ВСТУП

Довгий час вважали, що для більшості осіб, які постраждали від злочинів, важлива передусім гарантована державою юри­дична відплата злочинцям (у вигляді призначення судом певного покарання), а також запобігання вчинення ними нових злочинів.

Чинним законодавством України передбачена процедура, за якою відшкодувати шкоду потерпілому повинен передусім сам злочинець: потерпілий подає проти обвинуваченого цивільний позов, який розглядається судом під час кримінального прова­дження. Однак практика засвідчує, що цей механізм дуже часто не дозволяє отримати постраждалим від злочину грошове від­шкодування у належному розмірі. Неефективність та надмірна тривалість процедури реституції вже давно не викликає сумнівів у вчених^[I].

Якщо органи розслідування не можуть забезпечити розкриття злочину та притягнення до кримінальної відповідальності вину­ватих осіб, потерпілі на невизначений час позбавляються мож­ливості відшкодувати завдану їм шкоду за рахунок порушників.

Тому у випадках, коли не встановлено особу злочинця, або якщо він є неплатоспроможним, чи процедура компенсації за його рахунок є складною та занадто тривалою, відшкодування потерпі­лому від злочину повинно відбуватися за рахунок держави.

Це повною мірою відповідає принципу взаємної відповідаль­ності особи та держави, який передбачає, що особа повинна утри­муватися від неправомірної поведінки, а держава своєю чергою гарантує йому особисту безпеку, захищає право власності тощо. Якщо держава не справляється з виконанням своїх функцій із забезпечення безпеки, особа отримує право на відповідне відшко­дування саме за рахунок держави.

Основною проблемою державної компенсації завданої зло­чином шкоди є фінансування таких виплат. Зазвичай для цього держави створюють спеціальні компенсаційні фонди. На сьогодні такі фонди функціонують майже в усіх країнах Європи, а також в інших розвинутих державах світу (США, Канада, Нова Зелан­дія, Австралія, Японія тощо). В цих країнах ухвалені відповідні закони, що передбачають право потерпілих на державну ком­пенсацію завданої злочином шкоди, а також шляхи примирення потерпілого з винуватим та професійну медичну й психологічну допомогу жертвам злочинів^[II].

Створення та належне функціонування фонду відшкодування потерпілим від злочинів здатне посилити соціальну захищеність людини, оздоровити моральний стан суспільства та підвищити авторитет держави, її органів правопорядку.

У низці держав-членів Ради Європи створення фондів відшко­дування розпочалося ще у 1960-х роках. У 1977 році Комітет Міні­стрів Ради Європи ухвалив Резолюцію (77) 27 про відшкодування потерпілим від злочину. Відповідно до її положень державам- членам рекомендувалося забезпечити державне відшкодування потерпілим або особам, які знаходяться на їх утриманні, від умис­них насильницьких злочинів у випадках, коли відшкодування неможливо надати іншими засобами, а також розробити відпо­відні керівні принципи.

Згодом був ухвалений основний документ Ради Європи у цій сфері - Європейська конвенція про відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів 1983 року, яка ратифікована на даний час більше ніж 25 державами.

Резолюція та Конвенція базуються на концепції соціальної солідарності і справедливості, суть якої полягає у наступному: оскільки окремі особи знаходяться в більш уразливому матеріаль­ному становищі або є менш удачливими, ніж інші, вони мають право на отримання відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок вчинення проти них злочину, за рахунок усього суспільства.

В Україні до цього часу були безуспішні спроби законодав­чого врегулювання цього питання. Так, у 1993 році Верховна Рада України ухвалила Постанову № 2931-ХІІ «Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю»^[III], у пункті 6 якої зазначалося: «розглянути питання про створення Фонду від­шкодування збитків громадянам, які потерпіли від злочинів та зловживань владою».

У 2004 та у 2010 роках на розгляд парламенту також вноси­лися проекти законів, які передбачали створення в Україні спо­чатку Фонду потерпілого, а згодом - Фонду відшкодування шкоди. Однак відповідні закони не були ухвалені.

Тому правова система Україні наразі характеризується низь­ким рівнем захисту права потерпілого на відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення насильницького злочину.

Досвід європейських держав свідчить про необхідність ухва­лення окремого закону, яким буде врегульовано процедури, підстави, умови, механізми і джерела виплат державою коштів потерпілим від насильницьких злочинів.

Основні європейські стандарти відшкодування державою потерпілим від насильницьких злочинів полягають у такому.

1. Відшкодування потерпілому за рахунок державних коштів може здійснюватися, якщо злочини є:

- умисними;

- тяжкими або особливо тяжкими;

- насильницькими (включаючи сексуальне насильство);

- такими, що прямо спричиняють серйозні тілесні ушко­дження або розлад здоров’я.

2. Насильство, спричинене злочинцем, не обов’язково повинно бути фізичним. Відшкодування також виплачується у випадках психологічного насильства (наприклад, здійснення погроз), що спричинило серйозні травми або призвело до смерті.

3. Держава повинна надавати відшкодування на користь:

- потерпілих від насильницьких злочинів, у тому числі тим особам, які померли, або яким було завдано серйозні ушко­дження при спробі попередити злочин, чи при наданні допо­моги органам влади у спробі запобігти злочину, або затри­мати злочинця, або допомогти потерпілому;

- найближчим родичам та утриманцям тих потерпілих, що внаслідок такого злочину померли.

4. Суми відшкодування повинні щонайменше покривати наступні види збитків:

- втрату заробітків;

- витрати на ліки та госпіталізацію;

- витрати на реабілітацію фізичних та психологічних травм;

- витрати на поховання;

- на утримання (у випадках, що стосуються утриманців помер­лого).

5. Схема, за якою здійснюється відшкодування, повинна перед­бачати верхню межу грошового розміру відшкодування, вище якої та мінімум, нижче якого, таке відшкодування не може здійснюва­тися.

6. Відшкодування потерпілому (або його утриманцям) від насильницьких злочинів здійснюється державою незалежно від того, чи був знайдений та/або засуджений злочинець.

7. Відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів за рахунок держави має субсидіарний (додатковий) характер. Необ­хідно виключити можливість отримання потерпілим подвійного відшкодування збитків і передбачити, що відшкодування за раху­нок державного бюджету призначається лише у тій частині, якою завдана шкода не покривається з інших джерел - наприклад, самим злочинцем, страхувальником або державними службами медичної або соціальної допомоги.

8. Закон повинен передбачати випадки, коли потерпілому (або його утриманцям) від насильницьких злочинів відшкоду­вання державою не виплачується або виплачується у зменшеному розмірі з огляду на те, що такі виплати будуть несправедливими або будуть суперечити публічному порядку. Такими випадками можуть бути: відмова потерпілого співпрацювати з органами пра­вопорядку у питаннях розслідування злочину; провокаційна пове­дінка потерпілого під час вчинення злочину, або умисне вчинення ним дій, що сприяли ускладненню отриманих розладів здоров’я (наприклад, безпідставне затягування звернення за медичною допомогою); належність потерпілого до організованої злочин­ності (наприклад, до наркоторгівлі), або до членів організацій, причетних до насильницьких злочинів (наприклад, терористич­них організацій).

9. Держава зобов’язана підвищувати інформаційну обізна­ність суспільства про існуючі можливості відшкодування збитків потерпілим від насильницьких злочинів. Інформація про відшко­дування повинна бути надана потерпілому після його першого звернення до уповноваженого органу влади (поліції, прокуратури, суду).

Ці стандарти, на наш погляд, повинні стати відправними пунк­тами у законодавчому врегулюванні в Україні питання компенса­ції потерпілим.

Зважаючи на економічні умови розвитку України, доцільно, щоб компенсація потерпілим від насильницьких злочинів, за загальним правилом, здійснювалася за рахунок коштів держав­ного бюджету тільки після того, як:

а) через певний, встановлений законом, строк злочинця не буде знайдено, або

б) потерпілий використає всі правові засоби отримання ком­пенсації від злочинця або іншої особи, яка несе відповідальність за завдану злочинцем шкоду, і отриманих ним коштів, буде недо­статньо для покриття збитків.

Разом з тим, необхідно передбачити чіткий перелік підстав та випадків, коли характер злочину, стан здоров’я потерпілого, рівень його доходів або наявність інших вказаних у законі істот­них обставин, зобов’язують державу здійснити компенсацію всіх (або певних видів) збитків потерпілому (або його утриманцям) у найкоротші строки відразу після відповідного звернення та наяв­ності доказів факту вчинення насильницького умисного злочину.

Крім того, законодавчого врегулювання потребує питання випадків, коли держава, відшкодувавши потерпілому збитки від насильницького злочину, отримує право регресної вимоги до особи, винуватої у вчиненні такого злочину.

У разі створення в Україні фонду відшкодування потерпілим від злочинів, спеціальними джерелами його фінансування можуть стати:

1) відрахування з державного бюджету частини сум, які одер­жані від реалізації конфіскованого майна засуджених осіб та іншого конфіскованого майна, від сплати штрафів за адміністра­тивні і кримінальні правопорушення;

2) суми від запровадженого спеціального мінімального подат­кового збору (наприклад, збір при укладенні певних видів стра­хових договорів);

3) добровільні внески юридичних і фізичних осіб.

За своїми функціями і завданнями зазначений фонд може належати до системи органів соціального захисту і бути його еле­ментом. Однак не виключається і варіант створення такого фонду при Міністерстві юстиції Україні¹.

Особливістю національних систем забезпечення відшкоду­вання збитків потерпілим є те, що держава активно взаємодіє з недержавними інституціями в даній сфері^{[IV] [V]}.

При цьому обов’язковим елементом функціонування Фонду повинна бути участь представників громадськості, правозахисних організацій та адвокатської спільноти в його органах правління для того, щоб розподіл коштів був прозорим і справедливим, а також відповідав цілям і принципам, затвердженим Європей­ською конвенцією про відшкодування потерпілим від насиль­ницьких злочинів та іншими міжнародно-правовими актами у цій сфері.