Глава 9 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ
CK України містить спеціальну главу 13 «Особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей», яка зібрала норми, що регулюють особисті відносини батьків і дітей та сприяють формуванню дитини як особистості.
Закріплені в CK особисті немайнові права мають свою специфіку. По-перше, ці права позбавлені економічного змісту і не мають грошової оцінки. По-друге, вони належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі. По-третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження людини, тобто вони є її природними правами. По-четверте, вони нерозривно пов’язані з особою їх носія.Права малолітніх і неповнолітніх дітей закріплюються Конституцією України, Конвенцією OOH про права дитини1, Законом України «Про охорону дитинства»[208] [209], Сімейним кодексом та іншими нормативно- правовими актами, що регулюють суспільні відносини в цій сфері. Конвенція OOH про права дитини розглядає дитину як самостійну особистість, наділену правом і здатну тією чи іншою мірою до самостійного його здійснення та захисту. Визначення поняття дитини дається в ст. 1 Конвенції та в ч. 1 ст. 6 CK, згідно з якими дитиною є особа, яка не досягла 18 років. Згідно з ч. 2 ст. 6 CK малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Слід також нагадати, що визнання дитини повністю дієздатною (наприклад, надання повної цивільної дієздатності згідно зі ст. 35 ЦК України) не впливає на можливість розглядати її як дитину. Стаття 141 CK України встановлює рівність прав та обов'язків батьків стосовно дитини. Мати і батько не мають ніяких переваг щодо здійснення виховання. Вони виступають при вирішенні розбіжнос- тей з приводу виховання дітей як рівні суб’єкти права. На обсяг прав та обов’язків батьків не впливає вік матері та батька. Відповідно до ч. 1 ст. 141 CK батько і мати мають рівні права й обов’язки щодо своїх дітей незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Усі питання стосовно дитини вирішуються за їх згодою. У рівному обсязі батьки відповідають за протиправні вчинки своїх дітей. Сімейне законодавство визначає низку особистих немайнових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім'ї, право на ім'я, по батькові та прізвище, право висловлювати свою думку, право на спілкування з батьками та іншими родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист. Одним із найважливіших природних прав людини є право на сім'ю. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. 3 CK). Право на сім’ю включає право особи створити сім’ю та жити у ній (ч. 3 ст. 4 CK). Особливе значення сім’я має для розвитку дитини, у зв’язку з чим держава забезпечує пріоритет сімейного виховання. Згідно зі ст. 8 Конвенції OOH про права дитини, кожна дитина має право на збереження своєї індивідуальності. Індивідуальними ознаками особи в першу чергу є ім’я та прізвище1. Законодавство встановлює порядок визначення та закріплення імені, прізвища та по батькові дитини (статті 145-148 CK). Право на ім'я — це непорушне і невідчужуване особисте немайнове право, що забезпечує соціальне буття фізичної особи. Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить[210] [211]. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім’я) або діяти без зазначення імені. Ім’я фізичній особі надається відповідно до закону. Порядок визначення імені дитини передбачено у ст. 146 CK. Ім’я дитини визначається за згодою батьків і закріплюється довічно. Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір’ю дитини. Щодо дитини, що з народження залишилася без батьків, вона також має право отримати ім’я, за це відповідають державні органи. Ім’я знайденої дитини, батьки якої невідомі, записується згідно з рішенням органів опіки та піклування (п. 2.12 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні). За заявою дитини її ім’я може бути змінене після досягнення нею 16-річного віку. Фізична особа, яка досягла 14 років, має право змінити своє ім’я за згодою батьків (п. 6.2 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні). У виняткових випадках ім’я дитини може бути змінено за заявою усиновлювача при наявності згоди дитини (ст. 231 CK України). Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належать мати та (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. На відміну від власного імені прізвище, по батькові не визначаються довільно. Діти отримують прізвище батьків, які перебувають у шлюбі. Якщо прізвище батьків спільне, таким воно буде і в дитини. Якщо батьки мають різні прізвища, дитині присвоюється прізвище батька або матері за згодою батьків. За відсутності згоди спір може вирішуватися за рішенням органів опіки та піклування або судом. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з’єднання їхніх прізвищ або воно буде включати прізвище одного із батьків. Прізвище знайденої дитини записується згідно з даними, зазначеними в рішенні органу опіки та піклування. У графі «Для відміток» зазначається «Дитина знайдена, батьки невідомі, відомості про них унесені згідно з рішенням органу опіки та піклування», а також указуються назва та адрес дитячого закладу, де перебуває дитина, або прізвище, ім’я, по батькові та адреса особи, яка взяла дитину на виховання (п. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. Але прізвище дитини підлягає зміні і при наявності інших підстав. До таких підстав можна віднести: - при реєстрації народження дитині присвоєно прізвище без урахування побажань обох або одного з батьків; - при скасуванні рішення суду про визнання батьківства, якщо прізвище дитини було змінене у зв’язку з визнанням батьківства; - за наявності заяви батька дитини про визнання батьківства в разі смерті матері, оголошення її померлою, визнання недієздатною, безвісно відсутньою або позбавленою батьківських прав, якщо актовий запис про народження дитини був складений відповідно до ст. 135 CK України тощо. Зміна прізвища дитини здійснюється у порядку, встановленому Положенням про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 26.09.2002 р. № 86/5. Прізвище дитини, яка досягла семи років, має змінюватися тільки при наявності згоди дитини. Це положення є проявом права дитини на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї (ст. 170 CK України). Згода дитини на зміну її прізвища також відповідає закріпленому ст. 8 Конвенції OOH про права дитини праву на збереження індивідуальності, яка включає громадянство, ім’я та сімейні зв’язки. Закон не визначає, в якій саме формі має бути надана така згода. Не містить указівок на це і Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 26.09.2002 р. № 86/5. Така згода має бути висловлена дитиною у формі, яка відповідає рівню її розвитку. Вона може бути з’ясована представником органу опіки та піклування із складанням письмового висновку, а також висловлена дитиною безпосередньо у приміщенні державного органу РАЦС. Спір між батьками щодо зміни прізвища дитини може бути вирішений органом опіки та піклування або судом. По батькові дитини визначається в порядку, установленому ст. 147 CK. За загальним правилом по батькові дитини визначається за іменем її батька. Якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнане, по батькові визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком. Закон України «Про національні меншини в Україні»1 дозволяє громадянам, які слідують національним традиціям і не мають звичаю фіксувати «по батькові», у свідоцтві про народження дитини вказувати лише її прізвище та ім’я. Одним зі складових елементів права на ім’я є право на зміну або переміну імені, прізвища, по батькові. Цивільне та сімейне законодавство України передбачають різні підстави і порядок зміни та переміни прізвища, імені, по батькові. Право на зміну імені, прізвища реалізується громадянами під час настання певних юридичних фактів сімейно-правового характеру. Наприклад, дозволяється зміна прізвища неповнолітніх дітей у зв’язку з розірванням шлюбу між батьками, унаслідок усиновлення або зміни прізвища батьків (ст. 148 CK). За заявою батьків або одного з них, якщо другий помер, оголошений померлим, визнаний недієздатним або безвісно відсутнім, дитині, яка не досягла чотирнадцяти років та якій при реєстрації народження присвоєне прізвище одного з батьків, може бути змінено прізвище на прізвище другого з батьків. У разі заперечення одним із батьків щодо зміни прізвища дитини спір між ними щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов’язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини. Дитина має право на належне батьківське виховання. - право на особисте виховання; - право залучати до виховання дитини інших осіб; - право передавати дитину на виховання іншим фізичним або юридичним особам; - право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства; - право вимагати невтручання у здійснення батьками права на виховання дитини; - право на захист порушеного права на виховання дитини. Здійснюючи батьківські права, виховуючи дитину, батьки тим самим виконують обов’язки щодо її виховання. Маючи рівні права щодо вибору форми та методів виховання дітей, батьки повинні діяти за взаємною згодою, разом. Одна з основних особливостей права на виховання полягає в тому, що його реалізація пов’язана з безпосереднім впливом вихователя на особистість. У CK міститься чимало норм, які слугують забезпеченню особистого контакту вихователя з тим, кого він виховує. До них належать: ст. 160 CK, яка визнає місцем проживання малолітніх, що не досягли 14-річного віку, місце проживання їхніх батьків; ст. 163 CK закріплює право батьків на відібрання малолітньої дитини від іншої особи, яка утримує її у себе не на підставі закону або рішення суду; ст. 168 CK України сприяє збереженню особистого контакту дітей і батьків і після позбавлення їх батьківських прав; ст. 247 CK зобов’язує опікуна чи піклувальника проживати разом із дитиною, над якою встановлено опіку чи піклування. Цим самим підкреслюється необхідність постійного контакту з дитиною, причому права та обов’язки опікуна (піклувальника) збігаються з правами та обов’язками батьків або усиновителів. Батьки мають право на захист прав дитини як у юрис- дикціиніи формі (за допомогою суду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування), так і в неюрисдикціиніи (самозахист дитини, повнолітніх дочки та сина). При цьому слід мати на увазі, що відносини, які виникають при реалізації батьками права на захист дитини шляхом звернення до компетентних державних органів, регулюються нормами процесуального права. Ті відносини, що виникають при самозахисті батьками прав дитини, регулюються нормами матеріального права. Батько або матір зобов’язані виховувати дитину і в тому разі, якщо вони не проживають разом із нею. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з нею (ч. 2 ст. 157 CK). CK уперше закріплює можливість договірного визначення батьками цього питання. Згідно з ч. 4 ст. 157 CK батьки мають право укладати договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Закон не передбачає спеціальної форми такого договору. Можна припустити, що вона може бути письмовою. Крім того, такий договір за бажанням сторін може бути нотаріально посвідченим. За відсутності згоди між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо, і виникненні спору один із батьків може звернутися до органу опіки та піклування для вирішення питання. Орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 CK). Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод (ч. 1 ст. 159 CK). Як випливає з ч. 1 ст. 159 CK, один із батьків може звернутися для вирішення спору щодо виховання дитини до органу опіки та піклування або безпосередньо до суду. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні. При цьому він може залишити чи змінити той порядок, який було встановлено органом опіки та піклування. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, особистої прихильності дитини до кожного з них, віку дитини, стану її здоров’я та інших обставин, що мають істотне значення, у тому числі стан психічного здоров’я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Іноді той із батьків, з ким проживає дитина, перешкоджає другому з батьків зустрічатися та спілкуватися з дитиною навіть після винесення судом відповідного рішення. У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним (ч. 4 ст. 159 CK). Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов’язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини (ч. 5 ст. 159 CK). Правом, що забезпечує соціальне буття людини, є право на місце проживання. Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків (ч. 1 ст. 160 CK). За відсутності згоди щодо того, з ким із батьків буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватись органом опіки та піклування або судом (ч. 1 ст. 161 CK). Суд при вирішенні спору щодо місця проживання дитини з одним із батьків бере до уваги: ставлення батьків до виконання своїх обов’язків; додержання інтересів дитини; особисту прихильність дитини до кожного з батьків; вік дитини; стан її здоров’я; самостійний дохід того з батьків, з ким буде проживати дитина; наявність упорядженого жилого приміщення; можливість створення умов належного виховання та розвитку; стосунки батьків; матеріальне становище кожного з них; сімейний стан тощо1. Якщо суд визнав, що жоден із батьків [215] [216] [217] не може створити дитині належних умов для виховання, на вимогу баби, діда або інших родичів дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає (ч. 3 ст. 161 CK), і передати її для опікування органу опіки та піклування. Якщо дитина досягла 14 років, вона сама обирає місце свого проживання у разі окремого проживання її батьків (ч. 3 ст. 160 CK). У зв’язку з цим спір між батьками про місце проживання дітей, які досягли 14-річного віку, не підлягає судовому розгляду. Право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб закріплене ст. 163 CK. Наявність у батьків абсолютного суб’єктивного права на визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років, забезпечує їм можливість вимагати повернення малолітньої дитини від будь-якої іншої особи, яка утримує її в себе не на підставі закону або рішення суду. Разом із тим при вирішенні конкретного спору суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і передати її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Таким чином, суд при вирішенні спору виходить із необхідності найповнішого забезпечення інтересів дитини, а не формального задоволення права батьків на її виховання. Право дитини на сімейне виховання містить у собі також право на спілкування з іншими членами сім’ї та родичами: дідусем, бабусею, братами, сестрами тощо. Це право дитини зберігається і у випадку розірвання шлюбу між її батьками чи визнання їхнього шлюбу недійсним. Дитина, що знаходиться в екстремальній ситуації, має право на спілкування з батьками та іншими родичами. Екстремальна ситуація може виникнути у випадку її арешту, затримки, ув’язнення, нещасливого випадку, тяжкої хвороби (ст. 153 CK України). Дитина, яка опинилась у такому становищі, особливо потребує підтримки своїх близьких. Тому відмовити їй у контакті з батьками чи родичами можливо тільки за наявності серйозних причин. Обов’язок батьків виховувати неповнолітніх дітей нерозривно пов’язаний з обов’язком щодо захисту їх прав та інтересів. Згідно з ч. 1 ст. 242 ЦК батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Представництво батьків припиняється після досягнення дітьми повноліття, набуття неповнолітньою особою повної дієздатності (статті 34, 35 ЦК), а також у зв’язку з позбавленням батьківських прав. Позбавлення батьківських прав — один із найскладніших і важливих за своїми правовими наслідками видів сімейно-правових спорів. Позбавлення батьківських прав — не просто спосіб їхньої втрати, а й міра сімейно-правової відповідальності за порушення одним із батьків прав своєї дитини, нехтування її інтересами. Про винятковість позбавлення батьківських прав говорить вичерпний перелік його підстав (ст. 164 CK). 1. Підставою для позбавлення батьківських прав може бути відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншого закладу охорони здоров’я. Про відмову свідчать дії батьків, які ухиляються від того, щоб забрати свою дитину додому. Якщо самотня мати без поважних причин відмовляється взяти дитину з пологового будинку, лікарні, кидає її, не виявляючи інтересу до її подальшої долі, то виникає одна з передбачених ст. 164 CK підстав для позбавлення її батьківських прав. Якщо самотня мати висловлює своє бажання влаштувати дитину назавжди (чи на час) до однієї з дитячих установ, немає підстав для позбавлення її батьківських прав. Не буде визнаватися відмовою від дитини і згода матері/батька на усиновлення дитини без указівки конкретної особи — майбутнього усиновителя (ст. 217 CK). 2. Підставою для позбавлення батьківських прав є також ухилення від виконання батьками своїх обов’язків щодо виховання дитини. Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» ухилення має місце, коли батьки не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливають на її фізичний розвиток, як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності можно розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками. Для винесення рішення суду недостатньо переконатися у факті об’єктивного невиконання батьками своїх обов’язків. Необхідно також установити, що батьки систематично, незважаючи на попередження, не виконують свої батьківські обов’язки, хоча і мають для цього можливість. Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» із підстав, передбачених пп. 2, 4, 5, особи можуть бути позбавлені батьківських прав тільки в разі досягнення ними повноліття. 3. Підставою для позбавлення батьківських прав може слугувати жорстоке поводження з дітьми. Поняття «жорстоке поводження» включає такі ознаки: фізичне насильство над дитиною, інакше кажучи, побої, побиття неповнолітнього, заподіяння йому фізичних страждань, болю в будь-який спосіб; психічне насильство над дитиною через подавления її волі, погрози, навіювання почуття страху; замах на статеву недоторканість дітей, що становить особливу небезпеку для несфор- мованої ні духовно, ні фізично особистості. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у фізичному чи психічному насильстві, застосуванні неприпустимих прийомів виховання, приниження людської гідності дитини. 4. Особливе місце серед підстав позбавлення батьківських прав займає алкоголізм або наркоманія батьків. Найбільшу небезпеку для дітей становить та форма алкоголізму, яку визнають хворобою, поєднаною з повним паралічем волі, коли тяга до спиртного перемагає всі інші почуття, у тому числі батьківські. Що стосується наркоманії, то вважається, що вона сама по собі має хронічний характер і теж пов’язана з повним ураженням вольової сфери поводження батьків. Про токсикоманію батьків у CK не йдеться. Для позбавлення батьківських прав лише через алкоголізм або наркоманію потрібен відповідний медичний висновок. Однак потреби в ньому, як правило, не виникає, оскільки в діях батька-алкоголіка зазвичай наявні також інші ознаки неправомірної поведінки, що дозволяють удатися до позбавлення батьківських прав. На думку фахівців, батько — хронічний алкоголік або наркоман не в змозі усвідомлювати, що відбувається, його не можна позбавити батьківських прав. Для захисту інтересів дітей у таких випадках може бути застосований інший засіб — відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 CK). 5. Подальша підстава для позбавлення батьківських прав — зловживання своїми батьківськими правами, що виражається в різних формах. Іноді вона полягає в діях і вчинках, що мають на меті перешкодити дитині вчитися, одержати освіту. Привчати своїх дітей до вживання спиртних напоїв, алкоголю — теж різновид зловживання батьківським правом. Те саме можна сказати про випадки, коли батьки використовують неповнолітнього для вчинення злочину. Зловживають батьківськими правами й ті, хто змушує своїх дітей займатися жебракуванням та бродяжництвом. Небезпека зловживання батьківськими правами — у використанні безпомічного стану дитини, застосуванні до неї психічного (а іноді й фізичного) тиску, прямо пов’язаного з грубим порушенням її прав. Причому таке порушення, як правило, має систематичний характер. 6. Наступною підставою для позбавлення батьківських прав, передбаченою ст. 164 CK, є умисний злочин проти життя, здоров’я своїх дітей. Як самостійна підстава позбавлення батьківських прав злочин подібного роду раніше не фігурував. Тут маються на увазі усвідомлені, цілеспрямовані дії, вчинені батьками щодо своїх неповнолітніх дітей. Це можуть бути: замах на вбивство дитини, прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушкодження, побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інфекцією, залишення малолітньої дитини в небезпечному, загрозливому для її життя стані тощо. Кожен із перелічених злочинів, учинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспільно небезпечних та таких, що суперечать людській природі. Тому особа, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує застосування сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення батьківських прав. Наведений перелік підстав позбавлення батьківських прав, зафіксованих у ст. 164 CK, є вичерпним, тому розширювальному тлумаченню він не підлягає. Зрозуміло, що провина одного з батьків може бути більшою чи меншою, навмисною чи необережною. Тим більше що йдеться про складні, такі, що тривають до повноліття, відносини, які складаються з найрізноманітніших, часом суперечливих фактів і дій. Тому оцінка судом поведінки одного з батьків з погляду його провини як вихователя дозволяє щоразу знайти найбільш придатну до конкретної ситуації міру відповідальності. За незмірно великого ступеня провини, свідомого заподіяння шкоди неповнолітньому можлива 204 кримінальна відповідальність особи. Якщо має місце завзяте небажання виконувати батьківські права й обов’язки, злісне зловживання ними — застосовують позбавлення батьківських прав1. 1 Рішення про позбавлення батьківських прав. 29 серпня 2007 р. Приморський районний суд м. Одеси у складі: головуючого судді Ярош С. В. при секретарі Жуковській Т. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав, в с т а н о в и в : Позивачка звернулася з позовом до відповідача про позбавлення батьківських прав, мотивуючи свої вимоги тим, що вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_2. Від цього шлюбу є дитина ОСОБА_3. 4 травня 2006 р. брак між нею та ОСОБА_2 було розірвано. З моменту розірвання шлюбу відповідач по справі не виконує своїх батьківських обов’язків, не піклується про моральний та фізичний стан доньки, не займається її вихованням та утриманням, не цікавиться її здоров’ям, фінансово не підтримує свою доньку. Ураховуючи це, вона була вимушена звернутися до органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації з приводу позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 по відношенню до ОСОБА_3. Під час розгляду справи відповідача було викликано до органу опіки та піклування, де він підтвердив свою згоду про позбавлення його батьківських прав та самостійно надав письмову згоду, засвідчену приватним нотаріусом. З органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації було отримано відповідь щодо доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав по відношенню до його доньки - ОСОБА_3. У судовому засіданні позивачка підтримала позовні вимоги, просила задовольнити позов, позбавити батьківських прав ОСОБА_2 по відношенню до його доньки - ОСОБА_3. У судове засідання відповідач не з’явився, про дату та час судового розгляду був повідомлений, причини неявки суду невідомі. Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивачки, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено у судовому засіданні, ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2. Від цього шлюбу є дитина ОСОБА_3. 4 травня 2006 р. брак між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. З моменту розірвання шлюбу відповідач по справі не виконує своїх батьківських обов’язків, не піклується про моральний та фізичний стан доньки, не займається її вихованням та утриманням, не цікавиться її здоров’ям, фінансово не підтримує свою доньку. Ураховуючи це, ОСОБА_1 була вимушена звернутися до органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації з приводу позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 по відношенню до ОСОБА_3. Під час розгляду справи відповідача було викликано до органу опіки та піклування, де від підтвердив свою згоду про позбавлення його батьківських прав та самостійно надав письмову згоду, засвідчену приватним нотаріусом. З органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації ОСОБА_1 було отримано відповідь щодо доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав по відношенню до його доньки - ОСОБА_3. Відповідно до ст. 164 CK України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від своїх обов’язків по вихованню дитини. З урахуванням вищевикладеного та керуючись статтями 164, 165 CK України, статтями 10, 11, 209, 212, 214, 215, 224-227 ЦПК України, суд в и р і ш и в : Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав - задовольнити. ОСОБА_2, громадянина України, 1975 р. народження, позбавити батьківських прав відносно ОСОБА_3. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Одеської області через Приморський районний суд м. Одеси шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і подання після цього протягом 20 днів апеляційної скарги або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ними законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. Відповідно до п. 2.32 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 р. № 52/5, на підставі рішення суду про позбавлення батьківських прав у графі «Для відміток» актового запису зазначається «Батьки (батько, мати) позбавлені батьківських прав на підставі рішення суду». У таких випадках відомості про батьків з актового запису не виключаються, а тому з батьків, якого позбавлено батьківських прав, повторне свідоцтво про народження дитини не видається. Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це не означає, що воно має незворотний характер. Сімейний кодекс України допускає відновлення в батьківських правах, якщо цього вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це можливо лише в разі, якщо батьки змінили свою поведінку і довели, що піклуються про дитину, мають бажання здійснювати її виховання. Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір’ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 CK особа, позбавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання; перестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям із дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати в разі своєї непрацездатності (право на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди в разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. У випадку відсутності всякої провини одного з батьків у створенні несприятливих умов, якщо він, за висновком фахівців, не в змозі займатися вихованням, ні про яку відповідальність не йдеться. Інтереси дитини у таких випадках захищаються за допомогою відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 CK). Оскільки відібрання за рішенням суду дитини теж пов’язане з позбавленням права на виховання, воно, безсумнівно, здатне зіграти попереджувальну роль. Саме тому нерідко відібрання за рішенням суду розглядають як 206 захід впливу, що передує позбавленню батьківських прав. Але такою мірою відібрання буде лише тоді, коли поведінка одного з батьків, у якого відбирається дитина, буде контролюватися органами опіки та піклування. Якщо до моменту розгляду позову про відібрання дитини небезпека зникає, немає сенсу здійснювати відібрання. Але, відмовляючи у позові, суд повинен повідомити орган опіки та піклування щодо необхідності подальшого нагляду за родиною. При задоволенні позову діти передаються другому з батьків, або дідові, бабі, або органу опіки та піклування, про що робиться відповідне застереження в рішенні суду. Тільки ці органи й обирають найпридатнішу з усіх точок зору форму влаштування неповнолітнього. Рішення про повернення дитини батькам може бути прийняте судом, якщо відпадуть причини, що слугували підставою для відібрання дитини. Законодавством установлений вичерпний перелік спорів, пов’язаних із вихованням дітей, що розглядаються судом і в яких обов’язкову участь беруть органи опіки та піклування. До них, зокрема, належать спори: про місце проживання дитини при роздільному проживанні батьків (ст. 161 CK); про здійснення батьківських прав батьком або матір’ю, який/яка проживає окремо від дитини (статті 158, 159 CK); про відібрання батьками малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її не на підставі закону чи рішення суду (ст. 163 CK); про позбавлення та відновлення батьківських прав (статті 164-169 CK); про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 CK). Запитання та завдання для самоконтролю 1. Назвіть засади здійснення батьківських прав з виховання дитини. 2. Наведіть ознаки особистих немайнових прав батьків щодо дітей. 3. Як визначається ім’я, по батькові, прізвище дитини? 4. Яким чином вирішується спір щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї? 5. Хто визначає місце проживання дитини, яка досягла 14 років? 6. Назвіть підстави позбавлення батьківських прав. 7. Назвіть правові наслідки обмеження в батьківських правах за рішенням суду.