ЛИЧКУВАННЯ ПЕРЕЛЮБНИКІВ

Серед справ, що їх доводилося розглядати козацьким судам, великий відсоток припадав на всілякі справи про перелюбство. He можна сказати, щоб присуди в них справах були легкі. Найсуворіше каралося чужоложство, тобто звя’зок між одруженими людьми: чоловіка за ,це присуджували до смертної кари, а жінку — до кари на тілі біля ганебного стовпа на ринку та до скасування шлюбу, якщо за неї не заступався її чоловік.

Просте перелюбство, тобто зв’язок між неодруженими людьми також іноді каралося смертю, але частіше — карою на тілі, вигнанняміз міста, ганебним стовпом. Ще в кінці XVII віку в Гетьманщині жива була пам’ять про надзвичайно сувору кару за чужоложство, що її, очевидно, практиковано за давніших часів, а саме — про закопування винних у землю живцем.

B одному процесі 1693 року є згадка про те, як мати застерігала коханця своєї заміжньої дочки, щоб він нікому не пробалакався, „бо як дізнається про це старшина, то, певно, через те, що в тебе своя жона, а в дочки моєї муж єсть, будете обоє на розтані (тобто на перехресті) укопані". У цих словах бачимо не тільки пам’ять про минуле, але й певність, що цей стародавній звичай ще й тепер можуть застосувати.

Треба, правда, додати, що, як показує практика судів у Гетьманщині, багатшим людям не дуже

161

страшні були ті злочини> за які навіть смертна кара погрожувала. Воіги часто могли, давши відповідного штрафа, відкупитися та уникнути кари.

У боротьбі проти перелюбства велику вагу мав громадський контроль, а коли зважити на те, що церква ввесь час намагалася прищепити погляд на вільне кохання, як на гріх страшний смертельний, то зрозуміло буде, що всякий, хто тільки знав про чиїсь вчинки проти моралі, мав право прийти до суду й одверто виступити з обвинуваченням. Але він повинен був пам\'ятати про одне, що своє обвинувачення треба незаперечно довести, інакше його визнають за „потварцю", наклепника, і він зазнає тяжкої кари.

Хто порушував обвинувачення, не мавши такого доказу, той, коли обвинувачувані не признавалися, завжди програвав справу; навгіаки,— кому обрізали поли, ті вже нічим не могли „одвестись" од обвинувачення, бо в крайньому разі, обвинувач, разом із свідками, які були „при застатті", могли присягою довести справедливість обвинувачення і цим остаточно „поконати" винних. Ta до присяги справа рідко доходила.

Ані в Литовському Статуті, анівМаґдебурзькому Праві нема й згадки про такий спосіб личкувати осіб, спійманих на перелюбстві. Це, безперечно, стародавній місцевий звичай, що з них далеко н# всі санкціонував Статут. Правда, Литовський Статут трактує про важливість „лиця“ тільки в справах про крадіжку та розбій, але в практиці звичаєвого нрава його застосували майже в усіх карних справах. Наприклад, убивцю прив’язували до трупа забитого і зоставляли так до суду; це мало значення „лиця“. Безпосередній зв’язок із *лицем* мало й „личкуваиня". IIpo нього иема й згадки в Статуті, а тим часом ми натрапляємо на нього саме в практиці статутових судівнаПравобережнійУкраїні.

Якщо власник відшукував своїх свійських тварин, чи покрадених, чи тих, що сами втекли, а той, у кого їх знайдено, не хотів їх видавати без суду, то в такому разі запрохували возного і в присутності свідків личкували тварин, тобто надрізували вуха коням або лапки птицям, і це „личко" (одрізані частини) брав на переховування возний, доки справи остаточно нс розв’яжуть, щоб, очевидна річ, не можна було підмінити тварини ^{.

Личкували і злочинців, тобто одрізували їм одно або обидва вуха, але це вже була по суті ганебна кара.

Звичай одрізувати поли з осіб, захоплених на перелюбстві, одночасно мав у собі ознаки „лиця“, тобто доказу злочину і личкування, тобто значку- вання, щоб нс дати злочинцеві на суді свій злочин скидати на іншу людину ‘², і, нарешті, мав ознаки ганебної кари.

Цей звичай обрізувати иоли, маючи значення ганебної кари» пережив століття й дожив майже до наших днів. Ще років 50 тому no далеких закутках України, нерідко, водили по селу в ганебній процесії осіб, захоплених на перелюбстві, попереду обрізавши їм сорочку спереду.

³ Актова книга Луцького гродського суду. 1573 рік, № 2047, арк. 378.

² Дуже можливо, що захоплених перелюбників і па суд приводили з одрізапими полами, алс вказівок про це в актах иема.

Навесні 1694 року в селі Івончицях, поблизу Полтави, поширилася чутка, що до місцевої козачки- вдови Педори Пилипихи щовечора ходить козак Василь Кибалеико. Дійшла ця чутка і до івончииець- кого отамана Руденка, Ото одного вечора зайшов він до місцевих жителів Юрка Коломийчеика та Федора Уласенка й говорить їм:

— ГІідіть і піймайте Пилипиху з Кибалепком, бо тепер, як люди повідають, певне застанете обох на сквернім учинку. Я вам і третього осавульця до того придам.

Пішли вони втрьох до Пилипихи, глянули вхату,— нікого нема. Підійшли потім до комори — чути, XTOCb там усередині шепочеться.

— Так і єсть, — вирішили сусіди.—Це ж Псдора з Василем. Ану, Юрку, світи ліхтар та будемо висаджувати двері.

Підійшли з ліхтарем і що ж?—Двері замкнені зокола висячим замком. Моторошно стало на хвилину й осавульцеві, і його товаришам. Як же так? У коморі наче єсть хто, а на дверях висить замок. Чи це не мана яка? Може це так почулося тільки? Хотіла була вже вся компанія йти з двору Педорчиного, але Педора сама себе виказала. Пізнавши з розмов, хто прийшов, та догадавшись, чого вони прийшли, вона почала лаяти їх:

— Абоя якая нсцнота, що бдодому мого ходити, мене перестерігати.

Тепер посланці вже зрозуміли все: їм пощастило,—хтось іще перед ними замкнув Педору в коморі.

— Ану, Юрку, біжи за сокирою та будемо виста- новляти двері.

Бачачи, що нема чого далі чинити опір, що від нього тільки двері постраждають та й годі, ІІили- пиха почала вже просити:

— Люди добрі! He псуйте дверей, а візьміть у хаті за мисником ключ.

Дістали ключа і ввійшли в комору. Там була не тільки господиня, а й Василь Кибаленко. Івд обом зараз же обрізали поли одежі.

— Люди добрі, змилуйтесь. Нате вам иівчварта золотого, тільки не ведіть нас до старшини.

Ti пообіцяли відпустити з миром хазяйку й гостя і нікому не говорити про пригоду, але, одержавши гроші, зараз же одвели обох до сільського ратушу. A на другийдень іПилипиха, і Кибаленко опинилися в Полтаві перед полковим судом.

Судді допитали свідків „поєдинцем" (кожного окремо), як саме спіймали вони підсудних. Ti розказали цілком одностайно про обставини справи і ири цьому презентували судові „лице“, тобто обрізані поли. Запитали далі підсудних:

— Для чого би так, на пана бога і на каркость посполитую не вважаючи, допустилися злого пору- бства (перелюбства)?

Педора Пилипиха відповіла:

— A xu,o ж, панове, гріх мене спіткав. Хотілам оного Василя за мужа поняти і для того йому припустилася па гріх, за которим власне з тиждень жила. Вільно вам, панове, що хотіти з нами чинити, нроступилисьмо богу і карности годні єсьмо.

Ото, як бачимо, бажання вийти заміж привело Пилипиху до суду.

Василь Кибалеико нічого не сказав ка своє виправдання. Що було йому говорити? Сказати, що він теж збирався одружитися з ГТилипихою, це значило, що він повинен буде неодмінно виконати цю обіцянку.

Суд ухвалив декрета: „Запобігаючи аби вперед Кибаленко і Пилипиха були од злого повстягнені (стримані) і до спросностей злих не удавались, на-

IM

Обрізати комусь поли—це було на віки вічні вкрити його ганьбою, неславою. Удаватися до цього способу дозволялося тільки проти явних перелюбників, що їхню провину неодмінно треба було довести на суді.

1689 року в сотенному місті Кобеляці, підчасяр- марку, одна вдова, Марія Климиха, так багато пиячила, день і ніч тягаючись по шинках, що коли вранці син її пішов шукати, де пропала мати, то знайшов її десь за містом, непритомну й з одрізаними полами. Очунявши, вона ледве могла пригадати, що напередодні, вночі, якісь молодики взялися довести її п\'яну додому. Ото, мабуть, вони так жорстоко і поглузували з неї. Сиі-т, довідавшись, хто були ці молодики, і заявивши про це місцевому урядові, повіз матір до Полтави і примусив її подати скаргу полковому судові.

Ha розгляді справи Марія Климиха так розповіла про пригоду, що спіткала її:

— Панове, в теперішнім року, на день святої Па^ч раски (14 жовтня) о ярмарку кобеляцькім, смерком, підпилася будучи, ішла я к дому моєму, аж тут зустрілися зо мною Грицько Бурмістренко з Си-

роватченком 1 з іишим товариством. Я, повіривши їм, яко знайомим, пішла з ними. Вони ж узяли меие, повели за місто, за підварки к Біликам, і, затуливши рот, що хотіли справовали вшетечний смертельний гріх і симряг на меиі дві підрізали і кинули замертву. Було ж їх там много, але я тілко отих речених двох пам’ятаю.

Тут із юрби обвинувачуваних молодиків виступив Степан Сироватченко і так сказав:

•— Чому ж то, Климихо, обмильне говориш. Лже ж ти, барзо пізно гі’ючи, за містом молодиків цілувала. Молодики ж на вулиці зостали, а ти мене сама в яр повела. Тоді я, варуй (борони) боже, жадного гріху не строячи,— бодай мене живого черви з’їли і нехай я гіршої напасти ие уйду— і крві тобі не розливав, нехай мене бог на душі й на тілі уб’є. A тілко то моя нестатечність, що я тобі своєволче симряг дві підрізав, видячи твою нестатечність, що під час ярмарковий уночі по корчмах волочишся і молодиків цілуєш.

Суд цілком повірив цьому признанню і, усунувши цілком обвинувачення в зґвалтуванні, визнав Сиро- ватченка винним, що віп „важився" своєволне поступити, врізуючи поли „ночним способом". За це суд наказав Сироватченкові „погодити Климиху, нав’язки їй давши 8 коп“, та, крім того, вернути їй „равні наклади" і заплатити судовий штраф на користь полковника.

Як бачимо, судді поставилися цілком формально до справи — їх не цікавило, що Климиха ввесь час стояла на порозі перелюбства. Ix більше цікавила та худоба й гроші, що були в Сироватченка і яких, певне, не було в удови Климихи.

Життя і чериецтва, і білого духівництва за всіх часів по всіх країнах часто-густо дгшало яскраві приклади цілковитої розбещепости, страшного пияцтва, всілякої розпусти. Перед нами допіру пройшла постать ігумена Гугуревича, убивці, ґвалтівника, п’яниці, і таких ігуменів і протопопів було чимало. Ta багатьом із них щастило через свій вплив уникати навіть малої кари. Духівництво завжди енерґійно боронило своїх собратів, а світський суд у руках старшини був такий суд, від якого духовна особа завжди мала собі потурання. Трохи гірша була справа в найнижчих верств духівництва, у так званих дячків, що не володіли ані ґрунтами, ані пасіками, ані лісами. У старовинних українських комедіях саме ці дяки дуже часто виступають як герої всіляких любовних, іноді дуже брудних пригод. I це часто траплялося і в житті. Тогочаснийдяк, особливо молодий, цілком залежав від парафіян, жив одним життям із ними і навіть гірше за заможних із них. He знаючи якогось іншого ремества, крім служби но церквах та вчителювання, не прив’язаний до якогось господарства, завжди напівголодний, тогочасний мандрований дяк не раз мусів із одного села швиденько тікати до другого, шукаючи собі кращого місця, кращого шматка хліба або рятуючи себе від кари за якийсь лихий вчинок. Мандруючи і блукаючи все життя, часто-густо такий дяк не міг завести собі свою сім’ю, і через це ми й бачимо, що серед тодішнього

дяківства чимало бувало таких, що ввесь час грішили Проти тих заповідей, щоїхурочисто проголошувалося по церквах. Дяк-п’яннця, дяк веселий, пустотливий джиґун—це характеристичні постаті старої Гетьманщини. Такий бувідякрешетилівськоїМихайлівської церкви Семен Попович, що про нього 1698 рокупро- лунала чутка, щовін„злігся“зВовковоюневісткою, Педорою Іванихою, і щовечора до неї ходить. Звичайно, це повинно було цікавити або її чоловіка Івана, або, принаймні, її свекра Вовка. Проте ті чомусь малодбали про це і знайшлисяцілком сторонніоборон- ці моральности, решетилівські обивателі Олекса і Федір Іщенки, Грицько Чутченко й Гаврило Лещенко. Вони, „відаючи о нсзбожном поступку Педори Іваиих из дяком, засідалися на них“, тобто влаштували засідку.

Коли одного чудовсготравневого вечора СеменПо- пович,одягиувши новенького жупанатавзявши з собою пляшку з горілкою, прокрався городами до своєї чудовсї Педорн, підглядачі несподівано з’явилися перед коханцями, саме в иайневигідніший момент. Дяк легко, мов гірська коза, стрибнув був на горище і хотів тікати, але його стягли звідти, обрізали йому і Педорі поли та, крім того, взяли знятий дяком та дбайливо повішений на кілочку жупан, а також і пляшку з горілкою. Урізати полу одежі чи білизни—це був, як відомо, звичайний спосіб ганебного зиачку- вапия перелюбників, захоплених намісці злочину. Але звичайісудова практика говорили,щоб „лице“, тобто одрізані поли, були негайно „презентовані" місцевому урндовіабо,принаймні,пред’явлені „околичним" людям, звичайно, разом із заявою про всю сгіраву.

Тим часомвищевказані „інстиґатори" (обвинувачі) три дні тримали в себе „лице" і нікому ні про що не об’являли. Певне торгувалися про викуп, а тим часом, дяк утік із міста. Почалися всілякі чутки і про цю подію, і незабаром Педора Іваниха була заарештована, і її виряджено до Полтави до полкшзого суду. Туди викликали й обвинувачів.

Ha допиті Педора всіляко „вимірялася в том биті невинною" і свідчила так:

— Сиділаяиапідігиткувчернецькімдворі^[62], дейдяк там же сидів, і запитав мене: „Чи дома твій Іван?" Я одказала: „Нема".— 3 ким же ти, мовит, ночуватимеш?.." A я йому: „Хтодомеиенанічприйде,той і переночує". Я ж, підпилая, спала в хаті з дівкою Хри- стею і не чула, чи дяк був у дому в мене> чи ні, як вони, інстиґатори, напавши на нас, мене взяли в сінях, а дяка, схопившогося на горище, гііймали і поли нам обом без дания причини урізали.

Ta даремні були всілякі виправдування. Раз було „лице“, не могло бути й сумніву у гіровині. I тому суд, „не ширячи справи"> постановив декрета: „Пізнавши Педорину явную вину, що вона, змазавши (зганьбивши) ложе мужа свого, з дяком чужоложила", належало б її покарати на горло, але, через те що „оний сполічник" (співучасник) її втік, а вдруге — зважаючи на її, Педорину, молодість, „розказав суд оную вибити добре на мосту".

Покарав суд і обвинувачів за те, що порушили вони законний порядок. Bcix їх присудив до грошового штрафу „за тоє, що піймавши тую пару, тамо- шнему урядові не оповідали і лице — жупан дяків і полу—дотоль в себе держали, поколь аж тая справа через інших людей до уряду прийшла".

Суд тогочасний усяку причину б вигадав, аби було тільки з кого штраф стягти.