План дій у сфері прав людини

У грудні 2015 український уряд опублікував План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 р.^[1459]. План дій став результатом діяльності робочих груп, які були створені Міністер­ством юстиції України та складались з представників громадянського сус­пільства, органів державної влади та міжнародних організацій.

Нам випала нагода безпосередньо розробляти ті положення Плану, які стосуються прав людини в пенітенціарній сфері. Серед них є як ті, що спрямовані на закріплення кращих стандартів обмежень прав, так і інші, більш глобальні напрямки пенітенціарної реформи, як-от демілітаризація ДПтС, її безпосереднє перепідпорядкування в склад Мін’юсту, залишен­ня колективної системи тримання засуджених, зменшення максимальної наповнюваності пенітенціарних установ, запровадження новітніх техно­логій менеджменту процесу виконання покарань та тримання під вар­тою, покращення механізму імплементації міжнародних пенітенціарних стандартів, надання незалежного статусу в’язничній медичній службі та багато ін^[1460].

Оскільки у вищезазначених законопроектах були закріплені поло­ження щодо втілення в українському законодавстві пропорційності обме­жень, План дій був покликаний виконати допоміжну роль у їх ефективній реалізації.

Наприклад, велика увага приділена питанню обмеження права на приватність.

Пункт 7.8 Плану закріплює необхідність встановлення в кожній уста­нові виконання покарань та установі попереднього ув’язнення скриньок для кореспонденції, доступ до яких матиме лише суб’єкт, відповідальний за збирання кореспонденції. При цьому унеможливлюється доступ до ск­риньок та кореспонденції, яка міститься в них, адміністрації установ ви­конання покарань та установ попереднього ув’язнення.

Ідея залучення незалежного посередника між засудженими та отри­мувачами їхньої кореспонденції містилась у рекомендаціях ЄКЗК Україні. Так, у п. 124 Доповіді про візит в Україну в 2000 р. вказується на один із шляхів забезпечення конфіденційності скарг ув’язнених — встановлення скриньок, доступ до яких матимуть лише особи, які викликають довіру. У п. 136 доповіді про візит в Україну в 2002 р. Комітет уже вказував на необхідність негайного виконання рекомендації щодо конфіденційності процедури оскарження, висловленої в попередній доповіді, у тому чис­лі й щодо встановлення скриньок, що зможуть перевірятися особами, які викликають довіру. Таким чином, Комітет натякав, що особи, які займа­тимуться відправкою кореспонденції, не повинні належати до пенітен­ціарного відомства.

Положення щодо встановлення скриньок передбачає виключення процедури перегляду вихідної кореспонденції. Відповідна законодавча норма сформульована і у вищезазначеному проекті закону «Про внесен­ня змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо поліпшення умов тримання засуджених)» (№ 2685 від 21.04.2015). Зокрема, нова редак­ція ч. 3 ст. 113 КВК України вказує, що кореспонденція, яка надсилається засудженими, перегляду не підлягає.

Це, однак, не виключає можливості обмеження права на приватність та втручання в таку кореспонденцію в загальному порядку, встановлено­му Кримінальним процесуальним кодексом України, у разі обґрунтованої підозри ризику вчинення злочину.

Аргументи представників ДПтС щодо небезпечності такої ініціати­ви (наприклад, ризик пересилання планів втеч та ін.) є досить сумнів­ними у світлі сучасних Інтернет- та GPS-технологій, а також того факту, що практично в кожній установі в’язні можуть мати нелегальний доступ до мобільних телефонів. На додаток, таке обмеження є необґрунтованим і з огляду на те, що в засуджених є низка можливостей передати відповід­ну інформацію під час тривалих побачень з родичами (коли контроль з боку адміністрації не поширюється на зміст розмов) чи конфіденційних побачень з адвокатами.

Крім того, виключення обов’язкового перегляду всієї кореспонденції економить вільний час відповідальних за перегляд кореспонденції спів­робітників. Цей час міг би бути більш ефективно використаний для втру­чання у вхідну кореспонденцію на підставі індивідуальної оцінки ризи­ків, як це передбачається згаданим проектом № 2685.

Що стосується попередньо ув’язнених, то, як було зазначено раніше, у відповідності до змін до ЗУ «Про попереднє ув’язнення» слідчий отри­мує можливість встановлювати контроль за кореспонденцією окремих осіб за умови дотримання відповідних процедур. При цьому необхідною є організація механізму, за якого співробітники адміністрації установи зможуть переглядати кореспонденцію таких осіб в разі її вкидання до конфіденційних скриньок. Одним зі способів виходу з проблеми можна було б запропонувати надання адміністрацією установи попереднього ув’язнення представникам пошти списку осіб, до яких слідчим застосова­но обмеження права на кореспонденцію. При цьому для уникнення зло­вживань представник пошти повинен би реєструвати таку інформацію додатково.

Пункт 8.7 Плану передбачає створення онлайн-скарги. Зокрема, пе­редбачається створення можливості подання особами, взятими під варту, та засудженими конфіденційної онлайн-скарги на неналежне поводжен­ня чи умови тримання за допомогою Спеціальної інформаційно-комуні­каційної системи ДПтС до Національного превентивного механізму, органів вищого рівня ДПтС, органів прокуратури. Це передбачає виклю­чення можливості втручання сторонніх осіб до процесу подання скарги та внесення відповідних пропозицій щодо бюджетного фінансування за­значених заходів. На теперішній час ця система вже почала працювати в тестовому режимі, однак вона відразу викликала супротив з боку без­посередніх керівників пенітенціарних установ, в обхід яких скарги поча­ли потрапляти до вищестоящих органів. У майбутньому передбачається необхідність формалізації права надсилання конфіденційних онлайн- скарг.

Така новація корелює зі змінами, які вносяться до КВК України ви­щезазначеним проектом № 2685 та закріплюють повну конфіденційність листування з органами державної влади.

Створення можливості конфіденційних дзвінків до органів державної влади (п. 8.4 Плану) є логічним продовженням ініціативи щодо права на онлайн-скаргу. Перш за все, такі дзвінки можуть здійснюватись зі стаціо­нарних телефонів установ, а також з авторизованих пенітенціарною уста­новою мобільних телефонів, доступ до яких мають в’язні. Однак, на відмі­ну від звичайних телефонних розмов, спілкування з органами державної влади не має передбачати жодного прослуховування, навіть у порядку винятку. Додамо, що практика свідчить, що в теперішній час засуджені дозволяють собі дзвонити на різні гарячі лінії навіть із власних нелегаль­них мобільних телефонів.

Конфіденційність обміну інформацією з органами державної влади означає максимальне наближення права в’язнів на звернення до влади із таким же правом вільних людей та є яскравим прикладом юридичної нор­малізації. При цьому міркування безпеки та порядку не можуть визнава­тись належними мотивами для обмеження цього права, адже в іншому разі виходило б, що держава не довіряє сама собі. Варто також брати до уваги, що необмежена реалізація права на звернення до органів держав­ної влади за допомогою листування, телефону та Інтернету може мати для в’язнів навіть вищу актуальність, ніж для вільних осіб, адже спосо­би захисту прав в пенітенціарних установах є більш обмеженими, аніж на волі.

План дій також передбачає й інші норми щодо лібералізації обмежень права на приватність.

Наприклад, серед заходів боротьби з катуваннями він передбачає проведення медичних обстежень засуджених, ув’язнених та затрима­них поза межами чутності і, якщо медичний працівник не бажає іншого в кожному конкретному випадку, поза межами видимості немедичного персоналу.

Це сприяє імплементації вимог щодо фіксування тілесних ушкод­жень, які виявлено в засуджених, ув’язнених чи затриманих. Така вимога прямо передбачається стандартами Європейського комітету з питань за­побігання катуванням^[1461].

Раніше нами надсилались відповідні пропозиції до ДПтС України, однак вони зустріли гостру критику з її боку.

Пункт 7.12 Плану передбачає надання конфіденційних Інтернет- побачень засуджених та осіб, узятих під варту, з їхніми захисниками. Цей захід може значно полегшити доступ в’язнів до правової допомоги. За умови створення можливості дистанційного ознайомлення із різно­манітними документами (наприклад, за допомогою скан-копій) така новація може повноцінно замінити частину особистих візитів осіб, які надають правову допомогу. Особливо актуальним це є для засуджених осіб з урахуванням створення можливості отримання ними безоплатної правової допомоги, адже велика їх частина відбуває покарання в уста­новах далеко за межами великих міст (іноді більше сотні кілометрів), що ускладнює доступ захисників до них. На теперішній час нами у співпра­ці з Мін’юстом розроблено відповідний наказ, який зараз знаходиться в процесі погодження.

Цей захід цікавий тим, що окремі представники ДПтС уже висловили нам свою підтримку щодо його впровадження. Однак, з їх слів, має місце небажання з боку керівництва центрів безоплатної правової допомоги. У відповідності до Закону України «Про безоплатну правову допомогу» засуджені є тією категорією населення, які мають право на безоплатну правову допомогу. Практична реалізація цього права вимагає додатко­вих ресурсів з боку центрів, які надають таку допомогу. У свою чергу, ці центри тільки нещодавно розпочали свою діяльність, а тому знаходяться в процесі становлення.

Разом із Інтернет-побаченнями з захисниками, у Плані міститься й захід щодо створення можливості Інтернет-побачень із іншими особами (п. 11.2). Важливо, що у Плані закріплюється необхідність внесення змін до законодавства, які будуть передбачати лімітативну калузу у відповід­ності до ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції. Дослівно захід сформульований так: «Розроблення законопроекту про внесення змін до Кримінально- виконавчого кодексу України та проекту наказу Мін’юсту щодо вільно­го проведення Інтернет-побачень засуджених та осіб, узятих під варту, з можливістю застосування обмеження їх конфіденційності у виключних випадках відповідно до вимог частини другої статті 8 Конвенції на під­ставі індивідуально-вмотивованого рішення».

Звичайно, технічна організація таких побачень є справжнім викликом для ДПтС. Разом з тим уже тепер Службою розроблена спеціальна програ­ма для Інтернет-побачень, яка передбачає збереження запису розмови на спеціальному сервері. До нього в разі необхідності може бути здійснено доступ. Це надає додаткові гарантії для попередження зловживання. Ра­зом з тим процедура доступу до такого сервера має бути спеціально вре­гульована для виключення необгрунтованого доступу до нього адмініст­рацією пенітенціарної установи. В іншому разі лімітативна клаузула як гарантія невтручання в розмову могла б бути повністю знівельована.

Праву на побачення в Плані приділено спеціальну увагу. З нашої точ­ки зору, обмеження права на приватність (а особливо під час побачень) є одним із найкращих індикаторів впровадження стандартів обмежень прав у пенітенціарних установах.

З цього приводу План передбачає розроблення законопроекту про внесення зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України для збіль­шення частоти побачень засуджених до не менш як одного разу на тиж- день^[1463] незалежно від виду та рівня безпеки кримінально-виконавчої ус­танови (п. 32.4). Така частота побачень відповідає звичній європейській практиці.

Також передбачається внесення змін до правил внутрішнього розпо­рядку слідчих ізоляторів та установ виконання покарань щодо надання закритих побачень (із застосуванням перегородки) засудженим та взя­тим під варту особам як виняток, а відкритих побачень (з можливістю фі­зичного контакту) — як правило. Такий підхід недвозначно вимагається практикою Європейського суду з прав людини та Комітету з запобігання катуванням, в тому числі в їхніх стандартах, які безпосередньо стосують­ся України.

1463

У пункті 137 доповіді про візит 2002 р. Комітету з запобігання ка­туванням вказується: «ЄКЗК не схвалює той факт, що короткострокові візити головним чином відбуваються в незручних скляних будках, де ув’язнені та їхні відвідувачі повинні користуватися телефоном.... Приєм­ним виключенням є кімната для побачень у СІЗО № 21 для неповнолітніх і «економічних» правопорушників. Цьому прикладу варто слідувати.... Комітет схвалює плани... з метою перегляду умов, у яких проходять по­бачення, і якнайшвидшого забезпечення того, щоб побачення осіб, що пе­ребувають у попередньому ув’язненні, і осіб, що відбувають покарання, відбувалися дедалі в більш відкритих умовах».

У своїй відповіді на це зауваження національна влада відповіла: «Метою поліпшення безпосереднього контакту при короткострокових побаченнях у Ромненській виправній колонії № 56 та Шосткинській ви­правній колонії № 66 було, як експеримент, демонтовано скляні перего­родки, що розділяли ув’язнених та їхніх відвідувачів. Якщо експеримент виявиться успішним, будуть дані рекомендації зробити те ж саме в ін­ших пенітенціарних установах»^[1464].

У доповіді про візит 2005 р. ЄКЗК вказав (п. 145): «Як і раніше, коротко­строкові побачення проводяться в скляних будках, коли ув’язнені та відві­дувачі розмовляють через скляну перегородку по телефону (деякі з яких, наприклад, у колонії № 65, несправні). Українська влада заявила в цьому зв’язку, що обладнання місць для побачень без скляної перегородки пере­дбачено як частина робіт з реконструкції у відділеннях для побачень».

Рекомендація була знову видозмінена та повторена в доповіді 2009 р. (п. 153): «Змінити умови для короткотермінових візитів з тим, щоб ув’яз­нені могли отримувати відвідування в досить відкритих умовах. Відкриті відвідування мають бути правилом, а закриті — винятком. Такі винятки мають базуватися на обґрунтованих і вмотивованих рішеннях з урахуван­ням індивідуальної оцінки потенційного ризику, пов’язаного з конкрет­ним ув’язненим. Крім того, місткість кімнат короткострокових побачень має бути збільшена, щоб задовольнити потреби засуджених».

Систематичне використання скляних перегородок під час побачень визнавалось порушенням Європейської конвенції. Відсутність можли­вості контакту із рідними під час побачень та спілкування за допомогою телефонної трубки та через скло може призводити до порушення статті 8 Конвенції^[1465].

Іншими видами обмеження права на приватність, про які згадується в Плані, є обшуки та застосування технічних заходів нагляду і контролю.

Зокрема п. 32.2 передбачає розроблення та затвердження норматив­но-правового акта щодо використання технічних засобів нагляду і кон­тролю в місцях перебування засуджених та осіб, узятих під варту, із за­безпеченням належних гарантій від необгрунтованих обмежень права на приватність з урахуванням пропозицій, які надійшли під час громадсь­кого обговорення проекту наказу Мін’юсту «Про затвердження норма­тивно-правових актів з питань використання технічних засобів нагляду і контролю в місцях перебування засуджених та осіб, узятих під варту». В рамках співпраці з Харківською правозахисною групою нами були розроблені відповідні пропозиції^[1466], які були надіслані до Мін’юсту під час обговорення вказаного проекту нормативно-правового акта. Вони передбачали індивідуалізацію обмежень, процедурні гарантії від злов­живання їх застосуванням. Однак, розробка цього документа Мін’юстом пізніше була призупинена із незрозумілих причин. його головним не­доліком була повна відсутність навіть згадки про будь-яку пропорцій­ність чи індивідуалізацію вжиття технічних заходів, а місцями навіть доходило до абсурду. Наприклад, проект Наказу не мав жодних обмежень щодо застосування технічних засобів (як-то відеоспостереження) навіть в туалетах.

Що стосується обшуків, то в Плані міститься п. 32.7, який передба­чає вдосконалення правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів та установ виконання покарань щодо порядку проведення обшуків в ус­тановах виконання покарань та попереднього ув’язнення з метою недо­пущення систематичних, без обґрунтованих підстав та вмотивованого рішення обшуків. Як видно, у заході зроблено акцент на недопустимості систематичних (а значить, без індивідуальної оцінки) обшуків так само, як на необхідності мотивації рішення про обшук та вказівки на обґрунто­вані підстави. Таке акцентування узгоджується з висновками в цій роботі щодо важливості мотивації обмежень прав.

Разом з тим залишається питання допустимості обшуку в разі тер­мінової потреби. Особливо це стосується особистих обшуків. Одним із способів може бути порядок, схожий до того, що застосовується в порядку КПК, коли допускається складання відповідного документа post factum. Однак таке застосування має бути максимально обмеженим. За загаль­ним правилом обшуки, особливо такі, як обшуки жилих приміщень, мали б проводитись на підставі вмотивованого рішення. Теперішні документи під грифом «для службового користування» передбачають «планові» об­шуки, які не мають нічого спільного із належним забезпеченням права на приватність. З іншого боку, колективна система тримання засуджених, яка до цих пір поширена в Україні, полегшує завдання адміністрації обґрун­тувати обшук жилих колективних приміщень. Така система об’єктивно створює необхідність частих обшуків, адже відомою є висока порівняно із камерною системою тримання вірогідність проникнення та поширення в приміщеннях барачного типу заборонених предметів.

Відхід від колективної системи тримання є одним зі стратегічних на­прямків Плану. Передбачається розроблення та внесення на розгляд Ка­бінету Міністрів України Державної цільової програми щодо поступової реорганізації колективної системи тримання в установах виконання по­карань до камерної системи тримання (п. 32.1). Колективна система при­зводить до цілого комплексу неналежних обмежень прав та інших нега­тивних наслідків.

У своїй 11-ій Загальній доповіді (2001) Європейський комітет запобі­гання катуванням (ЄКЗК, Комітет) критикував «сам принцип розміщення (в’язнів) у гуртожитках із великою кількістю місць», адже часто триман­ня в таких гуртожитках «призводило до тримання в тісноті та шкідли­вих умовах». На додаток до недостатності приватності, Комітет встано­вив високий ризик залякування й насилля окремих в’язнів та проблеми контролю з боку персоналу. Більше того, належне розміщення в’язнів у відповідності до їхнього індивідуального ризику ставало практично неможливим.

Під час візиту до України в 2009 р. Комітет критикував колективне тримання, вказуючи на конкретні порушення у зв’язку із таким триман­ням у Бучанській виправній колонії (п. 113 Доповіді про візит в Україну в 2009 році).

У документі «Житловий простір на в’язня у в’язничних установах: стандарти ЄКЗК» Комітет резюмує, що з огляду на проблеми масового ко­лективного тримання у гуртожитках, він тривалий час виступає за відхід від багатомісних приміщень гуртожитків на користь менших житлових відділень^[1467].

Специфіка архітектури українських в’язниць пов’язана із радянським минулим. Радянська філософія виконання покарань передбачала, що за­суджений повинен виправлятись шляхом залучення до праці, а також «колективом і через колектив». Наслідком такого підходу стала побудова пенітенціарних установ колективного типу або «колоній» — як вони нази­ваються в Україні. Колонії — це в’язниці із камерами барачного типу, які, як правило, розраховані на велику кількість людей. Зазвичай, у них за­суджені проживають не по одному і не по кілька осіб, а групами. Причому в одному приміщенні може утримуватись до 50 або й більше осіб.

Раніше нами описувалась низка проблем з погляду прав людини, які виникають у разі тримання засуджених у приміщеннях колективного ув’язнення — т. зв. «казармах»^[1468]. Це і питання менеджменту, коли ад­міністрація установи вимушена покладатись на неформальних лідерів, які керуватимуть масою засуджених, які мешкають у багатомісному приміщенні; це і проблема насильства між засудженими. Співжиття із великою кількістю осіб, до того ж із кримінальним минулим, неминуче призводить до виникнення систематичних конфліктних ситуацій, які в окремих випадках можуть переростати в психічне і фізичне насильство. Особливо це відноситься до уразливих груп засуджених, які, знаходячись у постійному оточенні інших засуджених, піддаються особливо високому ризику насильства та дискримінації^[1469].

Право на приватність страждає особливо. У приміщеннях із великою кількістю засуджених фактично відбувається триваюче втручання в пра­во на приватність. Майже відсутність можливостей залишитись наодин­ці, не рахуючи випадки дисциплінарних стягнень та окремі нетривалі мо­менти, є суттєвим втручанням у право на приватність. Це призводить до різноманітних намагань засуджених уникнути такого втручання, як-то завішування ними своїх ліжок (часто кількаповерхових) простирадлами, щоб залишитись наодинці. З іншого боку, такі дії є порушенням режи­му відбування покарання, адже забороняються Правилами внутрішньо­го розпорядку установ виконання покарань (Розділ 3 пункт 3). За таких умов засудженим доводиться постійно знаходитись в оточенні інших за­суджених, піддаватись різноманітним незручностям — стороннім шуму та запахам. Непоодинокими є скарги засуджених на випадки, коли таке розміщення призводить до захворювання на трансмісивні хвороби, на кшталт ГРВІ або й туберкульозу.

Як видно, в’язнична архітектура може детермінувати підходи до об­межень прав. Це створює для в’язничної адміністрації особливо складне завдання балансування індивідуальних інтересів не тільки з вимогами безпеки, а й з вимогами колективу, у якому тримаються засуджені. Про­стим і наочним прикладом є складність узгодження у великому колективі засуджених прослуховування радіо на різних каналах у відповідності до особистих вподобань різних засуджених.

1469

Ibid.

План передбачає і гарантії для супроводжуваного виїзду засудже­них за тяжкі та особливо тяжкі злочини за межі пенітенціарної установи в разі смерті близьких родичів. Ним вимагається закріплення можливості супроводжуваного виїзду за межі установи попереднього ув’язнення чи виконання покарань у зв’язку із смертю або тяжкою хворобою близького родича (що загрожує життю хворого) для всіх категорій узятих під варту осіб та засуджених (п. 32.6).

Стаття 111 КВК передбачає можливість короткострокового виїзду (не більше 7 діб) у зв’язку зі смертю чи тяжкою хворобою (що загрожує життю) родичів тільки для тих засуджених, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, дільни­цях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоніях середнього рівня безпеки та виховних колоніях. Однак чинна редакція виключає всіх інших засуджених, які тримаються в колоніях. Вони не мають жодної можли­вості здійснювати виїзд за межі установи в разі смерті чи тяжкої хвороби навіть найближчих родичів незалежно від поведінки під час відбування покарання та індивідуальних ризиків. Це не відповідає Європейській кон­венції^[1470]. Разом з тим представники Міністерства юстиції вже дали нам зрозуміти, що гнучкість у цьому обмеженні є неможливою на практиці. На їхнє переконання, повільна система конвоювання, яка існує в Україні (яке переважно здійснюється залізничними вагонами)^[1471], не дозволяє за­безпечити індивідуальну участь в’язнів у похоронах близьких.

План дій передбачає і врегулювання права на особисту участь у су­дових засіданнях. Зокрема, передбачається розроблення змін до законо­давства різних галузей права щодо підстав та порядку безпосередньої участі в судовому засіданні осіб, які відбувають покарання та щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, з урахуванням рішення Конституційного Суду України за поданням громадянина Тро­яна А. П. від 12 квітня 2012 р. № 9-рп/2012, а також практики Європей­ського суду з прав людини. Рішення КСУ, про яке згадується в заході, вказує на те, що засуджений володіє правом бути представленим у суді особисто у відповідності до національного процесуального законодав­ства. Однак, враховуючи відсутність належного законодавства з цього приводу, домогтися такої участі на практиці є складним завданням. Така ситуація може становити порушення Європейської конвенції. Тому при здійсненні заходу має бути врахована і відповідна практика ЄСПЛ (див., наприклад, рішення у справі Karpenko v. Russia (no. 5605/04), де Суд вста­новив порушення статті 6 Конвенції через заборону засудженому взяти безпосередню участь у судовому засіданні щодо позбавлення його бать­ківських прав. Судова практика проти Росії демонструє актуальність не­обхідності забезпечення особистої участі в’язнів у розгляді окремих ка­тегорій судових справ^[1472]. Нещодавно нами у співпраці з Мін’юстом було розроблено відповідний законопроект, який зараз проходить необхідне погодження. Разом з тим представниками влади нам неодноразово оз­вучувалася теза, що створення системи онлайн участі в’язнів у судових засіданнях є достатнім замінником безпосередньої участі у судовому процесі. Сумнівність такого твердження є очевидною для осіб, які ко­ли-небудь приймали участь у судовому процесі за допомогою онлайн конференції.

План дій також містить положення щодо реалізації деяких цивіль­них прав.

До них відноситься спрощення користування засудженими та особа­ми, які взяті під варту, коштами, які зароблені ними (після необхідних відрахувань), шляхом розроблення механізму зберігання таких коштів на карткових банківських рахунках на власний вибір та вільного розпо­рядження ними, а також створення системи індивідуальних розрахунко­вих карток. Вільне розпорядження своїми коштами є ускладненим, коли особа не має вибору в місці їх зберігання. Таке розпорядження стає ще складнішим у разі, якщо особовим рахунком в’язня розпоряджається пенітенціарне відомство.

З урахуванням того, що для обмеження права на місце зберігання за­конних коштів в’язня не вбачається обґрунтованих підстав, законодавство має визначати механізми вільного розпорядження ним своїми грошима. Право вільно володіти і особливо розпоряджатись коштами на безготівко­вому рахунку, на відміну від володіння і розпорядження коштами в готівці в межах пенітенціарної установи, може мати різну користь. Це може бути полегшення підтримки своєї родини або підтримки з її боку, вирішення поточних побутових та інших питань, які виникають під час відбування покарання (в т. ч. щодо розпорядження іншим майном на волі), і навіть бізнес-інтереси^[1473]. І хоча, зазвичай, за допомогою завіреної довіреності здійснення розпорядженням рахунків на волі не викликає значних про­блем, то використання зароблених в установі коштів, а також коштів, що надходять з боку родичів, мало б бути врегульовано. Відсутність належ­ного регулювання щодо вільного розпорядження своїм банківським ра­хунком є прикладом того, як відсутність механізму здійснення права мо­же бути формою обмеження права^[1474]. Необхідність ліберального порядку розпорядження своїми коштами є ще більш актуальною, якщо враховува­ти зміни до КВК щодо повного зняття лімітів на використання коштів за­судженими^[1475]. Наразі Мін’юстом планується пілотний проект для випро­бовування користування банківськими картками у двох пенітенціарних установах. Однак він уже наштовхнувся на низку бюрократичних пере­пон, що стало прикладом того як може бути складно організувати скасу­вання обмеження, юридичну нормалізацію всього лише одного аспекта в’язничного життя, навіть тоді, коли міркування безпеки не є головною проблемою.

План дій також передбачає усунення підстав для застосування авто­матичних обмежень. До них можна віднести, наприклад, нову систему первинної (вирішення питання, до якої установи відправити особу для відбування покарання) та вторинної (вирішення питання щодо розміщен­ня в межах однієї установи) класифікації. Ця система має спиратися на оцінку ризиків, релевантних до відповідної класифікації; здійснення пе­ріодичної переоцінки ризиків з урахуванням даних, зібраних у процесі відбування покарання (п. 8.15).

На теперішній час в Україні немає спеціальної системи оцінки ризи­ків, яка використовувалася б у вказаній системі класифікації. Сучасний підхід базується на формалістському підході і класифікація часто зале­жить виключно від формальних критеріїв, таких як факт відбування по­карання в минулому чи вид вчиненого злочину. Цей підхід не допускає гнучкості і, відповідно, індивідуалізації обмежень. Як наслідок, можуть мати місце обмеження прав, які не є обґрунтованими в індивідуальних випадках, а тому є непропорційними.

На суперечність існуючої системи класифікації міжнародним стан­дартам вказувалось і в доповіді КЗК про візит до України 2012 р. У Доповіді КЗК вказав на проблему низького рівня розсуду в’язничної адміністрації у визначенні виду колонії, у якій мають утримуватися засуджені (п. 55): «Можливості розсуду в’язничної адміністрації надмірно обмежуються законом. Кілька категорій засуджених автоматично утримуються в умо­вах максимальної безпеки та поміщаються в ізоляцію з профілактичною метою протягом тривалого строку після вироку суду і лише з урахуван­ням вчинених ними злочинів.... Рішення про те, чи потрібно застосову­вати певний рівень безпеки або ж ізоляційних заходів з профілактичною метою має залежати тільки від тюремної адміністрації та здійснюватися тільки на підставі індивідуальної оцінки ризиків і не має бути частиною кримінального покарання. Комітет підтверджує свою рекомендацію про те, що з цього приводу мають будуть внесені зміни у відповідні нормативні положення» (виділено Комітетом).

Те, що розподіл в установи не має бути частиною покарання, означає перш за все те, що такий розподіл не повинен автоматично випливати з виду вчиненого злочину, а в’язнична адміністрація повинна мати мож­ливість на підставі оцінки індивідуальних ризиків розміщати засудже­них, наприклад, в установах нижчого рівня безпеки та vice versa.