III. Причини, через які утворилися різні списки Лит. Статута 1529 р.

Коли перед кодифікацією 1529 р. в правничому ґрунті Литовської держави цілком панувало звичаєве право, то Статут, навпаки, висунув наперед переважне значіння закона. Розділ VT-й „о судьяхъ" починається- великим артикулом, що рішуче наказує застосовувати передовсім закон, а не звичай.

*) Лит. Метр. !L^, а. 5.

ства дали". Коли 'суддя ухвалить вирок „не подле права писаного", він має за це відповідати, а вирок касується.

Така санкція — то була не порожня погроза. Отож, у 1535 році скаржилася королеві кухмистрова пані Юрієва Миколаєвича Милослова на войського Берестейського п. Ондрія Лозку та Юхна Зубнинського, Ujo вони судили небіжчика пана її Юрія з земянами Берестейськими Токаревськими і „сказанье дей ими не водле прав писанных?» уделали", дали вижа, який на маєток чоловіка її грабіж учинивши, в заплату тим Токаревським подав. Від цього вона зазнала шкоди на двісті кіп грошей. Отож, у цьому вона й позивала тих суддів на суд господарський. За­слухавши фактичні обставини справи, суд удавсь до Статута:

„А такъ мы Статут?» права писаного казали от?»ворыти, где описано: — естли кому што судя присудить, а тот винный оных презысков?» не всхочеть платити, тогды маеть быти допущоно уве- зане в люди его; а не будеть ли людей, ино в земли, што бы за шкоды стояло, а тоть маеть держати до тыхъ часов?» поки он ему тую шкоду заплатить. — А естли бы судю узнано, иж бы не подле права писаного сказал?», а оный што будеть в том?» шкодовати, тогды тот?» судя, который не подле права сказал?», маеть ему шкоды и наклады оправити, а тот суд ни вошто обернути. А кому будеть судья присудил, або што на ком?» взято, тот?» маеть ему вернути без доводу, а шкодовал бы што в накладех?», у стравех?», на што слушъный довод вчынить, або присягнеть, то маеть ему судя за­платити" *).

Отже, господарський суд пані кухмистрову визнав за праву, а судді повинні були всі грабежі, шкоди і наклади, що сталися їй „не подле права", оправити „водле статуту".

Відстоюючи таку домінантну силу закона, законодавець, проте, пе­редбачав, що Статут не зможе охопити всі без вийнятку питання, що їх ставить життя:

„однакже вси права до остатку врыхле не могут ся зложити, яко ж и тые права не могли до остатка всих?» артикулов?» мети". В такому разі право вирішити справу віддають на сумління суддів „водлуг?» стародавного обычая". Так, напр., р. 1548 скарживсь п. воє­воді виленському дворянин господарський Ян Волменський на земян господарських Войтковичів про загарбання з його млина заліз млинових та пшениці. Суддя через нестання на суд відповідачів:

„сказати и присудити рачилъ на Яну Войт?»кевичу пану Яну Волменскому водле стародавъного обычая за скажене млына дванадцать рублевъ грошей"'²).

Найчастіш, гадаємо, було так, що судді, звязані загрозою особи­стої відповідальности, вважали за краще не ухвалювати вирок, а пере-

') Лит. Метр. ”’ А, O

а- 247—24d звор. Порізи. арт. I₁ розд. Vl_f сп. Дз. (Zbior) та

а. 112-113.

СП. Вил. (.Врем.**)*

*) Лит. Метр.

давали казус на розсуд найвищої влади. Отож, прим., у 1533 р. суддя Волковийський, не маючи змоги розвязати питання про допит свідків та взаємну вагу різних доводів, просто вдавсь до господаря:

„Ино я, милостивый господару, того артикула казал у статуте, у справах вашей милости господарских* смотрети, ино его Heτ*"^,)∙

P. 1538 суд Витебський обвинуватив групу міщан витебських в учи­ненні ґвалту церковного та опору наказові епіскопа про відлучення їх від церкви:

„нижли сказанья... на тотъ част» не чынили и как бы тотъ кгвалтъ мель плачонъ быти, бо того артикула в статуте не описано"²).

Найважливіші рішення господарського суду, як суду найвищого, утворювали судовий прецедент. Звичайний суддя шукав відповіли на судовий спір не тільки в Статуті, але й у „справах его милости госпо­дарских??⁴.

„ижъ онъ ест?> слуга, а слуга, дей, светьчыти не можеть. И приводил* на приклад* суд господаръский, яко дей недавно его милость рачыл сказати межи паном Войтехомъ Носиловъскимъ а князем?» Васильемъ Багрыновъскимъ"³).

P. 1547 законники костьолу п. Марії з Ошмен судились з Андрієм Кевличем за двох чоловіків, що записав їх на костьол Богдан Вудило- вич. Кевлич обороняв свої права, покликуючись на давність і підпираючи їх судовим прецедентом. Він казав:

„дань Статут?» всимь посполито, так?» духовным?», яко и свет- скимь, в которомь описана давность. И што онъ менить, абы ко­стел давности не мел, недавно господар* его милость рачиль судити всю капитулу костела светого Ста­нислава у Вильни о именье Норов и за замольчаньемь давности рачиль его милость тое именье отъ них OTb с у д и T и..." ^,)∙

Шляхом судових прецедентів утворювавсь звичай. Не завсіди можна було заперечувати його тільки через тс, що в Статуті такої норми не­має. Отож, 1546 р. скарживсь господареві земянин волинський Михайло Хреницький на пані Михайловую Свинуську та сина її, позиваючи їх за те, що вони тримають маєток свій близькість його, а йому поступитися не хочуть. Адвокат Свинуських п. Островицький заявив:

„ижъ то позов его старый, еще у Берестьи на сойме взятый, тому вже полтора года, а такъ, водъле звычаю земъ- ского теперешънего, не повинекъ на него отъказы- ват и". ^{[VI] [VII]}

Це справді був тільки звичай, що утворивсь вже після видання Статута, і тому завваження адвоката з боку Xрейнського п. Зелепуги було цілком слушне. Він сказав:

„того у статуте нетъ, абы не мел давными позвы позывати". Отже, господареві з панами-радами довелося окремо обміркувати це питання, що повстало через мовчанку Статута, і визнати чинність цього звичаю. Цій нормі про давність позивання надано значіння зако­нодавчого акту.

„то яко сторонам*, которые за тыми позвы стоять, такь и вс и м * ин ы мъ на тот* часъ на тыхъ рокохъ судовых буду- чым* оповедити, и ж* вышей году нихто ПОЗЫ ВТ) не маеть эадерживати, але ихъ маеть межы годом* вжы- вати. А хто бы их вжывати хотел, по выштью году отъдати, тог*ды тые позвы моцы мсти не мають и не повинен* будеть Позваный на то отъ к аз ы в ат и" ^l).

Ми не знаємо чи дописано цю норму до текста Статута 1529 p._r але-ж натрапляємо на ню в Статуті 1566 p., хоча й з зменшеним ре- чінцем давности, в артикулі: „О позвіх*, як* долго трывати мають": „Уставуем* теж*, иж* кождые позвы вряду земского трывати далій и в* моцы своей быти не мають, только на одны ро к ы судовые, перед* которыми ихъ взято, и для тое речи, на которые се тыми позвы позывати будеть, у в* оных* позвех* меновите мають быти описаны" (р. IV, ар. 24).

За Статутом кожну норму звичаєвого права, що нею поповнювано прогалину закону, треба було дописати до Статуту після затвердження на соймі. Можна одзначити випадок, коли уряд справді наказав усім урядовцям дописати до примірників Статуту ухвалений на соймі закон. На Виленському соймі 1547 р. шляхта прохала підтвердити ухвалу Бе­рестейського сойму про непозивання нікого з Литви до Польщі підчас перебування там короля. Цю ухвалу записано в книгах Лит. Метрики під 1542 роком. Господар рачив записати та оголосити як княжатам, панятам, так і всій шляхті підданим його милости князівства Литовського: „иж* вже через то не мает жадный с поддан ых* его милости якого кольвек* стану зьдешнего пан*ства князства вели­кого Литовъского листы его милости господаръскими поэовными до коруны Польское у кривдах* своихъпозыватися, лечь мають ся судити и справовати и листы поэовными поэыватисе перед* панов* воевод* и перед панов* старост* або перед деръ- жавец* тых*, в которых* поветех* оные, от кого ся кому кривда дееть, будеть именья свои мети будуть" ²).

Підтверджуючи оцю соймову ухвалу, господар наказав приписати її до Статута:

„яко ж* его милость тое постановенье Берестейское от* сего часу и в* статут* свой господарьскій вписати ка-

*) Лит.

²) Лит. Метр. ⅛~> ?∙ 244—245.

затирачылъ и пакомърадомъихъ милости и старо- стамъ, державъцамъ и всимъ княжатомъ, панятомъ въ статутехъ своихъ для лепъшое вядомости ихъ, яко ся Bt томъ справовати мають, мети д о п у щ а е т ь“ ’).

А втім, здається, не всі сеймові ухвали дописувано до Статута. Принаймні, в судових вироках 50-х років трапляються покликання на соймові ухвали окремо від Статута. Так, напр., у 1556 р. боярин госпо­дарський Богдан Чешейко, правуючись у Городненському земському суді з маткою своєю про спадкове „іміння", спиравсь на ухвалу сойму 1551 р. про заборону апеляції з повітового суду до вироку:

„То пакъ тоть Богданъ Чешейко предъ се того домовялъ, абыхъ я (суддя) его заховалъ водле обычаю права и вод- л у г ъ уфалы на сойме уфаленое, абы нихто с повету опе- лецей не ЧИНИЛ!», ажь по выроку“ ²).

Про те, що ця ухвала не зливається 3 Статутом видко з дальших •слів судді:

„Наука на листе его королевское милости намъ дана, абыхмо никому на опелецею не давали, ажъ вырокъ на обедве стороне уделавши" ³).

Отож, вимогу Статута, щоб непередбачені в законі казуси розвязу- вано за звичаєвим правом з дальшим санкціонуванням на соймі, та щоб тільки після того такі норми приписувано до Статута, — не здійсню­вали. По-перше, стародавній звичай ще захоплював чималу дільницю лравного життя і тому Статутовий порядок санкціонування на соймі був занадто складний. З другого боку, виникали зовсім нові норми, що їх не знало й звичаєве право, і що за їх джерело був судовий преце­дент- І тут не завсіди потрібен був сойм. Законодавче затвердження

■ судовий прецедент здобував від господаря та панів-ради. Навіть не всі й соймові ухвали ввіходили органічно до Статуту.

Коли на ґрунті Статута 1529 р. розвинулося сепаратне законодав- -ство, справа з дописуванням до Статуту нових артикулів стала на віль^; ний шлях. І незатверджених на соймі, але чинних норм звичаєвого права,,і судових прецедентів, і законодавчих новел було чимало— що-ж виби­рати з цього матеріялу, щоб дописувати? Очевидна річ, кожен власник примірника Статута доповнював і виправляв Статут з свого практич- • ного погляду на вживаність тієї чи тієї правної норми.

^,) Р. И. Б., XXX. Лит. Метр., с. 148; пор. Стат. 1566 р. роад. IV, aρτ. 61.

•’) В,отказе" вел. кн. Сиг. Августа на „проэбы" шляхти на Виленському сонмі 1551 р. сказано: -и не мает ся нихто з нихъ до воєводь и до старость поветовых*

■ отьэывати, алижъ по сказаньи" — Р. И. Б., XXX₁ стор. 185.

³) А. В. К_, XVII, стор. 178, див. також стор. 233, 369.

*

тут „былъ справенъ не писанымъ писмомъ, але выбиванымъ, абы кожъдый одностайный и однословный статути мелъ" ’)• Шляхта добре розуміла негативні наслідки вільного дописування норм до Статута. Найбільше це могло почуватися тоді, коли справу розглядав господарський суд. Тут власний список приватної особи сти­кавсь з списком господарським і правна оборона за своїм списком Ста­тута була небезпечна. Отож, у такому становищі опинилась в 1541 р. бояриня господарська Левонова в своїй судовій справі з Сесицьким плебаном Лдамом про десятину. Від неї виступив на суді брат її Матей, який заявив, що як вона залишилася удовою, а тому року та шістьох тижнів ще нема, то не повинна вона одказувати в праві нікому:

„И поведиль, штож суди поветовые, от господара его мило­сти высажоные, зоставили ее в томі» ведлугь Статуту".

Що така норма справді була записана по деяких списках Статута, показує те, що її знаходимо в декотрих списках, що дійшли до нас (сп. Вил., р. IV, арт. 17; сп. Слуцький, Польський-Остробрамський). А втім, господарський суд визнав, що такої норми в Статуті нема:

„ижъ в статутех-ь неть того, абы не мела вдова отказывати до часу которого" ²).

Тому одповідач мусів прийняти судовий рок без ніякої відстрочки. Причина цьому — загальний невизначсний порядок дописування нових артикулів до Статута. Про існування різних суперечливих та невірних списків Статута свідчить і офіційний акт, • Більський привилей 1564 р.: „на розныхъ мЪстцахъ и урядЪхъ поправляють речы и арты- кулы новые а розные, которые вь томі» cτaτyτt не были и не суть описаны, одно противные статутови, а ку понетью и уфалъ годные" ³)...