Аержавні суди

У Галичині 1434 p. не лише було введено польську адміністрацію і поділ на воєводства, а й запроваджено 1435 p. станові шляхетські суди - земські, гродські та підкоморські.

У ранньосередньовічній Польщі судами першої інстанції були суди гродових комісів, котрі управляли гродовими округами, з яких складались провінції Польського Королівства.

Каштелянський суд вирішував справи шляхти, вільних і феодально залежних людей. Предметна підсудність цього органу охоплювала цивільні та кримінальні справи. Допоміжні функції при каштелянському суді належали коморнику. Він викликав учасників процесу в суд і виконував його рішення.

Особливим різновидом каштелянських судів був торговий суд, який здійснював судочинство на торгу. Деколи на засіданнях цього суду каштеляна замінював торговий суддя.

Упродовж XIV ст. каштелянські суди занепали у зв’язку з формуванням інших судів (старостинських, міських) і були ліквідовані у 1454 p.^[572]

У 1435 p. у Польському Королівстві відбулася судова реформа. Згідно з її положеннями, у судову систему держави вводились земські, гродські та підкоморські суди. У Великому князівствіЛитовському аналогічна реформа відбулася у 1564- 1566 pp. Старостинські та воєводські суди змінили земські, гродські та підкормські суди. Це засвідчувало, що судова система Польського Королівства значно випереджала в розвитку судову систему Великого князівства Литовського.

Певні особливості судової організації були у Галичині. Як уже зазначалося, Руське воєводство складалося з чотирьох земель: Львівської, Перемишльської, Галицької та Сяноцької.

У 1530 p. король Сигізмунд I видав привілей про пере- дання Самбірського повіту під юрисдикцію Перемишльських гродського та земського судів^[574].

Земські суди сформувалися у воєводствах (землях) унаслідок реформування судів, існуючих раніше в провінціях. Кожне воєводство (земля) мало свій земський суд. У свою чергу, він складався зі судді, підсудка, писаря та підписка. Засідання суду відбувалося у заздалегідь визначений термін, який називався рочками. Члени земського суду систематично об’їжджали територію воєводства, збираючись у певних містах для розгляду справ. Як наслідок - виникли так звані судові повіти. Земський суд був колегіальним, виборним органом. Кандидатів на суддів і підсудків рекомендували королю земські сеймики, вони ж обирали асесорів (лат. assessor, досл. - засідатель)^[575].

Оскільки кандидатів на посади судді, підсудка та писаря земського суду обирали сеймики, вони й репрезентували інтереси шляхти і були вихідцями з цього суспільного стану. Серед чотирьох обраних сеймиком кандидатів король призначав одного на посаду судді, повноваження якого тривали довічно. Перед кандидатами в судді земського суду не висувалося жодних вимог стосовно освіти чи юридичної практики.

Земський суд розглядав справи в присутності п’яти-шести асесорів-шляхтичів, котрі прибували на сесії (“рочки”). Спочатку сесії земських судів відбувалися кожних два тижні, а відповідно до привілею польського короля з 1425 p. - кожних чотири тижні. Після прийняття у 1454 p. Нешавських статутів земські суди, згідно з їх нормами, проводили щорічно по чотири сесії^[577] - почергово у різних землях. Тому в земський суд могли звертатися не лише мешканці цієї території чи повіту, а й сусідніх^[578].

До підсудності земського суду належали всі цивільні справи осілої (місцевої) шляхти: майнові спори, справи про спадщину, грошові спори, за винятком справ, переданих гродським або підкоморським судам, чи тих, які виносились безпосередньо на вічевий (сеймиковий) суд. Канцелярія земського суду користувалась правом “вічності”. Воно полягало в тому, що вписаний канцелярією в актову книгу земського суду документ отримував юридичну чинність^[579].

У Руському воєводстві діяли Львівський, Жидачівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський, Коломийський, Краснотавський і Холмський земські суди.

У Галичині земські суди припинили діяльність 1783 p. унаслідок судової реформи, яка відбулася в Австрійській імперії. їх компетенція перейшладо створених 1784 p. у Галичині шляхетських судів.

Гродські суди. Кримінальні справи шляхти розглядали гродські, або старостинські, суди як державні суди першої інстанції. Гродський суд сформувався у Польському Королівстві через еволюцію судових повноважень старост у XIV ст. Іноді він так і йменувався - “старостинський суд”.

Гродський суд зазвичай створювали в кожному повіті, хоча іноді діяли гродські суди, які обслуговували кілька повітів. Так, у Переворському, Перемишльському та Коломийському повітах Руського воєводства гродських судів не було створено.

До підсудності гродського суду належали розгляд кримінальних справ міщан, осілої шляхти про підпал, грабіж на дорозі, напад на дім, зґвалтування та ін.^[581] У зв’язку з тим, що гродські суди засідали постійно, крім свят і неділь, а земські суди-декілька разів на рік, гродські суди поступово перейняли також і частину підсудності стосовно цивільних справ.

3 другої половини XIV ст. у Галичині в складі Польського Королівства було запроваджено обов’язкове ведення актових книг судів із записами приватних документів.

Порядок ведення актових книг при судах введено у Галичині в 1434 p., після поширення польського права зі всіма притаманними йому формами й умовами укладення актів, яке ґрунтувалося на тих самих принципах, що й в інших країнах середньовічної Європи, зумовленими впливом римського права. Подібно, як і в інших країнах тогочасної Європи, нотаріальні функції уГаличині в складі Польського Королівства виконували канцелярії судів. Польський дослідник Я.Бандке вважав, що практика ведення актових книг була започаткована ще за Казимира III^[582]. Отже, канцелярії вели актові книги. Вписані писарем суду в актові книги документи - заповіт, договір, закладна - набували юридичної сили і на випадок виникнення в майбутньому спору були основними, неспростовними доказами^[583]. Спочатку повноваження писаря обмежувались лише записами під час судових рішень і вироків, а згодом, з економічним розвитком суспільства, з поділом актів на спірні й без- спірні, з необхідністю записів останніх для надання їм публічної вірогідності, виникла потреба в розширенні компетенції писарів та в постійному їх урядуванні^[584]. При гродських судах існувала посгійнодіюча канцелярія, яка посвідчувала офіційнідокументи, приватні договори тощо. Однак зареєстровані гродським судом документи необхідно було засвідчити ще й у земському суді. Від XVI ст. гродські суди отримали також право “вічності”.

У Польському Королівстві XVI ст. відбувалося розмежування повноважень гродського суду (inolicium) і гродського уряду (officium). Гродський суд розглядав передусім справи кримінальні, а гродський уряд поступово перебрав у свою підвідомчість справи, які розглядали земські суди^[585].

Гродські суди отримали назву від того, що засідали в гро- дах (замках). їх очолювали старости, від чого ці суди часто називали гродськими, або старостинськими судами. Кожні шість тижнів гродський суд засідав під головуванням старости (роки старостинські) або підстарости для вирішення кримінальних справ, а кожні два тижні - під головуванням заступника старости суду розглядав менш важливі кримінальні й цивільні справи. За відсутності старости його обов\'язки виконував польський земський урядник - воєвода. Старостам і суддям допомагали писарі, які вели гродські книги, де записувалися вироки, винесені у справах, угоди, заяви приватних осіб^[586]. Іноді їх правовий статус визначали привілеї польських королів. Так, 31 березня 1554 p. польський король Сигізмунд II Август своїм декретом застерігав Перемишльського старосту Спитка Йор- дана, щоби гродські книги після смерті посередника старости Петра Кміти були відкритими для людей та на підставі заяв громадян надавалися витяги з них^[587].

У Руському воєводстві діяли Галицький, Жидачівський, Львівський, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський гродські суди. Вони припинили діяльність 1783 p. у зв’язку 3 судовою реформою, здійсненою австрійським урядом^[588].

У другій половині XIV ст. у Польському Королівстві почав формуватися підкоморський суд. Його становлення і розвиток спричинили конфліктні питання, котрі виникали в процесі землекористування.

Керував підкоморським судом підкоморій або його заступник (коморник). Суд займався розмежуванням землі на підставі рішення земського суду. Акт розмежування здійснювався в присутності свідків і “людей добрих”^[592].

Специфічною ознакою підкоморського суду було те, що він не мав власного приміщення, засідаючи завжди безпосередньо на місці суперечки. Символи судочинства підкоморіїв (лопата для насипання межових пагорбів-копців, а також шнур для вимірювання землі) підтверджували, що первісно межовий суддя брав особисту участь у розмежуванні. Доказом такого припущення була і форма оплати за це, встановлена Вісли- цьким статутом 1347 p., - дві сокири, дві лопати та згадані грошові винагороди^[593].

Заступав підкоморія у здійсненні межового судочинства коморник, якого призначав особисто підкоморій. Коморник не належав до земських урядників, але мав бути осілим на даній території. Коморники за письмовим дорученням підкоморія мали право здійснювати і самостійне судочинство, оформляючи навіть власні книги. Крім підкоморія та коморника у межовому судочинстві бали участь мірники, підкоморський писар і копачі.

У Галичині, в складі Польського Королівства, підкоморські суди були організовані після 1434 p. Однак перший “підкоморій Руської землі” (Михайло Градкович) згадується вже 1422 p., що засвідчує поступове впровадження польськими властями своїхдержавних інститутів у Галичині^[594].

У зв’язку з численними порушеннями публічного порядку, ще в XIII ст. у Польщі було сформовано суд юсшиціарія (оправці). їх статус регулювали найважливіші акти Польської держави: Віслицький статут (1347 p.), Краківський статут 1386 p.), Пьотрківський статут (1388 p.), Єдлненський привілей 1430 p. У привілеї 1357 p., виданому Казимиром III, міститься заборона юстиціаріям судити людей, котрі проживали в архієпископстві Гнезненському^[595]. 3 Пьотрківського статуту 1388 p. випливало, що король призначав одного юстиціарія на одну землю. Юстиціарій був королівським урядником, а не земським, який здійснював судочинства від імені короля. У XV ст. значення цих чиновників істотно зменшилось. Вони сгали в адміністративному сенсі залежними від старост. Наприклад, у правових актах Ленчицької землі в 1399 p. юстиціарія було названо урядником гродським старостинським^[596]. Це був королівський урядовець, який виявляв і затримував небезпечних злочинців (незалежно від станової приналежності), а відтак здійснював суд над ними. Оправці діяли у Руському воєводстві. Проти цього незабаром виступила шляхта, вимагаючи від короля скасувати таку посаду. Польський король Владислав II Ягайло 1386 p. дав таку обіцянку, але не поспішав із виконанням. Лише в XV ст. юстиціарія було позбавлено права здійснювати суд - він став поліційним урядником при старості. Затримавши злочинця, провівши слідство, юстиціарій передавав його до суду старости. Наприкінці XV ст. інститут юстиціарія було скасовано^[597]. Однак ці посадові особи в окремих випадках діяли в штаті суду навіть у XVI ст. Скажімо, про оправця (юстиціарія) згадується 1576 p. в актових книгах Галицького гродського суду^[598].

Від 1434 до 1569 p. вищою судовою та єдиною апеляційною інстанцією виступали королівські суди. Польський король Олександр 8 березня 1504 p. відклав, наприклад, до найближчого засідання королівського суду спір львівських і краківських купців про право торгівлі з іноземними купцями у Львові. Королівські суди досягли найвищого розвитку з приходом у 1506 p. до влади короля Сигізмунда I Старого. Ha їх засіданні король здійснював судочинство або самостійно, або за допомогою уповноважених ним можновладців. До королівських судів належали:

1. Надвірний власний королівський трибунал. Ha ньому король особисто розглядав справи. Вів вважався джерелом найвищої справедливості. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися порушення шляхетських прав і привілеїв, а також справи, які король бажав узяти до свого провадження. Польський король судив там, де перебував: якщо у своїй резиденції (в Кракові), то такий суд називався “придворний” (за участю асесорів); якщо ж приїжджав до якоїсь землі, то місцеві суди відразу ж призупиняли діяльність, усі судді з’їжджалися туди, де перебував польський король. Позиція короля стосовно судової справи відігравала важливе, іноді вирішальне значення під час постановления вироку зі справи.

Власний королівський трибунал складався з чотирьох суб’єктів: короля, асесора, земства і референдарів. Безсумнівно, найважливіша роль відводилась польському королю. Йому належало вирішальне слово, він проголошував вирок, учасники судового процесу звертались до нього з клопотаннями. 3 цього, проте, не варто доходити висновоку, що польський король головував на судовому засіданні, адже ця функція належала судді. Роль короля у цьому суді вважалася визначальною, а три інші елементи були допоміжними. їх процесуальна діяльність спрямовувалась на те, щоби королю було легше винести вирок. Король мав безпосередній вплив на формування складу власного (надвірного) королівського трибуналу.

Участь асесорів у власному королівському суді передбачав Статут Казимира III. Проте це не було новелою правової системи Польського Королівства. Задовго до прийняття Статуту Казимира III асесори брали участь у засіданнях надвірного (власного) королівського суду, яка регламентувалася звичаєвим правом. Асесорів власного королівського суду призначав король. У своєму виборі главадержави не був обмежений законом, зокрема Статутом 1538 p., що забороняв участь духовенства у світських судах, тому мав право делегувати і світських, і духовних осіб. Окрім цього, участь священнослужителів як асесорів у королівських судах була обов’язковою, адже у підсудність власного королівського трибуналу входили справи, що стосувались духовенства чи ґрунтувались на канонічному праві. Серед світських асесорів були коронні підканцлер і підскарбій, земські воєвода, каштелян та ін. У окремих справах як асесори брали участь земські судді^[599].

Цікаво, що Статут 1505 p. використовувавтерміни-синоні- ми “асесор” і “сенатор”^[600]. Асесори не вирішували справи по суті, адавали рекомендації королю з юридичних питань, щоби він прийняв рішення, яке б відповідало вимогам закону. Hi статут Казимира III, ні жоден інший нормативний акт Польського Королівства не передбачав точної кількості асесорів у складі власного королівського суду. їх кількість залежала від волевиявлення короля. Траплялись випадки, коли в засіданні власного королівського суду брав участь лише один асесор^[601].

У першій половині XVI ст. у практику польського судочинства увійшла апеляція (лат. appellatio - звернення). Ця форма оскарження судових рішень до суду вищої інституції, що має право переглянути справу, була встановлена у Польському Королівстві 1523 p. окремим привілеєм. Від того часу до королівського суду почали надходити звернення з оскарженнями рішень нижчих судів. Унаслідок цього кількість справ у королівському суді значно зросла. У 1578 p. замість королівського суду було утворено іншу найвищу судову інстанцію - Коронний трибунал, який поширював юрисдикцію, зокрема і на Руське воєводство. Коронний трибунал був вищою апеляційною інстанцією, що складався з 33 членів - 27 представників від шляхти і 6 - від духовенства. Продовжував розглядати справи і король, але вже не одноособово чи разом з асесорами, а спільно з верхньою палатою сейму - сенатом, у зв’язку з чим суд став називатися сеймовим.

2. Королівський сеймовий суд засідав у період роботи сейму. Ha ньому головував польський король. До підсудності сеймового суду належали злочини проти держави, посадові злочини, образа короля та ін.

Складним є питання про тривалість роботи цього суду. Як відомо, в 1538 p. він відбувався кожної середи та п’ятниці, а 1578 p. було встановлено, що його засідання починались через тиждень після виборів сенаторів - тричі на тиждень (у середу, п’ятницю та суботу)^[602].

Сеймовий королівський суд вимагав обов’язкової участі короля, тому прибуття його на сейм породжувало відкриття судового провадження, а його вихід із сейму спричинював зупинення розгляду справи. Вироки, котрі постановляв королівський суд державного сейму, вважалися рішеннями короля, що засвідчували відповідні записи у них. Цей орган судочинства мав у Польському Королівстві важливе політичне значення. Ha початку XVI ст. його авторитет у державі став дуже великим. Він вважався вищим органом у системі судочинства, у тому числі й над власним королівським судом. Асесори, які входили до складу королівського суду державного сейму, повинні були належати до сенату. Історичні джерела не називають кількості асесорів у цьому суді, але їх число було вищим, аніж у власному й асесорському королівських судах. Ha відміну від власного (надвірного) суду, асесори не подавали рекомендацій королю, а діяли з ним ледь не на рівних умовах. У суді державного сейму було два референдарі. Наголосимо, що Статут 1538 p. дещо обмежив право короля призначати асесорів у цей суд. Статут висунув перед королем вимогу про обов’язкове призначення в асесори одного-двох мазовецьких сенаторів^[603].

Обов’язкова участь польського короля в суді державного сейму не означала примусовість його присутності на всіх судових засіданнях. Зазвичай принцип обов’язкової участі короля реалізувався через його процесуальну співпрацю зі сенатом на загальних нарадах сейму. Король Сигізмунд Август у 1563 p. видав привілей і взяв на себе зобов’язання, що на найближчій сесії сейму він пробуде доти, доки не вирішаться всі судові справи^[604]. Вищість сеймового суду серед усіх королівських судів сприяла зростанню в державі значення самого сейму. Суд державного сейму був також апеляційною інстанцією. Статут 1507 p. надавав йому право переглядати і у випадку необхідності скасовувати рішення власного королівського суду в справах про купівлю майна короля. Сторона, не згідна з рішенням королівського суду асесорів у справі, мала право оскаржити це рішення до суду державного сейму. Сумнівні, прострочені та занадто складні цивільні справи, котрі розглядались власним чи асесорським королівськими судами стосовно права власності, повинні були направлятись на розгляд суду державного сейму^[605]. Така норма пояснювалась тим, що найкваліфікованіші юристи країни брали участь у цьому суді.

3. Королівський суд асесорів розглядав справи, які стосувалися населення міст, розташованих у королівщинах. Судочинство здійснював коронний канцлер, що розглядав справи, котрі надходили в апеляційному порядку з магістратських судів міст, які володіли магдебурзьким правом.

Ще одним суб’єктом власного (надвірного) королівського суду було земство з представників шляхти та місцевих чиновників. Серед земства, що брало участь у власному королівському суді, історичні джерела згадують суддю, писаря, їх заступників, коморників та ін. Середньовічне польське законодавство покладало на земство важливе завдання: провадження по справі у власному королівському трибуналі. Представники земства безпосередньо контактували з учасниками процесу, розглядали справу та вивчали її в усіх деталях. Декрети короля Сигізмунда I конкретизували сферу процесуальної діяльності свідків, перегляд документів зі справи. Статут 1454 p. покладав обов’язок зачитування документів, наданих сторонами як докази до писаря, тобто одного з представників земства у власному королівському трибуналі. Він зачитував їх уголос на судовому засіданні для короля й асесорів. Статус представників земства у суді був однаковим. Суддя і підсудок стояли над писарем і коморниками, котрі не мали самостійності в судовому процесі, алише виконували розпорядження судді та підсудка^[606].

Статут вального сейму 1507 p. увів референдарів (лат. refereus - який доповідає) до складу власного (надвірного) королівського трибуналу. Це були консультанти з юридичних питань. Без них не могло відбутись жодного його засідання, і на них покладався обов’язок полегшення виконання королем судової функції. Основне завдання референдарів полягало у вивченні змісту судового позову (скарги), яка надійшла до власного королівського суду. Після цього вони вирішували питання про доцільність прийняття або ж неприйняття цього позову (скарги) до розгляду власного королівського трибуналу. Референдарі у випадку прийняття судом позову (скарги) викладали перед королем зміст спору, що значно прискорювало розгляд судової справи. Статут 1507 p. передбачав участь у власному королівському суді двох референдарів: світського та духовного. Світський референдар мусив бути знавцем у галузі юридичного права Польського Королівства, адуховний референдар - спеціалістом у галузі канонічного права^[607].

Королівський суд асесорів не вважався самостійним правовим інститутом, а заміщав за потреби власного (надвірного) королівського суду. Жоден суб’єкт правовідносин не звертався до королівського суду асесорів із позовом. Компетенція цього органу здійснювалась у випадку, коли встановлювалась необхідність перегляду ним рішень і вироків інших інстанцій, а також у випадку направлення справи до нього на розгляд самим королем. Це пояснювалось тим, що у власного королівського суду часто траплялись випадки перевантаження справами. Щоб вирішити такі питання та розвантажити цей найвищий трибунал держави, король скеровував окремі справи на розгляд королівського суду асесорів. Статут Казимира III покладав на цей орган допоміжну функцію королівського судочинства. Це не означало, що королівський суд асесорів не мав суттєвого значення у судовій системі Польського Королівства. Більше того, історична практика засвідчувала: він розглядав справ більше, ніж власний (надвірний) королівський суд. До складу королівського суду асесорів входили два елементи: асесори та земство. Це зазначено в Статуті Казимира III. Розгляд у процесі спірних питань здійснювало земство. Сфера його процесуальних повноважень була такою ж, як і у власному королівському суді. Зважаючи на те, що в королівському суді асесорів не було референдарів, підготовкою судового засідання займалось земство^[608].

Рішення суду приймали асесори. Перед його прийняттям вони радились між собою. У цій нараді брали участь також представники земства, роль яких на цій стадії полягала у роз’ясненні асесорами сутності відповідних доказів і юридичних питань. Це допомагало асесорам ефективніше аргументувати власну позицію зі справи і на нараді. Кількість асесорів у королівському асесорському суді була регламентованою. Статут Казимира III передбачав, що асесорів у цьому органі повинно бути від чотирьох до шести^[609].

У першій половині XVI ст. спостерігається повільний занепад інституту асесорства. Середньовічне польське суспільство перестало довіряти королівському суду асесорів. Сторони не виконували його рішення. Такі факти фіксуються з 1510 p. Це було зумовлено неналежністю та юридичною неграмотністю асесорів, котрі рідко прислухались до представників земства (фахівців у галузі права), керуючись під час вирішення справи не законом, а власною суб’єктивною думкою^[610].

4. Суд референдаріїв. Розглядав скарги селян королів- щин. Проте цей судовий орган був організований нечітко, з процедурою складною та повільною. Тому не на належному рівні здійснював судочинство. Це призвело до того, що селяни до нього зверталися рідко^[611]. Ha думку польського історика

І.Барановського, референдарський суд виник не внаслідок видання законодавчого акта, а еволюційно, тобто на основі правового звичаю. Суд референдарів почав працювати з 1507 p., але цей рік не можна вважати датою його створення. Польський дослідник Ю.Матушевський вважав, що цей суд виник невдовзі після формування інституту референдарів, тобто приблизно в 1521 p.^[612] Натомість Б. Гружевський називав іншу дату виникнення референдарського суду - 1512 p.^[613], хочадодав: між 1507 p. і 1538 p. цей орган перебував у процесі формування.

Ю.Рафач зауважував: референдарському суду були підсудні скарги селян королівських сіл на їх адміністраторів^[614]. Ю.Матушевський не вважав таку підсудність можливою, оскільки референдарський суд належав до вищих (королівських) судів і розглядав лише справи шляхти^[615].

Спочатку референдарій тільки реферував рішення королівського суду, стисло, в письмовій формі викладав його зміст, а відтак мав повноваження здійснювати судочинство.

Відомий факт, що першим референдарієм, який видав рішення польською мовою, був магнат С.Оссовський. Це відбулось 1569 p., адо того часу рішення референдарського суду приймались латинською мовою. Референдарі, котрі змінили Оссовського - Фірлей, Тарновський іТиліцький, - також приймали рішення польською мовою. Згодом це стало правовим звичаєм для всього референдаріату^[616].

5. Суд великого маршалка розглядав справи про порушення правопорядку та спокою у столиці Польського Королівства (Кракові).

6. Комісарський суд був судовим органом уповноважених королем осіб, спеціально призначених для розгляду конкретної справи. До компетенції комісарського суду належали найскладніші справи: спори між станами про привілеї та права; скарги на урядовців; тяжкі злочини проти держави й короля, державної влади і суду; фінансові злочини; справи, з яких осілому шляхтичу загрожувала смертна кара, втрата честі або конфіскація майна; справи стосовно королівських маєтків, регалій і прибутків.

До вищих судів належав також вічевий суд - один на воєводство, своєрідний правонаступник колишнього князівського суду на вічевих зборах. Вічевий суд збирався у кожному воєводстві щорічно 3 рази (з 1454 p. - раз) на так звані великі рочки. Розглядав найважливіші та найскладніші справи - цивільні, кримінальні,атакож справи проти урядовців. Головував на цьому суді у Руському воєводстві воєвода. Асесорами були вищі земські урядники. У засіданні цього суду брали участь земський суддя, підсудок, писар. Вічевий суд припинив існування у другій половині XV ст., коли після видання Нешавських привілеїв зросло значення середньої шляхти та земських сеймиків. Власне, до цих сеймиків перейшла компетенція вічевого суду. Під головуванням воєводи справи тут розглядали вищі земські (не королівські) урядники, суддя, підсудок у присутності та під контролем зібраної на сеймик шляхти^[617].

Formulaprocessus 1523 p. визначила, що рішення земського суду може бути оскаржене до вічевого суду або сеймового суду. Це залежало від того, який з них роботу почне швидше. У випадку відкликання рішення вічевого суду справу повинен був розглянути сеймовий суд^[618].

3 утворенням вального сейму з’явились також судові функції у нього - як першої й апеляційної інстанції (зокрема, на рішення сеймикових судів).

У період розвитку польської станово-представницької монархії відбулися певні зміни у системі судів і судочинстві духовних судів. Першою інстанцією для духовних судів були суди єпископа, другою - архієпископа, третьою - суд Папи Римського у Ватикані. Духовні суди розглядали справи світських осіб за злочини проти церкви та протиправні дії священиків. Одночасно виникли і щораз важливішими ставали синодальні суди. Судочинство у них здійснювали єпископи під час візитацій до дієцезій. Синодальні суди розглядали справи духовенства, а також світських осіб про порушення засад християнської віри, шлюбно-сімейних справ, несплату церковної десятини. Сфера підсудності духовних судів щодо світських осіб значною мірою залежала від ставлення короля до костелу загалом. Скажімо, Казимир III намагався в цьому аспекті обмежити компетенцію судів, встановивши у Статуті 1359 p., що світські особи підлягають компетенції духовних судів лише у справах віри і десятини^[619].

Отже, на початку перебування Галичини у складі Польського Королівства діяли суди, котрі функціонували в період Київської Pyci та у Галицько-Волинській державі. Однак згодом у Галичині поширилися польські суди, які мали становий характер і остаточно не були відокремлені від адміністративних органів.