ГЛАВА 10. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФАКТИЧНИХ ШЛЮБНИХ ВІДНОСИН

Фактичні шлюбні відносини є альтернативною і дуже поширеною формою організації сімейного життя чоловіка та жінки в рамках реа­лізації їх права на особисту свободу. Загальна демократизація укра­їнського суспільства, запозичення західного способу життя і системи цінностей, характерної для розвинутих європейських держав зробило такі сім'ї нормою сучасності, що не суперечить загальноприйнятим моральним засадам.

Незважаючи на спірну норму, закріплену в ч. 2 ст. 21СК, законо­давець при розробці Сімейного кодексу надав такій сім'ї досить широ­кий спектр прав майнового характеру, що є майже ідентичними пра­вам подружжя. Щодо немайнових прав та обов’язків подружжя, аналіз ст.ст.49-50 СК показує, що вони належать особам незалежно від їх пе­ребування у шлюбі: право на батьківство і материнство, на на повагу до своєї індивідуальності, фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань сім'ї, обов’язок бу­дувати сім'ю на засадах взаємної любові, поваги, дружби, взаємодо­помоги тощо. Щодо права подружжя на зміну прізвища, то чоловік та жінка, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, можуть це зробити на загальних підставах відповідно до Правил реєстрації актів цивільного стану, затверджених Міністерством юстиції України від 18 жовтня 2000 р.

Чоловік і жінка, що проживають у фактичних шлюбних відносинах визнаються Сімейним кодексом сім 'єю, однак за умови, що жоден з них не перебуває у шлюбі з іншою особою. Власне, не рідкісними є випадки, коли один (або й обидва) з фактичного поружжя, маючи за плечима невдалий шлюб, з певних, часто суб'єктивних, причин, не оформили його припинення юридично. В такому разі, в них не виникає правовий статус членів сім'ї один відносно одного, а разом з тим і правовий ре­жим майна та право на утримання, передбачені ст.ст. 74 і 91 СК.

Згідно ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім 'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлю­бі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Як вже зазначалося вище, майнові правовідносини, зокрема зобов язання щодо утримання, подружжя та осіб, що проживають од­нією сім'єю без шлюбу сімейним законодавством врегульовані майже однаково. Проте деякі відмінності все ж існують.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 СК, якщо жінка і чоловік, які не перебува­ють у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’єю, той з них, хто став непрацездатним під час спільного проживання має право на утримання, відповідно до ст. 76 СК.

З цієї норми випливає, що жінка або чоловік, які стали непрацез­датними протягом одного року після припинення фактичних шлюб­них відносин права на аліменти, на відміну від колишнього подружжя, не матимуть.

Не зовсім зрозуміло, чи матимуть особи, які проживали у фактич­них шлюбних відносинах право на утримання на підставі ч. 3 і 4 ст. 76 СК, згідно з якими таке право виникає в жінки, чоловіка після до­сягнення пенсійного віку, якщо на момент розірвання шлюбу до до­сягнення цього віку їм залишилося не більше 5 років, за умови, що вони спільно проживали не менше 10 років, а також після розірван­ня шлюбу в одного з подружжя, який під час проживання в шлюбі у зв’язку з обставинами, що мають істотне значення не міг навчатися, працювати або займати певну посаду. Хоча законодавець і встановив у ст. 91 відсилочну норму до ст. 76, проте він зазначає, що непрацездат­ність жінки, чоловіка повинна виникнути під час спільного проживан­ня. Чи означає це, що і пенсійного віку ці особи повинні досягнути під час спільного проживання? Втрачає зміст тоді і норма ч. 4 ст. 76, адже вона має значення для працездатних осіб, які протягом 3 років після розірвання шлюбу мають право на аліменти (вважається, що за цей час особа здобуде певну освіту або знайде роботу).

Ще однією проблемою є встановлення у ст. 91 оціночного поняття «тривалий час». Який строк спільного проживання слід вважати три­валим? Деякі автори пропонують вважати таким строк не менше 10 років, оскільки згідно згаданої ст. 76 СК право на аліменти у колиш­нього подружжя після досягнення пенсійного віку виникає за умови спільного проживання 10 років і більше^[75]. Таке твердження видається спірним, оскільки, по-перше такий строк стосується лише однієї під­стави виникнення права на аліменти і аналіз інших норм Сімейного Кодексу не дає приводу для висновку про можливість застосування аналогії, по-друге необхідна тривалість шлюбу не закріплена в жод­ному нормативно-правовому акті, так само, як тлумачення понять «тривалий», «нетривалий час» шлюбу і оцінюється судом, по-третє, враховуючи статистику розлучень і середню тривалість проживання в шлюбі, тривалим можна вважати строк від 5 років.

Ч. 2 ст. 91 СК містить положення, що захищають права вагітної жінки, а також жінки або чоловіка, з яким проживає дитина і є анало­гічними правам подружжя. Згідно даної норми, жінка, чоловік з яким проживає дитина, має право на утримання, незалежно від працездат­ності і матеріального становища, до досягнення дитиною 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, то до до­сягнення нею 6 років. У разі проживання з дитиною-інвалідом пра­во на аліменти триває протягом всього часу проживання з дитиною- інвалідом.

Підстави припинення права на утримання в осіб, що проживали у фактичних шлюбних відносинах встановлюються ч. 3 ст. 91 СК:

• непрацездатність того, хто потребує матеріальної допомоги ви­никла в результаті вчинення ним умисного злочину

• одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги

• право жінки на утримання у зв’язку з вагітністю або народжен­ням нею дитини припиняється у разі припинення вагітності, народження дитини мертвою, смерті дитини або передання її на виховання іншій особі, а також у разі виключення чоловіка як батька з актового запису про народження дитини

• право чоловіка на утримання у зв’язку з проживанням з ним ди­тини припиняється у разі смерті дитини, передачі її на вихован­ня іншій особі або у разі виключення жінки як матері з актового запису про народження дитини

• на підставі письмового нотаріально посвідченого договору між жінкою та чоловіком про припинення права на утримання вза­мін набуття права власності на нерухоме майно або одержання одноразової грошової суми.

Потрібно звернути увагу, що підстави припинення права на алі­менти одного з подружжя ті ж самі, але перелік їх ширший. Не зовсім зрозуміло чим керувався законодавець, не включивши для осіб, що проживали без шлюбу наступні підстави:

• непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто по­требує матеріальної допомоги була прихована від другого з по­дружжя при реєстрації шлюбу.

Для осіб, що проживають у фактичних шлюбних відносинах цю норму можна було б викласти у наступній редакції: «непрацездатність або тяжка хвороба того, хто потребує матеріальної допомоги була при­хована ним від жінки, чоловіка під час спільного проживання»

• реєстрація отримувачем аліментів повторного шлюбу.

Власне, у випадку, коли особи проживали у фактичних шлюбних відносинах, можна говорити про реєстрацію отримувачем аліментів шлюбу взагалі без зазначення «повторний», адже з платником алімен­тів вони проживали без шлюбу.

• поновлення працездатності отримувача аліментів

• припинення потреби у матеріальній допомозі отримувача алі­ментів

• неспроможність платника аліментів надавати матеріальну до­помогу

Встановлюючи однакові правила для подружжя і осіб, що прожи­вають у фактичних шлюбних відносинах, ч. 3 ст. 91 містить посилання на п.п. 2 і 4 ст. 83, ст.ст. 85, 87 і 89 СК. На наш погляд, включення в цей перелік ст. 82 і п. 3 ст. 83 є необхідним для усунення вищезазначених суперечностей.

Крім того, законодавець несправедливо оминув підстави позбав­лення права на утримання для жінки, чоловіка, що проживали у фак­тичних шлюбних відносинах, адже для подружжя вони встановлені. Це факт негідної поведінки у шлюбі, того хто потребує матеріальної допомоги, а також непрацездатність, що виникла в результаті вчинен­ня умисного злочину. Вже пропоноване автором включення відсилоч- ної норми до ст.75 СК розв’яже дану проблему.

Особи, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах не ма­ють права на укладення шлюбного договору (оскільки він може укла­датися лише подружжям або нареченими), однак, можуть врегулювати свої майнові відносини, в тому числі, відносини як батьків, договором про спільне проживання та ведення спільного господарства. Форма до­говору -письмова, нотаріально посвідчена, вимоги щодо змісту такого договору аналогічні вимогам до змісту шлюбного договору.

Однак, незважаючи на те, що Сімейний кодекс, за прикладом за­хідних правових систем, практично прирівняв у правах подружжя та осіб, що проживають однією сім'єю без шлюбу, останні нерідко зазна­ють майнових утисків в правовому сенсі.

Найбільш яскравим прикладом таких нерівних умов є поря­док спадкування. Оскільки, як було сказано вище, шлюби і фактичні шлюбні відносини мають в своїй основі однакові відносини між осо­бами, в науковій літературі була висловлена оптимістична думка, що фактична дружина (чоловік) за умови тривалого проживання однією сім'єю із спадкодавцем, може претендувати на спадкування у першій черзі за законом за аналогією. Проте така позиція не збігається з офі­ційним тлумаченням норм Цивільного Кодексу. Відповідно до По­станови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 р., проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК. Такі особи є спадкоємцями четвертої черги за законом.

Отже, особа, що проживала із спадкодавцем у фактичних шлюб­них відносинах матиме право на спадкування лише за відсутності в останнього дітей, батьків, рідних та двоюрідних братів і сестер, баби, діда, прабаби, прадіда, дядька, тітки, племінників, племінниць, онуків, правнуків та й то за умови спільного проживання не менше 5 років. Ще більше проблем виникає у разі, коли особи, що проживають у фак­тичних шлюбних відносинах, одночасно перебувають у нерозірваному шлюбі з іншою особою. В такому разі право на спадкування в жодного з них не виникає. Так, відповідно до згадуваної Постанови Пленуму ВСУ, до числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстровано­му шлюбі з іншою особою. Якщо ж у нерозірваному шлюбі перебував спадкодавець, то право на спадкування в першій черзі автоматично одержує його «законна» дружина або чоловік, навіть у разі, коли вони десятки років не підтримували відносин.

Для уникнення зазначених проблем, особам, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах слід врегулювати питання спадку­вання шляхом складення заповіту.

Стосовно необгрунтованої майнової дискримінації фактичного подружжя в спадковому праві варто ще додати, що відповідно до ст. 13.2 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., такі особи у разі прийняття спадщини сплачуватимуть податок на загальних підставах, тоді як для подружжя передбачена нульова ставка податку. Аналогічні норми застосовуються, до речі, і до відносин дарування між зазначеними особами. Причиною такої си­туації є норма п.1.20.4 ст.1, де зазначається, що для цілей цього Закону членами сім’ї фізичної особи є її дружина або чоловік, діти як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка (у тому числі усиновлені), батьки, баба або дід як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, брати чи сестри як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, онуки як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, інші утриманці такої фі­зичної особи або її опікуни, визнані такими згідно із законом.

Членами сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення вва­жаються її батьки та батьки її чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої фізичної особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти. Інші члени сім’ї фізичної особи вва­жаються такими, що мають другий ступінь споріднення. Як бачимо, незважаючи на ст.3 Сімейного Кодексу, Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб», не відносить фактичне подружжя до членів сімї ні першого, ні другого ступеня споріднення.

Традиційне ігнорування фактичних шлюбних відносин продо­вжує ст. 37-38 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 лис­топада 1991 р., де членами сім'ї, які мають право на пенсію в разі втра­ти годувальника не вважаються жінка або чоловік, що проживали з ним однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Власне, аналіз цих статей, наштовхує на висновок, що даний нормативно-правовий акт взагалі не розглядає їх як членів сім'ї.

Трохи демократичнішою на загальному фоні виглядає ст.1200 Цивільного Кодексу України, якою регулюється порядок відшкоду­вання шкоди, завданої смертю потрепілого. Так, особами що мають право на відшкодування нею названі: дитина — до досягнення нею вісімнадцяти років (учень, студент — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років); чоловік, дружина, батьки (усиновлювачі), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно; інваліди — на строк їх інвалідності; один з бать­ків (усиновлювачів) або другий з подружжя чи інший член сім’ї неза­лежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досяг­нення ними чотирнадцяти років; інші непрацездатні особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п’яти років після його смерті. З огляду на це, можна зробити висновок, що жінка або чоловік, які проживали з потерпілим у фактичних шлюбних відносинах матимуть право на одержання відшкодування у разі, якщо вони є непрацездат­ними та перебували на утриманні померлого або якщо вони не пра­цюють і здійснюють догляд за малолітніми дітьми, внуками, братами, сестрами померлого.

Щодо одержання соціальних пільг та гарантій, то тут спостеріга­ються незначні, але позитивні зміни. Так, Постановою Кабінету Мі­ністрів України від 24 лютого 2003 р. «Про Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям» до складу сім’ї, що звертається за призначенням соціальної допомоги включені жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, не пере­бувають у шлюбі, але мають спільних дітей, тоді як в Законі України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 р., ці особи не були зазначені.

Як видно з даної норми, законодавець врахував ст.3 Сімейного Кодексу, хоча і в досить оригінальному тлумаченні: фактичне по­дружжя вважається сім'єю лише у разі наявності в нього спільних дітей. Отже, за логікою даного нормативно-правового акту, бездітна пара або пара з дитиною від попереднього шлюбу, яка не зареєстру­вала свої відносини, сім'єю не вважається, на відміну від подружжя в аналогічній ситуації.

Також надає статус сім'ї особам, що проживають у фактичних шлюбних відносинах і мають спільних дітей законодавство про дер­жавну допомогу сім 'ям з дітьми. Батько, матір дитини мають право на одержання державної допомоги при народженні дитини та допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою. Більше того, жінка, що народила дитину, перебуваючи у фактичних шлюбних відноси­нах, не набуває статусу одинокої матері. Так, відповідно до ст. 18-1 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» 21 листо­пада 1992 року та п.33 Постанови Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми від 27 грудня 2001 р.: «жінка, яка має дітей від особи, з якою вона не перебувала і не перебуває в зареєстрованому шлюбі, але з якою вона веде спільне господарство, разом проживає і виховує дітей, право на одержання допомоги, встановленої на дітей одиноким матерям, не має. При реєстрації цією жінкою шлюбу з особою, яка є батьком її дітей, допомога на дітей, народжених від цієї особи, не при­значається».

Отже, аналіз законодавства України дозволяє зробити висновок, що закріплене у Сімейному Кодесі визнання сім'єю осіб, які пере­бувають у фактичних шлюбних відносинах на жаль, не знайшло на­лежного відображення у більшості нормативно-правових актів, що регламентують майнові права осіб. В результаті, фактичне подруж­жя або повністю ігнорується законодавцем або зазнає майнової дис­кримінації порівняно з подружжям, яке перебуває у шлюбі. В даному випадку необхідним вбачається запозичення позитивного досвіду правових систем розвинутих європейських держав, які практично прирівнюють статус згаданих суб'єктів у майновому сенсі, даючи громадянам реальну, а не номінальну свободу вибору прийнятної для себе форми сімейних відносин. З огляду на це внесення змін у чинне законодавство, приведення його у відповідність з Сімейним Кодексом є необхідним кроком для побудови насправді демократич­ної правової держави.