§ 2. Боярська рада

Очевидно, як і віче, боярська рада виросла з давніх демократичних традицій нарад старійшин родів, общин, племен, які стали в період становлення класового суспільства у східних слов\'ян невід\'ємною частиною дружинної і міської знаті.

Склад боярської ради, вважав М. С. Грушевський, міг постійно змінюватись залежно від вирішуваних разом з князем державних справ (56). Справді, літописи спочатку акцентують увагу на участі в ній дружини: «бе бо Володимер любя дружину, и с ними думая о строй земле- нем, и о ратех и о уставе земленем» (ПВЛ, 996 р.).

Загальне визначення дружини в літописах включає «старшу», «передню» і «молодшу» дружину. Коли Святослав Ольгович дізнався про вбивство брата Ігоря, то «сьзьіва дружину свою старейшюю и яви им» (Іпатіїв., 1147 р.). Пізніше, про смерть самого Святослава сповіщають його сина: «се же створи княгини, сгадавши с пискупом и с мужем князя своего с передними» (Іпатіїв., 1164 р.). Літописці завжди розрізняли, помітив Л. В. Черепній, у складі княжої дружини «бояр» і «прочих вой», або «всю дружину», дружину «лучшую», «первую», «переднюю», «малую», «отню» (тобто, яка перейшла від батька. —В. Є.) тощо. Диференційовано підходили літописці і до поняття «муж», у більшості випадків тотожних поняттю «дружинник» (57). Очевидно, саме вони й були служилими боярами у князівській раді (посадниками, тисяцькими, соцькими, «милостниками» та ін.), брали з самого початку участь в управлінні й законодавстві.

До складу боярської ради київським князем у ХІІ-ХІІІ ст. залучались і великі феодали — землевласники. Боярсько-дружинні землеволодіння охоронялися законодавством, за феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам\'ятках, передусім у Руській Правді. С. В. Юшков вважав, що разом з дружиною діяльність князя спрямовувала родоплемінна знать, яка виросла у великих землевласників (60). Р. Лащенко теж вирізняв бояр — дружинників і бояр земських (61). Зрозуміло, що і ті, й інші були власниками феодальних вотчин, перебували у васальній залежності від великого київського князя чи князів земель. Але очевидно, що рада князя з першими стосувалася переважно військових справ, князя і дружини, рада із земськими боярами — питань земського управління, а разом — і тих, і інших. Вибір порадників і кола обговорюваних питань залишався за князем.

До боярської ради, як свідчать літописні пам\'ятки, з часів Володимира Великого залучались і старійшини, «старцьі градские», яких літописець вирізняє серед бояр. У Києві 983 р., коли князь Володимир святкував вдалий похід на ятвягів, «реша старци и боляре» принести жертви язичницьким богам. З приводу прийняття христианської віри Володимир знову «созва боляри своя и старци градские» (ПВЛ, 983, 987 рр.). Після прийняття християнства великий київський князь почав запрошувати на раду і на віча митрополита, епіскопів. Так, коли за порадою єпископів він відмінив віри і став страчувати розбійників, то «реша єпископи и старци»: рать многа; оже вира, то на оружьи и на юних буди» (ПВЛ, 996 р.) Залучення до боярської ради «старцев», митрополита, інших духовних осіб надавало рішенням ради загальнодержавного і громадського значення, адже вони приймались найвпливовішими особами держави чи окремої землі. З цією метою Володимир запрошував до ради і старійшин інших міст (пригородів): «сьзьіваше болярьі своя, и посадники, старейшиньї по всем градом» (ПВЛ, 996 р.)

Різні політичні обставини диктували, очевидно, той чи інший склад боярської ради.

Таким чином, склад боярської ради був досить визначений і по-своєму станово-предстаницький, хоч у більшості не виборний і не регламентований жодним законом. М. Ф. Владимирський-Буданов вважав, що число тих, хто мав право брати участь у раді, дорівнювало числу бояр певної землі або викликаних терміново на раду (62). Тож боярська рада набувала й виразного станового характеру. Члени ради називались ще «думцями», очевидно похідним від термінів «сдумаша», «думати», з яких починаються повідомлення про раду князя з дружиною (ПВЛ, 1096 р., Лавр. ПОЗ р., Іпатіїв. 1147 р.).

Князі вправі були змінити склад ради і нерідко використовували це право, але її становий характер залишався незмінним. Всеволод Яросла- вич під кінець життя відсторонився від «дружини своея первьія» і «нача любити смисл уньїх, свет творя с ними». Святополк Ізяславич, «не сду- мав с большею дружиною отнею и стрия своєю, совет створи» з тими дружинниками, яких привів до Києва, зайнявши стіл (Лавр., 1093 р.). Невдоволений радою, яка не підтримала його військові задуми, Володимир Мстиславич «вьзрев на децкьія» сказав: «А се будуть мои бояре» (Іпатіїв., 1170 р.) Проте такі зміни в складі боярської ради були рідкісними і, судячи з літописів, сучасниками засуджувались.

Компетенція боярської ради. Вона бере безпосередню участь у вирішенні державних справ, в управлінні. її роль, як і віча, в ХІ-ХІІ ст. у державному житті зростає. їй належить, разом з вічем, право покликання князя і укладання «ряду» з ним. 1169 р. князь Мстислав Ізяславич уклав «ряд с братьею, и дружиною, и с кияньї» (Лавр., 1169 р.).

Бояри беруть участь у вирішенні питання розподілу столів між князями в умовах послаблення влади київського князя й посилення впливу місцевих феодалів.

Давня традиція спільної законодавчої діяльності князя з боярами почала широко використовуватись, як уже зазначалося, великим київським князем Володимиром Святославичем, який радився з ними «о ратех и строе и уставе земленем». Цієї традиції додержувались, як правило, і наступні князі. Так, уставна грамота Всеволода про церковні суди дана ним за порадою з владикою і « своєю княгинею, и своими боярами и с десятью сочкьіми, и с старостами». Як відомо, Устав князя Ярослава Мудрого про церковні суди він «сгадал есмь с митрополитом киевским и всея Руси Иларионом» (65). Як свідчать літописи, князі Київської Русі видавали закони після їх детального обговорення з радою бояр. Отже, дорадчий характер ради не надавав її рішенням законодавчої обов\'язковості. Таким правом володів лише князь.

Боярська рада бере участь у вирішенні питань державного устрою, управління, земських справ, організації народних ополчень. їх члени очолюють його, коли цього не може зробити князь. Рада бере участь у вирішенні питань зовнішньої політики, війни і миру. Договори укладаються теж від імені князя і «всякого княжья». «Великий князь Игорь, и боляре его и людье вси русьтии послаша к великим царем гречьским» при укладанні миру з ним (ПВЛ., 945 р.)

Таким чином, до сфери діяльності боярської ради входили практично всі питання з керівництва князями центральними і місцевими органами управління, з оборони земель від вторгнення ІЗЗОВНІ, зовнішньої політики.

Як вважав, М. Ф. Владимирський-Буданов, «тісний зв\'язок боярської думи з князем зберігався лише до тих пір, поки дума складалась головним чином з дружинників князя, які переїжджали з ним із однієї землі до іншої. З посиленням у думі земського елементу рада бояр одержує все більшу самостійність і стає ближче до віча, ніж до князя» (66). Справді, в Києві 1146 р. Гліб, Лазар та інші бояри, що входили до ради князя Ігоря, приєднались до думки віча і запросили на київський стіл іншого князя. В таких випадках спирались на повноваження віча і бояри окремих земель (Лавр., 1146, 1177 рр.). Отже, наявність у боярській раді міських і земських представників — старійшин, духівництва, ку пецтва, місцевих феодалів або земських бояр — робила її більш самостійною. Коли князі втрачали столи або в зв\'язку з їх смертю боярська або міська рада перебирала на себе повноваження державного або земського управління, відновлювала князівську владу (67).

Порядок роботи боярської ради хоч не мав чіткої організаційної структури, проте її діяльність була досить стабільною. Зрозуміло, великий князь міг самостійно ухвалювати те чи інше рішення, однак він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими особами держави (68). Адже бояри були не лише досвідченними політиками, але й сильні своїми полками, підтримкою населення, навіть впливом на інших князів, зв\'язками з їх «думцями».

Як свідчать літописи, робота боярської ради, її склад регламетували- ся усталеним звичаєм, характером і колом питань, що підлягали обговоренню. І хоч князь не мав обов\'язку скликання ради, додержуватись її повноти і навіть виконувати їх рішення, літописи фіксують такі ради, як повсякденне явище політичного життя давньої Русі (69). Зазвичай, він нічого не розпочинав, не «созва болярьі своя и старци градские».

Рідкі випадки ігнорування ради, порушення взаємин з князем і встановленого порядку, судячи з літописів, засуджувались сучасниками. Так, за Іпатіївським літописом князь Володимир Мстиславич 1169 р. переступив хрестоцілування на вічі і пішов на союз з ватажками берендичів проти київського князя Мстислава Ізяславича. Коли він сповістив боярам своє рішення, ті відповіли йому: «О собе, княже, замьіслил, а не йдем мьі с тобой. Мьі того не ведали». Старша дружина не поїхала з Володимиром. Іншого разу чернигівський князь Святослав Всеволодович вирішив напасти на Давида Ростиславича, «сдумав с княгинею своєю и с Кочкарем, милосником своим, и не поведе сего мужем своим лепшим думьі своея» (Іпатіїв., 1180 р.). Але таке ігнорування князем «лепших мужей» супроводжувалось несприятливими наслідками і для самого князя, і для князівства. Якщо князь не радився зі своїми боярами, якщо він «думьі не любяшет с мужами своими», для літописця це ознака недоброго князя.

Взагалі деякі літописні статті, як помітив Л. В. Черепній, являють собою ніби протокольні записи боярських засідань (70). Справді, такий характер, зокрема, має оповідь про обговорення на раді з князем Мстиславом 1170 р. питання про захоплення половцями торгових шляхів. Питання це потім було перенесено на снем (Іпатіїв. 1170 р.).

Зазвичай боярські ради відбувались у княжому палаці, куди з їжджались запрошені. Літописець згадує, зокрема, таке засідання у Володимир-Во- линську: «В єдину нощь присла по мя князь Давид. И приход к нему, и сидяху около его дружина, и посадив мя, рече ми...» (Лавр., 1097 р.).

М. С. Грушевський писав, що боярська рада «безперечно була інститутом і князь був зобов\'язаний радитися в усіх найважливіших справах з усіма старшими боярами» (71). Очевидно, частіше за все діяла княжа рада служилих бояр: тисяцький (згодом — воєвода), посадник, милостник, дворецький та інші огншцани. Ця «княжа дума», як вважали Ф. Г. Еверс, М. В. Дьяконов, була установою постійною, діючою щоденно (72, 73). Обговорення на ній стосувалося поточних справ управління. Обговорення ж переважно політичних питань, пов\'язаних з порядком зайняття столів, новим законодавством, соціально-економічними проблемами, комплектуванням ополчень, вирішення питань війни і миру, дипломатії тощо потребувало участі земських бояр і старійшин, а отже, боярської ради за більш широким і представницьким складом.

У політичному житті Галицько-Волинського князівства боярська рада набула більшого значення, хоч тут державна влада теж належала великому князю, який спирався на бояр-землевласників та міський патриціат. Разом з тим, між князем і боярством постійно точилася боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри — обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі. Волинське боярство, за визначенням М. С. Грушевсь- кого, не мало такої сили, як галицьке (74). М. Ф. Владимирський-Буданов дійшов навіть висновку, що в Галицькій і Волинській землях переважала боярська влада над князем і вічем (75). Причини її вивищення історик права бачив в економічній могутності місцевого боярства, а також у впливі на державний лад Галицько-Волинської Русі Польщі й Угорщини.

Вже в середині XII ст. галицько-волинська боярська верхівка значно посилюється. За князювання Ярослава Осмисла, а потім Романа Мсти- славича, який об\'єднав Галичину і Волинь, спираючись на дрібне і служиле боярство та городян, вона була приборкана. Після загибелі Романа (1205 р.) боярство, скориставшись з малолітства його синів Данила і Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади. Саме в цей час, як свідчить літопис, боярська рада в Галичині почала складатися як постійний державний інститут.

Боярська рада скликалася за ініціативою самого боярства, лише інколи — за бажанням князя. В Іпатіївському літописі згадується, зокрема, засідання ради в Галичі 1230 р., в якій брали участь князі Данило і його брат. Проте князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр (76). У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилалася, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, однак, відіграла велику роль у політичному житті цієї землі (77).

До складу ради входили бояри, які займали найвищі адміністративні посади при князеві. Наприклад, на почать^ XIII ст. бояри Володислав був тисяцьким у Галичі, Судислав — посадником у Звенигороді, дворський Григорій управляв Перемишлем (Іпатіїв., 1208, 1220, 1240 рр.) В. О. Клю- чевський робив висновок, що в Галицькому князівстві XIII і XIV ст. можна розрізнити три адміністративні елементи: обласні воєводи або намісники, двірцеві сановники і посадові особи центрального управління (78). На думку російського історика, подібний склад урядової ради мав місце в сусідніх з Галичиною країнах — Польщі, Литві і Молдавії.

За Іпатіївським і Радзивілівським літописами серед членів боярської ради названі знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя княжого двору (дворський), воєводи та намісники. В літописах згадуються також бояри — вихідці з простолюддя — «Судьич, попов внук», бояри Лазарь Домажирич и Йван Молибожич — «два беззаконника от племени смердья» та інші «нечестиві», які збагатились головним чином торгівлею сіллю з Коломиї (Іпатіїв., 1220 р.). Сила таких бояр була в адміністративних посадах, економічній могутності і своїх полках. Такий склад ради залишався стабільним і в XIV ст. За І. П. Крип\'якевичем, у князівських грамотах 1334, 1335 рр. серед бояр згадуються галицький єпископ, суддя княжого двору, белзький, перемишльський, львівський, луцький воєводи та ін. (79).

Рада очолювалась найзаможнішими й найзнатнішими боярами, такими як Володислав, Судислав, намісник Доброслав та ін., яким рада довіряла виконання своїх рішень і проведення загальної політики бояр (80). Рада ж очолювала виступи галицьких бояр у випадках, коли політика князя не співпадала з політикою ради.

Коло повноважень, які присвоїла собі галицька боярська рада, було надзвичайно широким.

1. Бояри присвоїли собі право розпоряджатись княжим столом, запрошення і зміщення князів, ігнорувати династичний принцип наслідування столів. Літопис сповіщає, що по смерті Ярослава Осмомисла був заколот великий у Галицькій землі, бо галицькі мужі, «сдумавше с

Владимирем», переступивши хресне цілування, вигнали князя Олега з Галича і сів князь, його брат, Володимир Ярославич у Галичі, «на стол деда своего и отца своего» (Іпатіїв., 1187 р.). Як розповідає літописець, і Володимир не прийшовся до вподоби боярам, адже незабаром князь «... бе бо любезнив питаю мношму и думьі не любяшет с мужьми своими» (Іпатіїв., 1188 р.).

Як зазначав І. П. Крип\'якевич, у перші десятиліття XIII ст. бояри вже добирали собі князів і намагалися зробити їх залежними (81).

2. Вплив галицьких бояр на політичне життя в Галицько-Волинській землі настільки посилився, що мали місце «вокняжіння» самих бояр. Так, боярин Володислав піднявся до керування радою ще за князя Романа, але був усунутий князем з Галича. Зі смертю князя в 1219 р. «Володислав вьеха в Галичь, вокняжися и седе на столе». Отже, князь сам визнає право місцевих бояр на волості. Бояри Галицьюї землі володіли городами і пригородами на правах княжих (82). Боярське правління мало місце і після припинення династії Даниловичів через століття, хоч було недовгим і супроводжувалося у 1323-1325 рр. усобицями феодальної верхівки.

3. Боярська рада або в інших випадках, мабуть за її дорученням — воєводи, як, в свою чергу, і галицькі князі в своїй політиці використовували віче. Як уже згадувалось, князі вдавались до народних зібрань у боротьбі з боярами, як це робив володимирський воєвода Іван Халдеє- вич 1146 р. або Данило Галицький 1231 р. У свою чергу бояри з допомогою віча і органів міського самоврядування запрошували і зміщували князів, щоб «иного князя держахом» (83).

4. Раді бояр фактично підлягали й органи управління князівством, адже до ради, як зазначалось, входили бояри, що займали найвищі адміністративні посади — тисяцького (пізніше — воєводи), посадника (намісника), дворського тощо. К. А. Софроненко вважала: можна припустити, що розподіл посад лише юридично оформлявся князем, насправді ж це питання вирішувалося за домовленістю бояр в раді (84). Набуваючи посади в державному апараті, бояри не лише закріпляли їх за собою пожиттєво, але й передавали у спадок.

На думку К. А. Софроненко, в руках бояр знаходилися адміністративна, військова і судова влада, а їх рада фактично управляла князівством (85). Такий висновок певною мірою применшує повноваження великого князя, адже саме йому належала верховна влада як і судові повноваження (86). Але й літопис підкреслює, як вже наводилося, фактичну перевагу бояр, їх «адміністративний ресурс»: «князем собе нази- ваху, а саме всю землю держаху». Усе своє чвертьвікове князювання великий князь Ярослав Осмомисл (1152-1187 рр.) боровся з боярством Галичини за необмеженість своєї влади. Йому так і не вдалося здолати чи бодай обмежити боярську опозицію. Бояри брутально втручалися і в державні справи, і в приватне життя свого князя (87). Навіть могутній Данило Галицький, якого не раз принижували бояри, не зміг остаточно зламати їх впливу.

5. Галицькі бояри використовували на свою користь і зовнішній чинник, нерідко вдавались у своїй політиці до іноземної допомоги. Так, 1208 р. бояри Володислав, Судислав і Пилип втекли до угорців і закликали на допомогу угорського короля. За тим же Іпатіївським літописом «пришельцьі» з Угорщини і Польщі вирішували іноді долю галицьких князів та їх родин. За порадою Судислава князь Мстислав, незважаючи на успішну боротьбу з угорцями, здав їм Галич за волею бояр (Іпатіїв., 1205, 1206, 1208 рр.).

На політику бояр в Галицько-Волинській землі, очевидно, впливав приклад сусідніх країн, де феодали як в Угорщині, або магнати як в Польщі, користувалися великими привілеями. Так, 1222 р. угорський король надав своїм феодалам державні землі, звільнив їх від податків, зобов\'язався щорічно скликати сейм (88). «Пропарламентські устремління» галицько-волинського боярства відзначав і І. П. Крип\'якевич (89), які вони реалізують згодом у сеймах Польщі, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Те, що боярство Галицько-Волинської землі, за визначенням М. С. Грушевського (90), боролось з князем і громадою і не прагнуло до консолідації ні з тим, ні з іншим, закривало шлях до створення сейму на зразок існуючого в той час угорського.

Отже, протягом багатьох віків традиції народовладдя залишались у східних слов\'ян інституцією родової, а потім і воєнної демократії. З об\'єднанням руських земель під владою великого князя київського в IX ст. політична роль віча за літописами проявляється мало — князівська влада придушила орган прямого народовладдя. Лише в XI-XII ст. Київ і міста Русі стають гідними суперниками князівської могутності. У Галицько- Волинському князівстві ХІІ-ХІІІ ст. віче не набуло подальшого розвиту.

Як свідчать літописи, віче виступало в суспільно-політичному житті Київської Русі як справжній орган феодальної демократії, що мав необмежену компетенцію і проявляв її за надзвичайних політичних або соціально-економічних умов у вирішенні загальнодержавних справ. Опубліковані літописні джерела підтверджують висновок М. С. Грушевського: політична організація землі-князівства полягала на двох самостійних чинниках, певною мірою — на діархії. Перший чинник — громада з суверенними правами, чинник найвищий, але без постійної діяльності, її орган — віче. Другий — князь, що хоч стояв під контролем громади і віча, одначе в своїх руках мав усю звичайну, щоденну політичну й адміністративну владу і на практиці дуже часто був повновласним господарем у своїй волості (91). Юрисдикція віча поширювалась на постійних і правоздатних членів громади — міста, волості, верві. За давнім правовим звичаєм воно втілювало їх суверенні права.

Своєрідним представницьким органом віча була міська рада головних міст земель-князівств. Як свідчать літописи, їм належить чільне (після князя) місце у народному зібранні, веденні переговорів з князем, участі у боярській раді, організації оборони міста чи землі, ополчення тощо.

Рада бояр при князеві як дорадчий орган стала поступово органом адміністративного управління, поєднувала в собі риси станового представницького органу. В. Т. Пашуто навіть вважав: «феодальна рада при князеві — однопалатний сословний орган, давній сталий інститут політичного ладу Давньої Русі (92). Хоч рада бояр у широкому складі не була постійно діючою інституцією, проте її компетенція була досить широкою: ініціатива покликання князя і укладання ряду з ним, участь у підготовці законодавчих актів, дипломатії, управлінні державою чи окремими землями. Знатні бояри та ієрархи церкви брали участь у феодальних з\'їздах, виробленні їх рішень з питань нового законодавства, розподілу ленів, війни і миру, охорони торговельних шляхів тощо.

Згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке, в Галицько-Волинській землі перешкоджало великим князям зосередити всю державну владу у своїх руках, прагнуло обмежити її в своїх інтересах. Князь не міг видати жодного законодавчого акта без згоди ради бояр. Елементи народовладдя були витіснені сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Внаслідок золотоординського іга політично роз\'єднані руські землі підпали під владу сусідніх держав, було перервано процес формування станових представницьких органів, перетворення їх на парламентські установи. Проте досвід, традиції народовладдя й елементів представницької влади (боярські ради, міські ради) доби Давньоруської держави, їх позитивні і негативні складові збережуться в народній пам\'яті і будуть використані в наступні століття.