§ 1. Віче в стародавній Русі

Як і в інших європейських країнах, інститут вищої представницької влади в Україні має давню і довгу передісторію, багато в чому схожу із загальноєвропейською. Схожими були й етапи виникнення політичної влади.

Східне слов\'янство, передісторію якого, вважав академік Б. О. Риба- ков, слід починати принаймні за два тисячоліття до утворення держави Київська Русь (2), тєю чи іншою мірою зазнало й античного впливу. М. І. Костомаров висловлював думку, що давнє знайомство з греками, ймовірно, сприяло цивілізації південно-руського народу (3). Як стверджував Б. О. Рибаков, вплив античного світу й античної культури на південне слов\'янство було тривалим з самого початку його заснування. Візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський зазначав: «...ці племена, слов\'яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них щастя й нещастя в житті вважаються справою спільною...» (4). Інший його грецький сучасник Маврикій Стратег теж відзначав близькість життя слов\'ян і антів за своїми звичаями, любов\'ю до свободи (5). М. С. Грушевський писав, що анти збирались на віча, на яких вирішувалися всякі справи, що вимагали солідарної діяльності племені чи групи родів, як спільна війна, організація воєнних сил, вибір спільного вождя з-поміж племінної старшини (6).

«Вічове начало було рідним для всіх слов\'ян руських», — зазначав і М. І. Костомаров (7).

Поступово громадське самоврядування через розширення території осілості, становлення класового суспільства стало доповнюватись за- гальноплемінними зібраннями або, скоріше, зібраннями старійшин від усіх племен і земель.

З утворенням союзів племен, які об\'єднували до десятка племен, очевидно військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — князівство, а органи суспільного самоврядування — в державні органи. Вічові центри, вважав В. Б. Антонович, виникли в міру розселення слов\'янських племен. Кожне плем\'я мало своє вічове місто. Якщо воно було великим, багаточисленним, то мало ще окремі центри сходок (пригороди), підлеглі головному вічу усього племені. З вивищенням влади князів міста вони, крім значення вічових центрів, набувають й іншого значення — стають місцем перебування князів — князівськими «столами» і, разом з тим, центрами військової організації краю (8).

Отже, виникнувши за первіснообщинного ладу як орган громадського самоврядування, народні зібрання залишались у східнослов\'янських племенах фактично проявами прямого народовладдя. З розширенням території осілості, становленням класового суспільства і особливо з утворенням племінних об\'єднань владних функцій набувало верховенство вождів — князів, а їх правління — ознак державного ладу.

Процес політичної консолідації східних слов\'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави — Київської Русі. За князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) завершився тривалий процес формування державної території.

Мудрого, а пізніше Володимира Мономаха. Природньо в цих умовах роль віча занепадає, його функції скорочуються.

Віче — інститут звичаєвого права на Русі, означав народні збори для вирішення державних і місцевих справ[2]. Про це свідчить перша літописна згадка про віче 997 р. у Бєлгороді: «И створиша вече в городе и реша...» (ПВЛ, 997 р.). Прямих і непрямих літописних згадок про віче («сдумавше поляне...»; «реша древляне... и избраша лучьшие мужи», «реша кияне»;«... ивступиша людье во граде иреша» та ін. (ПВЛ, 945 р., 968 р.) за нашими підрахунками найбільше з другої половини XI — до початку XIII ст. Ця тенденція відображає об єктивну роль віча у суспільно-політичному житті Київської держави.

Як вважав М. Ф. Владимирський-Буданов, першу епоху історії народних зібрань — племінну — змінила друга епоха (ІХ-Х ст.), коли віче перебувало в процесі переходу до міського. Саме тоді для вирішення справ сходились в головні міста земель жителі передмість, «лучшие люди», «старци градские», де їх поєднували народні зібрання. Оскільки вічове життя розвивалось в усіх землях Русі нерівномірно, зазначав історик права, то в деяких з них вони і в XII ст. мали племінний характер. Він вважав, що в ХІ-ХІІІ ст. — третю епоху вічових зборів, ця форма влади стає самостійною (як зібрання горожан), збігається з часом утвердження влади старших міст (10). М. С. Грушевськийуточнював: вумовах київської централізації віче залишалось в ролі надзвичайного органу. Тільки з упадком централізації держави «починає знову прокидатися політична самоуправа» (11). Отже, саме в цей період роль віча як стабілізуючого чинника збереження держави, порядку зайняття столів, єдності земель в їх обороні значно посилюється.

Зростання ролі віча, «удільно-вічової федерації» в Русі, за визначенням М. І. Костомарова (12), і зміцненню автономії князівств (М. С. Грушевський — (13)) в умовах юридичної невизначеності успадкування князівських столів було повязано також із зростанням значення міських центрів у соціально-політичному житті з другої половини XI ст. (14). У цих умовах затвердження князя горожанами набуває вирішального значення порівняно з «отчинним» правом, про що буде далі.

Скликання віча, судячи з літописів, нерідко викликалось надзвичайними обставинами — зовнішньою загрозою, необхідністю покликання князя, його утвердження чи зміщення тощо. При цьому найчастіше віча скликались за ініціативою князя. Так, 987 р. «созва Володимер бо- лярьі своя и старцьі градские», які й вирішили направити в інші країни посланців для ознайомлення з різними релігіями. «И бьість люба речь (их) князю и всем людем», які, мабуть, були присутніми на раді або спеціально зібрані і поінформовані (Лавр., 987 р.). 1097 р. Святополк «созва бояр и кьіян» для вирішення справи щодо обвинувачення Давидом князя Василька (Іпатіїв., 1097 р.). Очевидно, сам князь примушений був звертатися до віча за рішенням і підтримкою, коли цього вимагали обставини і коли його авторитет був недостатнім.

Маємо літописні свідчення і про причини скликання віча з ініціативи самого народу (за нашими підрахунками — понад двадцять). Як правило, їх викликали надзвичайні обставини: зовнішня загроза, відсутність у місті князя або незгода з його політикою. У першій прямій згадці про віче в Бєлгороді з приводу його облоги печенігами 997 р.: потерпаючи від голоду, бєлгородці «створиша вече в городе и реша:... дадим- ся печенешм». Але старець, який не був присутнім на зібранні, переконав «старейшин градских» вдатись до хитрощів. Нове віче вирішило відкласти здачу міста (ПВЛ, 997). Кияни, потерпівши поразку від печенігів, «прибегоша Києву, и створиша вече на торговищи, и реша, пославшеся князю: «Се половци росулися по земли; дай, княже, оружье и кони, и еще бьемся с ними».

Літописні пам\'ятки часто лише свідчать сам факт: населення землі чи шрожани «створиша вече», «створиша совет» або просто «совокупишася». В будь-якому випаду, як слушно зазначав В. І. Сергеєвич, для скликання народних зборів «треба, щоб народ бажав радитись, без чого віче не відбудеться» (15). Погодимося й з М. В. Довнар-Запольским: віча скликались «за потребою», коли виникала потреба у князів, тисяцьких порадитись з народом або коли сам народ бажав висловити свою волю (16).

Вирішальна роль народу у скликанні віча, без згоди якого віче не могло відбутися, підкреслює його значення як справжньої форми народного волевиявлення. М. І. Костомаров зазначав: «скликати віче — значило представити справу на обговорення народу, і тому всякий, хто вважав себе вправі говорити перед народом, міг і скликати віче» (17).

Спосіб скликання народних зборів зазвичай літописці фіксують як «звонити вечь», «созвонити вече». У Києві скликання віча часто відбувалось також через глашатаїв («бирючей»). Як зазначав С. Федорів, «спосіб скликання не відігравав жодної ролі щодо дійсності і право порядності вічових постанов, важливо було, щоб громадяни всі в той чи інший спосіб повідомлялися про скликання віча» (18).

Отже, учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконання волі віча. Скликання віча у наведених випадках дійсно було спричинене надзвичайними обставинами. Але, по-перше, саме життя русичів відбувалось в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утвердженню сталих термінів скликання народних зібрань, ні процедурі їх роботи.

Місцем вічових зібрань правили площі біля головного храма міста, княжі двори чи «торговища», де могла зібратись значна кількість народу. За свідченням літописців, у Київі місцем зібрань був Ярославів двір, найбільш багатолюдних — на площі перед Софіївським собором. Як правило, такі віча збирались за ініціативою князя. Стихійні віча частіше за все збирались «под Угорським», «у Туровьі Божнице», «на торговищи» (ймовірно — на Подолі).

Іноді народні зібрання скликались навіть за межами міста. Так, князь Ярослав Мудрий після зіткнення з новгородцями «заутра собра Новго- родцов избьіток и створи вече на поли» (Лавр., 1015). Мали місце вічові зібрання і під час походів за участю народного ополчення. Таким чином, місце вічових зібрань диктувалось характером цієї форми народоправства, нерозвиненістю його представництва.

Склад віча. Участь у вічових зборах розумілась у Давній Русі, ймовірно, як право, яке належало усім вільним. їх склад вказувався спочатку за назвою племені (племен), а згодом за назвою міста, землі — «кьіяне», «полочане», «новгородци», «суждальци» та ін. Право участі у вічі головного міста землі поширювалося і на жителів передмістя, інших мешканців землі. «... И все власти яко же на думу на веча сходятся, на что же старейшиньї сдумають, на том и пригороди стануть» (Лавр., 1176 р.). Тож загальною нормою порядку вічових рішень головного міста була підлеглість їм населення землі.

Літописи подають свідчення про активну участь пригородів і інших міст у вічових зібраннях Києва, Новгорода, коли йшлося про небезпеку або вигнання, зміну князя. Але така участь населення землі у вічах, як зазначав ще В. І. Сергеєвич, була непостійною й неповною (21).

Як вважав М. В. Довнар-Запольський, для віча не потрібно було певного числа його учасників. Зібрання і рішення вважали легітимними, аби кількість була достатньою, щоб прийняте рішення могло бути прийнятним для всієї землі або підтримане при необхідності достатньою силою (22). Все ж літописці, оповідаючи про важливі політичні події, віча за участю князя, бояр, дружним підкреслюють: «кьіяном же всим, сошедшимся от мала до велика» (Лавр., 1147 р.), «ростовця, и суздальци, и переяславци, и вся дружина, от мала до велика»»(Іпатіїв., 1175 р.). У вічових зборах за ініціативою князя літописці називають серед учасників князя, бояр, дружину, тисяцького, посадника, митрополита в Києві, купців, «лучших людей», «старцев градских», а також «меньших», «худьіх», «черньїх», смердів.

Отже, у вічі брали участь представники усіх класів вічових міст, а нерідко й «пригородів». Проте його учасники не обирались. Як писав М. С. Грушевський, «представництво не припускалося: кожний (на вічі. —В. Є.) брав участь сам за себе» (23). Діяло лише два обмеження: правоздатність і фізична можливість участі. Судячи по літописах, вимагалось, щоб учасник віча був вільний і не був під батьківською опікою або в приватній залежності (заку пи, холопи, раби), а також жінки. За дорослих синів, які перебували під батьківською опікою, рішення приймали батьки, але виконувались у разі необхідності разом.

Право участі в народному зібранні не підкріплювалось обов\'язком такої участі. Принаймні, літописи про нього не згадують. Красномовно свідчить про його відсутність і згадка 997 р. про того старця в Бєлгороді, який не брав участі у вічі, але пропозиція якого стала предметом обговорення на наступному зібранні бєлгородців. Відомі випадки, коли на віче, що скликалось князем, ніхто не йшов. Тим самим визнавалось верховенство владних повноважень віча.

Можна погодитись з авторами тритомної «Давньої історії України», що не слід переоцінювати роль представників міських низів у вічових зібраннях (24). Дійсно, помітну роль у них відігравала міська феодальна верхівка, особливо з посиленням економічних позицій великого боярства в період феодальної роздробленості Русі, її прагненням брати участь в управлінні землею. Проте, на нашу думку, нема підстав й недооцінювати демократичний характер принаймні більшості віч, згадуваних у літописах. У повноті представництва різних класів, територій («вся власти») були зацікавлені самі ініціатори скликання віч — князь, бояри, «кияне», «новгородця» та ін., адже спрощувався механізм, забезпечувалась оперативність виконання рішень щодо ополчення, податків тощо. Це ггід- твсрджують компетенція та процедура вічових зборів.

Компетенція віча як суку пність його повноважень у системі влади і управління давньоруської держави була досить широкою, а фактично — необмеженою. Відомий російський історик права і держави М. К. Любавський писав: у принципі будь-яке питання могло стати предметом розгляду в народному вічі, адже компетенція народних зборів була необмеженою. Але на практиці, зрозуміло, обговорювалися тільки найбільш важливі питання (25). На нашу думку, йдеться передусім про певні повноваження.

1. Покликання князів для зайняття «столів», як давня традиція, започаткована ще племінною демократією. Одночасно вже в ті часи складались князівські династії племен (26). З послабленням центральної влади в Києві встановлення легітимної князівської влади в землях Русі здійснювало, рятуючи безпеку країни і єдність її земель, орган народовладдя — віче. Йдеться про його повноваження покликання, затвердження або зміщення князів.

Як свідчить літопис, 1068 р., після поразки від половців «людье кьі- евстии ... створиша вече на торговищи и реша...» звернутись до князя з вимогою озброїти народне ополчення. Проте князь Ізяслав Ярославич не лише відмовився виконати рішення віча, але й продовжував тримати під вартою київську дружину. Як наслідок — відбулось повстання на захист прав віча. Повсталі розгромили княжий двір, звільнили «ис по- руба» Всеслава и «прославиша ереди двора княжа». Обравши Всеслава київським князем і скинувши Ізяслава, який врятувався втечею, віче здійснило акт, єдино можливий в тих умовах, але, як виявилося пізніше, невдалий. Коли Всеслав покинув киян під Бєлгородом, «людье князя» знов «створиша вече» і вирішили запросити на княжіння чернігівських князів Святослава і Всеволода Ярославичів. Та й цей вибір виявився невдалим і не врятував киян від княжої розправи. Повернення Ізяслава, хоча й було пов\'язано з тим, що він багатьох киян «погубил», навіть «не испьітав», було відзначено урочистою зустріччю, на яку «изидоша людье» і «прияша князь свой кияне» (Лавр., 1068 р.). Таким чином, віче стало жертвою не стільки своєї політичної недалекоглядності, скільки недалекоглядності й нерозважливості князів, калейдоскопічного внутрішнього і зовнішнього розвитку подій.

Віче прагнуло до створення сильної і стабільної великокнязівської влади, зважувало на державницькі й особистістні якості кандидатів на київський стіл. Красномовними є запросини вічем Володимира Моно- маха в 1113 р.: «Совет створиша кияне и послаша к Володимеру, глаго- люще: «Поиде, княже, на стол отен и деден». Отже, віче було зацікавлене в підтримці династичного й легітимного принципу наслідування влади. Незважаючи на відмову Володимира Мономаха, віче проявило наполегливість у реалізації своєї волі: «аще не поидеши, то веси, яко мною зло уздвигнеться». «Се же сльннав, Володимер поиде в Киев» (ПВЛ, 1113 р.). Мономах княжив по 1125 р. і становище Київської Русі значно стабілізувалося. «Поиде, княже» — покликання князя народним зібранням, часто зустрічаєме на сторінках літописів, яке за правилом виконувалось беззастережно.

Літописи містять згадки і про зайняття столів без або й всупереч покликанню в силу воєнної переваги князя. Але правління нелегітимно- го князя або ж було нетривалим, або набувало легітимності внаслідок згоди киян, як у випаду з Ізяславом, чи населення головних міст земель. І з цією волею народу князі вимушені були рахуватися і рахувались не лише в силу правового звичаю чи укоріненої практики політичного життя, а й для набуття повної законності своєї влади.

М. С. Грушевський підрахував: за часи від Ярослава Мудрого до монгольського походу ми маємо близько п\'ятдесяти перемін князів на київському столі на основі рішень віча (від 1068 до 1200 р. — близько сорока, ку рсив мій. — В. Є.) Причому з ініціативи громади—всього 3-5 разів, 10-11 рішень віч підтвердило або піддержало князів і лише чотири рази віча затвердили нові умови з кандидатами на київський стіл (27). До речі, сам М. С. Грушевський перед цим називає більше випадків ініціативи віча (28).

На нашу думку, не рішення князів про передачу влади, а рішення віча було вирішальним. Так, Мономах уклав «ряд» з Святополком про те, що відкличе з Новгорода свого сина, а на його місце сяде син Святополка. Мономах відкликав сина, з яким з\'явилися новгородські посли і оголосили: «Не хощем Святополка, ни сьіна его; аще ли две голове имееть сьін твой, то посли и» (Іпатіїв., 1102 р.). Князям довелось підкоритись волі новгородців. У цьому відношенні є красномовною полеміка між Юрієм Долгоруким і Ізяславом Мстиславичем (1154 р.). Якщо перший заявляв: «Ци сам сел Кьіеве, посадили мя кьіяне». «Мужі» Ростислава Мстисла- вича 1154 р. нагадували князю: «А тьі ся еси (ще) с людьми Києве не утвердил». В 1167 р. Мстислав Ізяславович уклав «ряд» не лише з «бра- тьею и с дружиною», але й з «кьіяньї» (За Лавр., Іпатіїв. літописами).

2. «Ряд» з князем. Як зазначав ще В. І. Сергеєвич, «призвание» князя «є не що інше, як законодавчий акт» (29), умовою реалізації якого й був ряд (угода) з князем. Це право віче визнавали князі і боярська рада (як у вищезгадуваному випадку 1154 р. в Києві). Ряд укладався навіть у тих випадках, коли стіл був захоплений силою. Так, 1169 р. Мстислав Ізяславич, покликаний киянами, укладає ряд. Те ж саме він повторює і тоді, коли вдруге займає Київ 1172 р. (Іпатіїв., 1169, 1172 рр.).

Покликання, як правило, не встановлювало певного терміну князювання і, очевидно, передбачалось пожиттєво. По смерті Ізяслава «посадиша в Києве Ростислава киане, реку че ему: яко же і брат твой Изяслав честил Вячеслава, тако же и тьі чести; а до твоєю живота Киев твой» (Іпатіїв., 1154 р.). Ряд киян з князем Ігорем включав вимогу й про порядок суду (Іпатіїв., 1146 р.). Але мали місце, як вже вказувалось, випадки, коли сам народ припиняв повноваження князя, порушуючи навіть власну клятву.

3. Праву покликання князів відповідало право населення неприйняття або вигнання князів. Кияни, невдоволені Ігорем Ольговичем, шлють до Ізяслава Мстиславича запрошення: «тьі наш князь, поеди, Ольговичев не хочем бьіти...» (Іпатіїв., 1146 р.). Так віче виконувало верховну волю киян.

Судячи з літописів, голос горожан окремих земель наприкінці XI ст.. вже набуває вирішального значення при обранні чи вигнанні свого князя, визнанні великого київського князя. За Лаврентіївським літописом в

1095 р. князь Ізяслав Володимирович прийшов до Мурома, «и прияша и муромци». Наступного року в Муром «вниде» Олег Святославич, «и прияша и горожане», а коли Святополк Ізяславич і Володимир Мономах

1096 р. «придоста к Зарубу», «гражане же узревше, ради бьіша и поидо- ша к нима». В 1146 р., коли Ізяслав Мстиславич підступив до Путивля, «путивлечи поклонишася ему, и тако реша: есмьі ждали, княже, а чалуй к нам хрест». У 1148 р. до князя Гліба Юр\'євича дійшли звістки, що його «хотять ... переяславци», але коли він вже «еха к ним», то переконався, що був обманутий («прельстили мя переяславци»). Всі ці літописні формули — «прияша» «поидоша», «реша», «вьспиша» тощо — характеризують правові акти визнання або невизнання князів «людьми» Путивля, Переяславля, Чернігова, Галича та ін.

Як підрахував сучасний московський дослідник, за два з половиною століття існування Давньоруської держави делегітимація влади в Києві (вічем) мала місце у 9 випадках, в тому числі в 7 — вигнанням попереднього князя (3) або його вбивством (4), у двох випадках — загибелі на стороні (ЗО). Проте такого роду делегітимації треба вважати винятком з правил. Правилом було прагнення віча порозумітись з князем і боярською радою, якнайшвидше подолати соціально-політичну кризу. Ця форма державної влади, слушно зазначав М. Ф. Владимирський-Буданов, й була створена не в ім\'я боротьби з двома іншими, а для єднання, «оди-

начества», тобто для вирішення земських справ загальною волею князя, бояр і народу (31). Саме через надзвичайні обставини віче й виступало як надзвичайний верховний орган влади, що й зафіксували літописи.

4. Законодавство і управління в Київській державі ще не відособлювались внаслідок недостатньо розвиненого державного механізму.

Історики держави і права суб\'єктами правотворчості в Київській Русі, як правило, вважають лише великих князів, починаючи з X ст. Погоджуючись з пріоритетністю законодавчої діяльності київських князів у трансформації давніх правових звичаїв у норми права, створенні нових норм і появі писаного законодавства (Руської Правди, «Устава земельного» князя Володимира, церковних статутів), хочемо звернути увагу на правотворчу роль віча.

Так, у сфері законодавства, як зазначав М. Ф. Владимирський-Бу- данов, вічу спочатку належали менші права, ніж князю і боярській раді. У Руській Правді немає слідів вічового законодавства, але згодом (XIV- XV ст.) саме в Новгороді і Пскові законодавство стає функцією лише віча. Як вважав М. Дьяконов, немає підстав заперечувати таке ж право віча і в інших землях (33).

Компетенція віча включала безперечно й законодавчі функції у створенні нових законів. Відомий історик права В. І. Сергеєвич дійшов висновку: «Покликання безумовно, без визначення прав і обов\'язків покликаного князя, немислиме» (34). Віче встановлювало межі цих прав і обов\'язків, визначало (мабуть, за пропозицією князя чи міської ради) умови міжнародних договорів, потверджу вало їх. Цього вимагала необхідність заручитись підтримкою всього населення держави чи окремої землі в разі порушення договору і ведення війни. Р. Лащенко вважав, що «законодавча діяльність віча виявлялася в обговоренні на народних зібраннях і в установленні законодавчих постанов, які мали, як закони, обов\'язкову силу в державі» (35).

Визначаючи компетенцію віча, М. І. Костомаров писав: «Віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та з землями інших країн, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, обирало владик; робило розпорядження про збір війська і охорону країни, уступало у власність або «в кормленье» землі, визначало торгові права і якість монети, іноді ставило «миром» церкви й монастирі; встановлювало правила й закони — було отже законодавчою владою, а разом з тим було і судовою, особливо у справах, що торкалися громадянських прав» (36). Хоч видатний історик має на увазі «северорусские народоправства во Бремена удельно-вечевого уклада», немає підстав заперечувати основні повноваження віча в інших землях з другої половини XI ст., які не відзначались чіткістю їх функцій.

Проте тут потрібне застереження: віче не брало систематичної участі в законодавстві і управлінні. Як писав М. С. Грушевський, «взагалі віче вважає себе вправі втручатися в усі сфери політичного життя, організації чи управління землі, і його право в цьому відношенні визнається за ним і князями. Але, зробивши поправку ... віче повертало поточне управління його звичайним господарям». «Віче було корективом княжо- дружинного управління, але не правило само» (37). Корективи, очевидно, стосувались передусім порушень звичаєвого права, прав народу або окремих станів чи їх безпеки.

5. У питаннях війни і миру, як вважав М. Ф. Владимирський-Буда- нов, вічу належать найбільші права з найдавніших часів (38). Вирішення питань війни і миру вимагали інтереси безпеки, необхідність нових витрат на війну, зміцнення укріплень тощо. Отже, для того щоб вести війну, князь повинен був одержати згоду і підтримку віча. Саме за ним залишалось остаточне рішення. Так, Ярослав Мудрий запросив новгородців йти в похід проти Святополка і ті, незважаючи на те, що вони самі постраждали від князя, погодились: «Аще, княже, братья наша исечена суть, можем по тобе бороти» (ПВЛ, 1015 р.). Як уже зазначалось, іноді ініціатива війни належала самому населенню. 1067 р. кияни вимагали від свого князя Ізяслава, щоб він ще раз виступив проти половців. В інших випадках населення відмовлялось від участі у воєнних походах.

6. Управління і суд, вважав В. І. Сергеєвич належало до виключної компетенції князів (39). Дійсно, у Київській Русі суд не був відділений від адміністрації (40). Але у виняткових випадках народ втручався в юрисдикцію князів і останні визнавали це право віча. Так, кияни вимагали від князя Ігоря зміни тіунів, що й було зроблено: «а се вам і тивун, а по вашей воли» (Іпатіїв., 1146 р.). Ця літописна формула має першорядне значення для уяснення повноважень віча. Судова влада, вважав М. О. Максимейко, була втрачена вічем лише згодом, коли вона була передана князю. Але й після цього за вічем залишався суд політичний над князем і найвищими посадовцями (41).

Втручання віча в справи внутрішнього управління торкались, очевидно, головним чином призначення посадових осіб (як у випадку призначення нових тіунів), організації воєнних походів, накладення податків тощо. Зокрема, літопис фіксує рішення новгородського віча 1018 р. під час боротьби Ярослава із Святополком Окаянним і його союзником польським князем Болеславом щодо розмірів податків «от мужа», бояр, старост, дворів (ПВЛ, 1018 р.). Населення контролювало привілеї, збори, мита і податки. Як вважав С. Федорів, віче контролювало й церковну скарбницю (42).

З наведених вище літописних свідчень досить красномовно видно ще одну важливу правову форму діяльності віча — контрольну. Віче пильнувало виконання князем і боярською радою при ньому укладеного «ряду», управлінських рішень, діяльність посадових осіб, використання фінансів тощо. Зокрема, характерними для такої діяльності віча були зібрання киян 1068 і 1146-1147 рр. Першого разу зібрали віче «людье киевстии» «на торговшци». Причиною скликання вічового зібрання було невдоволення відсутністю коней і зброї для продовження боротьби з половцями, діями воєводи Коснячки, ув\'язнення когось з «киевских людей». (Лавр. 1068 р., 1146, 1147). Очевидно, таких випадків втручання віча в управління державою було значно більше, ніж зафіксовано в літописах.

І останнє. Виконавчим органом віча була міська рада. За літописами «старейшиньї града», «старцьі градские» — міська знать з ку пців і представників духовенства. Так, у цьому складі рада виступає в оповіді літописця за 1096 р. про запросини Володимиром Мономахом і Святополком Ізяславичем Олега Святославича до Києва на переговори, укладання «по- ряду» «пред епископьі, и пред игуменьї, и пред мужи отець наших, и пред людми градськими» (ПВЛ, 1096 р.). Під «киянами», «черниговци», «пере- яславци» та ін. можуть розумітись, мабуть, люди, які володіли офіційними повноваженнями і правом запросин князів чи їх вигнання за рішенням віча, участі в боярській раді, депутаціях до князя тощо. Оскільки віче збиралося рідко, міська рада підміняла його, звичайно діяла разом з князем, але іноді вступала в протиріччя з ним, виганяла його і тоді ненадовго залишалась єдиним органом влади в місті (43). Отже, рада виступає вже як первісний представницький, колегіальний орган вічових міст Русі.

Тому князі часто залучали «старцев градских» до вирішення нагальних проблем управління, лише в крайніх випадках вдаючись до скликання віча. У свою чергу міська рада сама спиралась на віче, особливо в разі боротьби з князем. Таким чином, віче і рада не могли обійтись без князя з його дружиною і боярами, князь у своїх діях спирався на раду і віче, адже від їх підтримки або не підтримки залежали успіх дій князя чи доля княжого столу. Як свідчать літописи, у тому й іншому випадку останнє і вирішальне слово залишалось за вічем.

Як уже зазначалося, віча відбувались за певною і досить сталою процедурою, і з другої половини XI ст. вони набувають більш формалізованих ознак.

За заведеним порядком той, хто скликав віче, оголошував предмет обговорення (44). Так, скликаним на віче киянам 1146 р. були представлені посли князя Ізяслава, яким і було надано слово. Вони виступили і сказали, звертаючись до князя: «целовал тя брат, а митрополиту ся пок- лонял, и Лазаря (тисяцького. -В. Є.) целовал и кьіяньї все» (Лавр., Іпатіїв. 1146 р.). Такою була форма звертання, встановлена на вічах. Якщо віче збирав («созва бояр и кияне») князь, то він відкривав зібрання, звертаючись до учасників віча в шанобливому тоні: князь шле уклін митрополиту, цілує тисяцького і всіх горожан (як рівних), звертаючись до присутніх — «братие». Маємо й літописну згадку про головування митрополита на одному з віч у Києві (Лавр., 1047 р.)

Якщо пропозиції ініціаторів віча не викликали незгоди або суперечок, то питання вирішувалось скоро і однозначно. Так, на пропозицію князя Ізяслава виступити в похід проти його дядька Юрія зібрані на віче кияни відповіли: «Княже! Тьі ся на нас не гневай, не можем на Володимире племя рукьі взняти... » (Іпатіїв., 1146 р.). На тому і розійшлись.

Зрозуміло, у випадку суперечностей і відсутності єдності з обговорюваних питань на вічах вирували пристрасті, як у Володимирі, коли там «бьість мятежвелик» (Лавр., 1177 р.). У такому випадку було важко доходити одностайного рішення і віче могло тривати довго. Як підкреслював В. І. Сергеєвич, тривалість народних зібрань визначалась не часом, а предметом обговорення (45). Але головне — остаточне рішення приймалось лише при умові одностайності, можливо — переважною більшістю: «однодушно», «как один человек», «єдиними устьі». Літопис підкреслює: «на всей воли», «а по вашей воли» (Іпатіїв., 1146 р.). Мабуть це було свідченням поваги до вічових традицій, давня звичка до колегіального характеру рішення.

Довгий час всі рішення віча були усними. Але згодом укладання «рядів» з князем, а також рішення з міжнародних відносин стали записуватись (46). М. М. Тихомиров, досліджуючи історію давньоруських міст, висловив слушну думку: судячи з того, як передані у Лаврентіївсь- кому та Іпатіївському літописах вічові спори 1147 р., існували протокольні записи вічових рішень (47).

Коли на вічі «сдумавше князь и людне» щодо «ряду» чи військового походу, своє рішення вони скріплювали молебном у головному храмі міста, де всі його учасники «крест целоваша», тобто присягали. Літопис відтворює таке потвердження київського князя Ізяслава і присягу на додержання угоди в справах судових (Іпатіїв., 1146 р.).

Таким чином, віче — один з найбільш архаїчних інститутів народовладдя, який у Київській державі, особливо з розквітом міських центрів земель-князівств, став непостійно діючим органом загальнодержавної та земської влади. Постійно діючим і виконавчим органом віча стала міська рада, представницький характер якої визнавався князями.

Наприкінці — про віче в Галицько-Волинській державі.

За літописними джерелами у ХІІ-ХІІІ ст. на Галичині й Волині віче проявляє себе досить рідко. Літописець вперше згадує про віче 1097 р. В цей час князь Давид володимирський разом із своїми боярами Туряком, Лазарем та Василем захопили волості князів Василька і Володаря. Скривджені князі взяли в облогу Володимир і зажадали видати тих, які «на- молвили Давида». «Гражане же сльїшавше, созваша вече, ирекоша Давид и людье на вече. Вьідай мужи сия, мьі не бьемся за сих, а за тя можем ся бити, а за сих не бьемся, аще ни отворим ворота городу, а сам промьіш- лей о себе и неволя бьість видати я...» За Радзівіловським літописом тільки тоді Давид віддав «людье» двох бояр («Туряк бежа Києву»), «И сотвориша мир у неделю, повесиша Василя и Лазаря» (48). Отже, віче було скликано самими горожанами або за ініціативою бояр, невдоволених внутрішньою політикою Давида, які примусили його з допомогою віча відмовитись від авантюрного рішення.

Галичани продовжували самі запрошувати князів. В 1144 р. «посла- шася галичане по Йвана по Ростиславича в Звенигород и вьведоша к собе в Галич». І пізніше, як узнаємо з літопису, галичане знову «слахуть» до Берладника, «веляче ему всести на коне, и тем словом поущивають его ксобе» (Іпатіїв., 1144, 1159рр.). Літописні формулювання«веля», «пос- лашася», «прияша» тощо характеризують правові акти покликання або визнання «людьми» Галича, Володимира, Звенигорода та інших міст верховних князів.

Як свідчать літописи, народні зібрання згодом скликались лише за ініціативою князя та бояр. Інколи князі закликали населення до зібрання, на яких князь лише інформував його або передавав свою волю. Так, Ярослав Осмомисл наприкінці життя, важко захворівши, «созва мужа своя и всю Галичкую землю, позва же и збори вся и монастиря, и нищих и сильних и худих». Збори тривали три дні, князь каявся за свої гріхи, просив вибачення, роздавав майно і проголосив свою волю про передачу Галицького князівства своєму сину Олегу, а Перемишль — Володимирові. На цих зборах «мужі галицькі» присягнули не порушувати князівської волі (Іпатіїв., 1187 р.). Це оповідання переконує: галичани лише слухали волю князя.

Іпатіївський літопис зафіксував всього один випадок, коли значення рішення віча багато важило для князя. Данило Галицький, який разом з Васильком об\'єднали всі землі Волинського князівства, в боротьбі за другу свою співбатьківщину — Галицьке князівство спирався на підтримку галичан і духовенства. Саме він звернувся 1231 р. в Галичі до віча за підтримкою проти зрадників-бояр, поставивши питання про їх вірність князю. «Самому же Даниилу созвавшу вече оставшуся в 18-ти отроки верньїх и с Демьіяном тисяцким своим... соцкий же Микула реча... «господине, не погнетши пчел меду не едать». Отже, в критичний момент для князя Данила віче підтримало його.

Таким чином, якщо віче зберігало, хоч в обмежених випадках, роль арбітра і вищої інстанції у князівській політиці, взаєминах князя з боярами і в ХІІ-ХІІІ ст., то коло його повноважень і роль у політичному житті Галицько-Волинського князівства помітно зменшилась. Воно втрачає значення органу прямого народовладдя. Навіть у Галичині, зазначав М. С. Грушевський, політичне значення громади була незначною (49). Тепер віче в більшості випадків розглядало питання, поставлені князями і боярами, домагаючись схвалення своїх пропозицій (50). Непостійний характер цього органу влади ставив його вище волі князя лише у виняткових випадках. Тому деяким перебільшенням була думка істориків початку XX ст. про те, що віче, як і в минулому, являло собою «вищий орган політичного життя народу» (51), або що його роль у політичному житті землі «не можна оцінювати нижче ніж роль княжої влади» (52). Пізніше радянський історик Ю. Т. Готьє стверджував, що в XII ст. у Галицькому князівстві не було вічових городів, де б віче відігравало значну роль у політичному житті (53). Як вважала К. А. Софронен- ко, більшість крупних міст в Галицько-Волинській Русі будувалось князями і княжа адміністрація безумовно користувалась впливом на їх населення (54). Віче скликалось князем чи боярами час від часу, при надзвичайних обставинах для зміцнення своєї влади.

Вічові збори відбувалися з дотриманням правил, вироблених на основі давньої практики.

Розвиток суспільно-політичного ладу Русі було перервано татаро-мон- гольсьюю навалою, захопленням Галичини і Західної Волині Польщею. Проте іноземним феодалам не вдалося повністю зруйнувати вічові традиції.