<<
>>

Пролетарська міліція, Червона і Чорна гвардія, революційне військо.

З перших днів у процес формування міліції активно включилися більшовики, які нарешті отримали можливість для легальної діяльності. Вже на початку березня у великих промислових центрах України за рішеннями завкомів, міських Рад і їхніх виконкомів почали формуватися бойові дружини, які підлягали міліційним комісіям Рад.

У Києві за постановою Ради робітничих депутатів від 6 березня на заводах виникли комітети для рекомендації бажаючих вступити до пролетарської міліції. У Донбасі робітнича міліція під проводом більшовиків існувала в Луганську, Горловці, Макіївці, Краматорську. В Одесі в її лавах нараховувалось 1 000 осіб. Більшовизовані Ради заподіювали рішучий опір урядовому призначенню міліціонерів. У селищах і на рудниках Донецького басейну практично всіх міліціонерів, яких мали призначити за штатами, насправді обирали на загальних зборах робітників і службовців підприємств або на засіданнях місцевих Рад робітничих депутатів. Загальна чисельність виборної міліції Донбасу, яка утримувалася на кошти підприємств, становила щонайменше 3 000 осіб 19.

Результатом революційної творчості повсталих робітників у березні – квітні 1917 р. стали й суди, функції яких іноді виконували безпосередньо Ради. Вони існували в Луганську, Макіївці, Бахмутському повіті на Катеринославщині, в Херсонській губернії. Тобто до відправлення правосуддя отримали можливість залучатися неосвічені особи, зовсім не знайомі з юриспруденцією, які керувалися перш за все класовим почуттям, а точніше – жагою помсти за власну життєву незабезпеченість. Це створило умови для грубого попрання прав людини, нехтування елементарними процесуальними гарантіями від судійського свавілля, які, хоч обмежено, але попри все діяли в Російській імперії після судових реформ другої половини ХІХ ст. Тому в травні Тимчасовий уряд оголосив суди, створені за власною ініціативою населення, недійсними, а в липні остаточно ліквідував тимчасові судові органи, створені Радами 20.

РСДРП(б) з перших днів після повалення самовладдя прагнула утворити власні збройні осередки для боротьби за владу і не приховувала цього. Досить відвертим є наведене професором П.І. Гарчевим висловлення голови міліційної комісії Харківської Ради робітничих депутатів П. Кіна від 10 березня 1917 р. про те, що «Робітничу міліцію організовано не тільки для виконання міліційних функцій, але, головне, для ліквідації можливих спроб організації контрреволюції». У зв’язку з ним ще в 1969 р. дослідник поставив запитання: «Чи не можна було більшовизувати робітничу міліцію, перетворити її у знаряддя соціалістичної революції і обійтися без Червоної гвардії?» За умов панування тоді марксистсько-ленінської ідеології об’єктивно відповісти на це питання було неможливо. Але в його монографії присутня така відповідь, правда, дещо езопівською мовою:

«Робітничої міліції було б цілком досить для перемоги соціалістичної революції, якби у розпорядженні експлуататорських класів, крім буржуазної міліції, не було великих сил старої армії…, солдати старої армії здебільшого походили з селянства, дрібної буржуазії міста і села. У придушенні збройного опору захисників капіталізму вони не могли відіграти вирішальної ролі…, робітничий клас повинен був мати у своєму розпорядженні не тільки пролетарську міліцію, а й пролетарське військо, формування армійського типу, оснащені сучасною військовою технікою» 21.

Тобто більшовики не сподівалися на всенародну підтримку і легітимне отримання влади. Ленінський шлях до народної свободи передбачав, насамперед, не захист, а обмеження прав і свобод громадян, застосування примусово-каральних санкцій до певних соціальних категорій суспільства. Тому Бюро ЦК РСДРП(б) вже 22 березня 1917 р. ухвалило рішення про «негайне створення робітничої Червоної гвардії по всій країні» 22. На відміну від деполітизованої міліції це була політична збройна організація, створена з метою захоплення влади. Вступаючи до Червоної гвардії, особа повинна була навіть здати свою міліційну картку 23.

Отже твердження радянської історіографії про Червону гвардію як «найбільш чітку форму організації пролетарської міліції» 24 з погляду сьогодення уявляється сумнівним. На нашу думку, не лише селяни і дрібна буржуазія, а й робітники, опинившись у лавах міліції і одержуючи платню за штатним розписом, стали охоронцями влади Тимчасового уряду.

Розуміючи, що одної Червоної гвардії для перемоги недостатньо, більшовики одночасно розгорнули пропагандистську діяльність в армії. Згідно з проголошеним Леніним гаслом про боротьбу робітників воюючих держав за поразку своїх урядів в імперіалістичній війні поширеною була агітація серед солдатів не підкорятися своїм командирам і покидати фронт, повертатися додому. Звичайно, якщо міліція діяла від імені Тимчасового уряду і була підпорядкована його комісарам, брала участь в облавах на дезертирів, розгонах антиурядових демонстрацій і збройних заколотів, то це цілком відповідало прикметам «спроб організації контрреволюції». Така міліція не влаштовувала більшовиків, які непохитно дотримувалися курсу на соціалістичну революцію і свідомо йшли на загострення «революційної ситуації» з метою компрометації Тимчасового уряду. При цьому лідери РСДРП(б) зовсім не звертали увагу на те, що їхні дії поглиблюють анархічні тенденції і сприяють зростанню кримінальної злочинності, у боротьбі з якою насамперед міліціонери ризикували власним життям і здоров’ям.

Так, 24 серпня 1917 р. на міліціонера Бандурку, який за наказом командуючого військами округу, щоб виявити дезертирів, перевіряв документи солдатів, присутніх у київській чайній Ладнова, кинувся з ножем громадянин С. Яковлєв. Тільки впевнені дії самозахисту врятували міліціонеру життя і дозволили затримати зловмисника 25.

У цей час співробітник міліції мав право застосувати зброю при виконанні службових обов’язків лише у випадках, передбачених Інструкцією МВС від 14 червня 1917 р.:

«для відбиття всякого збройного на нього нападу; для відбиття нападу, хоча і неозброєного, але вчиненого кількома особами або навіть однією особою при обставинах, коли ніякий інший засіб захисту не був можливий; для захисту інших осіб, коли інший засіб захисту не був можливий; під час затримання злочинця, якщо він перешкоджатиме цьому вказаними вище насильницькими діями або коли неможливо буде переслідувати чи наздогнати втікача; під час переслідування арештанта, який втік із в’язниці чи з-під варти, коли неможливо наздогнати його або він опирається затриманню вказаними вище насильницькими діями».

Про кожний випадок використання зброї, обставини і наслідки її застосування співробітник міліції був зобов’язаний доповідати своєму безпосередньому начальнику 26.

Цей факт свідчить, що Тимчасовий уряд намагався забезпечити правопорядок у країні без впровадження надзвичайних заходів. А в результаті виявився безсилим перед більшовицьким екстремістським крилом російської соціал-демократії, яке, на відміну від нього, заради досягнення своєї політичної мети не нехтувало ніякими засобами. Головне управління у справах міліції та забезпечення особистої та майнової безпеки громадян не виправдало свою назву. Органи міліції наприкінці літа – на початку осені 1917 р. виявились неспроможними завадити погіршенню криміногенної ситуації.

Причиною цього стало поширення хаосу, анархії і безладдя у суспільному житті Росії загалом й України зокрема. Історики І. Лог­ви­ненко та О. Гавриленко, посилаючись на документальні матеріали, вказують, що у більшості випадків ініціаторами злочинних дій «виступали солдати, розбещені впливом соціалістичної пропаганди» 27. Це підтверджують і сучасники тих подій.

Генерал П. Скоропадський, згадуючи про серпневі бої на Збручі, писав: «Бажаючи завадити насильству частин над мешканцями Копичинців, я залишився зі штабом до повного відходу частин, і тут мені довелося стати свідком звірячої поведінки наших революційних солдатів. Певно, це були звірі. Грабежі, вбивства, насильства і всілякі інші бешкети стали звичайним явищем. Не щадили жінок і маленьких дітей. Що міг зробити штаб і я, коли комітети вважалися повними господарями. Я ще якось вмів з ними домовлятися і підкоряти своїй волі. Під час боїв комітети кудись зникали, і тоді було значно легше працювати. Як тільки ворог був далеко, всі ці установи знову робили свою чорну розкладаючу справу» 28.

Революція в Росії, відсутність узгодженості у військових операціях Антанти між членами коаліції не дозволили їй реалізувати стратегічні плани з розгрому блоку Центральних держав в 1917 р.

Львівський наступ російських військ у липні провалився. На початку вересня німецька армія розгорнула наступ на північній ділянці фронту з метою захоплення Риги і Балтійського узбережжя. До тилових районів, в яких соціалістична пропаганда була більш впливова, покотилися деморалізовані військові частини. Кількість дезертирів, подекуди озброєних, збільшилась. Втікаючи не з поля бою, вони уникали юрисдикції «військово-революційних судів» з правом виносити смертний вирок, які були відновлені Тимчасовим урядом 12 липня 1917 р. на зразок царських військово-польових судів. Законопроект про військово-революційні суди в тилу тільки готувався 29. З цього приводу П. Скоропадський зазначив, що «перебування корпусу в тилу, підлеглому значно більшому впливу тут агітаторів, вкрай не бажане» 30. Прифронтова смуга стала осередком розповсюдження масових злочинів у глиб країни.

30 вересня Летичівський повітовий комісар доповідав губернському комісару Поділля, що «особиста та майнова безпека громадян повністю не забезпечена, оскільки погроми чиняться озброєними полками. Міліція виявилась повністю безсилою і нічим не може допомогти громадянам» 31.

Фактично протиправні дії проти громадян у масовому масштабі в цей час були санкціоновані самим Тимчасовим урядом. Під час збройного заколоту генерала Л. Корнілова, який розпочався 25 серпня 1917 р. з метою відновлення в Росії монархічної форми правління, О. Керенський закликав створити на місцях «комітети порятунку революції». Такий крок був розрахований на згуртування єдиного народного фронту для підтримки уряду і допомоги міліції в забезпеченні правопорядку. До складу комітетів мали увійти представники від вірних Тимчасовому уряду військових частин, міліції, міського самоврядування, Рад робітничих та солдатських депутатів, політичних партій, які визнавали ідею Всеросійських установчих зборів. Але насправді стратегічні плани політичних сил, збуджених Лютневою революцією, були настільки різними, що комітети не стали «фортецями захисту революції».

Сучасник подій більшовик Аверін згадував про їхню діяльність: «При Радах робітничих і солдатських депутатів створили комітети порятунку революції, куди входив і я, входив я і в поліцейський комісаріат як третій комісар. Взагалі про комітет порятунку революції можна сказати, що він відцвів, не встигнувши розцвісти як слід. Проіснував він дуже невеликий проміжок часу і нічого собою не представляв. Робилися якісь спроби заарештувати офіцерів, але їх відразу ж відпускали» 32.

На відміну від демократичних за складом і покликом комітетів заклик Тимчасового уряду став формальним дозволом на формування радикальних озброєних дружин. Серед них найбільш непримиренними були озброєння анархо-більшовицького гатунку. Вони використовували обставини часу і накопичували сили для майбутнього захоплення влади. Соціальну базу таких озброєнь складали розпропаговані солдати і матроси, робітники, сільські наймити, люмпени і кримінальні елементи. Керівництво ними здійснювали штаби більшовицької Червоної і анархістської Чорної гвардії. За їхніми вказівками заарештовували і розстрілювали офіцерів, закривали газети монархічного спрямування, робили обшуки в підозрілих приватних помешканнях.

Так, у Києві було заарештоване командування Південно-Західного фронту: генерали Денікін, Марков, Орлов, Ерделі, Ельснер та інші, в Одесі – командуючий Чорноморською транспортною флотилією віце-адмірал Хоменко і офіцери його штабу. В Миколаєві після обшуків роззброїли членів «Союзу Георгієвських кавалерів». В Єлісаветграді солдати 454-ї дружини і загін озброєних робітників напали на юнкерів і офіцерів місцевого кавалерійського училища, які підтримували громадський порядок у місті, було поранено і вбито 40 осіб 33.

Саме під час корніловського заколоту, відібравши холодну і вогнестрільну зброю у місцевих поміщиків і торговців, німецьких колоністів, у Гуляйполі створив бойову дружину в кількості 60 осіб Н. Махно 34. Військове бюро комітету порятунку революції в Катеринославі очолював тоді його земляк – анархіст В. Куриленко, в майбутньому відомий командир махновського війська. Бойовики Махна взаємодіяли з чорногвардійцями Марусі Никифорової, яка була лідером анархо-комуністів у м. Олександрівську і повіті, мала усталені тісні стосунки з місцевими більшовиками.

Збереглися спогади учасника акцій чорногвардійців про здобуття зброї Н. Зуйченка. Він писав: «Числа 10 вересня ми, чоловік 200, виїхали поїздом до Орєхова. Зброї, за винятком десяти гвинтівок і стількох же револьверів, відібраних у міліції, у нас не було. На станції Орєхове ми оточили склад полку і в цейхгаузі знайшли гвинтівки. Потім оточили штаб, командир встиг утекти, а інших офіцерів Маруся власноруч розстріляла. Солдати здавалися без бою і охоче складали гвинтівки, а потім ми роз’їхалися по домівках. Маруся виїхала в Олександрівськ, а ми зі зброєю повернулися до Гуляйполя. Тепер було не страшно» 35.

У вересні – жовтні 1917 р., не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом Махна почали затверджувати «радянську» владу. Вони вбили поміщика Класена, пограбували його садибу і утворили «зразкову комуну анархістів», в якій, на думку В. Волковинського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом 36. Спроба Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало. Надісланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства.

Сам Махно так згадував про ці події: «Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту» 37.

Отже, за часів вищої влади Тимчасового уряду (березень – жовтень 1917 р.) правоохоронні органи в Україні не виконали покладене на них завдання і виявились неспроможними здійснити особисту і майнову безпеку громадян.

<< | >>
Источник: Тимощук О.В.. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. – 462 с.. 2000

Еще по теме Пролетарська міліція, Червона і Чорна гвардія, революційне військо.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -