8.2. Зміст договору в романо-германській та англо-американській цивільно-правових системах

В усіх правових системах договір є формою зобов’язальних відносин і, відповідно, як правовідношення, має структуру, яка включає суб’єктів, об’єкт (предмет) і зміст. Суб’єктами договору є його учасники, що виступають у ролі кредитора і боржника.

Поняття об’єкта договору в правовій доктрині зарубіжних країн розглядається досить рідко, переважно, ідеться про предмет договору — речі чи послуги, які передаються чи виконуються. Щодо змісту договору, то він розглядається в зарубіжному праві, на відміну від вітчизняного, як сукупність дій, які боржник зобов’язаний виконати на користь кредитора, іншими словами це сукупність обов’язків сторін договору.

За зарубіжним законодавством, практикою та доктриною на учасника зобов’язання може покладатися і обов’язок утриматися від певних дій, у такому разі змістом договору буде утримання від певних дій[154]. Зміст договору відображається в його умовах, які погоджені сторонами.

У країнах континентального права умови договорів регулюються нормами кодексів (ФЦК, НЦК), спеціальних законів (зокрема, Закон ФРН «Про регулювання права загальних умов угод»), звичаями та волею сторін договору. Усі умови договорів поділяються на істотні, звичайні й випадкові за аналогією до вітчизняного права.

Істотними умовами є такі, без яких неможливе існування договору. Наприклад, у договорі майнового найму обов’язково повинна бути вказана річ, яка передається в користування. У більшості договорів це умови про предмет і ціну. Істотними умовами договору визнаються його умови, які визначені у законі, що регулює даний вид договору, або на основі домовленості між сторонами, або є такими внаслідок правил торгівельного (ділового) обороту.

Звичайними умовами є такі, котрі не можуть бути кваліфіковані як істотні, однак зміст яких відповідає диспозитивній нормі закону.

Випадкові — такі умови, які погоджені сторонами і при цьому або зовсім не передбачені законом (звичаєм), або врегульовані диспозитивною нормою закону інакше, аніж положеннями договору.

Німецький Закон про регулювання права загальних умов угод закріплює поняття так званих примірних (типових) умов догово- ру — заздалегідь сформульованих умов договору, які призначаються для великої кількості договорів і які одна сторона (користувач) пропонує іншій стороні (клієнту) при укладенні договору[155]. Самі по собі такі примірні умови не мають нормативного характеру; вони стають чинними тільки з моменту укладення конкретного договору. Вони мають ефект раціоналізації, типізації масових договорів; сприяють спеціальному регулюванню в тих галузях, які взагалі не розглядаються законодавцем або регулюються недостатньо, сприяють зменшенню ризиків у договірних відносинах. Незалежно від цього згідно з положеннями згаданого Закону індивідуальні домовленості сторін мають пріоритет над типовими умовами, незалежно від того, коли саме вони були досягнуті та в якій формі, збігаються вони з типовими умовами чи суперечать їм. У такому разі примірні умови будуть застосовува­тися лише до тих частин договору, щодо яких немає індивідуальних домовленостей.

В англо-американському праві умови договору поділяються на головні або істотні (conditions) і другорядні або прості (war­ranties). Головними вважаються умови, порушення яких дає кредитору право пред’явити позов про розірвання договору та відшкодування збитків. Простими є умови, невиконання яких дає кредитору право на пред’явлення позову тільки про відшкодування збитків.

Англійською судовою практикою та доктриною розроблена концепція явних умов (expressed conditions) договору та умов, які припускаються (implied conditions). Явні умови чітко і ясно сфор­мульовані в договорі, а умови, які підрозуміваються, в змісті договору не відображені, однак їх наявність припускається в договорі даного виду на основі практики, що склалася (таке правило є звичним для відносин даного виду і не може суперечити волі сторін і змісту відносин).