Доступ до інформації про власне здоров'я
З іншого боку, ув'язнені повинні мати можливість вільного доступу до інформації щодо стану свого здоров'я. Ця рекомендація закріплена у Стандартах КЗК, а саме у п. 46 3-ї Загальної доповіді.
У ній же міститься вимога, щоб ув'язнені могли надсилати цю інформацію (відповідно і копії медичних документів) своїм родинам, юристу. Незважаючи на усталеність та давність цього стандарту КЗК, профільний наказ від 10.05.2012 (№ 710/5/343) стосовно медичної допомоги засудженим Мінюсту не закріпив порядку доступу до медичних документів, зняття з них копії, а тому ця процедура часто виявляється дуже складною на практиці. Окремі колонії у своїй самодіяльності з цього приводу доходять до абсурду та вимагають, щоб третя особа або громадська організація надсилала запит на таку інформацію до установи, а після його отримання у засудженого відбирається згода на її надання. Причому надано її може бут тільки цій третій особі.До речі, порушення права на доступ до власної медичної документації зафіксовано й у нещодавній Спеціальній доповіді з питань реалізації національного превентивного механізму (Уповноважений Верховної Ради з прав людини України) «Стан забезпечення права на медичну допомогу у слідчих ізоляторах Державної пенітенціарної служби України»[30].
Специфічна нісенітна практика заборони доступу до інформації щодо власного здоров'я закріплена також на нормативному рівні. Так, у розробленому ДПтС України Проекті спільного наказу Мін'юсту та Міністерства охорони здоров'я «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» міститься норма (п. 1.12), що «Довідки про звільнення від роботи, рецепти та інша медична документація (виділення шрифту — прим. авт.) на руки засудженим не видаються».
Між іншим, схожа за змістом та така ж необгрунтована норма міститься й у п. 8.3 Наказу Міністерства юстиції України від 08.06.2012 № 847/5 «Про затвердження Інструкції про роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням судових рішень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів», що передбачає: «забороняється без письмової вимоги суду або прокурора, який здійснює нагляд за СІЗО, розкривати конверти з особовими справами осіб, які прямують транзитом через СІЗО».
На практиці вона призводить до серйозного обмеження права на медичну допомогу осіб (аж до майже повного його позбавлення в окремих випадках), що прямують транзитом, який, на додаток, може бути тривалим у часі.Ці правила суперечать вимогам щодо неможливості обмеження доступу особи (а відповідно за її згодою й її родичів) до інформації, що стосується її здоров'я (Основи законодавства про охорону здоров'я, Закон України «Про інформацію», Конституція України).
У зв'язку з цим повинно бути формально закріплене право ув'язнених отримати копії будь-яких медичних документів, що його стосуються, в тому числі отримувати їх після звільнення з установи виконання покарань. Копії повинні виготовлятися за рахунок коштів засудженого, а у разі відсутності на його рахунку достатніх коштів копії мають виготовляються за рахунок установи.
Такий підхід є виправданим й з урахуванням стандартів Європейського суду з прав людини, а саме тих, що викладені у рішеннях щодо порушення статті 34 Конвенції, яка передбачає обов'язок держав не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню права на індивідуальне звернення до Суду, адже коли засудженому не надаються копії медичних документів, він не може надіслати їх до цього суду, що само по собі вже визнається порушенням правила про співпрацю національних влад із Судом. Саме відмова адміністрацій пенітенціарних установ у наданні копій документів, необхідних Суду, ставала причиною порушення статті 34 Конвенції у рішенні Устянцев проти Украни (3299/05), у справі Василь Іващенко проти України (760/03), в якій засудженому відмовляли в отриманні копій, серед іншого, у зв'язку з тим, що він мав право мати при собі лише свій вирок (відповідна норма, між іншим, й сьогодні закріплена у ПВР, а тому має бути також змінена для імплементації обговорюваного стандарту).
У важливому рішенні Найдьон проти України (Naydyon v. Ukraine) Суд чітко встановив напроти аргументам уряду, що у нього не було обов'язку робити копії, що ст. 34 Конвенції накладає на держави-учасниці позитивний обов'язок не перешкоджати здійсненню права на індивідуальне звернення, зокрема, надавати заявникам копії документів, необхідних для належного розгляду їх заяв.
Такий обов'язок витікає і з маси інших рішень ЄСПЛ, в яких вказується на обов'язок держави забезпечувати осіб, які знаходяться під її відповідальністю, в тому числі засудженим, необхідними для подачі в Суд заяви (див., наприклад, Iambor v. Romania (no. 1), no. 64536/01, §216; Novinskiy v. Russia, no. 11982/02, §120; Gagiu v. Romania, no. 63258/00, §§93-99).
Окремо стоїть питання про інформування ув'язнених стосовно порядку функціонування медичних частин. У п. 33 3-ї Загальної доповіді Комітет вказав на бажаність того, щоб по прибуттю в установу в'язням видавалась пам'ятка або брошура з інформацією про наявність і діяльність медичних служб та нагадуванням про основні гігієнічні вимоги. Відповідно, вона має містити хоча б інформацію про: організацію та порядок отримання медичної допомоги як в установі, так і за її межами, щодо вільного вибору лікаря; профілактику найбільш поширених серед засуджених захворювань; основні правила гігієни в установі. Побічною ціллю пам'ятки також є врахування у медичній практиці у процесі виконання покарань профілактичної та превентивної цілі у діяльності медичних частин установ. Загалом обов'язковість надання такої пам'ятки мала б бути передбачена у наказі щодо медичного забезпечення, адже у чинному наказі про будь-яке інформування з цих питань взагалі не йдеться.
3.4.