вимога, що політичні партії повинні заохочувати ґендерну рівність у доступі до виборчих функцій чи виборних посад. Однак тут немає жодних положень щодо фінансування партій.

Із самого формулювання статті 4, яка визнає свободу діяльності, що належить французьким політичним партіям, випливає, що їх функціо­нування повинно цілком не залежати від допомоги держави. Проте до закону від 11 березня 1988 року, який уперше серйозно порушив питання фінансування партій, не був включений сам принцип публічного фінан­сування партій. Положення цього закону були підтверджені і доповнені послідовністю законів, прийнятих у 1990, 1993 та 1995 роках.

Чи це означає, що партії мають право на обіцяну допомогу держави лише настільки, наскільки вони підпорядковуються конституційним вимо­гам (участь у здійсненні виборчих прав, підпорядкування принципам націо­нального суверенітету і демократії, заохочення ґендерної рівності)? Не можна стверджувати, що це недвозначно так, хоча під час дебатів щодо конституційного законопроекту про ґендерну рівність деякі особи ствер­джували, що партії могли б зазнавати фінансових покарань, якщо вони не будуть заохочувати рівність доступу до виборчих функцій чи виборних посад. Такі фінансові покарання могли б дійсно набирати вигляду суттєвого зменшення державної допомоги, що надається партії-порушнику.

Ліхтенштейн вимагає від політичних партій, щоб вони набирали передбаченої законом форми об’єднання і декларували свою відданість принципам, що містяться у конституції, щоб отримати право на публічне фінансування, яке вони, звичайно, вільні використовувати, як вони вва­жають за потрібне, при умові, що вони ведуть документальну звітність використання коштів.

У Португалії конституція стверджує, що усі партії можуть корис­туватися свободою об’єднань, крім збройних формувань расистської при­роди. Це має наслідком, що оскільки такі організації не можуть за означен­ням вільно проводити свою діяльність, вони не можуть претендувати на отримання найменшої державної допомоги.

Слід зазначити, що в Росії конституція охороняє політичний плю­ралізм, за винятком партій, чиєю метою є повалення режиму. Проте конс­титуція нічого не говорить про фінансування партій. Слід додати, що державна реєстрація політичних партій є обов’язковою формальністю.

В Іспанії формулювання конституції має певну подібність до того, що є у Франції. Стаття 6 конституції 1978 року подібно стверджує, що «політичні партії повинні втілювати політичний плюралізм... і повинні бути основними засобами публічної участі». Партії можуть вільно утворюватися і користу­ватися свободою діяльності при умові дотримання конституції і законів. Їх внутрішня структура і функціонування повинні бути демократичними.

Цим засадам суперечило те, що послідовно були прийняті закон від 19 червня 1985 року, який встановлював загальні норми, що регулюють вибори, та закон від 2 липня 1987 року щодо фінансування політичних партій.

Закони деяких країн не кажуть абсолютно нічого ані про політичні партії, ані про їх фінансування. Це має місце у Швейцарії, де у федеральній конституції не надається жодного визнання політичних партій, хоча конс­титуційні судові рішення в дійсності визнають їх існування de facto.

Не існує федерального закону про партійні фінанси, і виглядає, що це означає відсутність будь-яких обмежень на збирання коштів, яке покла­дається єдино на ініціативу партії. Також немає норм, які б регулювали використання коштів, зібраних політичними партіями.

В обмеженій кількості кантонів запроваджені положення щодо повного чи часткового відшкодування властями кантону вартості друку та роз­повсюдження виборчих бюлетенів, проте ця публічна субсидія обмежена видатками, які пов’язані із виборами.

Які ж причини цієї фактично повної відсутності законодавства – чи федерального, чи кантонального – щодо конкретного предмета фінансу­вання партій?

Можна запропонувати декілька причин. По-перше, у Швейцарії при­пускається за замовчуванням, що основним джерелом коштів партії повинні бути членські внески. Подібні традиції можна знайти в інших країнах, де панівним є погляд, що партії як приватні асоціації повинні – як і всі асоціації – бути здатними самофінансуватися. Проте це вимагає у широкої громадсь­кості громадянських почуттів та сильної публічної зацікавленості у справах спільноти. Обидва фактори присутні у Швейцарії, проте їх важко зауважити ще десь.

Можна також стверджувати, що у Швейцарії політичні партії звичайно мають досить необтяжливу внутрішню організацію та в результаті не мають великих витрат. В усталених демократичних державах політичні партії є велетенськими машинами, які потребують великої кількості постійного штату, просторих приміщень і великого поточного бюджету, що не може бути забезпечене тільки з членських внесків, які часто цілком несуттєві з огляду на кількість платників внесків і відносно невеликі суми, які вони платять.

Можна б додати, що коли б у Швейцарії колись захотіли б прийняти законодавство про фінансування партій, це б, без сумніву, змусило б проводити публічний референдум абсолютно без гарантій, що отриманий результат буде ворожим до традиції, згаданої вище.

Мабуть, Швейцарії також пощастило, що, на відміну від деяких її більших сусідів, вона не має досвіду публічних скандалів, пов’язаних з фінансуванням політичних партій, які б заплямували репутацію її правля­чого класу та змусили б встановити регулювання джерел партійних коштів.

У Люксембурзі, де конституція не згадує ані існування, ані діяльність політичних партій, ці останні були вперше визначені у законодавстві від 7 січня 1999 року, яке стосувалося положень про часткове відшкодування видатків на виборчу кампанію.

В Уругваї Конституція передбачає існування політичних партій, але у країні не існує законодавство щодо їх фінансування.

II. Керівні принципи

Усі держави, які хочуть надати певного вигляду порядку фінансування партій з метою як надати можливість вільного вираження плюралістичної політичної думки, так і забезпечити рівне ставлення до усіх політичних партій згідно з їх відповідними обставинами, зустрічаються з низкою важ­ливих проблем.

A. – Перша полягає у питанні, чи партіям повинна надаватися допо­мога тільки під час виборчого періоду, щоб надати їм можливості не дакатися високої вартості, властивої кожній кампанії, чи на ширшому рівні повинен бути запроваджений деякий вид регулярного, постійного фінан­сування політичних партій. Таке рішення важливе, оскільки воно має очевидні політичні і фінансові наслідки.

Обмеження фінансування до повного чи часткового покриття видатків на агітацію (зокрема, через відшкодування відсотка понесених видатків) має на меті лише уникнути спорожнення партійної казни кожного разу, коли проходять вибори, та дозволити б безперебійне функціонування демокра­тичного процесу під час проведення регулярних вільних виборів У цьому випадку політичні партії розглядаються як приватні організації, які мають вільні руки у збиранні коштів, необхідних для їх щоденного функціо­нування, однак потребують допомоги під час проведення виборів, які організовуються публічною владою під її власну відповідальність.

Другий підхід, за яким держава несе усі чи частину видатків, які виникають з усієї діяльності партій, застосовує дещо інший хід міркувань. У цьому випадку політичні партії розглядаються як офіційно визнані орга­нізації, оскільки вони роблять свій внесок у постійне демократичне функціо­нування держави, а тому обґрунтовано, що держава повинна допомогти підтримати їх існування.

Тому не дивно, що країни, які обрали цей другий підхід, враховують у ньому те, що партії розглядаються як «інституції», чиї засоби існування не можуть не бути предметом турботи держави.

Саме так є у більшості великих європейських демократії. Німеччина є першим прикладом.

Федеральний конституційний суд Німеччини визнав потребу публіч­ного фінансування не лише видатків на агітацію, але й також видатків, понесених у зв’язку з повсякденною діяльністю політичних партій, при умові, що допомога держави обернено пропорційна до здатності кожної партії до самофінансування й обчислюється лише на основі потреб фінан­сування, абсолютно необхідних для належного фінансування публічної влади.

B. – Друга проблема полягає у природі коштів, які можуть надаватися партіям або які вони можуть збирати самі.

1. Багато держав принципово запровадили сувору зобов’язальну забо­рону фінансування політичних партій іноземними суб’єктами або прий­няття фінансової чи матеріальної допомоги з іноземних джерел, чи то іншої держави, чи іноземної політичної партії, чи іноземних осіб та корпора­тивних організацій. Це стосується, inter alia*, Вірменії (частина 3 параграф 4 закону 1991 року) та Болгарії, яка забороняє політичним партіям приймати фінансову допомогу, пожертви чи спадщину від іноземних країн чи орга­нізацій і навіть від анонімних джерел.

Росія забороняє внески до передвиборчих фондів від іноземних дер­жав, компаній чи організацій, осіб без громадянства, міжнародних органі­зацій та російських юридичних осіб, у яких понад 30% капіталу є іноземною власністю.

Цілком зрозуміло, що держава не може бути схильною допускати, щоб іноземна країна втручалася у її внутрішню політику, надаючи на дискре­ційній основі деяким політичним партіям доступ до коштів.

Хоча протягом багатьох років загальновідомо, що деякі партії, які довго перебували у позиції сили у деяких із усталених демократій, регулярно отримували кошти від іноземних держав для фінансування не лише їх передвиборної агітації, але й щоденного існування, раз загальне законо­давство про фінансування партій на підході, таке більше не може бути офіційно дозволеним чи навіть просто толеруватися.

У зв’язку з цим гучні скандали, які відбулися дуже недавно у Німеч­чині, показують, наскільки громадська думка у деяких країнах – але не у всіх – зважає на будь-який натяк на корупційну виборчу практику, яка могла б – навіть непрямо – загрожувати функціонуванню демократії.

2. Публічне чи приватне фінансування? Чи обидва?

Тут також вибір породжує важливу самостійну проблему. Як згаду­валося вище, протягом десятиліть багато країн не мали жодного законо­давства, яке б регулювало фінансування політичних партій, що значить, що держава не мала жодної зацікавленості у таких речах, залишаючи кожну партію цілком вільною збирати тут і там кошти, необхідні для її функ­ціонування, не будучи надто перебірливою у застосовуваних методах.

Цей цілком анархічний стан справ призвів до відомих ексцесів. Кожна партія повинна була збирати кошти за всяку ціну, і найбагатша партія була найсильнішою. Оскільки тут не існувало жодних норм, а тому жодних обмежень чи на доходи, чи на видатки, партії змагалися у шаленій гонитві між собою у пошуку спонсорів, а фірми, з якими контактували, отримували перевагу позиції сили, з якої вони надавали кошти – разом із шворками – тим партіям, які могли почути їх месиджі і захищати їх інтереси.

Звідси – в той час як це робилося зовсім недавно – походить сама ідея покінчити із цим постійним пошуком фінансів шляхом надання публічного джерела коштів з метою поставити партії та їх кандидатів у більш рівні умови.

Проте поява цього нового джерела коштів не означає кінця усього приватного фінансування. Але оскільки держава надає фінансову допомогу, вона може законно здійснювати певний нагляд над приватними джерелами коштів партій, так щоб різноманітність їх природи й обсягів не підривала в дійсності рівність між партіями, яку механізми публічного фінансування прагнуть підтримати. Парламенти деяких країн чи конституційні суди зайшли навіть так далеко, що підтримали залучення партій до прибуткової діяльності як засобу збільшення їх автономії vis-à-vis* тих, хто їх підтримує, чи то публічного, чи приватного характеру, шляхом створення своїх власних коштів.

Наприклад, Конституційний суд Чехії відхилив законодавство, яке забороняло партіям проводити комерційну діяльність. Чеські політичні пар­тії тепер можуть здійснювати видавничу діяльність та проводити культурні заходи з метою збору коштів.

У Японії Верховний суд у своєму рішенні від 24 червня 1970 року визначив, що хоча приватні фірми можуть продовжувати фінансувати партії, при жодних обставинах це не може стати засобом здійснення тиску на відповідні партії.

Таким чином, публічні та приватні джерела коштів співіснують. Але чи необхідно обмежити їх відносний обсяг? І чи такі обмеження практично існують?

C. – Обмеження фінансування

1. Там, де держава фінансує політичні партії, вона, природно вільна вирішувати щодо природи та обсягу наданої допомоги. Щодо цього існує велика різноманітність підходів. Деякі держави надають широке покриття видатків на передвиборну агітацію, буденне функціонування партій та певні конкретні види діяльності.

Наприклад, Австрія надає щорічний ґрант політичним партіям, які мають принаймні п’ять мандатів у Національній Раді, або тим, які, хоча й не отримали жодного мандата, однак набрали більш ніж 1% голосів на останніх виборах.

Партії, представлені у Раді, також отримують фінансову підтримку для проведення передвиборної агітації (на національних або європейських виборах).

Відповідно до закону 1985 року, парламентські групи у двох палатах парламенту, які складаються принаймні з п’яти депутатів, також отримують річний ґрант для покриття видатків на їх роботу.

Крім фінансування політичної діяльності партій у прямому сенсі, відповідно до закону 1984 року для підтримки політичного навчання дер­жава надає річні ґранти для фінансування діяльності з політичної освіти, яка проводиться партіями, через встановлення стипендій або через фонди. Держава також може субсидувати публікацію періодичних видань з метою поширення політичної освіти.

В Іспанії надання публічних субсидій визначається тими ж прин­ципами. По-перше, існують «виборчі» субсидії. Закон визначає, що державні внески до видатків на агітацію виплачуються не лише політичним партіям, але також федераціям партій та групам виборців, якщо вони здобули хоча б один мандат. Ці внески пропорційні до кількості отриманих голосів.

Частина субсидії може бути виплачена наперед, на основі обсягу, отриманого кожною окремою партією за попередні вибори.

«Щорічні» субсидії, призначені для покриття щоденного функціону­вання партії, виплачуються відповідно до критеріїв, основаних на кількості отриманих мандатів та голосів. Третина усієї суми розподіляється пропор­ційно до кількості мандатів, а решта дві третини – пропорційно до кількості голосів. Політичні партії, які не отримали жодного мандата, не мають права на цю субсидію.

У Франції закон 1988 року (розділ 9, із змінами) надає партіям джерело публічного фінансування, яке є постійним протягом скликання парламенту і складає солідну суму. Як і в Іспанії, закон від 15 січня 1990 року встановлює принципи пропорційного розподілу відповідної суми, однак на основі рів­них частин. Половина ґранту основана на виступі у загальних виборах до Національних Зборів. Вона виплачується партіям, які провели кандидатів у мінімальній кількості округів, і є пропорційною кількості голосів, отриманих у першому турі голосування кандидатами, висунутими відповідною пар­тією. Інша половина ґранту обчислюється відповідно до кількості членів парламенту, які заявляють про належність до відповідної партії, і випла­чується при умові, що партія уже отримала право на першу половину ґранту.

2. Проблема, з якою зустрічаються держави, які поряд з іншими пуб­лічними чи приватними інституціями вирішують фінансувати політичні партії, є дотримання справедливого балансу між усіма партіями (у сенсі розподілених коштів) та уникнення розподілу, основаного на довільних критеріях, який надавав би перевагу найбільш потужній партії на шкоду тим, які або невдало виступили на останніх виборах, або недавно утворені і тому ще не пройшли випробування виборами.

Тому важливо, щоб державне фінансування обчислювалося, наскільки можливо, на найбільш об’єктивній, справедливій основі.

Конституційні суди, юрисдикція яких поширюється на виборчі спори та на регулювання передвиборної агітації, повинні прагнути забезпечити, щоб така допомога була дійсно збалансованою.

Наприклад, у Хорватії Конституційний суд підтримав право полі­тичної партії, яка представляє національну меншину, отримати відшко­дування державою її видатків на агітацію. У ще більш визначених термінах Конституційний суд Словенії, навпаки, прийняв рішення, що ґранти, які надаються державою політичним партіям, обчислені на основі результатів місцевих виборів, не порушують конституційних принципів права на міс­цеве самоврядування та права голосу.

В Угорщині Конституційний суд встановив, що законодавство, яке встановлює, що державна допомога має надаватися лише партіям, які отри­мали більш ніж 1% голосів, поданих на попередніх виборах, не суперечить конституції.

Частіше так, ніж ні, національний закон, низку прикладів якого ми бачили вище, узалежнює публічну допомогу політичним партіям як від кількості отриманих мандатів, так і від отриманого загального відсотка голосів.

3. Проблема приватного фінансування більш складна. Тому не дивно, що різні країни прийняли різні розв’язки у цій галузі.

Деякі країни дозволяють приватне фінансування політичних партій без накладання жодних обмежень на його обсяг та походження. Інші забо­роняють його і вважають законними джерелами коштів тільки ґранти, надані державою, та індивідуальні членські внески. Деякі обмежуються встановленням верхньої межі приватного фінансування.

Приклади законодавства та судових рішень наводяться нижче.

У Японії Верховний суд у своєму рішенні від 24 червня 1970 року встановив, що приватні фірми можуть надавати кошти політичним партіям при умові, що таке фінансування не складає і не стає засобом здійснення тиску на відповідну партію.

У Франції закон, прийнятий 1990 року, проголосив законним надання фірмами внесків політичним партіям, якщо такі внески вважаються суміс­ними з корпоративними цілями фірми, і визначив, що відповідні суми вираховуються при оподаткуванні доходів фірми. Внески повинні випла­чуватися партійним фінансовим асоціаціям або фінансовим агентам. Проте цей закон встановив обмеження на внески корпоративних організацій, які не повинні перевищувати суми, що визначається щороку. Оскільки ці фінан­сові регулювання призводили до численних непорозумінь, 19 січня 1995 року був прийнятий дуже жорсткий закон, який заборонив корпоративні внески політичним партіям.

Внески приватних осіб можуть мати лише одну із двох форм. Вони можуть бути «ідентифікованими», і в цьому випадку встановлюється обме­ження для одного пожертвувача, або можуть бути внесками від невиз­начених осіб, зібраними на мітингах, перегонах чи заходах збору коштів.

D. – Нагляд за фінансуванням

1. По-перше, нагляд може мати форму вимог звітності, які змушують кожну політичну партію пояснити походження коштів у її розпорядженні.

У Болгарії, наприклад, нагляд цього типу здійснюється постійним комітетом Національної Асамблеї (у число членів комітету можуть вклю­чатися представники громадянського суспільства), до якого політичні партії зобов’язані подавати річний звіт, який вказує обсяг і джерела їх коштів та видатки, проведені протягом останнього року.

Партії повинні подавати подібний звіт через два тижні після прове­дення виборів. Подібно багато членів парламенту та новообрані депутати місцевих рад і мери зобов’язані прозвітувати відповідному органу, до якого вони належать, про свої джерела коштів та видатки на передвиборну агітацію протягом одного місяця після проведення виборів.

Канада також вимагає подання річних звітів.

2. Нагляд може також здійснюватися Конституційним судом. Проте оскільки законодавство, яке регулює такий нагляд, дуже недавнє, поки що немає достатньої кількості конституційних судових рішень, щоб оцінити обсяг і ефективність цієї форми нагляду.

3. Державні фінансові органи, зокрема Контрольно-ревізійне управ­ління (Auditor General’s department), також можуть бути уповноважені до певного ступеня на наглядову діяльність, зокрема, Рахункова Палата (Courts of Auditors).

4. Нарешті, той, хто порушує норми фінансування партій, може бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

5. Ці різні технології можуть, крім того, застосовуватися одночасно. У Росії, наприклад, нагляд за фінансуванням політичних партій здійс­нюється як прокуратурою на рівні Федерації, яка також наглядає за дотриманням закону громадськими об’єднаннями, так і федеральним Мініс­терством юстиції як органом, який реєструє громадські об’єднання та забез­печує, щоб їх діяльність відповідала їх статутним цілям, та фінансовими органами (підрозділами Федерального контрольно-ревізійного управління, податковими інспекціями), які здійснюють нагляд за джерелами доходів громадських об’єднань, сумами внесків, які вони отримують, та сплатою податків.

6. Деякі держави покладаються на здоровий глузд їх політичних партій та їх чесність, довіряючи їм здійснювати свій власний внутрішній нагляд з допомогою низки безспірних технологій, як аудит, системи бухгалтерського обліку та їх власні статутні фінансові органи.

7. Можна також згадати інші більш строгі заходи нагляду.

У разі порушення закону деякі держави не вагаються навіть заходити так далеко, що надають повноваження їх конституційним судам розпускати або забороняти політичну партію, що порушила закон. Інші уповноважують і навіть зобов’язують свої виборчі комісії звертатися до суду щодо будь-яких порушень виборчого законодавства, яке їм стало відомим. Низка держав просто обмежуються накладанням фінансового покарання, наприклад, зни­женням обсягу державної допомоги, яка надається наступного року.

Висновки

Із вивчення різних систем, запроваджених окремими державами для якнайкращої організації фінансування політичних партій можна побачити, що хоча обрані технології часто суттєво відрізняються, основні інтереси всюди ті ж, а цілі дуже подібні.

Постійною метою є задовольнити вимоги, властиві неминучим затра­там демократії. Якщо треба, щоб демократичний процес належно функ­ціонував, необхідно як обмежити, наскільки можливо, та зменшити видатки політичних партій, так і у той же час забезпечити принцип рівності партій, який часто виявляється під загрозою на користь основних партій, які – через те, що отримують найбільше голосів і найбільшу кількість мандатів, – одержують значні публічні субсидії.

Необхідно також забезпечити більшу прозорість у вимогах звітності, які ставляться до партій, та більш повний нагляд за використанням коштів, які вони отримують.

У випадку коштів із приватних джерел безсумнівна також потреба більш жорсткого регулювання стосовно встановлення меж та більш суворих покарань для тих, хто порушує закон.

CDL-AD(2004)007rev

<< | >>
Источник: Ю. Ключковський. Європейський демократичний доробок у галузі виборчого права.: Матеріали Венеціанської комісії, ОБСЄ/БДІПЛ, ПАРЄ / За ред. Ю. Ключковського. – К.: ФАДА, ЛТД,2008. – 340 с.. 2008

Еще по теме ДОПОВІДЬ пана Жака РОБЕРА (член Комісії, Франція):

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -