Церковні суди

За часів Київської Русі світській владі категорично заборонялося втручатись у церковні суди під загрозою покарання (Устав князя Ярослава, Поширена редакція, ст. 55). У Великому князівстві Литовському протягом XIV-на початку XV ст. така заборона зберігалась. У вже згадуваній дарчій грамоті соборній церкві Івана Богослова в Луцьку від 8 грудня 1322 р. князь Любарт Гедимінович зазначив: “... мирским не просчено от закона Божьія доступоваться в тьіе [церковні] радь. Аще ли хто ... сия предания отческая и повеления княжения нашего преступить дерзнет, десять тисячей рублей на нас и на епископа да казнится и от Бога проклят будет” . Отже, у XIV

ст. світська влада ще не насмілювалась втручатись у духовні суди. Але вже у першій пол. XV ст. бачимо численні випадки порушень Уставу. Одну з причин цього вбачаємо в тому, що в XV - на початку XVI ст. надання церкві права доменіального суду, як і для світських феодалів, означало її право стягувати судову платню із сторін, які змагаються. “Судить ему [архимандриту] и рядить тьіе люди самому, а ... тьіе дани и дачи и пошлиньї имать на них...”, - читаємо в грамоті князя Юрія Мстиславського (онука Ольгерда) Онуфрієвському монастирю від 1443 р.

судової платні могло надаватись як разом із наданням землі, так і безпосередньо. Іншою причиною можливості втручання світської влади в церковні суди, на наш погляд, можна вважати певну секуляризацію суспільства, зростання пріоритету світської влади в державі над духовною. Зрівняння у статусі доменіального суду церкви і світських осіб проявилося і у тому, що на українських землях при виникненні справ між залежними людьми духовенства і шляхти створювалися спільні суди духовних і світських феодалів - так звані смісні суди (нагадаємо, що такі суди створювалися і для розгляду справ між людьми двох світських панів). В уставній грамоті київського князя Олександра (Олелька) Володимировича церкві святої Софії у Києві і митрополиту Київському і всія Русі Ісідору від 5 лютого 1441 р. читаємо: “Коли лоучится соуд смеснои нашим людем с митропольими людми софиескьіми, и наш соудья соудит с митрополичьим соудьєю поспол, прав ли будет, виноват ли наш человек, и он нашему соудьи и в правде и в вине. А в митрополиче человека наш соудья не вступается ни в правого, ни в виноватого. А так же митрополичь судья и не вступается в нашего человека, знает ^{[269] [270] себе своих в правде и в вине” . Отже, бачимо, що у Великому князівстві Литовському доменіальні суди церкви стали абсолютно подібними до світських. У Литовсько-Руській державі формується суспільство світського типу. Церква не відіграє тут такої ролі, як, наприклад, у Московській державі. Тому еволюція духовних церковних судів також іде шляхом обмеження судових прав церкви. З-під церковної юрисдикції вилучається ряд справ і передається світським судам. Земський привілей великого князя Олександра від 1492 р. проголосив, що світський суд не змішується з духовним. Сейм 1565 р. вирішив світські справи передати в світські суди, а церкві залишити тільки суди із справ релігійних. Це правило було закріплене в Статуті 1566 року: “Теж уставуем, иж бискупове и вси прелатьі стану духовного и их справцьі княжат панов и всее шляхтьі рьіцерства, мещан и всих подданньїх наших яко и шляхецких не мають никого ку собе до духовного права о свецкие речьі вьізьівати; ... нижли што духовному праву належить и прислухать будеть, то в духовном праве справовано и сужоно бьіти маеть” (розд. ІІІ, арт. 26). Спеціальні Правила 1511 р. і 1585 р. визначили взаємовідносини між церковними та світськими судами. Духовні суди мали розглядати справи про порушення догматів християнської віри, недотримання церковних обрядів, справи про розірвання шлюбу, перелюбство, майнові суперечки подружжя, справи про спадщину та деякі інші. Судові акти свідчать, що населення в основному дотримувалося встановлених правил підсудності. Так 5 грудня 1572 р. духовний суд м. Володимира розглянув позов про “непристойне і нерядне” співжиття п. Мануйла Болобана з жінкою. Відповідач Болобан п’яний побив жінку і вигнав її з дому. Позивачка вимагала розлучення. Оскільки вона була онукою єпископа Володимирського Феодосія Лазовського, суд задовольнив її позов відразу[271] [272]. Судові функції в церковних духовних судах виконували протопопи, єпископи, владики монастирів. Джерелами канонічного права для православної церкви у Великому князівстві Литовському, як і в Київській Русі, були запозичені візантійські кодекси - “Номоканони”, збірки рецепованих законів - “Кормчія Книги”, “Книги законньїя”, “Мерила праведньїя”, церковні Устави князів Володимира і Ярослава. Але все частіше духовні суди вирішують справи, керуючись джерелами світського права, особливо тими з них, які регулюють стосунки між церквою і державою . 14 лютого у Луцьку гродську книгу було внесено запис про справу Яна Сокура. За перелюбство духовний суд м. Луцька, згідно з канонічним правом, виніс Сокуру смертний вирок, але чоловік звабленої ним жінки пробачив винного[273] [274]. Духовний суд не опротестував пробачення. Канонічне право не передбачало судового представництва, однак під впливом світського права духовні суди визнавали представників сторін. Так 30 серпня 1568 р. до Володимирського духовного суду звернувся князь Микола Збаразький. Він заявив, що є представником своєї дочки Марії, яка не з’явилася особисто “с причин слушних за тими листами военньїми под час военной небезпечности от поганства татар”. Батько вимагав від суду розірвання шлюбу Марії. Єпископ Володимирський Феодосій задовольнив позов князя Збаразького[275] [276]. Загальна постанова 1499 р. спеціально підкреслила, що влада митрополита та єпископа судити духовних осіб не повинна зустрічати протидії ні з боку велико-князівських чиновників, ні з боку католицького духовенства, світських панів і органів місцевого самоврядування. Але нерідко траплялись випадки суду панів над сільськими священиками, які мешкали на панських землях. У 1544 р. митрополит Макарій скаржився великому князеві, що княгиня Слуцька наказує своїм служебникам втручатись у духовні справи, судити священиків, ув’язнювати їх і навіть розлучати чоловіків із жінками. Митрополит повідомляв великому князю, що заборонив правити службу Божу слуцькому архімандриту Никандру за те, що той двічі не з’являвся до суду; але ж Никандр навіть не схотів читати грамоти митрополита, а служку, який приніс її, власноруч побив. Архімандрит насмілився вчинити таке, оскільки його покровителькою була пані княгиня Слуцька . Отже, у Литовсько-Руській державі судова влада церкви не розглядалась як непорушна і недоторканна. Однією із причин було те, що православна церква не перебувала у зоні інтересів, а отже уваги держави. Апеляційною інстанцією для духовних церковних судів був суд митрополита, також можна було подавати скарги на незаконне рішення до суду вищої за саном особи. Однак траплялося, що такі звернення були мало ефективними, тому часто зверталися до суду великого князя. 9 грудня 1583 р. владика Берестейській єпископ Феодосій отримав від короля листи у справі про незаконне розірвання шлюбу, яке здійснили підвідомчі йому попи Берестецький і Кам’янецький. Позивач Кіндрат звертався до Феодосія зі скаргою на те, що попи його розлучили із жінкою за її заявою безпідставно, не повідомивши йому. Феодосій призначив “рок за чотири недели”, однак попи не з’явилися і Феодосій, вирішивши “заочне не судити”, звелів Кіндрату подавати позов удруге. Тоді Кіндрат поскаржився на єпископа у гродський суд. Володимирський війт особисто відвідав Феодосія і підтримав позов Кіндрата. Єпископ скасував декрет попів, “за никчемньїх их узнавши”, але самих попів не покарав, тільки поговорив із ними, не присудив Кіндрату відшкодування збитків. Невдоволений рішенням Кіндрат апелював до королівського суду[277].}

Загальна криза православної церкви на українських землях другої половини XVI ст. сприяла тому, що функції та компетенція духовних і світських судів, порядок розгляду справ у порядку апеляції нерідко істотно порушувався. Сприймання норм канонічного права було позбавлене піїтету навіть з боку суспільної верхівки (водночас сторони і судді посилаються на норми світського права як на беззаперечні). Показовим прикладом може бути справа між княжною Ганною Загоровською і Катериною Чорторийською. У 1583 р. до духовного суду м. Володимира надійшов позов дочки Василя Загоровського Ганни на княжну Катерину Чорторийську, яка “присвоїла” собі титул і права жінки Загоровського. Під час розгляду справи з’ясувалося, що Василь Загоровський розлучився із своєю першою жінкою Марушею Збаразькою, матір’ю Ганни, перед приятельським судом (третейським), причому сторони отримали від третейських суддів “розлучні листи”. Князь Загоровський одружився вдруге, взявши за жінку Катерину Чорторийську. Після смерті князя його дочка від першого шлюбу Ганна, прагнучи отримати чималу батькову спадщину, порушила справу проти мачухи, заявивши, що другий шлюб був недійсним, оскільки розлучення за рішенням третейського суду не є законним. Владика визнав документ про розлучення “неслушним” і “яко неслушний и неправий, скасовал и внивеч обернул”. Відповідачка Катерина Чорторийська, “розумеючи то собе бити з уближеньем права свого”, стала вимагати перенсти справу на суд митрополита, після чого, “на року ставши и в право вступивши, не слухаючи до конца розсудку нашого, проч отошла” Тут духовний суд послався на арт. 2 розд. IV Статуту 1566 року, однак справу згідно із нормою Статуту не вирішив і передав її на розгляд короля. За дорученням короля справу мав розглянути митрополит Онисіфор, який, ознайомившись “з крилошани своїми” і з матеріалами справи, заявив, що вона йому не підсудна, а на підставі апостольських правил і церковних канонів підлягає суду єпархіального архієрея Феодосія Лазовського. Тоді король повторно доручив єпископу Феодосію розгляд справи, призначивши йому в асистенти Холмського єпископа Леонтія Зеновича- Полчицького. Згідно із канонічним правом, рішення мало бути винесеним на користь Ганни, однак єпископ Феодосій, “осветчившись Богу и всем людем”, що судить по совісті, оголосив, що визнає Катерину Чорторийську за законну жінку, а її дітей - за законних спадкомців. Княжна Ганна заявила, що рішення є “неслушним, писму Божому, праву посполитому и розумови противним” і повторно апелювала до короля “яко до суду вьішшого”. Єпископ Холмський її підтримав. Очевидно, не дочекавшись відповіді короля, Ганна Загоровська подала на Катерину Чорторийську позов, підписаний католицьким єпископом Львова і православними єпископами, до Володимирського гродського суду. За скаргою Ганни єпископу Феодосію вручили позов про незаконне вирішення справи від

Л ОА

Київського митрополита Онисіфора .

У судових актах періоду, що розглядається, знаходимо вказівки на випадки доручення великим князем вирішити спір між духовними особами світським судом. У 1516 р. воєвода Київський Андрій Немирович розглядав спір між ігуменом і “старцями” Пустинського

Нікольського монастиря й Софійським намісником митрополита.

281

Розгляд справи відбувався у присутності світських осіб . Апеляційною інстанцією для доменіальних церковних судів були суди воєвод і старост, а пізніше - гродські суди. 12 квітня 1561 р. Хорлупський врядник Луцького владики Марка Жоравницького приніс скаргу до Луцького гродського суду з приводу побиття його слуг врядником Жидичинського архимандрита Іони. Причиною звернення до гродського суду стала відмова архімандрита Іони вчинити суд над винним . ^{[278] [279] [280]}

3.1.