ІІ. Кодифікація 1529 року.

Історія кодифікаційних робіт, що призвели до видання Статута 1529 ρ., не має багато даних. Сам уряд мав думку кодифікувати перісті норми звичаєвого права, і ще р. 1501, підтверджуючи привилея Волин­ській землі, висловив цей намір:

„а то имъ маемь всі держати тые члонки, што въ семь на- шомъ листі верху стоять выписаныи, до тыхъ часовъ покій права Статуты въеей земли отчизні нашой великому князетву Литовскому вставимъ; а коли права Статуты у въ отчизні нашой уставим-ь, т о г д ы всі земли наши одного ся права держати мають и однымъ правомъ сужоны будуть подле Статуту"⁵).

А втім, очевидно, уряд нічого не зробив, щоб здійснити цей намір, бо ініціятива в кодифікаційній справі перейшла до шляхетської класи. На великому сой’мі Виленському р. 1514, як повідомляє бискуп Пере- миський Петро Томицький, що був тоді в Вильні, стани сойму по-

’) Максименко, Источники уголовных* законов* Литовскаго Статута. К. 1894, стор. 130. ^a) lb∙. стор. 131. ³) Ib., стор. 148.

⁴) Див. мої праці; „Національний характер Лит. Статута 1529 р.*, білоруськ. мо­вою. Менськ. „Полымя" 1927, № 6—7. — „Звичаєве право в Литовській державі на по­чатку XVI ст." Праці Ком. для виучування народнього права на Україні при У.А.Н. 1928 р. Вип. 3-й.

.⁵) Я с и н с к і й, Уст. Земск. Грам., с. 73, прим. 1. дали господареві три прохання, і у тому числі, щоб господар дав пи­сані права та закони ’)• Але уряд не спромігся й тепер розпочати роботу. Через те на Городенському соймі 1522 р. знову порушено питання про кодифікацію і тільки тоді саме господар з пани-радами „право имъ при­рекли дати и тын вси члонки, какъ ся подданыи наши мають справовати и радити казали есмо вы п и сати“...²). За два місяці того-ж-таки року у Бильні відбувсь великий вальний сойм, на якому вже зачитували та обговорювали урядового проекта Статута.

„и росказати нашимъ господарскимъ словом, абы вже тымъ правомъ справовалися и радили, водлугъ того росказанья нашого" ³). Проте, й тут проект не завдовольнив сойма. Берестейський сойм 1524 р. мав затвердити в цілому Статута, виключаючи спірні артикули. Але тільки Виленський сойм 1528—29 рр. закінчив довгу процедуру перегляду проекта кодекса, іцо здобув нарешті законну чинність.

Не відомо, хто був автор проекта Статута. Не збереглося жадних вказівок або-ж навіть натяків на те, щоб у цій роботі взяли участь представники шляхетської громадськости. Та навряд чи це було так. Що правда, в кодифікаційній праці над складанням Статута 1566 р. сойм 1547 р. виділив своїх представників, а втім загальну соціяльну політичну ситуацію 40-х років XVI ст. не можна рівняти з становищем перших десятиліть. Початок XVI ст. виявляє тільки перші спроби се­редньої землевласницької класи взяти активну участь у законодавстві. Ця класа виступила з своїми претенсіями, що стикалися з інтересами феодальної аристократії — вельможного панства; однією із таких вимог — була вимога дати шляхті можливість узяти участь у виконанні правосуддя; через це, між иншим, проект Статута затверджено на соймі не одразу. Отже, правдоподібно, що проект Статута складено в господарській кан­целярії бюрократичним способом. За це свідчить той факт, що проект Статута складено надзвичайно спішно, протягом кількох місяців, у про- межкові між двома соймами в 1528 році.

’) Любавскій, Лит.-русск. сеймі», стор. 199-

Документы Моск. Арх. Мин. K)cτ., т. I, crop. 516.

’) Документы М. А. М. Ю., crop. 516.

розібратися в надзвичайно складній судовій практиці господарського суду; тільки вони, знов-же, знали і чуже законодавство, що Його запро­ваджували через судовий прецедент. Вони-ж знали і найважливіші норми звичаєвого права литовського князівства через ту-ж саму судову прак­тику. Яка була роля канцлера Гаштольда в складанні проекта, підказує самий характер його посади. Він був за начальника господарської кан­целярії, і тому загальне керування кодифікаційною роботою повинно було належати йому. Ось чому король, надсилаючи на Виленський сойм 1523—24 р. проекта кодекса канцлерові до рук, разом із тим наказував:-' „а пан-ь воєвода его милость виленский канцлеръ маеть тое право выдати всимъ подданымъ нашимъ Великого Княэьства Ли­товского передъ вашою милостью и росказати нашимъ господар- скимъ словом-ь, абы вже тымъ правомъ справовалися и радили, водлугъ того роскаэанья нашого**...

Проект — 1522 р., складений у господарській канцелярії, не прийня­тий на соймі, повернувся до короля, що перебував тоді в Польщі, був обміркований там у тісному двірському колі (бо-ж пани-рада керували державою, перебуваючи в Литві), а звідти секретар королівський Всж- ґайла повіз проекта на сойм до Вильни й передав його Гаштольдові „пану воеводе, его милости виленскому яко канцлеру**. Отже, і ви­правлено кодекса без представників од сойму.

Отож, хоч нема підстав накидати одній особі Гаштольда всю ве­лику працю над складанням проекта кодекса, проте не можна запере-^- чувати його провідну ідеологічно-політичну ролю в цій справі. Пан Ольбрахт Гаштольд, канцлер — найпомітніша постать поміж державних осіб, представник невеличкої групи найвпливовішої литовської родовитої земельної аристократії, не міг не виявити в проекті кодекса такого ухилу, що мусів відповідати інтересам саме горішніх шарів тодішнього- шляхетського суспільства.

Видання кодекса в історії класової боротьби в Литовській державі це був такий момент, коли середні землевласницькі шари — власне шляхта — могли забезпечити в твердих формах закона пануючу ролю в ка- родньому господарстві та безпосередню участь у політичній владі. Досі повним господарем була феодальна земельна аристократія, що за полі' тичний її орган була Рада. А втім життя висунуло на кін вже й се­редню землевласницьку класу — шляхетство, що, виносячи на своїх пле­чах усі тягарі важких часів Олександра Сигізмунда, усвідомило свою- питому політичну вагу. Ясно розуміючи всеньку вагу суду, як засобу забезпечити свої класові інтереси, шляхта не прийняла проекта 1522 p., між иншим, через те, що цей не давав їй певної юридичної участи в місцевій судовій системі. Довелося внести в проект деяке обмеження судової влади воєвод, намісників та державців. Безперечно, були ще^- инші положення, що порушили певний аристократичний характер пер­шого проекта Статуту.

Отже, шляхта виявила свою участь у кодифікації не в формі без­посереднього складання проекта, а підчас його обговорення в засідан­нях сойму. І самий факт довгочасного виправлення проекта свідчить про класову зацікавленість та упертість шляхти. На це вказує той факт, що коли король пропонував соймові, що мав зібратись у Бересті 1524 р., ухвалити проекта, за вийнятком спірних артикулів, обіцяючи полагодити ці питання вже як сам приїде до Литви, то сойм не пристав на цей компроміс. _____ _

Статут 1529 р. не був надрукований. Воно правда, едикт Сигіз- мунда 1522 р. наказував надрукувати Статута в багатьох примірниках („iussimus еа in nυmerosis Voluminibus excudi Iiteris**), проте це залиши­лося лиш на папері.

Як гадає проф. Пекосинський, за перешкоду сталася тодішня дру­карська справа. За тих часів урядова мова на Литві була мова „ру­ська**, а тому й Статут треба було надрукувати руською мовою. Тим- часом друкарство руське було допіру в колисці і жадна друкарня не мала такого великого запасу літер, щоб узятися за розмірно короткий термін видрукувати такий великий твір, яким був Лит.

Здогад цей невдоволящий. Коли вважати едикт 1522 р. навіть за проект, а не за справжній закон, то й тоді в ньому відбилося кате­горичне бажання уряду видати Статута в друкованому вигляді, може бути й не без ініціятиви шляхти. Навряд чи варто було урядові обіця­тися, що він видасть друкованого Статута, не обігнавшися попереду, чи є для цього фактична змога.

Обіцяючи видати Статута друкованим, уряд мав для цього певні підстави. Друкарство руською мовою зовсім не було таке нерозвинене, як це уявляє собі проф. Пекосинський. Ще р. 1517 славетний Фр. Ско­рина заснував був у Празі друкарню і почав випускати друковані цер­ковні книжки. З друкарського погляду празькі видання Скорини стояли високо і, як оцінює спеціяльний дослідник Скорини — проф. Владимиров, вони були далеко ліпші, ніж церковно-слов’янські видання Кракова, Ве­неції, Цетиньї, Угро-Валахії, ба навіть тогочасні венецькі. Видавничо- друкарська діяльність Скорини в Празі припинилася р. 1519. З невідо­мих нам причин Скорина примушений був покинути Прагу і перенести свою діяльність до Вильни, де, у будинкові „найстаршего бурмистра** Якуба Бабіча, він відкрив свою друкарню. Виленська друкарня Скорини проіснувала аж до 1525 р., коли її було закрито з невідомих нам причин ²).

Отже, під той час, як на Виленському соймі 1522 р. обговорювано урядовий проект Статута — в Бильні було вже встатковано гарну дру-

^,) F. PieJcosinski, Statul Iitewski. Krak. 1899, стор. 15.

’) Збірник „400"лецьце Белврускаго друку. У Менску. 1926. — Проф. У. Пі чат а, Друк на Бела русі у XV! і XVlI ст., стор. 233 та дд. Див. так само його-ж статтю: _nScori∩i∙na", стор. 284—327, де подається останній огляд літератури. карню Скорини і тому цілком природньо повстала думка використати її в кодифікаційній справі. А втім здійснити цього не пощастило. Про­екта 1522 р. одразу не прийнято і навряд чи уряд узявся-б був його друкувати до остаточного виправлення. Тимчасом справа з кодексом відтягалася від одного сойма до другого і тільки р.

Деякий час у літературі тримавсь здогад відомого дослідника І. П. Новицького, що на підставі одного акта люстрації Житомирського замку 1552 р. зробив висновок, буцім-то була й друкована редакція пер­шого Статуту. Але, як довів акад. М. Грушевський, ця думка була ціл­ком помилкова ’)• Уже в 40-х роках XVl століття виявилися всі нега­тивні сторони писаного, а не друкованого Статута і шляхта на Вилен- ському соймі 1547 р. прохала короля, щоб новий Статут „был* справень не писаным* писмом*, але выбиваным*, и абы кождыЙ одностайный и однословный статут* мел*“ ’). Що Статут 1529 р. не був друкований, свідчить і Більський привилей 1564 ρ. ³). Отже, Статут 1529 р. був у точному розумінні слова „писаными правами^{[III] [IV]*.}

Спеціяльним господарським наказом визначено термін, відколи Ли­товський Статут мав набути чинної сили. — „Назначене часу от которого то се всякие справы новым правом и Статутом отправоват по­чати мают“.

„Господар* корол его милость на завтрее святого Михайла дня рачыл* отповедити всим* паном* радом*, как* духовьным*, так* и светъскимъ и всимъ подданымъ его милости великого княз- ства Литовъского, ижъ вже от* того дня свет о го Михайла маеть его милость ты ми новыми правы судити, кото­рые его милость рачылъ всим* подданым его милости великого князства Литовъского дати“ ⁴).

Про запровадження в життя Лит. Статута через оголошення по всій державі свідчить господарський судовий вирок 1533 р. в справі земян волинських панів Тувинських, що скаржилися на земянина Ва­ська Яковицького, неначе-б той тримає дві дільниці їхнього маєтку.

„И нам* и паном* радом* нашимЪ так ся видело:...они (Гу- бинские) так*же никоторого припоминанья не чинили и были того в молъчаньи аж* до сих часов*, и к тому тежъ, как* есьмо права писаный всей эемъли поданымъ нашим* ка­зали вы волати, они в тот* час* не хотели о том* припоми­нанья вчинити и то в недбалости положили и замолчали^{[V] s}).

Чинним Статут став з 1529 р. ^,). А втім, і перед тим, як Статут формально набув чинности, його вже реципували. На початку р. 1529 видано спеціяльну Уставу державцям господарських маєтків у Вилен- ському та Троцькому повітах. Отже, в цій Уставі цитується Статут, дарма що в той момент він ще не був затверджений:

„Такъ же дЪцкованье тое маетъ быти держано черезъ держа­вець нашихъ водле Статуту земского, то єсть помильное" ²). З другого боку, коли затверджували Статут, повстало питання про його зворотну силу. Деякі пани прохали господаря, щоб ті судові про­цеси „о землю, о копы и о иные речы", що їх розпочато перед запро­вадженням у життя Статуту, було-б розвязано „старымь правом*". Річ у тім, що ввесь час до кодифікації 1529 р., судові справи, а надто зе­мельні, розвязувано звичайно на підставі того звичаєвого права, що діяло в кожній землі. 1 справді, ці процесуальні норми були різні, і зокрема з приводу присяги в земельних справах. Так, напр., у Підляшші вима­гали, щоб присягали сім разом із стороною свідків. В справі більських земян Берсзинських з дядьком їхнім Брозьком оповідається, що п. Ми- колай Радивилович, що їх судив:

„казал им-ь самым и светком их подлуг ь права их тамошнєє земли полского присягнути на тоя само семым, обравши людей добрых земян".

Виявилося, що не всі свідки одностайно присягнули. Отже суд господарський ухвалив:

„И мы того досмотревши, подлугъ их тамошнего права, коли той светок се.мый от нихъ отступил, а не хотел присягати, таковый в тьіх правсх полских тратят" ³).

На Волині діяли инші процесуальні норми місцевого звичаєвого права. А втім вже як-раз напередодні видання Статуту виявилося, що звичаєві норми земельного процесу непевні. Р. 1527 судивсь маршалок Волинський, староста Володимирський кн. Андрій Сангушко про землі з зеліянами волинськими Ставецькими. Виїхавши з суддями на спірну землю, кн. Андрій ставив там свідків двацять шляхтичів та сто простих людей. Ставецькі не пропустили тих свідків свідчити:

„а отводили, дей, то присягою, абы князь Андрей подле права земли Волынское сам присягнул и землю за­вел, або ихъ к присяге допустил".

Коли справа перейшла до господаря, то кн. Сангушко, зазначив, що „дей, в обычаи права земли Волынское того нетъ, хто ся о земли правуеть, абы мялъ самъ присягати, нижли дей сведки годный присягають и землю заводять".

Господар цієї справи не взявся розвязувати, а наказав з’ясувати на місцевому соймі Волинської землі, які норми звичаєвого права справді з цього предмету існують, і тоді вже вирока ухвалити *)•

’) Пор. Ст. 1588 p., розд. Vll₁ арт. 13. ¹) Ак. Зап. Poc., т. Il₁ crop. 197.

^,) Лит. Метр., Кн. Зап. VI, а. 107 звор.

’) Arch. ks. Sang., Ill, стор. 318—319.

В самій Литві діяли свої норми. Р. 1522 господарський суд роз­глядав справу поміж дітьми Лева Боговитинова і п. Юрієм Івановичем Іллінича про маєток їх, що його п. Юрій безправно тримав. П. Юрій покликавсь на суд, що вже одного разу відбувся в цій справі з батьком їхнім, коли маєтка присуджено йому. Згодом, сам п. Лев Боговитинов знову порушив ту саму справу, вказавши:

„иж они (судді) тое имеке его отсудили без присяги свет ковъ не водлугъ обычая и права земъского“. Господарський суд зважив на це і ухвалив:

„И мы казали тымъ судьямъ зася тых светковъ собрати, абы так жо заведши земли границы того именья прися г у вчинили". Свідків зібрано знову; пан Лев:

„со всих тых светковъ о б р а л ъ с е м ъ св е т к о в" ^,)∙ Отже, коли вже після ухвалення Статуту знято питання, щоб роз­початі раніш судові справи розвязати за давнім правом, господар як- найкатегоричніш відкинув це прохання. Маючи тверде писане право, не­доцільно було звертатися до сепаратного звичаєвого права, бо инакше — навіщо-ж було видавати кодекса? Отож господар ухвалив:

„ижъ яко первей его милость господаръ вырокомъ своимъ тоть рокъ зложылъ с того Михайла день, ижъ вси речы мають- отъ того часу сужоны быти новыми правы, такъже и тых ча­сов ъ рачыл его милость сказати и прысягати, абы вжо отъ того часу отъ светого Михаила дня вси речы какъ от земъли, копы, такъ и вси речы, ничого не выймуючы, мають сужены быти т ы м и новыми правы".

Оця категорична постанова про зворотну силу Статута знайшла свій відгук у самому Статуті, а саме в заголовкові арт. 1, розд. VIIIr- „о права земленые, о границах и о межзхъ, о копахъ":

„На первей починаются вы роком королевским.. а с подписью власное руки его милости: ижъ хто кому всхочеть через границы або через межоу землю отняти; мает кождого стану в том артыкуле менованом и з свестки своими шест м а,, кому право скажет, сам присягнути".