Стаття 9. Право на професійну орієнтацію

Стаття 9, що стала першим у міжнародному трудовому праві діючим договірним положенням, яке гарантує право на профорієнтацію, є важливим доповненням до статті 1 Хартії, що захищає право на працю.

Більш чітке уявлення про сферу дії статті 9 можна отримати з досвіду Італії, система профорієнтації якої була визнана в четвертому циклі такою, що не відповідає в деякому відношенні вимогам статті 9^{[191] [192]. Визнавши наявність прогресу в сфері професійної орієнтації інвалідів, які прагнуть отримати роботу, Комітет незалежних експертів визнав, проте, що Італія не виконує в повній мірі вимоги статті 9 в тому, що стосується профорієнтації молоді і дорослих. У п’ятому циклі, з урахуванням зроблених Італією зусиль для вдосконалення системи профорієнтації, Комітет змінив свою думку про дотримання Італією цієї статті[193]. Виносячи цей та інші висновки або виступаючи з критикою, Комітет незалежних експертів керувався такими показниками, як кількість випускників шкіл, чисельність і кваліфікація персоналу, що робить послуги в сфері профорієнтації і, зокрема, обсяги коштів, що виділяються державою на профорієнтацію. Комітет також підкреслив особливу важливість профорієнтації в періоди економічних криз. В останній раз порушником статті 9 була визнана Туреччина. Розглянувши зусилля, що робляться цією країною в сфері профорієнтації і створення відповідних консультативних служб, Комітет незалежних експертів ’’вимушений був зазначити, що число і географічний розподіл таких служб, а також чисельність співробітників, що є в їх розпорядженні, і рівень державних асигнувань, направлених на профорієнтацію”, є недостатніми[194].}