IV. Місцеві списки Литовського Статуту 1529 р.

Дарма що численні списки Статута 1529 р. загинули мало не ціл­ком, е можливість мати деяке уявлінкя про місцеві списки Статута, що про них каже Більський привилей 1564 р. На допомогу в цій справі повстає характерна риса тогочасних судових актів — а саме звичай ци­тувати у судових вироках норми Статута.

•) Р. И. Б., XXX. стор, 133.

¹⁾ Лит. Метр. MjθA' ^a∙ 128.

^э) Лит. Ct. 1566 p∙, вид. „Временника", crop. 6. вісткою панею Станіславовою Станіславовича з приводу маєтків, що записав їй Його брат у віно, наказував, щоб пани-ради:

„Статут правъ наших новоданых велели отво­ри т и и в*гленув*шы в тыи права наши и в том* во въсем* им* на конец* сказанье вчинили водлетых прав наших писаных" ').

У свойому листі од 2 лютого 1530 р. до князів Сангушків вел. князь Сигізмунд писав на прохання їх звільнити від позвів Яна Свен- цицького і кн. Козеки про маєток Дольський, що згідно з Статутом вел. князівства Литовського не може нікому заборонити шукати спра­ведливости, бо коли-б він і захтів таке вчинити, то панове-рада того не дозволила-б, тримаючись Статута²).

І місцевий суд не вважає за можливе судити инакше, як на під­ставі Статута:

„водле уфалы прав* земских* ничого есмо от* статута ухвали прав* земских* отступити не смели, нижли як у в* уфалЪ прав* земских* значит*, так* ся есмо в* том* справовали" ’).

Як суд, — мотивуючи свій вирок, так і сторони, — підпираючи свої вимоги, покликалися на закон. Способи покликання були не однакові.

„И далей ся в право не въдаючы, просили господара его ми­лости, абы до лет* детинъных тая справа князю воеводе отложона была, беручи собе на помоч в Статуте в* розделе пя­том а рты ку л пятый"⁴)-

Далі, покликаючись на закон, наводили тільки заголовок відповід­ного артикулу. Так, р. 1563 п. Григорій Ходкевич, правуючись з кня­зем Кост. Острозьким, прохав:

„абы от*воронъ и на князя воеводу стяг*нен* был* Статут*, в котором* достаточке выображоно: „хтобы против* выроку госпо­дарскому мовилъ — чымъ маеть быти каран*“ ^s).

Иноді, — найчастіш, цитують якогось артикула, передаючи його зміст своїми словами. Р. 1564 в справі п. Яроша Козицького з п. Іва­ном Солтановичем про ґвалтовне наслання на пущу повірений п. Яроша п. Ян Чиж, доводячи свої вимоги, покликавсь на Статут, не додержу­ючись тексту:

*) Лит. Метр. L^, а. 76.

²⁾ Arch. ks. Sanguszk. Ill, стор. 360, CCCLXXXI.

³⁾ А. В. K∙_f XVII, crop. 326.

«) Лит. Метр. 1LΔ,

а. 46 авор.

а. 294. Пор. Статут „Врем/, розд. І. арт. 23.

- 35

ⁱ) Лит. Метр.

„А такъ водле права посполитого... хто кому грабежъ учы- нить на грабежъ, свой грабеж тратить, а тот э навезкою воро- чаеть..." ^,).

Зрештою, цитують без жадних змін відповідний артикул. Робили це найбільш за перших часів, коли діяв Статут; прочитувати закон на суді доводилося тоді найбільш через те, що з ним мало були обізнані. Отож, напр., у вироці з 7 жовтня 1529 р. в справі татарина Тевеша з кн. Адкою Марковичем сказано:

„и мы казали того в правех смотрети, которое есьмо паном-ь радамъ и всимъ подданымъ нашимъ великого князьства Литовъ- ского дали, которымъ абыхмо конецъ мели межи ними вчинити, где у правех написано"...

А далі наводиться слово в слово арт. 12, роэд. VI Статуту (за списком Дзялинського):

„Коли бы который жалобъникъ, позвавъшы на року завитомъ, готовъ не был съ своими доводы, ку которой ся справе брал, тотъ свою реч тратить"... ²)

Отже такі певні цитати, і навіть позверхові вказівки на Статут, становлять дуже цінний за теперішнього стану науки матеріях, щоб виявити місцевий характер списків Статута, перевести критичну працю коло тих списків, що дійшли до нас, і зрештою спробувати встановити текст автентичного списка, за якого треба вважати список, що вживавсь на господарському суді. На жаль, збереглося обмаль судових книг міс­цевих судів за ЗО—50 роки XVI ст. і тому широка перевірка місцевих списків Статута неможлива. Отже тим більшої ваги набувають акти Лит. Метрики, що відбивають судову практику на підставі Статута за- раз-же після його затвердження.

З друкованих джерел — найцінніше е XVII т. Актів Виленської Apx. Комісії, що містить у собі різні акти діяльности Городенського земського суду переважно за 1539—1542 рр. Уважно перевіряючи ци­тати, що їх наводив із Статута суд у своїх вироках, можна перекона­тися в тім, що в руках Городенського суда через 10 лиш років після кодифікації був такий список Статута, що відрізнявсь від відомих тепер у науці списків. На жаль, суд ані разу не зазначає нумерації артикулів, дарма що часто-густо мотивує свої рішенці Статутом. Отож виявляється, що в цьому спискові були такі артикули, що їх зовсім немає в жадному із теперішніх списків Статута. Наведемо їх.

1. —Р. 1540 скарживсь на Городенському суді син сотників Янелій на дядька свого підданого господарського Васкеля, що той його пора­нив. Васкель визнав, що він справді вдарив, але — як він казав — „за его

') Лит. Метр. ^a∙ 348. Пор. Стат. 1529 („Врем.*), роэд. ХИ, арт. 5.

^,) Лит. Метр, -∙j-^∙∙ ^a∙ 73. Пор. Zb. praw Iitewskich. Poznan 1841, стор. 260.

4. Зб. праць Ком. aax.*p∙ та укр.

(Янелія) початком^ — онъ мене первей билъ, нижли я его; и ям, дей, сказавшися и сведомье людей давши на томъ, же онъ мене напередъ эбилъ, увошедши есми у светлицу, вдарилъ его по челюсти⁴⁴. Суд, уста­новивши, що Янелій ударив Васкеля, визнав, проте, на підставі Статуту за винного не Янелія, який перший ударив, а Васкеля, що побив Яне­лія згодом:

„И ямъ тому порозумевши, водлугъ Статуту правъ писаныхъ» ижъ въ статутехъ такъ опеваетъ: „ест л и бы хто мялъ кого гдежъ колвекъ збити, а оный збитый хочъ бы мало погодивши, незыскуючи правомъ, на томъ, хто его збилъ, анадругомъ местцы мялъ бы оному, хто его збилъ мстити бою своего, а бити его; тогды тотъ, который бы мялъ то вчинити, бой свой первый Tpa- титъ, и того кому ся менилъ бою своего, манавязати водлугъ стану своего⁴⁴’).

2. —Р. 1541 Городенський земський суд розглядав позов мураля замкового Миклаша Вешевкча до жінки боярина господарського Івана Раца про гроші. Суд „знашолъ отъ тыхъ пенезей жону Иванову пра­вою⁴⁴ і мотивував свій вирок артикулом із Статута:

„водлугъ статуту правъ писаныхъ, якъ въ книгахъ описуетъ: „хто бы в рухомой речи въ молчаньи 3 годы былъ, тотъ м а на веки м о л ч а т и“ ²).

3. — Р. 1542 Городенський суд розглядав скаргу підданого госпо­дарського Артиша Дробишевича на Гринця Нацевича, що той, узявши в заставу в нього землю, грошей не бере та землі не повертає. Підчас розгляду справи з’ясувалося, що Дробишевич цю землю не заставив, а продав, про що й видав листа продажного. Справжности листа він не міг заперечити, а вказував тільки, що Гринець ніби-то скористався з його, коли він підпив. Суд проте на цю заяву жадної уваги не звер­нув та розвязав спір на підставі Статуту:

„Ямъ тежъ съ паномъ Новицкимъ на ухвалу права земъекого обачивши, ижъ оно описуетъ:—„еслибъ хто самъ добро- вольне запису ся своему зналъ, о штобы кольвекъ въ томъ записе его описано было, тогды онъ пови- ненъ то платити и запису своему досыть чинити, яко ся хто опишеть“³).

Що правда, у списках Слуцькому і Виленському (вид. „Временника⁴⁴) є норма про силу „добровольных записов"— варт. 15, розд. V—„О опе­кунах'⁴. За цим артикулом:

„если бы хто кому запись на которую речь добровольно дал под печатми своею и людми добрими подле обычая права; кождый таковый мает при таком записе зостати⁴⁴.

Але тут за звязком з иншими артикулами мова мовиться про спад­кові розпорядження, а по-друге, зміст і редакція цих артикулів одмінні.

’) А. В. К. т. XVII, № 634.

^,) А. В. К. т. XVlI, № 673.

’) А. В. К. т. XVII, Ne 827.

Треба відзначити, що арт. 15-го в сп. Дзялинського та Фирліїв- ському і зовсім немає.

4. —Р. 1542 Городенський суд розглядав позов дворянина Короле­виного п. Богуша Кошчича про стягання боргу з жида Городенського Яцка Зараховича. За довід позовних подав судові „листъ записный" і другий „листок обчих судей*^{[8] [9], що одного разу вже присудили були йому боргову суму з відсотками. Яцко вказав, що лист хоча й його, а втім гроші він повернув, а лист залишивсь у п. Богуша, той-же не повернув листа. Саму виплату грошей він міг-би довести свідками. Суд проте не зважав на це і вирішив на підставі Статуту:}

„Ино я сь тыми паны, вышше мснеными, порозумевши въ TOMb отъ статуту ухвалы правь земскихъ отступити еси не смелъ, бо въ cτaτyτfc уфале земской опева:—-„ижъ нихто ни присягою, ани светки накупными не маетъ ся выводити, лечь листу записному маеть завжды верно быти"’)-

5. — Р. 1541 скарживсь на Городенському суді підданий господар­ський Демид Іванович на підданого господарського Богдана Мискевича, що той зняв на іспаші з сина Демидова сермягу. Демид тоді-ж зібрав людей добрих, які іспаш ту оцінували, і Демид дав Богданові копу жита, а сермяги й досі не отримав. Сторони обрали свідка, який сказав, що хоча Богдан і повертав сермягу, проте Демид „въ него не взялъ для того, же тая сермяга была зволочона**. Отже суд за свідоцтвом цим визнав Богдана винним:

„и каэалъ есми ему за тую сермягу Демиду водлугъ ста­туту заплатити десять грошей¹'²).

А втім відомі списки Статуту не містять у собі ані такої речи {сермяга), ані такої оцінки (десять грошей).

6. —Р. 1541 скаржилися намісник п. Олехна Ондрієвича Гаврило Ондрієвич та підданий господарський Конош Пилипович на підданого господарського Павла Раковича та його сина Павла, що він, зібравши сіно своє на своїй сіножаті, запалив „ломовье"; від цього вогонь пере­йшов на їх сіножать і згоріло два стоги сіна. Сторони обрали трьох свідків, які „вси въ одно слово" ствердили обвинувачення. Отож суддя визнав Павла з сином за винних та сказав на них шкоду. Скривджені визначили, що в них загинуло сіна двацять один віз. Суддя призначив їм вишкодження на підставі Статуту:

„и я-мъ судиль шкоду наполы и присудиломъ Гаврилу а Ко­ношу на Павле и на сыне его за половину того сена — за полоди- надцата воза водлугъ уфалы права половину, то есть два­дцать грошей и грош"³).

Проте, в жадному з відомих списків Статуту такої розцінки за сіно немає *).

Список Статута 1529 р., що його вживав Городенський суд, не був єдиний, що відрізнявсь значно від відомих нині рукописних примір­ників Статута. Свій особливий список Статута мав також напр. і Луць­кий замковий суд. Одміни торкаються як змісту, так і нумерації арти­кулів. Про це дізнаємося з судового процесу 1566 р. про забиття жида міста Володимирського на ім’я Агрона *).

Обставини цієї справи такі. На Ровенського жида Агрона, що їхав до Острога із Заславля з грішми та різними речами, було вчинено на­пад у Бабиці. Агрона застрелено, геть-чисто пограбовано, а труп зали­шено в лісі. Брати забитого, володимирські жиди Хам’я та Мошко, які були підчас заподіяння злочину на Поділлі, зазнали через грабіжку брата їх по-над 500 кіп грошей шкоди. Повернувшись до Володимира, вони почали розшукувати убивць і незабаром схопили та посадили до в’язниці шлях­тича Скіндера та його помічників: Гринька, отамана Мокрецького, що у нього в хаті знайшли скриню, належну їхньому братові; Васька, двір­ника Матвійова та Остапка Барановича з Путринців.

19 квітня в Заславському замку, за головуванням п. Бенедикта Ва­сильовича, керівника маєтку недолітніх кн. Заславських, за участю де­путатів: з боку Рахівлі — вдова забитого Агрона, як підданої п. Оль- брахта Ласького, воєводи Сіродського, — та з боку Володимирських жидів, Хам’ї та Мошка, підданих королівських — справу цю розглянуто.

На судовому засіданні п. Бенедикт, голова суду, не згодивсь обго­ворювати питання про винність п. Скіндера раніш, як заслухають вика­зів його співучасників — не-шляхтичів. Усі три помічники Скіндера, що їх дано на муку, а по тому скарано, зізнали одностайно, що він їх під­бив зробити напад і сам застрелив Агрона та, заволодівши всіма ре­чами, пообіцяв поділитися з ними після Великодня, коли вщухнуть все- лякі чутки. Отже, коли обвинувачі почали вимагати дати Скіндера на муку, «который вже трикротъ был* поволанъ", п. Бенедикт відмовив у цьому, спираючись на Статут:

„тот* дей Станислав* Скиндеръ есть шляхтичь, чоловік* неподоздреный; а иншое дей справедливости на него быть не мо­жет*, иж* за тым* поволаньем* прийдеться ему отвести; бо то поволане, которое вы собе мените за трое, одно ест*, хотя ж* ихъ три на него волали, а кгдыжъ ся Скиндеръ к* тому не знает*". Отже, п. Бенедикт инакше тлумачив процесуальне значіння зізнань трьох скараних співучасників обвинуваченого Скіндера. На його думку, це не є три різні оговори (поволання), а один оговір, хоч і через трьох осіб.

Але-ж судді — представники з боку обвинувачення з цим не згоди­лися. Тоді відбулася дуже цікава сценка: судді поклали той список Ста-

^,) Беремо з актів к. Київського Центр. Apx. ч. 2040, надрукованих у проф. Бер- шадського:.Документы и Регестры к* исторіи Литовских* евреев*, т. II. СПБ. 1882“» стор. 159—169.

тута, що вони сами мали, і відзначили артикул 19-й розділу останнього, де було написано:

„Естли бы розбойники шляхтича поволали три кротъ, ижъ зъ ними розбивалъ и тыхъ луповъ уча­стником* был*, тогды мает* врядъ его казать з ы- мати и на муку вы дат и, а где ся з муки признал ъ, мает* каранъ быт и, яко роз б ой и и к“.

Пан Бенедикт зачитав з цього Статута, але-ж його не визнав. — „Я дей того того Статуту не пріймую“. — Він мав теж свій влас­ний список Статута, що був одмінний від щой-но прочитаного списка. Отож, він прочитав свого списка, де був вміщений артикул иншого від­тінку, дарма що й з того-ж предмету, а до того артикул цей значився під числом 16, а не 19. Текст артикула за списком п. Бенедикта такий: „Естли бы розбойники, або злодіе чіи люде, были пойманы а передъ право приведены а поволали наместника своего, ижъ онъ съ ними розбивалъ, або ихъ переховывалъ, а онымъ ся лупъ де­лили, и напотомъ бы померли, а того передъ смертью не отво- лали. А такъ бы ся придало, ижъ бы злодеевъ другихъ было пой­мано, а тые на того бы поволали и тежъ на томъ бы померли, не огволываючи, и по третий разъ бы вже пойманы и на того жъ по­волали, а на смертъ идучи такъ же не отволали, тогды таковый чоловЪкъ безъ лица маетъ быти каранъ, яко злодей*⁴.

Обвинувачі одсовували покликання на цей артикул, кажучи, що він трактує про намісника, на якого люди його поволання вчиняють, тимчасом як справа Йде про пана Скіндера, який не був намісником над скараними співучасниками.

Через такі суперечки, що мали за свою підставу не* тільки різну кваліфікацію злочину, але й одміну самих списків Статута, справу не можна було остаточно розвязати в першій інстанції. Голова суду п. Бе­недикт передав справу на королівський розсуд.

ЗО-го травня того-ж 1566 року король надіслав свій вирок у цій справі. Він не визнав аргументації обвинувачення і згодивсь з п. Бс недиктом:

„А бачечи, ижъ тых трохъ злочинцовъ въ одному учинку и TOBapbiCTBt одно поволанье не можетъ быти роэумяно за трое поволанье, а тотъ Станиславъ Скиндеръ, яко чоловЪкъ шляхет­ского народу, если будетъ передъ тымъ нигдЪ въ жадномъ пово- лани николи не былъ,т-водле обычаю права посполитого и статуту земского, найдуемъ того Станислава Скиндера близшимъ отъ того обвиненья и розбою присягою своею отвестися. О чомъ бы еси відаючи, того Станислава Скиндера, водле обы­чаю права посполитого, статуту земского, заховалъ^[10] ’).

Отже, оскільки п. Бенедикт не визнав того Статута, що його по­дали обвинувачі, та оскільки господарський суд визнав як-раз артикула, прочитаного з списка п. Бенедикта, треба зробити висновок, що арти­кул 19 розд. ХІП-го з списка обвинувачів був нормою, дописаною до Статута та що цей список не був автентичний.

Але цікаво, чи артикул, іцо його цитував п. Бенедикт є згідний з відомими списками Статута? Отже виявляється цікава риса: цей арти­кул справді міститься в усіх списках (Дзялинського, Фирліївському, Ви- ленському, Слуцькому, в перекладах польському й латинському) під заго­ловком: „естли бы разбойники або злодеи чіи люди пойманы, а поволали кого, абы ся делит з ними*⁴. Але-ж в усіх цих списках артикул цей занумерований числом 15-м, тимчасом як у списку п. Бенедикта він має число 16. Значить і список п. Бенедикта відрізняється від відомих спис­ків тим, що має в цьому розділі якийсь невідомий артикул, або-ж ті-ж самі артикули розподілено якось инакше.

Що-ж до артикулу, якого цитували судді з боку жидів Хаїма та Мошка, то його й зовсім нема у відомих нині списках Статута 1529 р. Цей список очевидно зовсім одмінний.