6.4. МІСЦЕВІ ДЕРЖАВНІ УСТАНОВИ В ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ (ХІХ — початок ХХ ст.)

Огляд адміністративної системи Російської імперії, що керувала всім політичним, економічним, релігійним життям на українських землях, буде не повним без розгляду системи місцевих органів влади та управління (губернських та повітових).

довідники про керівників Харківської та Чернігівської губерній. Але цим фактично і вичерпується список досліджень із згаданої проблеми.

Натомість кількість невикористаних джерел з даної теми є на сьогодні величезною. Діяльність губернських інституцій відбито у друкованих звітах, інформаціях, аналітичних оглядах, насамперед в актах центрального уряду та інших офіційних матеріалах, що друкувались у Зводі законів Російської імперії, а також у місцевих виданнях. Нагадаємо, що в кожній губернії в ХІХ ст. існував офіційний пресовий орган — “Губернські відомості”, видання якого входило до компетенції газетного столу губернського правління під керівництвом одного з радників губернатора⁷⁰.

Остаточне оформлення більшості російських губерній на території Центральної та Східної України датується початком ХІХ ст. Тоді ж здебільшого і були організовані відповідні губернські установи, які здійснювали повсякденне урядування регіоном та контроль за політичним, господарським, культурним та церковним життям місцевого населення.

Як зауважував П. А. Зайончковський, “після 1797 р., коли статус намісника був ліквідований, “господарем” губернії, представником верховної влади став губернатор”⁷¹. У наказі від 3 червня 1837 р. їх завдання та функції формулювалися так: “гражданские губернаторы, как непосредственные начальники вверенных им высочайшею волею губерний, суть первые в оных блюстители неприкосновенности верховных прав самодержавия, польз государства и повсеместного точного исполнения законов, уставов, высочайших повелений, указов Правительствующего Сената и предписаний начальства”¹².

Обов’язки та права губернатора (цивільного губернатора) у різні історичні періоди мали певні відмінності. Упродовж ХІХ ст., із завершенням процесу інтеграції українських земель до складу Російської імперії та перетворення їх на звичайні губернії, губернатор набув подвійного статусу: представника вищої влади та уповноваженого міністерства внутрішніх справ. З одного боку, він призначався особисто імператором і безпосередньо йому підпорядковувався, щорічно звітуючи перед ним про стан губернії, з іншого — був високопоставленим урядовцем згаданого міністерства⁷³.

Усе коло повноважень губернатора наприкінці ХІХ ст. було зафіксоване у Зводі законів Російської імперії 1892 р.

74

дійсними статськими радниками .

Під особистим контролем губернатора працювали такі установи: губернське правління, губернський статистичний комітет, губернський розпорядчий комітет, численні губернські присутствія: у селянських справах, земських і міських справах, військових справах, питних справах, фабричних справах, лісоохоронний комітет, губернська комісія народного продовольства, а також багато інших аналогічних інституцій. У разі відсутності губернатора його обов’язки виконував віце-губернатор.

Основний обов’язок губернатора полягав у забезпеченні недоторканості прав самодержавства, повного і точного виконання законів та указів Сенату шляхом тотального нагляду й контролю за місцевим життям. Піклуючись про добробут жителів губернії, він повинен був забезпечувати громадський спокій, безпеку мешканців та дотримання встановлених правил. Значна увага мала приділятися губернатором також створенню і дотриманню “благочинного та безпечного” морального клімату у відповідному регіоні. Широкими були його контролюючі функції: губернатор мав право контролювати діяльність усіх адміністративних установ та посадових осіб губернії. Значні повноваження він мав у кадровій сфері: на всіх урядовців губернських інституцій збиралися відомості щодо їх благонадійності, а переміщення чиновників на інші посади обов’ язково мало діставати схвалення губернатора. У випадку негативної атестації на місці чиновник не отримував нового призначення. Нагородження, заохочення і підвищення місцевих урядовців також залежали від губернатора.

Особливе коло функцій губернатора пов’ язувалося з релігійним життям місцевого населення. Він мав забезпечувати дотримання прав православної церкви, стабільність віри, нагляд за розкольниками-старо- вірами. Закони зобов’ язували губернатора захищати права вірних усіх конфесій, що проживали в губернії, але за обов’язкової умови: що вони не вестимуть місіонерської діяльності серед православних.

Керівник губернії опікувався також забезпеченням привілеїв, закріплених у Російській імперії за різними станами, насамперед дворянством. Він стежив за наданням привілеїв відповідно до станових прав і грамот, карав тих, хто користувався неналежними їм привілеями, відстоював

права дворянства під час звільнень і судових переслідувань, призначав опіку неповнолітнім, хворим. Уся діяльність губернських дворянських зборів відбувалась у тісному порозумінні з губернатором, який контролював і ведення родовідної книги дворянства губернії, затверджував копії

75

дворянських дипломів тощо .

Предметом повсякденних турбот губернатора було дотримання громадського спокою на території ввіреної йому місцевості, за чим стежила поліція. У випадку надзвичайних порушень, появи злочинних угруповань він міг використовувати і військові сили, одночасно невідкладно інформуючи міністерство внутрішніх справ про такі події. Під пильним наглядом керівника губернії перебували всі іноземці, які мешкали тут або ж приїздили. Поліція збирала всю інформацію щодо способу життя, поведінки та видів діяльності іноземних підданих та повідомляла її губернатору. З метою оперативного контролю за населенням, недопущення революційних проявів з 1876 р. губернатори стали видавати т. зв. “обов ’язкові постанови\'" (про заборону зборів, закриття друкованих органів тощо). За кілька років (1881) вони отримали право під час введення режиму “посиленої охорони"" закривати збори, торговельні та промислові підприємства, органи преси, арештовувати (на термін до трьох місяців) та штрафувати тих, хто не виконував таких постанов, а також висилати “підозрілих” і “шкідливих” людей за межі губернії (на термін до 5 років).

Керівник губернії відповідав також за розвиток промисловості, торгівлі (встановлював середні ціни на продукти харчування), ремесел, сільського господарства. Він опікувався благоустроєм міст, будівництвом шляхів та мостів, освітленням тощо.

Разом з тим губернатор був позбавлений самостійності у розв’язанні багатьох проблем місцевого життя. На проведення будь-яких заходів він мав отримати дозвіл від галузевих міністерств, а також регулярно інформувати міністерство внутрішніх справ про ситуацію в регіоні. Переважна більшість питань губернського рівня вирішувалася указами

77

Сенату .

Оцінюючи загальний обсяг повноважень губернатора, Р. Воробей доходить такого висновку: “бачимо значний обсяг його прав і обов’язків та досить низький рівень самостійності у здійсненні керівництва губернією. Головні повноваження губернатора зводилися до впровадження системи заходів щодо збереження правопорядку та існуючого ладу"". I далі: “головна функція губернатора полягала саме в здійсненні загального нагляду за діяльністю всіх установ, посадових осіб та органів самоврядування губерніГ^1%.

Що ж до самого інституту губернатора другої половини ХІХ — початку ХХ ст., то дослідниця назвала його особливим органом державної влади, який був наділений державно-владними повноваженнями з управління губернією та правом участі у вирішенні питань функціонування органів судової влади, органів земського, міського і станового

79

представництва .

Управління дорученим йому краєм губернатор здійснював за допомогою власної канцелярії, а також різнопрофільних губернських установ (присутствій, комітетів та комісій), які працювали під його безпосереднім головуванням.

Так, Канцелярія Чернігівського цивільного губернатора була створена 1802 р., після ліквідації Малоросійської губернії, і діяла до 1917 р. як виконавчий та допоміжний орган при губернаторові, що забезпечував виконання його функцій. Її структура була такою: загальна канцелярія, столи (секретний, міський, розподільчий, господарський, казначейський, звітний, земський) та відділи (військовий, кримінальний).

До функцій губернських канцелярій, згідно із законодавством другої половини ХІХ ст., входило таке коло питань:

• листування з проведення оглядів губернії, річних звітів, у справах земства та дворянських виборів, нагляду за видавничою справою та друкуванням;

• видавання закордонних паспортів та інших термінових документів;

• ведення справ губернського у військових справах присутствія, контроль за переміщенням і використанням військ.

Справи, що потребували подальшого розгляду після їх проходження через канцелярію губернатора, передавалися до губернського правління або відповідних установ.

Таким чином, канцелярія губернатора була його допоміжним органом, через який проходили та розподілялися для подальшого вирішення у профільних губернських установах справи особливої важливості. Канцелярія відала питаннями безпосередньої компетенції губернатора і була уповноважена ним здійснювати організаційно-координаційні функції⁸⁰.

Другою посадовою особою в губернській адміністрації був віце- губернатор. У відповідному законі зазначалося: “Прямое назначение вице-губернатора есть: 1) быть непосредственным помощником и сотрудником начальника губернии по всем частям управления оною; 2) иметь ближайший и ответственный надзор по всем частям губернского правления, наблюдать вообще за делопроизводством, благоустройством и порядком в целом правлении и особенно в канцелярии присутствия и частях ее; 3) заступать временно место начальника

губернии каждый раз, когда губернатор почему-либо не управляет губернией”⁸¹.

Якщо губернаторами за часів Николая І, як правило, призначали військових, то практично всі віце-губернатори тієї доби мали цивільні чини. За “Табелю про ранги” вони відносилися до статських або колезьких радників; дійсні статські радники були серед них винятком. Оскільки і строк їх перебування на посаді був у середньому довшим, ніж у начальників губернії, то можна сказати, що при недосвідченому

губернаторі основний обсяг владних обов’язків припадав саме на його

82

заступника .

У другій половині ХІХ ст. головним організаційно-розпорядчим та виконавчим адміністративним органом влади та управління губернії стало губернське правління. Підпорядковуючись безпосередньо імператору і Сенату, воно відігравало роль місцевого представництва центральної влади Російської імперії, основне завдання якого полягало в нагляді за виконанням законів і збереженні існуючого суспільного ладу. Обсяг повноважень губернського правління був надзвичайно широким: усі судово-поліцейські, примусові, розпорядчі та виконавчі функції в губернії. Загальне присутствіє губернського правління складалося з губернатора, віце-губернатора, радників, губернського лікарського інспектора, інженера, архітектора, агронома, землеміра, тюремного інспектора, асесора тощо. Загальне присутствіє мало й власну канцелярію.

Справи, що велись у правлінні, поділялися на адміністративні та судові. Перші, в свою чергу, також складали дві групи — такі, що вимагали обговорення, і такі, що передбачали виконання законних приписів. До категорії судових належали питання про віддання під суд чиновників, тлумачення законів, накладення грошових штрафів і стягнень, скарги на зволікання з вирішенням справ.

Губернські правління залежно від розмірів і кількості населення губерній, наявності тюремних установ поділялися на три категорії. До найвищої (першого розряду) з українських губерній належали Полтавське, Харківське і Чернігівське правління; до другого розряду — Таврійське, Херсонське і Бессарабське. Інші ж (Волинське, Київське, Подільське) відносилися до третього розряду. Два перші розряди дозволяли правлінням мати в структурі вісім столів, третій розряд передбачав

• 83

наявність семи столів .

Губернське правління посідало особливе місце серед місцевих органів влади ХІХ ст. Саме тут зосереджувалися всі важелі керівництва системою розгалужених губернських установ. Воно безпосередньо керувало діяльністю основних губернський інституцій, а щодо фінансово- податкових органів, не підпорядкованих йому, здійснювало загальний нагляд за їх функціонуванням. Особлива увага зверталася на керівництво

військово-поліцейським губернським апаратом, основна функція якого полягала у збереженні існуючого ладу та порядку.

У системі губернських установ, що склалася впродовж ХІХ ст., важливе місце посідала казенна палата — місцевий орган міністерства фінансів. Ще при створенні цих установ наприкінці XVIII ст. вони отримали величезний обсяг повноважень. Так, зазвичай у той час казенну палату очолював віце-губернатор, до її складу входили директор економії, губернський скарбник. Палати займались обліком податкового населення, доходів та витрат у губернії, контролем за надходженням податків, навіть рекрутськими справами.

Згодом казенна палата стала відати збиранням різного роду прямих (подушна подать, видавання гільдійських промислових та інших свідоцтв) та непрямих (відкупи, акцизи) податків. Разом з тим вона виконувала і контролюючі функції. Палата складалась, як правило, з п’яти відділень: ревізького, питних зборів, казначейств, соляного та контрольного. Присутствіє палати включало її голову (з 1838 року ним був окремий урядовець), радників, губернського казначея, губернського контролера та асесорів. Крім них, у казенній палаті працювали чиновники з особливих доручень, різноманітні наглядачі та ревізори з акцизної частини.

Голова казенної палати призначався і звільнявся імператором за поданням міністра фінансів. За своїм статусом керівник губернського фінансового органу був третьою особою в місцевій ієрархії. У разі неможливості з боку віце-губернатора виконувати обов’язки начальника губернії саме він заступав губернатора. Але, оскільки голова казенної палати належав до іншого відомства, ніж перші посадові особи, практично не залежав від них, очолював повністю самостійну галузь губернського управління, а класний чин мав, як правило, вищий за віце- губернатора (дійсного статського або ж статського радника), то його можна вважати і другою за значенням особою в губернії⁸⁴.

Структура Київської губернської казенної палати була дещо відмінною від загальної. Вона складалася з господарського, винного та соляного, казначейського, контрольного та лісового відділів.

Першим відділом керував радник. Йому підпорядковувалися п’ять столів, обов’ язки яких полягали у веденні окладних книг про доходи з оброчних статей та від оренди маєтків, збиранні відомостей про посіви та врожаї, складанні розкладок для казенних і старостинських селян під час рекрутських наборів, кошторисів для стягнення коштів на утримання волосних правлінь, укладанні контрактів при наділенні орендними маєтками, розгляді скарг на власників, управителів та орендарів маєтків, проведенні торгів на постачання армії, казенних установ, встановленні відкупів і контрактів тощо.

Винний та соляний відділ був меншим за штатом та обсягом повноважень, відав переважно питним відкупом, контролював укладання відповідних контрактів та надходження зборів.

Контрольний відділ ревізував річні звіти та книги повітових казначейств, інших установ та “присутственных мест”, щорічні відомості, що стосувалися загальних державних доходів, а також генерального губернського звіту з питань доходів, видатків та грошових залишків.

Відділ казначейств був аналогічним контрольному, займався обліком і перевіркою доходів та видатків губернії, складанням звітних відомостей для губернатора та департаментів міністерства фінансів, давав розпорядження стосовно видачі повітовим казначействам потрібних коштів.

Лісовий відділ був найменшим (4 урядовці) і вирішував питання лісового господарства губернії⁸⁵.

Наприкінці 1830-х років повноваження казенної палати були переглянуті у зв’язку із створенням міністерства державного майна та його місцевих органів (палат державного майна). До компетенції останніх були віднесені державні селяни, ліса, що належали казні, та різного роду “оброчні статті”, що знаходилися на території державних земель. Але і тоді аж до кінця 60-х років ХІХ ст., за слушним зауваженням українського дослідника В. Жвалюка, для казенних палат були характерними

86

розмитість і всеосяжність повноважень .

Реформи 1860-х років значно звузили повноваження казенних палат, створюючи розгалужену структуру адміністративно-фінансових органів губернського рівня. Так, 1863 р. виникли такі окремі губернські установи, як акцизні управління, 1865 р. — контрольні палати. “Общее установление казенных палат” 1866 р. зафіксувало таку її структуру: канцелярія, два відділення (казначейств та ревізького) і пробірна частина. Відтоді казенну палату очолював управитель.

Відділення казначейств займалось обліком і звітністю надходжень та витрат обігових сум у підвідомчих палатам касах, ревізьке — проведенням ревізій (переписів) населення, а от повноваження канцелярії значно розширилися. Крім питань загальноканцелярських та з особового складу палати, вона займалася проведенням торгів, накладенням штрафів

87

за порушення статутів казенного управління тощо .

У прямому підпорядкуванні казенних палат перебували губернські та повітові казначейства. Разом з тим казначей був зобов’язаний приймати до виконання постанови і накази губернського правління та губернатора.

До головних функцій губернського казначейства належали:

• приймання та зберігання всіх отримуваних доходів;

• здійснення видатків з надходжень до казначейства;

• продавання гербового паперу, марок, бланків, патентів;

• видавання промислових свідоцтв та квитків;

• проведення розрахунків з усіх надходжень та видатків, а також по дорученому для зберігання або продажу казенного майна⁸⁸.

1865 р. у результаті реформування системи Державного контролю були утворені губернські контрольні палати, які підпорядковувалися центральному відомству. Їхня діяльність полягала передусім у здійсненні контролю за витратою державних коштів губернськими установами та проведенні ревізій таких інституцій. Незалежність контрольної палати від місцевої влади, яка проявлялася ще й в тому, що губернатор не мав права вимагати від неї звітів (на відміну від усіх інших губернських установ), робила її досить впливовим органом. Разом з тим висновки і приписи за результатами перевірок, здійснених палатою, було прерогативою губерн-

89

ського правління .

Звуження і спеціалізація функцій казенних палат переважно до нагляду за надходженнями прямих податків, збиранням мита і казначейськими операціями призвели до парадоксальної ситуації. У казенних палатах зосередилось управління всіма прямими податками і митом, але розкладали і збирали ці платежі не вони, а громадські інституції, мирові посередники й органи поліції. Навіть для контролю на місцях палати не мали в повітах власних органів. І якщо в губернії існували спеціальні податні присутствія під головуванням управителя казенної палати, то для керівництва аналогічним повітовим органом наявність відповідного місцевого урядовця не передбачалася. Виправити таку ситуацію був покликаний заснований 1885 р. інститут податних інспекторів — виконавчого органу казенних палат. Податна дільниця складалася з кількох повітів (в українських губерніях — переважно двох-трьох). На податних інспекторів покладався нагляд за розкладкою і надходженням прямих податків (поземельного, промислового та з міських нерухомостей). Водночас функції податних інспекторів були не визначеними, фактично вони лише спостерігали і повідомляли вищестоящі інстанції, не маючи змоги вплинути на ситуацію. Більше того, щодо надходження від селян окладних зборів їхні функції збігалися з повноваженнями повітової поліції, а з 1889 р. — і земських начальників. Ненормальність такого становища не лишилася поза увагою центральної влади. Тому, коли херсонський губернатор 1890 р. залучив податних інспекторів до безпосереднього стягнення податків та перевірки правильності волосного та сільського зборів, щоб використати зібрані ними відомості щодо платоспроможності населення, цей експеримент був схвалений імператором та

• • • • 90

міністром внутрішніх справ .

Палати державного майна почали створювати в губерніях після 1838 р., тобто після організації відповідного центрального міністерства та загальної реформи управління державними селянами. Вони опікувалися цим станом населення, а також лісами, що належали казні, та різного роду “оброчними статтями”, що знаходилися на території державних земель. Палату очолював управитель, який призначався височайшим указом за поданням профільного міністра. Як правило, це була цивільна особа V-VI рангів (дійсний статський радник чи статський радник) або ж військовий (генерал-майор, полковник).

Серед представників судового відомства перша роль у губернії належала, незаперечно, прокурору. В законодавстві щодо нього вказувалося: “Губернський прокурор и состоящие при нем для совета и помощи губернские стряпчие имеют единственным предметом своих действий непосредственный надзор за порядком производства дел в местах губернских”⁹¹. Безпосереднім начальником губернських прокурорів був міністр юстиції, і “от него одного получают предписания и одобрения в заслугах и отличиях”. Проте насправді губернський прокурор не був незалежним: про всі помічені недоліки та зловживання він повідомляв не міністра юстиції, а губернатора. А губернські стряпчі просто знаходилися в адміністративному підпорядкуванні начальника губернії.

Судовими установами в губерніях були палати кримінального та цивільного судів. На чолі палат стояли голови, які обиралися дворянством, причому це не обов’язково були професійні юристи або ж особи з

92

юридичною освітою .

Поразка Росії у Східній (Кримській) війні 1854-1856 років з усією очевидністю довела недолугість адміністративної системи, що усталилася в миколаївські часи. Постала нагальна необхідність докорінного реформування всієї системи державного управління та органів влади — від центральних до місцевих. Тому період 1860-1880 років у Російській імперії став добою системних змін апарату державного управління: спочатку ліберальних реформ Александра ІІ, а пізніше — консервативних контрреформ його сина Александра ІІІ. Вони потягнули за собою створення нових організаційних структур губернського рівня.

За реформами 1860-х років у губерніях були запроваджені при- сутствія (присутственные места) для вирішення різнопланових питань діяльності губернської адміністрації. Кожне присутствіє складалося з голови та членів. Нагляд за їх діяльністю та дотриманням внутрішнього порядку здійснювали голова та губернський прокурор.

З ліквідацією за реформою 18 березня 1861 р. кріпосного стану в губерніях утворювалися губернські у селянських справах присутствія, які займалися питаннями наділення землею тимчасово зобов’язаних селян, оформленням селянських викупних договорів, виплати селянами викупних платежів, стягнення за допомогою поліції недоїмок з продажу селянського майна, ведення статистичної звітності з цих питань, а також керували мировими посередниками і повітовими у селянських справах присутствіями. Очолював таке присутствіє сам губернатор, а до складу членів уходили віце-губернатор, предводитель дворянства (маршалок), управитель казенної палати, управитель палати державного майна, голова земської управи, прокурор окружного суду або його помічник.

Пізніше, у 1880-х роках, губернське у селянських справах присутствіє було трансформоване в інший орган — губернське присутствіє, що опікувалося селянством та здійснювало урядовий нагляд за селянським самоврядуванням. Це був адміністративно-судовий орган, який вирішував адміністративні справи та провадив судові слухання. Виконавчими особами при ньому були земські начальники, що поєднували у своїх руках адміністративну та судову владу на місцях. Губернське присутствіє здійснювало нагляд за діяльністю повітових з’їздів, земських начальників, волосних та сільських правлінь. Керував губернським присутствієм губернатор, членами присутствія були віце-губернатор, губернський маршалок, прокурор та два “неодмінні члени”. У розгляді адміністративних справ брали участь управителі казенної палати та палати державного майна, голова земської управи; учасниками судових засідань були голова або члени місцевого окружного суду.

1864 р. на підставі Положення про губернські і повітові земські установи для нагляду за діяльністю органів місцевого самоврядування було розпочато створення особливих у земських справах присутствій. Від 1870 р. відповідно до Міського положення для контролю за органами місцевого самоврядування виникли у міських справах присутствія. 1892 р. їх було об’єднано через подібність функцій у єдині губернські у земських та міських справах присутствія. Цей орган на чолі з губернатором контролював діяльність органів земського та міського самоврядування, здійснював нагляд за виборами до земств і міських дум, повітових та земських управ (виконавчих органів самоврядування), а після Маніфесту 17 жовтня 1905 р. — і до Державної думи, контролював фінансову діяльність дум та земств.

Губернатор очолював також губернську комісію народного продовольства, яка існувала у 1822-1867 роках для забезпечення населення продовольством у неврожайні роки через запасні хлібні магазини. З 1867 р. такі функції перейняли земські установи.

Під головуванням начальника губернії працювали також розпорядчий комітет, який розподіляв житло, і губернський комітет народного здоров’я (до 1865 р.). Пізніше замість останнього з’явилося лікарське відділення губернського правління⁹³.

Значна увага у Росії в другій половині ХІХ ст. приділялася роботі губернських статистичних органів, що знаходились у відомстві Центрального статистичного комітету. Його органами на місцях були губернські статистичні комітети, головне призначення яких полягало в належному складанні та веденні статистичних даних шляхом встановлення по кожній губернії правил збирання, обробляння та перевірки інформації про кількість і якість земель, народонаселення, виробничі сили губернії за єдиними формами, розробленими міністерством внутрішніх справ. Губернський статистичний комітет очолював губернатор, а його “неодмінними членами” були: губернський маршалок, віце-губернатор, керівники окремих галузей управління губернії (фінансів, держмайна, медицини, просвіти, шляхів сполучення, духовної консисторії, духовних правлінь інших конфесій), які зобов’язувалися своєчасно забезпечувати комітет необхідною інформацією. Дійсними членами були особи духовного звання та вчені, добре обізнані у справах губернії та здатні підготувати статистичні праці.

Таким чином, більшість місцевих губернських органів мали подвійне підпорядкування: центральним міністерствам та відомствам, з одного боку, та губернатору, з іншого. Як слушно зазначає Р. Воробей, “Законодавством визначалося пряме підпорядкування казенної палати, податних інспекторів, губернських казначейств та акцизного управління міністерству фінансів, управління державним майном та межових палат — міністерству державного майна, проте окремо окреслювалися опосередковані шляхи впливу губернатора на їх діяльність. Особливий статус мала губернська контрольна палата. Втручання губернатора в її роботу виключалося”⁹⁴.

Безпосередньо губернатору і губернському правлінню підпорядковувалися повітова і міська поліція, які були об’єднані указом імператора від 25 грудня 1862 р., одразу після проведення селянської реформи. До того, у 1775-1862 роках, існували окремо повітова поліція (на чолі із земським справником) та міська, очолювана городничим або поліцеймейстером. Окрім того, в сільській місцевості існувала вотчинна поліція, яку ліквідовали після скасування кріпосництва. За новим указом у віданні повітової поліції перебувала вся територія повіту з повітовими та непо- вітовими містами. Окрему поліцію мали лише губернські та деякі визначні міста.

Керівним органом повітової поліції було повітове поліцейське управління, а міської — міське поліцейське управління.

Законодавство так визначало основні обов’ язки поліцейських управлінь:

“1) наблюдение за исполнением законов, охраной безопасности и дел общественного благоустройства;

2) исполнение обязанностей по делам казенного управления и общественного хозяйства;

3) исполнение обязанностей по делам судебного ведомства;

4) исполнение обязанностей по делам военного ведомства”⁹⁵.

Ці функції виконували: у повітовому управлінні — повітовий справник та його помічник; в міському — поліцмейстер та його помічник (їх могло бути декілька). Кожне поліцейське управління мало канцелярію, очолювану секретарем, та виконавчих урядовців. У повіті це були станові пристави, у містах — дільничні пристави, їх помічники та поліцейські наглядачі.

Кількість поліцейських установ у повіті визначав міністр внутрішніх справ, який міг дозволити формувати їх і за межами міст, але у такому випадку — за рахунок приватних коштів. Кількість станів (дрібних поліцейських дільниць) у повіті визначалася пропорційно до кількості його населення та території. При них існували поліцейська та кінно-поліцейська стража, а також нижчі поліцейські урядовці: урядники, соцькі (у стані), десяцькі (у поселеннях), городові.

Основним обов’язком повітової та міської поліції був нагляд за належним виконанням законів і запобігання їх порушень. Особливий нагляд здійснювався за “неблагонадійними”, щодо поведінки яких складалися звіти та статистичні довідки, причому нагляд міг бути як відкритим, так і таємним. Значна увага приділялася контролю за дотриманням акцизного законодавства, зокрема продажем горілки та тютюну.

Окремими органами охорони порядку були установи жандармерії, що офіційно перебували поза системою міністерства внутрішніх справ. Уся імперія поділялася на жандармські округи, а ті, у свою чергу — на жандармські відділення, що охоплювали своєю діяльністю територію однієї-двох губерній. Вони виконували функції органів політичної поліції. На території України жандармські управління діяли в усіх 9 губерніях, а також в Одесі та Севастополі. Їх штат складався з начальника відділення, помічника та ад’ютанта. У 1902-1913 роках функції політичного нагляду і сиску здійснювали охоронні відділення.

Функції військово-адміністративних установ виконували губернські у рекрутських справах (з 1874 р. — з військової повинності) присутствія. Їх очолював губернатор, членами були губернський маршалок, віце- губернатор, голова земської управи, прокурор окружного суду, губернський військовий начальник. Повітові присутствія очолювали повітові мар- шалки. Їх головна турбота полягала у підготовці та проведенні рекрутського набору (після введення військової повинності — призову) на території губернії та повіту.

Окрім того, військовими питаннями опікувався губернський військовий начальник зі своїм управлінням. До складу управління входили губернська збірна команда та губернський батальйон.

Усі ці наглядові, охоронні наглядові та військово-адміністративні функції на губернському рівні здійснювали установи, безпосередньо підпорядковані губернатору як урядовцю міністерства внутрішніх справ.

На початок ХІХ ст. у Російській імперії існувала також посада військового губернатора. Військовим губернатором призначали місцевого керівника з адміністративними, військовими та поліцейськими функціями у важливих у воєнному відношенні регіонах, а також у фортецях. Він повинен був мати відповідний військовий чин, користувався правами начальника дивізії і з військових питань підпорядковувався військовому (у випадку морського значення губернії — морському) міністру.

Як правило, це були прикордонні регіони, або такі, що мали військове значення. Посаду військового губернатора було запроваджено ще наприкінці XVIII ст. імператором Павлом І на заміну намісників (генерал-губернаторів) єкатеринінського часу, але, по суті, змінилася лише назва посади. На українських землях з кінця XVIII ст. існувало кілька військових губернаторств, зокрема, Подільське (1796-1845). Даному військовому губернатору належала вся повнота влади, що поширювалася, крім Подільської, на Мінську (до 1801 р.) та Волинську (до 1839 р.) губернії. 1839 р. функції військового і цивільного губернатора були об’єднані з реорганізацією його канцелярії в канцелярію військового губернатора м. Кам ’янця-Подільського і подільського цивільного губернатора. Такий статус установи утримувався до 1857 р. Паралельно з нею існувала канцелярія подільського губернатора, повноваження якого обмежувались однією губернією. Обидві канцелярії оперували необхідною для управління інформацію, яку отримували від повітових установ (повітових справників) і, опрацювавши, надавали в розпорядження кільком регіональним, центральним і вищим органам влади, які, поза тим, могли з’ясовувати її надалі вже й без участі губернаторів. Кількісні параметри такої інформації залежали від політичної актуальності обговорюваних проблем на різних рівнях влади, ступеня й часу підпорядкування кам’янець-подільських установ⁹⁶. Серед справ, що вирішувалися згаданою канцелярією, крім суто військових питань (призначення, звільнення і переміщення військових чинів, маршрути пересування військ по території губернії, нарешті, проведення рекрутських наборів), були і цивільні: проведення дворянських зборів у губернії, організація поліцейської служби тощо⁹⁷.

Упродовж усього ХІХ ст. діяв Миколаївський військовий губернатор (Миколаївський та Севастопольський військовий губернатор), посада якого була створена у зв’язку з визнанням особливого значення військово-портових міст Миколаєва та Севастополя. Цей адміністративний орган був офіційно конституйований 1805 р., хоча фактично діяв раніше (принаймні з 1801 р.), а 1803 р. посада Миколаївського військового губернатора була об’єднана з посадою Чорноморського морського начальника.

До складу Миколаївського військового губернаторства входили: м. Миколаїв Херсонської губернії як головна верф Чорноморського флоту, з Чорноморським адміралтейським правлінням та конторою головного командира Чорноморського флоту і портів; м. Севастополь Таврійської губернії — головний російський військово-морський порт на Чорному морі; адміралтейські селища (шість у Херсонській губернії та два — Катеринославській). Центром такого військового губернаторства був Миколаїв, офіційно визнаний заштатним містом Херсонської губернії. Територія всіх цих міст та населених пунктів не підлягала цивільним Херсонському та Таврійському губернаторам. Його взаємини з новоросійським і бессарабським генерал-губернатором були складнішими: як зазначає Л. Левченко, М. Воронцов намагався його контролювати, а інші генерал-губернатори змирилися із значною самостійністю миколаївського

98

військового начальника .

Військовий губернатор з 1805 р. був одночасно головним командиром Чорноморського флоту і портів. Він очолював військову і цивільну адміністрацію, керував державними та становими установами, комендантами й гарнізонами в містах і селищах, що входили до складу губернії.

Управлінську структуру даного губернаторства складали: канцелярія головного командира Чорноморського флоту, штаб та канцелярія чергування, аудиторіат, гідрографічне відділення і Чорноморське депо, медичне відділення, інтендантство, Миколаївський кораблебудівний обліковий комітет, господарський комітет морської будівельної частини, контора морського шпиталю (все це знаходилося у Миколаєві); контора Севастопольського порту, ще один кораблебудівний обліковий комітет, морський шпиталь, казначейське відділення, кригс-комісаріатська та обер-провіантмейстерська частини (знаходились у Севастополі). Крім того, військовому губернатору підлягали також контора Дунайського порту та управління Херсонського порту⁹⁹.

Від 1857 р. права військового губернатора були повністю прирівняні до прав цивільного губернатора, зокрема у справах ревізії адміністративних місць цивільного відомства, призначення і переміщення цивільних урядовців, призупинення всього, що могло загрожувати громадському спокою (зборів, клубів, зібрань тощо).

Поліцейські установи, як невід’ємна і важлива складова адміністративного апарату військового губернатора, було створено в Миколаєві 1806 р. До них відносилися: поліцеймейстер, поліцейський пристав, квартальний наглядач, 9 десяцьких та поліцейська команда (два унтер- офіцерів і 12 драгунів). Важливість покладених на них завдань спричинювалося тим, що і Миколаїв, і Севастополь були військово-морськими центрами, куди заборонялося заходити іноземним судам, де не дозволялося перебувати і селитися іноземцям (проте сам перший миколаївський військовий губернатор француз де Траверсе не мав російського підданства)¹⁰⁰.