Сільські суди
У 1434 p., після інкорпорації Галичини в склад Польського Королівства, докорінно змінилися суспільно-політичні та правові відносини, зокрема й у галицьких селах.
Організація земських судів у Польському Королівстві як шляхетських спричинила від середини XV ст.
обмеження, а у XVI ст. - скасування права селян на позови до шляхтичів. У зв’язку з дією права переходу селян в окремих землях існували навіть спеціальні судові строки, упродовж яких розглядали спори між шляхтою та селянами. Іноді селян навіть судили в земському суді, куди звертався шляхтич. Однак з XV ст. у Польському Королівстві ця практика перестала існувати. Справи селян розглядали лише селянські суди.У селах Галичини “на німецькому праві” XIV-XVI ст. суд здійснювали солтис і лавники. Апеляції на їх рішення спрямовувались до власника села. У випадку частих конфліктів між солтисом і власником села Вартський статут 1423 p. надавав останньому право продати посаду (вона купувалась і передавалась у спадок) іншій особі, найчастіше тій, яку називав пан[671].
Судочинство вважалося найважливішою функцією солтиса чи війта, що зазначалось у всіх королівських привілеях. Судова влада солтиса (війта) поширювалась на всіх жителів села та його територію. Це підтверджували привілеї для с.Малковичі (1408 p.), сіл Горожани і Підвисоке (1464 p.) та ін. До юрисдикції солтиса належали всі цивільні й кримінальні справи відповідного села. У випадку вчинення правопорушення жителями села за межами населеного пункту вони підлягали юрисдикції гродських судів. Зокрема, Віцент Лапка зі c. Гонятич обвинувачував через гродський суд селян із c. Bep- біж за самовільне захоплення його землі[672]. До юрисдикції гродських судів відносились злочини, вчинені на міжміських і загальнодержавних шляхах. Жителі села, котрі володіли німецьким правом, не підлягали юрисдикції солтисько-лав- ничого суду лише у випадку вчинення злочину проти особи іншого права або стану та вчинення злочину за межами свого села.
Власник с.Малехова 1453 p. через свого прокуратора (за німецьким правом прокуратор виконував функції адвоката) звернувся до гродського суду зі скаргою на солтиса та 24 селян із c. Збоїська за самовільне захоплення спірної землі[673]. У цих випадках солтис мав право брати участь у судовому засіданні як асесор. У документах XV ст. у судових засіданнях асесорами були солтиси сіл Сокільник, Лесньович[674] (1456 p.), Пікулович (1452 p.), Зимної Води (1492 p.), Зубри (1443 p.) та ін.[675]Після реформи апеляційного судочинства Казимира III 1356 p. було створено Вищий суд німецького права у Кракові. Апеляційним судом другої інстанції, за привілеєм короля Владислава II Ягайла 1444 p., для українських міст і містечок стала Львівська міська рада[676]. Вона розглядала апеляції на рішення війтівсько-лавничих судів у королівських містечках. Для приватних сіл апеляційною інстанцією мав право бути і власник села. Здебільшого апеляція надходила до ленних судів[677]. Власник мав право розглядати її у тому випадку, коли він володів лише одним містечком, а жителі оскаржували рішення солтиса або війта. Найчастіше апеляція надходила до окремого суду, який створювали у центрі маєтків шляхтича. У селах Самбірської економії, що перебували у власності короля, апеляційні суди розташовувались у селах Чуква та Нагуєвичі. Зміни в апеляційному провадженні відбувалися після ліквідації спадкових війтів і солтисів.
Окрім ведення судочинства до повноважень війтів і солтисів належали адміністративні й поліцейські функції. Коло цих повноважень встановлювалось у локаційних привілеях. Солтиси розподіляли земельні ділянки, займалися заселенням села, збирали податки, контролювали правопорядок. Адміністративні функції солтис виконував самостійно або з допомогою спеціальних службовців. До найважливіших функцій солтиса належали збирання податків і зборів на користь держави та власника села за допомогою спеціально визначених осіб - “поборців”. Перед збиранням податків солтис і двоє селян-“поборців” складали присягу.
Обов’язком солтиса була також охорона лісів, що прилягали до села.У селах Галичини “на польському праві” XIV-XVI ст. діяли так звані гайні суди, в яких судив власник села або призначений ним урядник разом з присяжними (їх зазвичай підбирав той самий пан). Апелювати на рішення цих судів можна було до власника села.
Селами переважно управляли їхні власники. Коли феодал отримував від короля судовий імунітет (право на здійснення судочинства), він ставав судовою інстанцією у своєму селі. Сфера його судової компетенції залежала від того, яким був імунітет (повний чи частковий). У гайному суді судочинство здійснював або самостійно феодал, або його службовці. Крім того, власник інколи призначав серед своїх підданих селян-присяжних, котрі також брали участь у здійсненні судочинства. Під час вирішення судових справ гайні суди у Галичині спочатку застосовували польське звичаєве право[678]. Цілком можливо, що в Галичині під владою Польського Королівства гайні суди використовували також українське звичаєве право.
У селах Галичини “на українському (руському) праві” в
XIV- XVI ст. діяли копні суди. Це суд сільської громади, що сформувався ще в Київській Русі, а відтак діяв у Галицько- Волинській державі[679]. їх називали “вервні суди” (від назви сільської громади - верв). У Галичині в складі Польського Королівства на основі вервних судів сформувалися зборові, або копні, суди.
У історико-правовій літературі не існує одностайності стосовно діяльності копних судів у Галичині в період з XIV до XVIII ст. Тому необхідно детальніше дослідити це питання. Польський учений Я.Адамус заявляв, що термін “копа” у Галичині, як і в усьому Польському Королівстві, ніколи не вживався[680]. Цей висновокдещо передчасний, оскільки збереглось занадто мало документів, які б дали змогу його підтвердити чи спростувати. У селах українського (руського) права Галичини не велася документація, а саме в ній цей термін, за законами логіки, мав би використовуватись.
Третій статут Великого князівства Литовського 1588 p. містив згадку, що копи відбувались здавна на Русі. Через зіставлення цих повідомлень І.Черкаський дійшов висновку, що копи здавна існували в цих місцевостях[681]. 3 цією думкою можна погодитись, оскільки копні суди діяли в Польському Королівстві, але виключно на етнічних українських, землях, що перебували в його складі, - Галичині, Поділлі, Холмщині та Підляшші. B акті Берестейського підкоморського суду від 24 березня 1586 p., де описано межі одного маєтку, зазначалось: “Отдоль простим трибом знаки-натеси положені аж до дубу і врочища Побий-Коня, где ся на копи люди з Корони і Литви сходити звикли”[682]. Цей акт підтверджує гіпотезу, що копні суди діяли і на тих українських землях, які перебували в складі Великого князівства Литовського, і на тих, які належали Польському Королівству.Центральна влада Польського Королівства упродовж перших років управління Галичиною зберегла більшість державних органів, утворених за часів Галицько-Волинськоїдержави. Як уже згадувалося, з 1387 до 1430 pp. окремими округами Галичини управляли королівські намісники-старости, котрі підпорядковувались генеральному старості. Старости здійснювали адміністративні, судові й військові повноваження688.
Отже, суди старост стали першими польськими судами в Галичині (до 1435 p. вони були тут ще й єдиними польськими судами). Збережена судова система Галицько-Волинської держави продовжувала функціонувати з 1349 до 1434 pp.
Якої ж трансформації зазнали вервні суди в Галичині після її входження під владу польського короля Казимира III у 1349 p.? Польське Королівство не поспішало запроваджувати на цій території своє право, тому українські правові звичаї продовжували бути визначальними в суспільному та правовому житті Галичини. За таких умов виникла потреба у функціонуванні органу, який би забезпечив юридичну дію українських звичаєво-правових норм. Вервні суди, котрі виконували цю функцію в Галицько-Волинській державі, вже не могли її реалізовувати в другій половині XIV ст.
Українські територіальні громади набували нових форм розвитку. Змінювались соціально-економічні та політичні відносини у Галичині та правова свідомість галичан під значним впливом європейських тенденцій, які поширювалися через Польське Королівство. Отже, громадські суди перейшли на новий етап державно-правової еволюції, набули нових ознак: тісніший юридичний зв’язок з державою, суто сільський характер, утвердження християнства як світоглядної основи діяльності копних судів тощо. Bep-688 Бойко I. Історико-правові аспекти приєднання Галичини до складу середньовічної Польщі у XIV ст. / Irop Бойко // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : матеріали XII регіональної наук.-практ. конф. (9—10 лютого 2006 p.) - Львів, 2006. - C.75.
ви (у територіальному розумінні) трансформувались у копні округи, що зумовлювалось установленням чіткіших меж між селами. Подібні процеси відбувались у XIV ст. на всій етнічній українській території.
Підсумовуючи, доходимо висновку: у Галичині в XIV ст., як і на інших українських землях, утворились копні суди, тобто демократичні суди сільких громад, що керувались українським звичаєвим правом.
Копний суд здійснювали копні мужі, обрані відповідною сільською громадою. їх кількість становила 10-20 осіб, хоча вона могла бути й іншою. Копний суд засідав у визначених місцевими звичаями місцях - “коповищах”. До компетенції копного суду входили різноманітні кримінальні та цивільні справи. Коли натериторії сільської громади виявляли злочин, група уповноважених громадою осіб проводила попереднє розслідування, яке охоплювало комплекс заходів, спрямованих на з’ясування обставин справи. Цей етап копного судочинства мав назву “гаряча копа”. Подальшим етапом був судовий розгляд - “велика копа”. У розгляді справи в копному суді брали участь копні судді, учасники процесу та громада. Копне судочинство завершувалось “завитою копою”, на якій копний суд виносив рішення та його виконував[683].
У первинному вигляді, тобто в XIV ст., ці органи громадського судочинства мало відрізнялись від копних судів інших українських регіонів, але з часом вони настільки видозмінились, що важко їх ототожнювати.
Найсуттєвіші особливості галицьких копних судів такі:- термін “копа” для позначення галицьких копних судів був рідкістю, натомість вживався термін “громада”, а інколи за зразком сіл волоського права, - “збір”;
- відсутність “права меча”, тобто права виконувати свої рішення;
- акцентування на примирних процедурах та укладенні мирових угод;
- копний округ зазвичай мав одне село, а не декілька;
- склад копного суду в Галичині становив не 10-20 копних суддів, а сім;
- у Галичині копні суди здійснювали судочинство виключно щодо селян;
- під впливом рецепції німецького права в сусідніх селах у селах українського (руського) права процесуальна дія копного судочинства “присяжна копа” змінила назву на “руги”;
- діяльність копних судів у Галичині ніколи не була санкціонована в жодному з нормативно-правовому актів Польського Королівства. Такі особливості галицькі копні суди мали не відразу. Цьому передували події, котрі вирішально впливали на стан розвитку всього регіону. Галичина з кожним роком інтенсивніше інкорпорувалась до складу Польського Королівства, що супроводжувалось цілеспрямованою політикою центральної польської влади.
У 30-х роках XV ст. правова система Польського Королівства поширила дію на територію Галичини. Процес упровадження польського права розпочався 4 березня 1430 p., коли король Владислав II Ягайло видав привілей у м.Єдлен, яким гарантував галицькому духовенству та боярству їхні права[684]. У CT.18 Єдлненського привілею зазначалось про впровадження в Галичині польського права. Проте ця норма фактично не діяла. 3 метою надання їй практичного значення вона також була вміщена у Краківському привілеї 1433 p. Однак і це не дало їй змоги набути реального застосування: позиції українського права в Галичині були занадто міцними, щоб усунути його за допомогою однієї статті в законі. Тому польський король Владислав III улипні 1434 р.прийняв окремий нормативно- правовий акт[685].
Копні суди в Галичині діяли лише в селах українського (руського) права. Зазвичай вони функціонували в королівщи- нах, тобто селах, котрі належали безпосередньо королю[686].
Села українського права в Галичині очолювали тівуни[687]. У XV ст. більшість сіл Галичини діяли “на руському праві”[688]. Влада Польського Королівства негативно ставилась до цього правового режиму, активно запроваджуючи замість нього польське, німецьке та волоське. Так, у 1423 p. польський король Владислав II Ягайло перевів с.Вербіж Щирецького повіту Руського воєводства з українського права на німецьке право та призначив у ньому війтом єврея Волчка[689].
Від XV ст. у селах українського (руського) права поширюється кріпосницька система[690]. Цей та низка інших чинників заохочували галицькі села активніше набувати німецького чи волоського права, де суспільно-економічні й політичні умови були кращі. Однак в українського права залишався на- бутий століттями суспільний авторитет. У 1444 p. заступник львівського епископа позивався у львівський гродський суд на кількох селян-утікачів зі с.Ставчани. Ha судовому засіданні вони не визнали своєї вини, оскільки їх феодал забрав у них двори та поля, а також хотів перевести їх село на німецьке право. Вони ж звикли керуватись правом українським, бо були королівськими ловцями “зі стародавна, з діда й прадіда”[691]. Сільські громади українського (руського) права, переведені в адміністративному порядку на німецьке чи польське, не мирились із втратою своїх судових повноважень. Вони домагались повернення колишніх звичаїв, ігнорували суд війта, а деколи таємно здійснювали копне судочинство[692].
У c. Добра Сяноцької землі місцеві селяни позивались до королівського суду на старосту В.Міховського, який судив їх своїм судом і призначив покарання за невиконання феодальних повинностей. Вони не визнавали над собою судової влади старости. B іншій справі цього ж села, після чого сяноцький воєвода забрав у місцевих жителів корову, вони позивались на нього у королівський суд, що передав на розгляд цю справу старості. Селяни Доброї відмовились визнавати над собою його судову владу[693]. Наведені факти дають змогу переконатись у значному авторитеті, яким користувались українське звичаєве право та копні суди у Галичині під владою Польського Королівства. Галицькі селяни, перебуваючи в складному соціально-економічному становищі, були готові відчайдушно боротись за право самостійно здійснювати судочинство на громадських зібраннях - копних судах відповідно до українського звичаєвого права.
У Перемишльській землі - найзахіднішій частині Галичини - нівелювання українського (руського) права відбувалось найактивніше. Уже наприкінці XV ст. на цій території зали- шилисьлічені села українського (руського) права. З-поміж них - Батичі, Малковичі, Негребка, Седліска, Торки, Витошинці та ін.[694]
У XVI ст. на території Галичини найбільше сіл українського (руського) права залишалось у північній частині Озиминської волості та сусідніх з нею селах Дрогобицького староства[695].
Скорочення кількості сіл українського права в Галичині, а з ними - і копних судів набуло швидких темпів після Люблінської унії 1569 p. та утворення Речі Посполитої, яка здійснювала ще жорсткішу політику стосовно українського населення в Галичині, аніж Польське Королівство. Серед усіх суспільних станів тогочасної Галичини найбільше від цього потерпало українське селянство. Варшавська конфедерація 1573 p. підтвердила право власників надомініальний суд щодо своїх підданих. У королівських володіннях судові справи селян розглядали старости, вироки котрих можна було оскаржити до королівського суду[696].
Державні й домініальні суди лише поступово узурпували повноваження громадських (копних) судів, використовуючи механізми громадської самоорганізації у сфері судочинства. Часто функції державних і домініальних судів зводились до нагляду за копним судочинством, санкціонуванння рішень копного суду, а також їх виконання.
Кожен учасник копного суду, якщо він користувався довірою сусідів і мав добру пам’ять, був потенційним гарантом непорушності копного декрету (рішення копного суду). За усної форми копного судочинства роль таких свідків була особливою: це - не випадковий свідок, а представник громади у гродському суді[697].
Про що йдеться? Після скасування в Галичині правової системи Галицько-Волинської держави протистояння між польськими чиновниками та галицькими громадами українського (руського) права з кожним роком ставали жорсткішими, а колізії між українським звичаєвим, польським і магдебурзьким правом - проблемнішими. Так, у 1543 p. Микола Одновсь- кий з Фельштина, каштелян перемишльський і львівський, староста Руських земель, зазначав: “Заявляємо змістом цього документа усім, кому необхідно, що через хворобу нашого львівського підстарости ми вибрали і делегували шляхетного Мартина Самполінського до розв’язань суперечки між шляхетним Станіславом, який спирається на (магдебурзьке) право, і шляхетною Малгожатою, дочкою покійного Войцеха Зачинсь- кого, законною дружиною шляхетного Матея Карпінського, яка спирається на звичаєве право, згідно з приналежністю її прибутків, як про це записано у львівських гродських актах...”[698]
Нормативно-правові акти Польського Королівства не вирішували цієї складної ситуації. Проте колапсу сільського судочинства в Галичині не відбулось, оскільки польське й українське право на її території знайшли ефективні шляхи взаємодії. Старости співпрацювали з тіунами, а гродські суди - з копними. Копні суди, офіційно нелегалізовані польською владою, продовжували вирішувати судові справи в селах українського (руського) права. Щоправда, вони були позбавлені права самостійно виконувати свої рішення. Для їх виконання існував спеціальний механізм. Після вирішення судової справи копні судді направлялись у гродський суд, на засіданні якого офіційно засвідчували своє рішення. 3 формального погляду, це відбувалось на судовому розгляді цієї справи в гродсько- му суді, де копні судді набували процесуального статусу свідків - “співприсяжників”. Вони присягали від імені громади (копного суду) про прийняте нею рішення. Після присяги гродський суд негайно приймав своє рішення, яке зазвичай відповідало рішенню громади. Отже, формальний порядок судочинства, передбачений польськими законами, був дотриманий, але водночас зберігалось право територіальної громади на вирішення судових справ згідно з українським звичаєвим правом, тобто через копне судочинство.
Співпраця у правоохоронній сфері між гродськими судами та галицькими громадами мала широке застосування. Так, у селах, розташованих біля міст, гродські суди обирали з-поміж мешканців судових службовців (servitores) або сервіторів. Вони виконували різні допоміжні судові функції[699].
Тіун очолював громаду українського (руського) права в Галичині, а також головував на засіданні копного суду. Громада c. Орове платила “тіунщизну” “за суди, бо самі судяться”. Решту судової колегії становили копні судді в кількості не більше семи. їх обирали жителі відповідного села, надаючи їм судових повноважень. Копних суддів у Галичині часто називали присяжними, оскільки вони мали не лише вирішити судову справу від імені громади, а й підтвердити власне pi- шення спільною присягою в гродському суді. Так, 1679 p. у c. Березниця Самбірського староства громадських суддів називали саме “присяжними”. Ha засіданні галицьких копних судів також була присутня сільська громада. Інколи траплялись випадки неузгоджених дій між тіунами й іншими учасниками копного суду. Напркилад, у 1608 p. королівські комісари зробили зауваження тіунам Мединицького ключа Дрогобицького староства за те, що вони видавали возному людей, котрих громада (копний суд) звільнила від присяги як ні в чому не підозрюваних[700].
Отже, копні суди діяли в Галичині у XIV-XVIII ст. і були ефективними органами судочинства. Проте в жодному випадку не можна стверджувати, що зовсім позбавлений логіки погляд польського вченого першої половини XX ст. Я.Адамуса, який заявляв: термін “копа” у Галичині ніколи не вживався[701]. Справді, знайти пряму документальну згадку про копний суд у цьому регіоні надзвичайно складно. Хоча це й не дивно, оскільки в архівних матеріалах, першоджерелах термін “копний суд” в інших українських регіонах також майже не використовувався. Натомість цей орган зазвичай фіксувався в середньовічних документах під терміном “копа”. Навіть статути Великого князівства Литовського, котрі були офіційними нормативно-правовими актами, надавали явну перевагу терміна “копа”, а не “копний суд”, який завжди був передусім науковим терміном. Видатний український історик, письменник і громадський діяч П.Куліш стверджував: слова “громада” і “копа” означали одне й те саме поняття. Для аргументації цієї думки він зауважив: “Громадити і копити, себто складати в копи, є одне й те саме”[702].
У Галичині XIV-XVIII ст. для визначення судових органів сільських громад українського (руського) права здебільшого вживався термін “громада”, звідси - “громадський суд”. Інколи, також за зразком сіл волоського права, копні суди сіл руського права називали “зборовими”, адже для населення Галичини притаманніше слово “збирати”, а не “копити”, тому - “збір”, а не “копа”[703]. Kona (як термін) для позначення галицьких сільських судів характерна у XIV-XVI ст. Натомість у XVII-XVHI ст. цей термін був рідкістю, проте це зовсім не означало, що в той період у Галичині не діяли копні суди. He можна також забувати окремих важливих фактів, які в цих роздумах мають вирішальне значення: документація в Галичині під владою Речі Посполитої здійснювалась латинською та польською мовами, в котрих не могло бути терміна “копа”, а в селах українського (руського) права документація переважно не велася.
У документах XIV-XVIH ст. галицька громада українського (руського) права деколи фіксувалась під терміном “людство”, а в латиномовних джерелах - iiComunitas ’. Очевидно, ці терміни, як і “громада”, були аналогами “копи”. Так, один з актів с.Добра Сяноцької землі розповідав про вирішення місцевою громадою (comunitas) судового спору між кількома селянами про право власності на земельні ділянки[704].
Отже, у досліджуваний період простежуються певні розбіжності між копними судами Галичини й інших українських регіонів, однак це не дозволяє стверджувати, що копні суди в Галичині не існували. Мабуть, найсуттєвішою відмінністю галицьких копних судів була термінологічна. Безперечно, термінологія копних судів мала специфіку залежно від регіону: в Галичині - громада, тіун; на Правобережжі - копа, староста; на Лівобережжі - копа, отаман. Незважаючи на складність категоріально-понятійного апарату, всіх їх необхідно об’єднати спільним терміном - “копний суд”, оскільки походження, мета і суть цих органів була спільною.
Термін “громада” у Галичині означав громадське зібрання, в тому числі з метою здійснення судочинства, спадкових землеволодільців і платників феодальної ренти. Члени територіальної громади у XIV-XVIII ст. називались у своєму середовищі “люди”, “сусіди”, “господарі”. Термін “мужі” мав специфічне значення та використовувався лише у сфері судочинства. “Добрі люди” були наділені особливою повагою в громаді, оскільки володіли досконалими знаннями українського звичаєвого права та забезпечували виконання його правових приписів[705].
Як і копні суди Галичини, так і порядок здійснення коп- ного судочинства у цьому регіоні мали особливості порівняно з іншими українськими землями.
Ha відміну від сіл волоського та німецького права у галицьких громадах руського права не велось запису судових актів. Це сприяло консервації архаїчних процесуальних форм, розрахованих на збереження правової інформації, корисної для її подальшого усного відтворення під час проведення наступних засідань копного суду[706].
У кримінальних справах галицькі громади українського (руського) права, об’єднані круговою порукою, виступали єдиним суб’єктом, у повному складі брали участь у розшуках та видачі злочинців державному судочинству[707]. Галицька звичаєва практика знала сільські сходи, котрі мали на меті проведення слідчихдій: гоніння сліду, зводу, трясіння та ін.[708] Очевидно, це була “гаряча копа”, тобто стадія попереднього розслідування конним судом кримінальної справи.
Гоніння сліду в Галичині під владою Речі Посполитої активно застосовувалось у селах руського, а інколи й волоського права. Галицький селянин М.Сивків із с.Заліктя у 1659 p. заявляв: “Коли я зволав на свою громаду, щоб на слід виходили і допомогли знайти мого шкідника, пішли зі мною і відвели слід до самого Зджанського кордону”. Відсутність члена територіальної громади на гарячій копі без поважних причин тягнула за собою обвинувачення його копним судом у вчиненні злочину[709].
У Галичині присяжна копа часто позначалась терміном “руги”. Український історик В.Інкін з упевненістю заявляв, що руги не були запозиченням з німецького права, а з’явились задовго до використання цього терміна. Як і в присяжній копі інших українських земель, у Галичині участь усіх голів родин територіальної громади в ругах була обов’язковою. За порушення цієї звичаєво-правової норми особу підозрювали у вчиненні злочину. Для проведення ругів (присяжної копи) була необхідною наявність правових підстав: навмисне “затирання сліду” громадою, як у 1612 p. в c. Яблінка (Самбірське староство), або часті випадки крадіжок у селі, як 1651 p. у с.Сушиця (Самбірське староство)[710].
Трясіння (обшук) анулювало руги. Якщо ж воно було проведено несвоєчасно, руги його заміняли. Правовою підставою для трясіння, як і для ругів, у галицьких селах була невідве- дена підозра. У 1652 p. сушицька громада висловила підозру стосовно биличан з приводу того, що в їх селі переховувались злодії, оскільки сліди злочину часто вели на їхню територію. Биличани запропонували сушицьким селянам трясти (обшукувати) їх село[711].
Судовий розгляд (велика копа) в галицьких копних судах розпочинався зі скликання громади. Якщо громада була невелика, її скликали криком. У 1677 p. громада с.Стронна, наприклад, була скликана звуком дзвону[712].
Громадські (копні) суди в Галичині розглядали кримінальні й цивільні справи: про вбивства, тілесні ушкодження та побої, отруєння худоби, розкрадання, порушення майнових справ і цивільно-правових угод, земельні спори, родинні чвари та ін.[713]
У практиці копних судів Галичини спрощувався цивільний процес, в якому вирішальне значення належало речовому доказу - письмовому документу, що стає особливо помітно від кінця XVII ст.[714]
Якщо галицький копний суд розглядав земельний спір і жодна сторона не могла довести свою правоту належною кількістю доказів, можна було вдатись до особливого виду op- далій. Ha краю спірної земельної ділянки збирались учасники копного суду. Той, хто зголосився провести цю процесуальну дію, викопував скибу землі зі спірної ділянки. Склавши присягу в своїй правоті, він закликав у свідки землю, а потім клав викопану скибу землі собі на голову та швидко проходив по лінії, яку вважав справедливою межею. Учасники копного суду з увагою й острахом стежили за ним, будучи переконані, що “свята земля” покарає його раптовою смертю, коли він допустився неправди[715].
Копні суди в Галичині не мали права виконувати прийняті ними рішення, тому в копному судочинстві цього регіону надавалось значно більшого значення примирним процедурам і мировим угодам порівняно з іншими українськими землями.
Під час розгляду справи у копному суді поширеною практикою були примирні процедури між сторонами. Існували певні вимоги до процедури примирення учасників копного процесу. Українське звичаєве право категорично забороняло потерпілому самому, без відома громади, миритися з тими людьми, котрі заподіяли йому шкоду чи травму. B таких випадках карали обох. Заборонялись і самоуправство, помста, тобто самовільне, без рішення громади та копного суду, покарання винного. Особлива специфіка копного суду - примирення, поєднання. Потерпілий міг віддати винного до суду або помиритися з ним, навіть коли його мали засудити до смерті[716].
Копним судам галицьких громад українського (руського) права надавались повноваження прийняття вироку в кримінальних справах про винність чи невинність підсудного. Обвинувальний або виправдовувальний вирок копного суду мав значення беззаперечногодоказу, але вважався дійсним, якщо це рішення підтримала вся громада. Коли ж серед учасників копного суду не було одностайності (так трапилося 1677 p. у с.Яблінка Самбірського староства та 1651 p. у с. Кобилянська Воля цього ж староства), тоді підсудного передавали в замкову в’язницю для подальшого розслідування[717].
Для виконання своїх рішень галицькі копні суди не мали права застосовувати примус. У справах невеликого значення сторони зазвичай погоджувались із рішенням громади, тому воно підлягало негайному виконанню. Коли ж такої згоди не досягали, сторона процесу могла оскаржити рішення копного суду в гродському суді. Якщо копний суд у Галичині вирішував справу, яка мала суттєве значення, то рішення з цієї справи виконувалось після його затвердження гродським судом. Це здійснювалось через співприсяжництво - інститут процесуального права Польського Королівства та Речі Посполитої[718].
Цей інститут діяв у галузі процесуального права більшості середньовічних європейських держав. За формальною правовою природою співприсяга була доказом, що полягав у підтвердженні розповіді сторони справи іншими особами (співприсяжниками), тобто співприсяга сторонніх осіб надавала більшого значення присязі самої сторони[719]. У Галичині XIV-XVIII ст. співприсяжники часто зафіксовані в судових актах під назвами “околиця”, “тутошні люди”, “старожили”, “старці” та ін.[720] Отже, ці терміни застосовували також для визначення копних суддів. Це невипадковий збіг.
Галицька звичаєва практика засвідчила використання поряд зі співприсяжництвом певної форми роти, якою громада, виступаючи воєдино, захищала громадський інтерес. Громада українського права доручала виконання співприсяги так званим мужам (копним суддям). Інколи гродський суд допускав до співприсяги не всіх копних суддів, котрі вирішили цю справу, а деяких з них або взагалі інших осіб, але обов’язково тих, що брали участь у розгляді цієї справи копним судом.
В.Інкін зазначав: “Важко назвати цих мужів співприсяжни- ками, бо вони становлять частину цілого (громади) й уособлюють його”[721]. Траплялись випадки, коли рішення копного суду підтверджувала в гродському суді ледь не вся громада у повному складі. Відомо, що до цього час від часу вдавалась громада {communitas) с.Добра Сяноцької землі, яка в гродських судових актах фіксувалась також під терміном “людство”[722].
У XVIII ст. копні суди в Галичині, як і на інших українських землях, поступово занепадали. До особливостей цього процесу належить загальна деградація сільського судочинства у XVIII ст. на території Галичини під владою Речі Посполитої. Стихійний процес уніфікації різних правових режимів сіл призвів до синтезу польського, українського, німецького та волоського права на рівні сільського самоврядування та судочинства. Копні, зборові, лавничі й інші суди втрачали відмінності, а разом з ними свої повноваження, адже цей процес супроводжувався погіршенням правового становища галицького селянства. Уже в XVII ст. термін “війт” почав перетворюватись на загальний термін для визначення сільського голови всіх галицьких сіл незалежно від їх правового режиму[723].
Отже, копні суди у XVIII ст. на території Галичини припинили існування, хоча не остаточно, оскільки навіть у
XIX ст. трапляються поодинокі згадки про їхню діяльність у цьому регіоні.
Організація судової влади у селах волоського права. Уже від
XIV ст. на Підкарпатті розпочалася волоська колонізація, набувши особливого розмаху в XV-XVI ст.[724] У галицьких селах, котрі функціонували “на волоському праві”, спори у громаді вирішували на зборовому суді старійшини села в присутності всіх мешканців[725]. Ha думку авторитетного дослідника волоського права В. Інкіна, на формування порядку здійснення судочинства відповідно до волоського права значно вплинуло руське (українське) звичаєве право[726].
Організація діяльності судів у селах волоського права значною мірою залежала від адміністративного устрою, адже у XIV-XV ст. судова влада не відділялася від адміністративної. Визначити систему судочинства у селах волоського права можна, порівнюючи її з тогочасним адміністративним устроєм. Зокрема, декілька сіл волоського права об’єднувалися у крайни, волості тощо. Відтак утворювався адміністративний і одночасно судовий округ. У кожному волоському селі функціонувала своя громада. Її очолював князь (кнез). Іноді застосовували терміни, характерніші для українського звичаєвого права (“тивун”, “ватаман”) і німецького права (“війт”, “солтис”). Адміністративний округ очолював крайник, воєвода[727].
У селах волоського права Карпат і Прикарпаття діяли сільські суди, до складу яких входили голова сільської громади разом з громадою та з участю вибраних на певний строк присяжних (їх кількість не перевищувала семи осіб). Це був суд першої інстанції відповідного села[728].
Компетенція сільського суду волоського права була чітко визначена. Такий суд розглядав цивільні й кримінальні справи, окрім тих, які передбачали смертну кару[729]. Це, зокрема, питання опіки, поділу майна між членами сім’ї, мирові угоди, крадіжки майна, заподіяння тілесних ушкоджень тощо.
Наступною судовою інстанцією були окружні сільські суди волоського права. Вони функціонували на територіях, де волоські села розташовувалися групами й утворювали певні сільські округи (країни, ключі та ін.).
Громади сіл волоського права, котрі входили до складу одного сільського округу, раз або двічі на рік збиралися разом на оружні суди - “збори”. Ha останніх вирішувалися питання, що стосувалися населення відповідного округу (господарські, цивільні, фінансові й ін.), а також здійснювалося судочинство.
Склад зборового суду кожного зі судових округів міг мати певні відмінності[730]. Судді обиралися перед початком судового засідання. До складу суду могли входити окружний сільський адміністратор, голови сільських громад, інші повноважні особи.
Професор Львівського університету П. Домбковський, характеризуючи склад зборового суду волоського права, зазначав, що такий суд складався із семи членів, в тому числі з трьох кнезів, один з яких був головуючим суду. Названий
суд був колегіальний, усі процесуальні дії здійснювали судді спільно[731].
Зборові суди відбувались у кожній крайні двічі або раз на рік. Вони тривали декілька днів, і на них обов’язковою була присутність усіх мешканців сіл. У випадку їхньої неявки могли бути застосовані санкції у вигляді штрафів, які могли накладати на всю громаду.
До компетенції зборових судів належали вирішення майнових спорів, сплата повинностей, ведення попереднього слідства тощо[732]. Ha зборових судах розглядали взаємні претензії та скарги селян, а також кримінальні справи[733]. У достатньо обмеженій формі зборові суди проіснували до 1774 p.[734], і їх замінили австрійські суди.
У кримінальних справах громада була пов’язана колективною відповідальністю. Вона у повному складі брала участь у розшуках та видачі злочинця уряду[735].
Громади волоських сіл володіли виключним правом приймати рішення про винність або невинність особи в кримінальних справах. Таке рішення мало силу незаперечного доказу та вважалось дійсним, якщо виражало одностайну думку всієї громади. За відсутності одностайності підозрюваного віддавали у замкову в’язницю для подальшого розслідування. Якщо беззаперечних доказів вини особи не було подано, судді кримінального суду знову зверталися до громади для винесення рішення про його винність {konwinkacya) або ж звільнення із в’язниці, причому громада брала до уваги попередню поведінку такої особи. Якщо в минулому вона не вчиняла жодних проступків і не існувало доказів учинення нею злочину, члени громади присягали, й особу звільняли[736].
За дрібні крадіжки зборові суди сіл волоського права, на відміну від сіл німецького права (котрі застосовували фізичне покарання), карали головно грошовими стягненнями[737]. У випадку вчинення тяжчого злочину могли застосовувати таке покарання, як вигнання з громади[738].
За помилкового звинувачення особи громада брала таку особу на поруки. Поручителі зобов’язувались доставити звинуваченого на суд і відповідати за його втечу[739]. Взяти особу на поруки могли і громада, й окремі її члени[740]. Інколи зборо- вий суд доручав обвинувачуваній особі самостійно знаходити свідків, які б могли присягнути на її користь[741].
Волоське право знало інститут співприсяжництва. У випадку судового позову відповідач мав право виправдатися, представивши свідків, котрі складали присягу стосовно його невинуватості. Однак друга сторона могла спростувати свідчення співприсяжників, виставивши подвійну кількість свідків, готових скласти присягу (допустиме число співприсяжників не повинне було перевищувати 48 осіб). У кримінальних справах громада села волоського права зобов’язувалась “гнати слід”, тобто колективно розшукувати “злодіїв” або “розбійників”, виявлених на території сільської громади. Коли переслідуваний утікав на територію іншої громади, то мешканці першої повинні були лише “голосними криками” повідомити сусідів, що до них перебіг злочинець, і переслідування продовжували вже члени сусідньої громади. Коли громада губила слід утікача, то вона несла відповідальність за його злочин (наприклад, за вбивство передбачався штраф, який називався “душогу- биною”, а коли вбивця не був виявлений, то “душогубину” платило все село). Судові штрафи були настільки високими, що мало хто з селян мав змогу їх виплатити[742].
Отже, в початковий період перебування Галичини під владою польського короля діяли суди, створені ще в період Київської Pyci та Галицько-Волинської держави. Однак згодом, унаслідок інкорпорації Галичини в складі Польського Королівства, поширилися польські суди, які мали становий характер і остаточно не були відокремлені від адміністративних органів.