§ 2. Види особистих немаинових прав і обов’язків подружжя

Материнство і батьківство є, власне кажучи, прямим наслідком здійснення людиною своїх репродуктивних прав. Позбавлення жінки або чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо кожного з подружжя є під­ставою для відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди (ч. 3 статей 49, 50 CK).

Питання материнства і батьківства, як і будь-які інші питання сім’ї, вирішуються подружжям спільно (ст. 54 CK). Але дане положення може бути визнане прийнятним тільки тією мірою, в якій воно не по­сягає на свободу особистості, на репродуктивну свободу кожного з по­дружжя. Укладення шлюбу не призводить до «злиття особистості чо­ловіка і дружини».

Зміст особистого немайнового права жінки на материнство станов­лять правомочності дружини з приводу прийняття рішення про те, мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, саме тим вона має можливість реалізувати право на репродуктивну свободу, яку слід роз­глядати в аспекті права на життя^[136].

Право на материнство як сімейне право включає в себе певні обов’язки кожного з подружжя. Так, вагітній дружині мають бути створені в сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здо­рової дитини. Вагітність — особливий період у житті дружини, коли, з одного боку, активізуються всі фізіологічні процеси в організмі жінки, а з другого — її нервова система стає досить вразливою до будь-якого негативного впливу.

Дружині-матері мають бути створені умови для поєднання мате­ринства із здійсненням нею інших прав та обов’язків (частини 4, 5 ст. 49 CK). Поряд із гарантіями, установленими конституційним, тру­довим, кримінальним законодавством, охорона та сприяння виконанню жінкою-матір’ю своїх обов’язків та здійсненню своїх прав щодо дітей починається з її власної сім’ї, на яку покладається обов’язок створити всі умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов’язків. Зокрема, сімейне законодавство покладає на матір та батька рівні обов’язки та наділяє їх рівними правами щодо власних дітей. Крім того, дружина та чоловік мають право розподілити між собою обов’язки в сім’ї на засадах рівності, і відповідно чоловік, так само як і дружина, має право та зобов’язаний брати участь у вихован­ні дітей та веденні домашнього господарства. Саме справедливий роз­поділ цих обов’язків між подружжям перш за все і сприяє поєднанню жінкою прав та обов’язків матері з виконанням інших обов’язків та здійсненням інших прав (частини 4, 5 ст.

Новий CK України закріплює право дружини та чоловіка на по­вагу до своєї індивідуальності. Право на індивідуальність як природ­не право людини знайшло закріплення у ст. 300 ЦК. Згідно з ч. 2 ст. 300 ЦК фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. У CK законодавець підкреслює наявність даного права в особи як одно­го з подружжя, встановлюючи обов’язок іншого з подружжя не зава­жати прояву його індивідуальності.

Індивідуальність особи — це неповторна своєрідність людини. Вона проявляється у зовнішньому вигляді, статурі, рухах, рисах харак­теру, в особливостях потреб та здібностей, пізнавальних, вольових та емоційних процесів, психічних станів, життєвого досвіду¹.

Завдяки індивідуальності кожна людина виступає як окремий, своєрідний, неповторний член суспільства. Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобання, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створенні сім’ї, виступає запорукою любові. Загаль­новідомо, що на поведінку людини впливають як соціальні фактори (середовище, ситуація), так і біологічні фактори, психологічні особливості особистості.

Індивідуальність кожної людини становить її внутрішній та зо­внішній світ. Зовнішній світ — це все те, з чим та чи інша особа сти­кається протягом свого життя, завдяки чому здійснюється її самореа- лізація. І саме через взаємодію із зовнішнім світом здійснюється збагачення внутрішнього світу особистості, розвивається її індивіду­альність^{[137] [138]. Внутрішній світ значною мірою характеризується темпера­ментом та характером людини.}

У спеціальній літературі темперамент розглядається як один із основних проявів своєрідності людини, у якому відображається на­правленість її психіки^[139].

Враховуючи, що людина — істота біосоціальна, необхідно під­креслити вплив біологічних чинників на шлюбні відносини. Відсут­ність досліджень стосовно впливу останніх на шлюб, розлучення за­лишають місце лише для припущення про існування досить складної, опосередкованої соціальними умовами залежності між біологічною природою людини і її шлюбно-сімейними відносинами. Але, безпереч­но, наявність такої залежності викликає потребу в особливому, більш витонченому, розрахованому на всю складність людської натури під­ході до регулювання немайнових відносин подружжя. Оскільки осно­ву шлюбу становить не лише духовний, а й біологічний зв’язок по­дружжя, індивідуальність кожного з них у цьому відношенні Є ОДНІЄЮ зі складових її автономності.

Індивідуальна своєрідність особи проявляється в сім’ї, у відносинах подружжя один до одного, батьків, дітей, інших членів сім’ї. Слід по­годитися з поширеною думкою, що в щасливих сім’ях не виникає питань щодо поваги до індивідуальності одного із подружжя з боку іншого. Така повага вважається природною і не потребує повсякден­ного нагадування. Проживаючи однією сім’єю протягом тривалого часу, кожен з подружжя начебто передає частку своєї індивідуальнос­ті іншому, що тягне за собою «схожість» між подружжям. Йдеться про розвиток індивідуальності кожного з них з урахуванням індивідуальних особливостей іншого. Цей процес характеризується всілякими поступ­ками і пристосуванням до звичок та уподобань один одного.

У статті 51 CK зазначено, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, що означає терпляче став­лення до звичок, уподобань, рис характеру, особливостей потреб та здібностей, пізнавальних, вольових та емоційних процесів, психічних станів один одного тощо. Крім того, кожен із подружжя має утриму­ватися від будь-яких дій, що перешкоджають прояву індивідуальності один одного.

Дана норма має значне морально-етичне навантаження і є орієнти­ром для поведінки подружжя у шлюбі. Її виконання не забезпечене санкцією, бо, як говорить народна мудрість, «милим бути не присилу­єш», але неповага до індивідуальності одного з подружжя з боку ін­шого може спричинити розірвання шлюбу.

У статті 52 CK знайшло закріплення право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток. Фізичний та духовний розвиток поряд з психічним, право на який є частиною права особи на охорону здоров’я, є складовими розвитку особистості. Право на вільний роз­виток своєї особистості є конституційним правом кожної людини (ст. 23 Конституції України). Як зазначає 3. В. Ромовська, положення ст. 52 CK являють собою втілення на галузевому рівні тендерної рівно­сті кожного з подружжя¹.

Фізичний розвиток особистості полягає в розвитку всіх органів та тканин людського організму, досягненні ними такого рівня зрілості, який має забезпечити людині нормальну життєдіяльність. Такий роз­виток може відбуватися завдяки заняттям фізичною культурою та спортом, гігієні праці та побуту тощо^{[140] [141]. Право дружини та чоловіка на фізичний розвиток полягає в їх праві на здійснення ними всіх можливих дій, спрямованих на підтримання та зміцнення свого здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей. Це має бути не лише заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці і побуту, спрямування зусиль на позбавлення від негативних звичок, здійснення інших за­ходів щодо зміцнення фізичного розвитку кожного з подружжя. При цьому кожний з подружжя має створювати належні умови в сім’ї для такого розвитку[142].}

Духовний розвиток особистості пов’язаний із такими поняттями, як «духовність» та «духовна культура». Духовність розкривається у взаємовідносинах особистості й соціуму і являє собою духовний світ окремої особи, особистості. Сукупність усіх аспектів духовності осо­бистості становлять її духовну культуру, яка, виступаючи складовою загальної системи культури, охоплює пізнання, мораль, виховання, освіту, право, політику, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію¹.

Отже, духовний розвиток полягає у розширенні духовного світу особи шляхом пізнання всіх сфер оточуючої дійсності та свого вну­трішнього світу всіма доступними для конкретної людини законними засобами: навчання, дослідження, спостереження, читання, малюван­ня, створення всіх видів об’єктів інтелектуальної власності тощо, а право дружини та чоловіка на духовний розвиток відповідно ста­новлять такі права: право на освіту; право на прояв своїх здібностей; право на свободу світогляду і віросповідання; право на свободу літе­ратурної, художньої, наукової і технічної творчості. Кожному з по­дружжя в сім’ї мають бути створені умови для навчання та підвищен­ня свого освітньо-кваліфікаційного рівня. Основною гарантією здійснення кожним із подружжя свого права на освіту є закріплення за одним з подружжя, який у зв’язку з вихованням дитини, веденням до­машнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одержати освіту, права на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо він є працездатним, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік (колишня дружина) може надавати матеріальну допомогу (ч. 4 ст. 76 CK).

Під правом дружини та чоловіка на прояв своїх здібностей слід розуміти право кожного з них реалізувати себе у будь-якому, не забо­роненому законом, виді діяльності, право на вдосконалення своєї майстерності, підвищення кваліфікації, що означає перш за все право на вільний вибір занять і професії.

Чоловік та дружина мають право обирати для себе вид трудової або іншої діяльності, керуючись своїми інтересами, здібностями, нахила­ми, творчими можливостями. Вплинути на вибір виду діяльності другим із подружжя можна лише порадами та рекомендаціями, оскіль­ки будь-які заперечення другого з подружжя, пов’язані з таким вибо­ром, жодного правового значення не мають.

Право на свободу світогляду і віросповідання належить дружині та чоловікові відповідно до ст. 35 Конституції України та Закону Укра­їни «Про свободу совісті та релігійні організації»^{[143] [144], згідно із ст. 3 якого дане право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з інши­ми сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправля­ти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релі­гійні або атеїстичні переконання. Ніхто, у тому числі й інший з подружжя, не може встановлювати обов’язкових переконань і світо­гляду. Закон не допускає будь-якого примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігій­них обрядах і церемоніях, навчання релігії (ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).}

Стаття 54 Конституції України гарантує кожному громадянинові свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матері­альних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелекту­альної діяльності. Як зазначається в науковій юридичній літературі, під поняттям свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості слід розуміти можливість особи на власний розсуд і відпо­відно до своїх можливостей визначати сферу, зміст та форму творчос­ті^[145]. Закріплюючи право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості в ст. 309 ЦК, законодавець зазначає, що фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, при­йомів) творчості. Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Важливим особистим правом кожного з подружжя є передбачене ст. 53 CK право чоловіка та дружини на зміну прізвища. При ре­єстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюбними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості жінки та чоловіка, наприклад Пойда і Березовській. За взаємною згодою наречені можуть обрати прізвище одного з них (По­йда або Березовській) як спільне прізвище подружжя, а якщо бажають мати подвійне прізвище, то визначитися, з якого прізвища воно буде починатися (Пойда-Березовській чи Березовській-Пойда). Присвоєн­ня будь-якого іншого прізвища не дозволяється. Спільне прізвище підкреслює наявність шлюбу і є правовою основою для присвоєння і дітям спільного сімейного прізвища. Якщо у разі вибору прізвища між нареченими виникнуть непорозуміння, то працівник органу дер­жавної реєстрації актів цивільного стану залишає подружжю їх дошлюбні прізвища. Крім того, кожен з наречених має право приєдна­ти до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої, тобто йменува- тися подвійним прізвищем, наприклад, Пойда-Березовська та Березовський-Пойда, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище, відповідно, Пойда та Березовський. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (ст. 35 CK).

Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, то в будь-який час після реєстрації шлюбу вони мають пра­во подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища, Пойда чи Березовській, а якщо обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починати­ся — Пойда-Березовській чи Березовській-Пойда, або приєднати до свого прізвища прізвище іншого з подружжя, а саме, Пойда-Березовська та Березовський-Пойда.

При цьому право на зміну прізвища згідно зі ст. 53 CK здійснюєть­ся як за спільною заявою дружини та чоловіка, так і одним з подружжя. Зміна прізвища провадиться шляхом внесення змін до відповідних актових записів цивільного стану. Порядок внесення таких змін перед­бачений Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затвердженими наказом Мініс­терства юстиції України від 12.01.2011 р. № 96/5^[146].

Відповідно до п. 2.13.6 цих Правил підставою для внесення змін в актові записи цивільного стану є заява дружини або чоловіка, які зберегли дошлюбні прізвища, про обрання прізвища одного з них як спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. Ця заява може подаватись до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника, а також до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за міс­цем зберігання першого примірника актового запису про шлюб при пред’явленні паспорта або паспортного документа.

У разі зміни прізвища орган державної реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб. Одержане при реєстрації шлю­бу або в результаті зміни прізвище подружжя зберігає протягом усього життя. Припинення шлюбу з тих чи інших підстав, у тому числі внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, не створює для другого обов’язку зміни прізвища.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї(ст. 54 CK) має принципове і водно­час величезне практичне значення, базуючись на закріпленому в ст. 24 Конституції України положенні щодо рівності конституційних прав і свобод жінки і чоловіка. Установлений ст. 54 CK принцип рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань життя сім’ї означає, що кожен із подружжя наділяється однаковими особистими правами та обов’язками, користується рівними можливостями при здійсненні своїх прав.

Право подружжя на спільне вирішення питань життя сім’ї широке за змістом й охоплює, власне кажучи, усі сторони сімейного життя: питання материнства, батьківства, виховання й освіти дітей, розподілу сімейного бюджету, здійснення покупок, вибору місця від­починку, догляду за хворими членами сім’ї, виконання домашніх обов’язків по обслуговуванню сім’ї тощо. Таким чином, закон містить рекомендації щодо практичного застосування основ рівності у повсяк­денному житті подружжя, навіть у питаннях життя сім’ї, які не регульовані правом. Немає сумніву, що такого роду право покликане спрямувати сімейні відносини у певне русло, створити умови для рівності чоловіка та жінки за вирішення важливих питань життя сім’ї, що становить головну, визначальну сутність цього права, його мету. Заради її досягнення дозволені будь-які дії та вчинки, що стосуються виховання дітей чи вирішення сімейних проблем іншого порядку. Ко­жен із подружжя і обоє разом вправі вимагати від інших осіб, щоб вони не заважали втіленню у життя наданого їм права. Втручання у вирішення питань сім’ї ззовні, у тому числі з боку батьків, інших близьких родичів чи структур, що мають владні повноваження (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників під­приємств, установ та організацій незалежно від форми власності), неприпустимо. Усі важливі для сім’ї проблеми вирішуються лише по­дружжям на основі їх взаємної згоди на принципах рівності. І лише коли дійти згоди подружжя не може, коли конфлікт між подружжям

переростає у суперечку, можливе втручання органів опіки та піклуван­ня чи суду, зокрема, при вирішенні суперечок про поділ майна, розі­рвання шлюбу, спорів про дітей.

Закон покладає на подружжя право розподіляти між собою обов’язки в сім’ї. При цьому слід пам’ятати, що обов’язки у сім’ї можуть мати як юридичний, так і моральний характер. Невиконання обов’язків правового характеру спричиняє притягнення чоловіка або жінки до юридичної відповідальності. Так, юридичними обов’язками подружжя є: обов’язок матеріально підтримувати один одного (ч. 1 ст. 75 CK); батьківські обов’язки подружжя (глави 13, 15 CK). Зазначені обов’язки виконуються дружиною та чоловіком на засадах рівності і, в разі необ­хідності, забезпечуються державним примусом.

Інші обов’язки, які виконує кожний із подружжя в сім’ї, можуть мати як моральний, так і матеріальний характер, але вони не будуть юридичними, оскільки їх виконання не може бути здійснене у примусо­вому порядку. До таких обов’язків можна віднести обов’язки, передба­чені у ст. 55 CK: спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, по­ваги, дружби, взаємодопомоги; утверджувати в сім’ї повагу до обов’язків побутового характеру: прибирання, приготування їжі, прання, прасуван­ня, догляду за дітьми, хворими членами сім’ї тощо. Рівність подружжя полягає в можливості на паритетних засадах вирішувати питання про розподіл обов’язків. Закон не обумовлює, хто й у якому обсязі має ви­конувати зазначені обов’язки, але він підкреслює, що ці питання вирі­шуються спільно чоловіком і дружиною. Подружжя може влаштувати своє життя так, що чоловік буде навчатися, а дружина працювати, до­глядати за дітьми і вести домашнє господарство. У цій ситуації не буде порушення принципу рівності, якщо подружжя дійшло згоди. Але, якщо дружина не згодна на такий спосіб життя, то в чоловіка немає права ви­магати від неї утримання й обслуговування на час його навчання.

Відповідно до ч. 2 ст. 54 CK України всі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім’ї. Усунення когось з подружжя від вирі­шення питань життя сім’ї означає неврахування його інтересів і, як наслідок, має викликати певний опір з боку останнього. Об’єднуючись шляхом вступу до шлюбу у сім’ю, чоловік та жінка об’єднуються мо­рально та матеріально, вони об’єднують власні інтереси в єдиний ін- 120

терес — інтерес сім’ї, який складається з інтересів всіх її членів і перш за все чоловіка та дружини.

Праву одного з подружжя противитися усуненню його від вирі­шення питань життя сім’ї кореспондує відповідно обов’язок друго­го з подружжя залучати його до вирішення цих питань, вислухати його. При цьому думка дружини (чоловіка) з тих чи інших питань життя сім’ї має бути по можливості врахована. Невиконання чоловіком або дружиною вказаного обов’язку може призвести до конфлікту між подружжям, що згодом може спричинити розірвання шлюбу. Якщо спір щодо вирішення того чи іншого важливого питання життя сім’ї не ви­ник, то необхідно вважати, що це питання між подружжям погоджено. Якщо з цих питань подружжя не може домовитися, то проблему може бути розв’язано лише за допомогою розірвання шлюбу¹. Але розірван­ня шлюбу не є санкцією на усунення одного з подружжя від вирішен­ня питань життя сім’ї. Ця міра є можливим варіантом поведінки особи. Як підкреслюється в літературі, вказана норма має декларативний характер, але покликана стимулювати подружжя до спільного вирі­шення найважливіших майнових та немайнових питань життя сім’ї^{[147] [148].}

Положення ч. 3 ст. 54 CK України про те, що дії одного з подруж­жя стосовно життя сім’ї вважаються вчиненими за згодою другого з подружжя, містить презумпцію згоди одного з подружжя на вчинен­ня дій стосовно життя сім’ї другим із подружжя. Указана презумпція має велике значення при представництві одним із подружжя інтересів сім’ї перед третіми особами. Вона свідчить про спільність інтересів подружжя, а також спрощує реалізацію чоловіком та дружиною сво­їх особистих немайнових прав. Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 146 CK України ім’я дитини визначається за згодою батьків. При реєстрації дитини, яка народилася у шлюбі, до органів реєстрації актів цивільного стану досить подати заяву тільки одного з подружжя, за вказівкою якого і буде записане ім’я, по батькові та прізвище ди­тини. При цьому згода на присвоєння вказаного імені дитині другого з подружжя презюмується.

Як зазначається в науковій літературі, необхідно мати на увазі, що в деяких випадках закон зобов’язує подружжя таке погодження офор­мити належним чином. Так, для укладення одним із подружжя дого­ворів, які потребують нотаріального посвідчення, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення, має бути нотаріально засвідчена (ч. 3 ст. 65 CK); на вчи­нення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та не­рухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотарі­ально засвідчена згода другого з батьків (ч. 5 ст. 177 CK); на застосування до дружини допоміжних репродуктивних технологій згода її чоловіка має бути виражена у письмовій формі (ч. 1 ст. 123 CK); на усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально (ч. 1 ст. 220 CK)^{[149] [150].}

Вирішуючи спільно питання сім’ї та розподіляючи між собою обов’язки в сім’ї, дружина, чоловік мають з повагою ставитися до будь- якої праці, яка виконується в інтересах сім’ї. Перш за все йдеться про працю з обслуговування домашнього господарства — прибирання оселі, прання білизни, приготування їжі, догляд за домашньою худобою, обро­біток присадибної ділянки, ремонт побутової техніки тощо. Така праця має викликати повагу в кожного з подружжя і неможливо віддавати одно­му з подружжя перевагу при розподілі обов’язків з її виконання залежно від його кваліфікації, положення в суспільстві, хисту тощо. Крім такої роботи, необхідної для підтримання життєздатності сім’ї, в інтересах сім’ї здійснюється переважно й суспільно корисна праця, до якої також згідно з ч. 1 ст. 54 чоловік, жінка повинні утверджувати повагу. При цьому слід пам’ятати, що термін «повага» є моральною категорією, а отже, не можна примусити за допомогою правових засобів до поведінки, яка свідчить про повагу до праці. Але в даному випадку обов’язок кожного з подружжя полягає в тому, щоб, по-перше, не перешкоджати другому з подружжя у здійсненні ним будь-якої праці, по-друге, не виявляти неприязні до ньо­го через те, що він займається таким видом діяльності, який хоча і не за­боронений законодавством, не завдає шкоди оточуючим, але з якихось причин не схвалюється другим із подружжя (з причин «непрестижності», некваліфікованості, низької прибутковості тощо), а, по-третє, всіляко сприяти здійсненню другим із подружжя цієї праці.

Враховуючи, що положення дружини в сім’ї, її особисті стосунки з чоловіком багато в чому залежать від положення жінки в суспільстві, держава вживає всіх заходів для того, щоб проголошена рівність по­дружжя була не лише юридичною, але й фактичною¹. Так, згідно зі ст. 24 Конституції України рівність чоловіка і жінки забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько- політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; ство­ренням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з мате­ринством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Право дружини та чоловіка на свободу та особисту недотор­канність (ст. 56 CK) як одне з природних прав людини, яким вона наділена від народження, знайшло закріплення у ст. 29 Конституції України та статтях 288 та 289 ЦК.

І. В. Жилінкова зазначає, що ст. 56 CK фактично закріплює два самостійних права дружини та чоловіка — право на свободу та право на особисту недоторканність, і пояснює, що термін «свобода» у даній статті розуміється як конкретна можливість людини діяти за власним побажанням й інтересами, враховуючи права інших осіб та інтереси суспільства, і фізична безпека людини^{[151] [152].}

Виходячи зі змісту ст. 56 CK України під правом на свободу зако­нодавець розуміє право на вільний вибір кожним із подружжя місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право на припинення шлюбних відносин.

Отже, кожен з подружжя однаково вільний у вирішенні питань, що стосуються його особисто. Як чоловік, так і дружина самі визна­чають порядок свого життя відповідно до своїх бажань, прагнень, схильностей. Будучи вільними людьми, вони не можуть бути обмежені у своїй свободі в результаті вступу в шлюб. Але не можна ототожню­вати свободу зі свавіллям, примхою, капризом. Якщо дві людини — чоловік і дружина — живуть разом, вони, природно, зважають на думку та погляди один одного. Бажаючи зберегти свою свободу, вони не вправі обмежувати свободу іншого. Не втрачаючи свободи, вони зобов’язані погоджувати свої бажання з міркуваннями один одного, приймати рішення, що стосуються їх обох, з урахуванням інтересів кожного з них.

Право на вибір місця проживання кожного з подружжя як грома­дянина гарантовано Конституцією України. Згідно зі ст. 33 кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуєть­ся свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право віль­но залишати територію України, за винятком обмежень, які встанов­люються законом. А відповідно до ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»¹ вільний вибір місця проживання — це право громадянина України на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої він хоче проживати.

З огляду на сімейні правовідносини слід зазначити, що природно, за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає спільно. Не може бути такого шлюбу, коли подружжя з самого початку має намір жити окремо і свій намір втілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу або є підставою для розірвання шлюбу^{[153] [154]. Спільне проживання створює необхідні передумови для розвитку сім’ї та здійснення її функцій з виховання дітей, ведення спільного господар­ства, вирішення немайнових та майнових питань життя сім’ї. Закон не передбачає інституту роздільного проживання подружжя, хоча кожно­му з них надає право вибору місця свого проживання. Цим самим закон заперечує будь-яку можливість примусу подружжя до сумісного про­живання і підкреслює, що шлюб не звужує особистих прав громадян і не виступає формою експлуатації слабкого сильнішим[155]. Разом з тим свобода вибору місця проживання кожним із подружжя зовсім не озна­чає, що дружина повинна проживати окремо від чоловіка і навпаки. Зрозуміло, спільне проживання подружжя відповідає їх інтересам і інтересам сім’ї в цілому. Воно має велике значення для надання вза­ємної допомоги і підтримки, зміцнення шлюбно-сімейних відносин, виховання дітей тощо. Але зустрічаються у житті випадки, коли за тих чи інших обставин подружжя сумісно не проживає. Це може бути пов’язано з професійними інтересами чоловіка чи жінки, навчанням, роботою, здійсненням підприємницької діяльності, станом здоров’я — необхідністю лікування одного із подружжя або дитини, доглядом у зв’язку з хворобою та іншими важливими життєвими обставинами.}

Водночас роздільне проживання подружжя може свідчити про фактичне припинення шлюбних відносин. Якщо цей факт буде вста­новлено, то згідно з ч. 6 ст. 57 CK України суд може визначити осо­бистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, набуте кожним з них за час такого роздільного проживання.

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборо­нені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин. У даному випадку шлюбні відно­сини розуміються у широкому сенсі, не лише як правові відносини, але й як біологічні, моральні відносини. Підтримувати шлюбні від­носини чоловік та жінка мають змогу як способами, які не врегульо­вані нормами права, зокрема, використовуючи виховувальні, моральні заходи, так і тими способами, які безпосередньо встановлені у законі і покликані зміцнити сімейні відносини. До останніх перш за все мож­на віднести встановлення режиму роздільного проживання подружжя замість розірвання шлюбу (статті 119, 120 CK).

При цьому ст. 56 CK передбачає межі здійснення жінкою, чоловіком свого права на підтримання шлюбних відносин. Заходи щодо підтри­мання шлюбних відносин мають відповідати, по-перше, нормам чин­ного законодавства, а по-друге, моральним засадам суспільства. При цьому під нормами чинного законодавства розуміються як норми CK України, так і норми інших нормативно-правових актів. Зокрема, ст. 13 ЦК України встановлює, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчинюються з наміром завдати шкоди другій особі, а також зловживання правом в інших формах. При цьому дружина, чоловік, здійснюючи своє право на збереження шлюб­них відносин, зобов’язані не порушувати як прав та інтересів другого з подружжя, так і їх дітей, а також інших членів сім’ї. І. В. Жилінкова, з огляду на відносний характер особистих немайнових прав жінки та чоловіка, підкреслює, що не завжди праву одного з подружжя корес­пондує обов’язок другого, зокрема, праву вживати заходів щодо під­тримання шлюбних відносин одного з подружжя відповідає право другого з подружжя припинити шлюбні відносини. При цьому обов’язок кожного з подружжя полягає не в тому, щоб не заважати другому здій­снювати вказані права, а в тому, щоб поведінка кожного з них не ви­ходила за межі здійснення ними цих прав¹.

Жінка та чоловік мають право припинити шлюбні моральні, біо­логічні, духовні, а також і юридичні відносини. Право на припинення шлюбних відносин є, безперечно, одним із значущих особистих не­майнових прав подружжя. Чинне законодавство регулює порядок при­пинення юридичних шлюбних відносин, оскільки «норми права не можуть регулювати біологічні шлюбні відносини і не можуть сприяти їх підтриманню. Норми права можуть лише сприяти розвитку і вико­нанню вимог норм моралі у шлюбних відносинах»^{[156] [157]. Але саме право припинити шлюбні відносини поширюється на будь-яку сферу по­дружнього життя.}

Право на припинення шлюбу мають однаковою мірою обидва з по­дружжя. Йдеться про свободу у сфері особливій — особистій свободі, яка по суті не обмежена конкретними правовими нормами. І оскільки шлюб являє собою лише форму певних відносин, при відсутності на­лежного змісту ця форма стає непотрібною. Тоді реалізація права на припинення шлюбу є не просто наданням одному із подружжя такої можливості, але й є соціальним благом^[158]. У противному випадку, а для нього характерні незначні сімейні протиріччя, неглибокі, переборні конфлікти, — використання права на розірвання шлюбу є небажаним^[159]. Від долі шлюбу і сім’ї залежать інтереси не лише дорослих, а й не­повнолітніх зрештою і інтереси суспільства. Закон зобов’язує суд вживати заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111 CK). Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Зазначені норми обумовлюють специфіку реалізації права на при­пинення шлюбу. Так, волевиявлення подружжя чи одного з них недо­статньо для припинення шлюбних відносин. Необхідно ще й рішення компетентного державного органу про розірвання шлюбу. Крім того, не завжди волевиявлення подружжя чи одного з них є підставою для винесення такого рішення. Суд може відмовити в задоволенні позову і вжити заходів щодо примирення учасників спору. При розірванні шлюбу мають враховуватися інтереси інших осіб, насамперед інтереси малолітніх дітей і дітей-інвалідів (ч. 1 ст. 112 CK). Особливістю реалі­зації права на припинення шлюбу є й те, що закон передбачає випадки, коли один із подружжя протягом певного часу взагалі не може здійсни­ти свого права на припинення шлюбу. Так, позов про розірвання шлю­бу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та про­тягом одного року після народження дитини (ч. 2 ст. 110 CK). Крім того, розірвання шлюбу допускається і без врахування волі одного із подружжя. Наприклад, розірвання шлюбу з особою, засудженою за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки, допускається лише за заявою того із подружжя, хто перебуває на волі (ст. 107 CK). Зазначені особливості здійснення особистого немайново- го права подружжя на припинення шлюбних відносин зумовлені на­самперед тим, що при розірванні шлюбу необхідно вирішувати два зовсім протилежних завдання — забезпечити особисту свободу кож­ного із подружжя і зберегти сім’ю. Установлений законом порядок розірвання шлюбу виступає як публічно-правовий засіб профілактики правопорушень. Особа, яка замислила скоєння злочину, повинна знати, що може втратити не лише волю, а й сім’ю^[160].

Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, у тому числі примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом (ч. 4 ст. 56 CK).

І. В. Жилінкова підкреслює, що право на особисту недоторкан­ність необхідно розглядати, по-перше, як право на тілесну недотор­канність, по-друге, як право на статеву недоторканість та, по-третє,

як право на психічну недоторканність¹. Право на тілесну недотор­канність є елементом права на особисту недоторканність і передбачає право на захист від протиправних посягань на тілесну цілісність орга­нізму людини та право вільно розпоряджатися своїм тілом, органами, тканинами. Право на статеву недоторканість визнається за люди­ною незалежно від її віку: особа, яка не досягла статевої зрілості, має право на захист від статевих зносин взагалі; особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку, має право на захист від розпусних дій щодо неї; особа, яка досягла статевої зрілості, має право самостійно вирішу­вати питання свого статевого життя. Право на психічну недоторкан­ність передбачає сукупність правомочностей із забезпечення благо­получчя психічного здоров’я людини і можливості особи вимагати компенсації завданої шкоди у разі порушення цього права^{[161] [162].}

Будь-яке порушення особистого немайнового права жінки та чоловіка на особисту недоторканність є протиправним і забезпечу­ється певними санкціями з боку держави. Відповідно до ст. 15 За­кону України «Про попередження насильства в сім’ї»^[163] члени сім’ї, які вчинили насильство в сім’ї, несуть кримінальну, адміністратив­ну чи цивільно-правову відповідальність відповідно до закону. Так, однією з гарантій забезпечення права на статеву недоторканість, як зазначає Л. В. Красицька, є встановлення кримінальної відповідаль­ності за злочини, передбачені ст. 152 KK (зґвалтування), ст. 153 KK (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом), ст. 154 KK (примушування до вступу в статевий зв’язок) та цивільної відповідальності у формі відшкодування шкоди, завданої порушенням статевої недоторканості^[164]. Цивільно-правовим засобом, який може бути застосований при вчиненні насильства в сім’ї, є зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю (ст. 1195 ЦК). Крім відшкоду­вання матеріальної шкоди, за вчинення насильства в сім’ї винна особа може бути зобов’язана відшкодувати потерпілій особі мораль­ну шкоду (ч. 1 ст. 23 ЦК).

Сімейно-правовим засобом захисту чоловіка та жінки від насиль­ства є аліментні зобов’язання. Так, згідно з ч. 6 ст. 75 CK той із по­дружжя, хто став непрацездатним у зв’язку з протиправною поведін­кою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України. Право одного з подружжя на утримання після розірвання шлюбу відповідно до ст. 76 CK України виникає зокрема тоді, коли ця особа стала інвалідом і її інвалідність була результатом проти­правної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружи­ни під час шлюбу (наприклад, унаслідок вчинення насилля в сім’ї). Таке ж право виникає в одного з подружжя, якщо у зв’язку з вихо­ванням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду. У такому разі він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, коли є працездат­ним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Таке право триває протягом трьох років з дня розірвання шлюбу. Зо­крема, таке право може виникати при розірванні шлюбу через при­чину вчинення другим з подружжя насилля в сім’ї. Отже, як зазначає

І. В. Жилінкова, дружина (чоловік) у разі застосування до неї насиль­ства має право, по-перше, на відшкодування їй майнової та моральної шкоди, по-друге, на припинення шлюбу, а по-третє, на утримання відповідно до правил ст. 76 CK^{[CLXV] [CLXVI].}

Особисті немайнові права подружжя не вичерпуються лише пра­вами, переліченими у гл. 6 CK. До особистих немайнових прав нале­жать також інші права подружжя, передбачені сімейним законодав­ством, зокрема права, пов’язані з визначенням походження дитини (статті 123, 124 CK), усиновленням (ст. 287 CK).

Досі йшлося про особисті немайнові права подружжя. Аналогічні за змістом і їх обов’язки немайнового характеру. Вони полягають у тому, що кожен з подружжя зобов’язаний не заважати іншому з по­дружжя здійснювати його права на материнство, батьківство, повагу до своєї індивідуальності, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, вибір місця проживання тощо. Те саме можна сказати і про спільне

вирішення подружжям питань життя сім’ї, де праву одного відповідає обов’язок іншого з подружжя.

Шлюб створює для подружжя і особливий особистий обов’язок — не вступати в інші шлюбні правовідносини під час дії раніше укладе­ного шлюбу. Особа вправі перебувати водночас у багатьох цивільних, трудових, адміністративних і інших правовідносинах, але не може перебувати в кількох шлюбних правовідносинах^[CLXVII].

Закон особливо виділяє обов’язки подружжя, пов’язані з турбо­тою про сім’ю. Так, згідно зі ст. 55 CK України дружина та чоловік зобов’язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Кожен із подружжя зобов’язаний утверджу­вати в сім’ї повагу до матері та батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім’ї за свою поведінку в ній, зобов’язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї. Отже, обов’язок чоловіка та дружини турбуватися про сім’ю має як мораль­ний, так і матеріальний характер. Норми частин 1, 2 та 3 ст. 55 CK мають декларативний характер, є видом моральної заповіді. У них, по суті, названо моральні обов’язки подружжя одного перед другим. Од­нак подібного роду правила виступають своєрідним орієнтиром, схва­леною державою моделлю поведінки в сім’ї учасників сімейних відносин, слідування їм створює необхідне середовище для нормальної життєдіяльності всіх членів сім’ї як всередині її, так і за її межами. Розумний підхід до використання кожним із подружжя наданих законом особистих прав з одночасним виконанням обов’язків має сприяти зміцненню сім’ї і взаєморозумінню між подружжям. Неповага одного з подружжя до іншого, негідна поведінка, зловживання своїми правами, зневага інтересів сім’ї, а також зневага або перешкоджання іншому з подружжя здійснювати свої особисті права може бути причиною для розірвання шлюбу. Юридична ж відповідальність настає тільки в тому разі, коли поведінка чоловіка чи (або) дружини стає протиправною.

Норма, яка міститься в ч. 4 ст. 55 CK, має матеріальний характер. Як зазначається в науковій літературі, обов’язок дружини та чоловіка дбати про матеріальне забезпечення сім’ї можна віднести до особистих немайнових обов’язків, пов’язаних з майновими, оскільки, з одного боку, він має моральний характер, тому що однією з підстав його ви­никнення є шлюб, який ґрунтується на взаємній любові чоловіка та жінки і повазі один до одного, тобто вони мають моральний обов’язок підтримувати матеріально своїх близьких людей; з другого боку — за­безпечення сім’ї здійснюється шляхом внесення до сімейного бюдже­ту певного майна: речей, грошей, майнових прав тощо^[CLXVIII].

Виконання чоловіком та дружиною обов’язку дбати про матеріаль­не забезпечення сім’ї забезпечується низкою як сімейно-правових, так і цивільно-правових санкцій. Так, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спіль­не майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї, при вирішенні спо­ру про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, частка його може бути зменшена (ч. 2 ст. 70 CK). Крім того, відповідно до ст. 36 ЦК України, якщо особа ставить свою сім’ю у скрутне мате­ріальне становище внаслідок зловживання спиртними напоями, нар­котичними засобами, токсичними речовинами тощо, цивільна дієздат­ність такої особи може бути обмежена у судовому порядку.

Указаний обов’язок також може бути здійснений у примусовому порядку в тому разі, якщо один з подружжя має підстави для надання йому іншим з подружжя утримання (гл. 9 CK), а також у разі невико­нання батьками свого аліментного обов’язку щодо дітей (гл. 15 CK) або повнолітніх дочки, сина (гл. 16 CK).

Отже, передбачені гл. 6 CK особисті немайнові права та обов’язки подружжя виникають у зв’язку з реєстрацією шлюбу та будуються на відносинах любові, дружби, взаємної поваги, взаємної допомоги, пі­клування подружжя тощо. Більшість з них є законодавчими принци­пами побудови сім’ї і тому не регулюються нормами права, а розрахо­вані законодавцем на моральний ефект застосування закону. Санкцій за невиконання подружжям особистих немайнових обов’язків Сімей­ним кодексом прямо не передбачено. Однак зловживання одним з по­дружжя особистими правами чи обов’язками, явне нехтування інте­ресами сім’ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з подружжя його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків для одного з подружжя — право­порушника спричиняє негативні наслідки в майновій сфері, зокрема, зменшення його частки в спільному майні подружжя при його поділі (ч. 2 ст. 70 CK), аліментні зобов’язання щодо того з подружжя, хто став інвалідом внаслідок насилля в сім’ї (ст. 76 CK).

Запитання та завдання для самоконтролю

1. У чому полягає значення та які особливості особистих не­майнових прав подружжя?

2. Назвіть основні особисті немайнові права подружжя та роз­крийте їх зміст.

3. Що означає передбачене ст. 53 CK України право чоловіка та дружини на зміну прізвища?

4. Дайте загальну характеристику особистих немайнових обов’язків подружжя.