Стаття 92. Закриття оперативно-розшукових справ

Оперативно-розшукова справа повинна бути закрита у разі:

1) розшуку особи, яка переховувалася від органів розслідування, суду, ухилялася від відбування кримінального покарання, а також особи, яка безвісно відсутня;

2) набрання законної сили вироком, постановою або ухвалою суду;

3) закриття кримінальної справи судом, прокурором, слідчим або органом дізнання;

4) завершення виконання розвідувальних, контррозвідувальних заходів або вичерпання можливостей для їх здійснення;

5) спростування у встановленому порядку матеріалів про злочинну діяльність особи;

6) виїзду особи на постійне місце проживання за межі України, якщо немає можливості проведення щодо неї оперативно-розшукових заходів;

7) невстановлення у передбачені цим Законом строки даних, що вказують на ознаки злочину в діях особи;

8) виявлення прокурором незаконно заведеної справи у разі виконання по ній оперативно-розшукових заходів;

9) смерті особи, щодо якої заведено оперативно-розшукову справу.

Про закриття оперативно-розшукової справи складається мотивована постанова, яку затверджує посадова або службова особа, якій згідно зі статтею 9 цього Закону надане право затверджувати постанову про заведення відповідної оперативно-розшукової справи. Якщо у такій справі здійснювались оперативно-розшукові заходи за рішенням суду, повідомлення про її закриття надсилається до суду в тридобовий строк.

(частина друга статті 9² із змінами, внесеними згідно із Законом України від 15.12.2005р. N3200-IV)

Строки зберігання закритих оперативно-розшукових справ встановлюються відповідно до законодавства України.

(Закон доповнено статтею 9² згідно із Законом України від 18.01.2001 р. N2246-III)

Оперативно-розшукова справа повинна бути закрита за наявності наступних підстав.

1. Розшук особи, яка переховувалася від органів розслідування, суду, ухилялася від відбування кримінального покарання, а також особи, яка безвісно відсутня.

Правоохоронним органам потрібно вживати необхідних заходів у відповідності до глобального плану дій проти організованої транснаціональної злочинності для його практичної реалізації у максимально широких масштабах на національному, регіональному та міжнародному рівнях. Інтерпол надає значну допомогу в розшуку вищезазначених осіб. Тільки за 2004 р. із використанням можливостей Інтерполу розшукано 125 осіб, які переховувалися від органів попереднього розслідування та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та перебували у міжнародному розшуку. 51 злочинця, якого розшукували правоохоронні органи України, знайдено за кордоном, а саме: в Польщі- 14, Росії- 11, Ізраїлі - 5, Німеччині та Чехії - по 4, Іспанії та Португалії - по 3, Угорщині - 2, Білорусі, Вірменії, Греції, Італії та Франції по - 1. 74 злочинця, розшукувані правоохоронними органами зарубіжних країн, знайдено в Україні. Серед них: розшукувані правоохоронними органами Росії - 23 особи, Чехії- 18, Молдови - 14, Польщі - 13, Греції, Іспанії, Німеччини, Португалії, Румунії та Угорщини - по 1^[85].

Слід зазначити, що ухилення від кримінального покарання само по собі є злочином.

Стаття 389 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Ухилення від сплати штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю особою, засудженою до цих видів покарань, -

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк.

Ухилення від відбування громадських чи виправних робіт особою, засудженою до цього покарання, -

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Суспільна небезпечність цього злочину полягає втому, що він порушує нормальну діяльність органів кримінально-виконавчої системи, які забезпечують виконання вироку та належне застосування призначеного ним покарання, протидіє досягненню цілей, що стоять перед покаранням.

Згідно з ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покарання, призначеного вироком, є злочином і тягне за собою відповідальність за статтями 389 та 390 КК.

За статтею 389 КК настає відповідальність за ухилення від таких не пов'язаних з позбавленням волі видів покарань, як штраф (ст. 53 КК), позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 55 КК), громадські (ст. 56 КК) та виправні (ст. 57 КК) роботи.

Склад злочину, передбаченого ст. 389, є формальним, і його об'єктивна сторона полягає в ухиленні від покарання, яке являє собою невиконання обов'язку (бездіяльність) щодо відбування покарання, вчинене особою, засудженою до цього покарання обвинувальним вироком суду, який набув чинності.

Форми (способи) ухилення від покарання можуть бути різними, й ухилитися від виконання обов'язку щодо його відбування особа може як шляхом вчинення активних дій (наприклад, зміна місця проживання без повідомлення про це органів, що виконують покарання, приховування доходів при несплаті штрафу), так і шляхом бездіяльності (наприклад, нез'явлення до місця відбування громадських робіт, несплата штрафу у встановлений для цього строк).

З моменту вступу вироку в законну силу і вчинення особою хоча б однієї дії чи бездіяльності, спрямованих на ухилення від виконання обов'язку відбути покарання, призначеного цим вироком, злочин визнається закінченим і набуває триваючого характеру.

Стаття 390 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність заухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі. Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, -

караються позбавленням волі на строк до трьох років.

Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду -

карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду -

карається позбавленням волі на строк до трьох років.

Суспільна небезпечність цього злочину полягає втому, що він пере­шкоджає виконанню вироку і досягненню цілей покарання, порушує нормальну діяльність органів кримінально-виконавчої системи, які забезпечують виконання покарання.

Склад злочину, передбаченого ст. 390 КК, є формальним, і його об'єктивна сторона за ч. 1 ст. 390 КК характеризується ухиленням від відбування покарання увиді обмеження волі (ст. 61 КК), що може бути вчинене як шляхом дії, так і бездіяльності і являє собою:

а) самовільне залишення засудженим місця обмеження волі;

б) злісне ухилення від робіт, до яких в обов'язковому порядку залучається засуджений ;

в) систематичне порушення засудженим громадського порядку;

г) систематичне порушення встановлених для засуджених правил проживання. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення засудженим до обмеження волі хоча б одного із зазначених діянь.

Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають його в кримінально- виконавчих установах відкритого типу - виправних центрах. Вони постійно перебувають у межах цього центру під наглядом і мають право залишати його лише за спеціальним дозволом адміністрації. Про межі виправного центру, заборону самовільного залишення його території та про відповідальність за ці порушення засудженим оголошується під розписку (пункти 2.3, 9.4 «Інструкції про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи» від 4 вересня 2001 р.). Тому самовільним є таке залишення виправного центру, яке вчинене: а) без спеціального на те дозволу адміністрації; б) особами, які попереджені про межі цього центру та про відповідальність за їх порушення.

Злісний характер ухилення від робіт у кожному конкретному випадку встановлює суд. Таке ухилення може виражатись у відкритій, демонстративній відмові від виконання робіт; у тривалому ухиленні від роботи шляхом симуляції хвороби; у прогулах та інших неодноразових порушеннях трудової дисципліни; у з'явленні на роботу в нетверезому стані тощо.

Систематичне порушення громадського порядку полягає у вчиненні за­судженим не менше трьох адміністративних (дрібне хуліганство, азартні ігри тощо), а систематичне порушення встановлених правил проживання — не менше трьох дисциплінарних проступків (збереження в житлових приміщеннях заборонених для засуджених предметів, виробів та речовин, неодноразова відсутність у житловому приміщенні після відбою, знищення або пошкодження меблів та інвентаря, вживання спиртних напоїв тощо), за які у встановленому законом порядку до особи були застосовані заходи адміністративного чи дисциплінарного стягнення.

Найтяжчим злочином проти особи є протиправне позбавлення життя людини -умисне вбивство. Не менш важким дляродичів і близьких є безвісне зникненняособи. Не єтаємницею той факт, що частина безвісно зниклих осіб стає жертвами умиснихвбивств, тому правоохоронні органи повинні приділяти увагу встановленню місцьперебування безвісти зниклих осіб не меншу, ніж розкриттю умисних вбивств. Напрактиці у багатьох випадках робота проводиться формально і фактичноприпиняється після прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальноїсправи «у зв’язку з відсутністю даних, що потерпіла особа стала жертвоюзлочину».

Обов’язок щодо здійснення розшуку осіб, які зникли, покладено на оперативніпідрозділи органів внутрішніх справ. Завданням прокурора уздійсненні нагляду є забезпечити додержання законів під час проведення перевіркий оперативно-розшукової діяльності, передусім щодо повноти і об’єктивностіприйнятих рішень. При цьому діяльність уповноважених прокурорів повиннасприяти виконанню відповідних завдань оперативно- розшукової діяльності.

Узагальнення практики прокурорського нагляду в зазначеній сфері свідчитьпро наявність суттєвих недоліків, які створюють сприятливі умови для порушеньзаконності піднаглядними органами.

Безвісне зникнення особи може бути наслідком вчинення злочину, з огляду наце повідомлення про безвісне зникнення є приводом для початку активноїдіяльності оперативних працівників відділів карного розшуку, а такожоб’єктом посиленого нагляду відповідних прокурорів. Відсутність же належногонагляду негативно позначається на ефективності діяльності оперативнихпрацівників ВКР, оскільки їхня оперативність прямо залежить від рівня реальноївідповідальності. Унаслідок їхньої бездіяльності, інформація про кримінальнийхарактер обставин зникнення особи з’являється із запізненням, а тому версія провчинення злочину щодо неї висловлюють і відпрацьовують несвоєчасно, щопризводить до втрати доказів, які підтверджують саму подію 94 злочину.

Частими є випадки, коли безвіснезникнення людини поєднане з порушенням її прав на життя, особистунедоторканність, свободу пересування тощо. Саме тому, відповідно до вимог ст. 3 Конституції України, визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, а також утвердження йзабезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

2. Набрання законної сили вироком, постановою або ухвалою суду.

Суд, що розглядає кримінальну справу, постановляє вироки, виносить ухвали та постанови. Найважливішим з них є вирок суду, який відповідно до вимог ст. 321 КПК України постановляється іменем держави. Ім’ям України постановляються вироки всіх судів загальної юрисдикції, незалежно від того, до якої ланки судової системи належить суд і в якому складі (колегіально чи одноособово) суд розглянув справу.

В Україні єдиним процесуальним актом, яким громадянин може бути визнаний винним у скоєнні злочину і підданий у зв’язку з цим кримінальному покаранню, є вирок, постановлений судом у результаті розгляду кримінальної справи в судовому засіданні в умовах, встановлених законом. Вирок підсумовує всю процесуальну діяльність органів досудового слідства, прокуратури і суду, визначає межі перегляду справи в апеляційному та касаційному провадженні.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного суду України №5 від 29.06.1990 року із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України №3 від 04.06.1993 та №12 від 03.12.1997 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» вказано, що вирок, постановлений ім’ям України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення необхідно підходити з винятковою відповідальністю, неухильно дотримуючись вимог статей 321-339 КПК.

Таким чином, постановлений з дотриманням закону, на основі ретельного вивчення доказів, за внутрішнім переконанням суддів судовий вирок, що підсумовує розгляд справи в суді, складає найважливішу частину судового процесу

Вирок повинен бути:

- законним і обґрунтованим (ст. 323 КПК України)

- бути обґрунтований лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні (ст. 323 КПК України)

- повинен бути судом мотивованим (ст.327, 334 КПК України).

Згідно зі ст. 401 КПК України виправдувальний вирок і вирок, що звільняє підсудного від покарання, вступають в законну силу і виконуються негайно

⁹⁴Зубрицький М. Проблемні питання здійснення прокурорського нагляду за законністю діяльності із розкриття вбивств, пов 'язаних з безвісним зникненням потерпілих і розшуком безвісти зниклих осіб // Вісник Львів. ун-ту. Серія юрид. 2011. Вип. 52.- С. 367

після проголошення вироку. Якщо підсудний перебуває під вартою, суд звільняє його з-під варти в залі судового засідання.

Вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду — після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання.

У разі подавання апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

У тих випадках, коли оскаржено або внесено подання тільки на частину вироку або коли засуджено декількох підсудних, а вирок оскаржено чи внесено подання щодо одного з них, вирок в інших частинах або щодо інших засуджених осіб законної сили не набирає до моменту винесення апеляційною чи касаційною інстанцією ухвали.

Обвинувальний вирок виконується після набрання ним законної сили. До набрання вироком законної сили засуджений, який перебуває від вартою, не може бути переведений у місця позбавлення волі, що знаходяться в іншій місцевості.

Вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання судом, який постановив вирок, не пізніш як через три доби з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції.

Своєчасне звернення до виконання вироку, який набрав законної сили, покладається на суддю або голову відповідного суду, який постановив вирок.

Суд разом із своїм розпорядженням про виконання обвинувального вироку надсилає копію вироку тому органу, на який покладено обов'язок виконати вирок.

З метою забезпечення виховного впливу вироку суд надсилає його копію в необхідних випадках підприємству, установі, організації за місцем роботи засудженого.

Постанова суду - процесуальне рішення, акт у судовій справі, який виноситься суддею одноособово. Оформляється окр. документом або заноситься до протоколу судового засідання. У всіх кримінальних справах, що надійшли до суду від прокурора, суддя одноособово вирішує питання, пов'язані з попереднім розглядом справи, і за результатами виносить відповідну постанову про:

- призначення справи до судового розгляду,

- зупинення провадження у справі,

- повернення справи прокуророві,

- направлення справи за підсудністю,

- закриття справи,

- повернення справи на додаткове розслідування (ст. 237, 244 КПК України).

Ухвала суду - акт застосування судом норм процесуального права, спрямований на вирішення окремих (насамперед процедурних) питань, що виникли у процесі розгляду кримінальних справ, цивільних справ тощо. Як правило, ухвала суду, що набула законної, сили, є обов'язковою для всіх державних і громадських установ, підприємств та організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України.

Ухвала і постанова суду першої інстанції набирають законної сили і виконуються після закінчення строку на подачу апеляцій, а ухвала і постанова міжобласного чи апеляційного суду — після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання. Якщо на них були подані апеляції, касаційні скарги чи внесено касаційне подання, вони набирають законної сили і виконуються після розгляду їх апеляційним чи касаційним судом, якщо їх не було скасовано.

Ухвали і постанови апеляційної і касаційної інстанцій набирають законної сили негайно після їх оголошення. Ухвала і постанова суду, які не підлягають оскарженню, набирають сили і виконуються негайно після їх винесення.

3. Закриття кримінальної справи судом, прокурором, слідчим або органом дізнання.

Серед практичних працівників правоохоронних органів поширена думка про те, що закриття кримінальної справи є відхиленням від нормального ходу процесу, певним «браком» у роботі, наслідком певних процесуальних помилок допущених при порушенні кримінальної справи і при її розслідуванні. Здебільшого вважається, що якщо справа порушена вірно, а розслідування проведено якісно, то у переважній більшості випадків розслідування закінчується складанням обвинувального висновку та направлення кримінальної справи до суду. Проте, як зазначає М.О. Майгур, не слід розглядати факт закриття кримінальної справи лише з негативної точки зору, хоча існування такого ставлення до цих фактів невипадкове. У практичній діяльності правоохоронних органів часто мають місце факти безпідставного порушення кримінальних справ,проведення неякісного досудового 95

розслідування, а також незаконного закриття справ.

Згідно ст. 212 КПК Українидосудове слідство закінчується винесенням слідчим одного з таких рішень:

1) обвинувального висновку з направленням справи для попереднього розгляду її суддею;

2) постанови про закриття кримінальної справи;

3) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Підставами для закриття кримінальної справи у стадії досудового слідства є:

1) обставини, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК України);

2) обставини, що надають слідчому право закрити кримінальну справу (статті 7-10 КПК);

3) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК України)

⁹⁵Mauryp М.О. Стосовно закінчення досудового слідства [Електронний ресурс]// Часопис Академії адвокатури України - #8 (3’2010). - Режим доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2010- 3/10mmozds.pdf. - С.2

Обставини, що виключають провадження у справі,є також підставами для відмови в порушенні кримінальної справи. Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена підлягає закриттю (ст. 6 КПК України):

1) за відсутністю події злочину:

2) за відсутністю в діянні складу злочину. Ця підстава до закінчення справи застосовується, якщо встановлено, що подія, з приводу якої проводилось розслідування, мала місце, була результатом діянь певної особи, проте це діяння не є злочинним. Це відбувається: а)якщо достовірно встановлено, що злочин вчинено не даною особою, а іншою, і цю особу встановленої) якщо встановлено, що злочин вчинено не даною особою, а іншою, проте невідомо, ким саме.

3) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням окремих осіб. Амністія та помилування - це акти вищого органу державної влади, які, не відміняючи закону, що встановлює відповідальність за ті чи інші злочини, звільняють осіб, що вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом покарання більш м’яким, зняття судимості. Ці акти не виключають протиправності та караності діянь, навпаки, діяння, що потрапляють під акт амністії чи помилування, мають всі ознаки злочину^[86].

4) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння 11-річного віку. За наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачено кримінальну відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 73 КПК України.

5) за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків передбачених частинами 2, 3, 4 ст. 27 КПК України.

6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і за відсутності скарги потерпілого (ч. 3 ст. 27 КПК України). Справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриття її за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсуд- ним неможливе.

7) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами. Таке закриття кримінальної справи може мати місце як після притягнення особи як обвинуваченого, так і до цього. Проте в будь-якому разі повинно бути зібрано достатньо доказів, які підтверджують злочинність діяння, що його вчинила померла особа. Чинне законодавство встановлює, що смерть особи, яка вчинила злочин, не може слугувати підставою для закінчення справи, якщо провадження по ній необхідне для реабілітації померлого.

75

8) щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави.

9) 9) щодо особи, прояку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриттясправи за тим самим обвинуваченням. На стадії досудового розгляду наявність нескасованої постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням виключає можливість продовження розпочатого провадження.

10) 10) якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.

11) 11) а також, згідно Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)» від 21.05.2010 року № 2286-VI до КПК було внесено такі зміни: стосовно злочину, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу.

На думку М.О. Майгура, доречно було б узгодити кримінально- процесуальне законодавство України з Конституцією України, адже статтею 80 Конституції України передбачена ще одна підстава: у зв’язку з відмовою Верховної Ради України дати згоду на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України^[87].

Участь прокурора в закритті кримінальної справи визначається тим правовим становищем, яке він посідає, коли приймається рішення про закриття провадження у кримінальній справі. На досудовому слідстві це визначається насампередйого наглядовою функцією і необхідністю відстоювання державних інтересів.

Згідно з п. 8.1 наказу Генерального прокурора України «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство» на прокурорів з метою запобігання порушення законності при проведенні досудового слідства покладено обов'язок перевіряти у встановлені законом строки всі процесуальні рішення, у тому числі й про закриття кримінальної справи.

Для здійснення прокурорського нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, зокрема при закритті провадження у кримінальній справі, кримінально-процесуальним законодавством прокурор наділений колом повноважень. Ці повноваження передбачені ст. 227 КПК України:

1) вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини;

2) скасовує незаконні і необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання;

3) дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини, у тому числі щодо видачі особи (екстрадиції);

3- 1) перевіряє перед направленням вищому прокуророві документи органу досудового слідства про видачу особи (екстрадицію), повертає їх відповідному органу з письмовими вказівками, якщо вважає їх необгрунтованими або такими, що не відповідають вимогам міжнародного договору України чи іншого акта законодавства України;

4) доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

4- 1) доручає органам дізнання проведення розшуку і затримання осіб, які вчинили злочини за межами України, виконання окремих процесуальних дій з метою видачі особи (екстрадиції) за запитом компетентного органу іноземної держави;

5) бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі;

6) санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених цим Кодексом;

7) продовжує строк розслідування у випадках і порядку, встановлених цим Кодексом;

7-1) дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою в порядку, встановленому цим Кодексом;

8) повертає кримінальні справи органам досудового слідства з своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

9) вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь-яку справу, передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного і об'єктивного розслідування;

10) усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи;

11) порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим в тих випадках, коли це передбачено цим Кодексом; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду;

12) вирішує питання про допущення захисника до участі в справі.

Згідно із ст. 232-1 КПК, одержавши від слідчого кримінальну справу, що надійшла в порядку, передбаченому статтями 7, 7-1, 7-2, 7-3, 8, 9, 10 і 11-1 цього Кодексу, прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови і приймає одне з таких рішень:

1) дає письмову згоду з постановою слідчого і направляє справу до суду;

2) скасовує постанову слідчого і повертає йому справу з письмовими вказівками;

3) змінює постанову слідчого або виносить нову постанову.

Прокурор завжди ретельно перевіряє законність закриття кримінальної справи, як за реабілітуючи ми, так і за нереабілітуючими підставами. При винесенні слідчим постанови про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами така перевірка прокурором здійснюється при наданні згоди слідчому на закриття кримінальної справи. Щодо закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами. то хоча закон і не зобов'язує прокурора затверджувати постанову слідчого про закриття кримінальної справи за такими підставами. але й не знімає з нього відповідальності за правильність і законність процесуальних актів щодо закриття кримінальної справи. Усі ці постанови повинні бути суворо законні й обґрунтовані. їх копії надаються прокурору, яким вони перевіряються в 98 порядку прокурорського нагляду.

Уповноважені органи і посадові особи зобов'язані вживати всі заходи щодо встановлення події злочину, особи, що його скоїла, створювати всі умови дтя постановлена законного, обґрунтованого та справедливого вироку. Разом із тим. вони повинні відмовитись від кримінального переслідування і притягнення до кримінальної відповідальності осіб у разі відсутності для цього визначених законом передумов. виявлення певних перешкод для продовження провадження у кримінальній справі, а також у тому разі, коли така можливість надається їм законом з урахуванням їх внутрішнього переконання, розуміння процесуальної ситуації та індивідуалізованого ставлення до особи, що скоїла злочин. Така вимога відповідає призначенню кримінального судочинства. що виражається в захисті особи від незаконного й необґрунтованого обвинувачення та засудження, що вказується в ст. 2 КПК України.

4. Завершення виконання розвідувальних, контррозвідувальних заходів або вичерпання можливостей для їх здійснення.

Розвідувальні заходи являють собою інструментальні засоби здійснення як розвідувальної, так і оперативно-розшукової діяльності відповідними органами. Виходячи зі змісту статті 2 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, можна зробити висновок, що розвідувальні заходи є одним із різновидів оперативно-розшукових заходів. Однак у цьому Законі не формулюється поняття оперативно-розшукових заходів, на що вже неодноразово звертали увагу науковці. Така невизначеність унеможливлює юридичне розуміння і розвідувальних заходів органів внутрішніх справ.

⁹⁸Довгополов С.В. Закриття кримінальної справи: законне рішення у кримінальній справі чи негативний показник діяльності досудового слідства? [Електронний ресурс] //Право і Безпека. Науковий журнал№ 5 (37) 2010. - Режим доступу до журн: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc Gum∕Pib∕2010 5∕PB-5∕PB-5 50.pdf. - С.2 Сьогодні існує багато різноманітних точок зору з приводу теоретичного та нормативного формулювання оперативно-розшукових заходів.

На думку, Грібова М.Л. оптимальним шляхом вирішення зазначеного питання є визначення оперативно-розшукових заходів як заходів, що проводяться з метою виконання завдань оперативно-розшукової діяльності оперативними підрозділами відповідно до прав, наданих їм Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, з подальшою їх диференціацією на ті, які можуть проводитись лише за умови заведення оперативно-розшукової справи (у тому числі ті, що виходячи зі змісту Конституції України, потребують дозволу суду) та ті, котрі можуть бути проведені без заведення такої справи^[88].

Законом України «Про контррозвідувальну діяльність» контррозвідувальна діяльність визначається як спеціальний вид діяльності у сфері забезпечення державної безпеки, яка здійснюється з використанням системи розвідувальних, контррозвідувальних, пошукових, режимних, адміністративно-правових заходів, спрямованих на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, розвідувальним, терористичним та іншим протиправним посяганням спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на інтереси України.

Метою контррозвідувальної діяльності є попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України, усунення умов, що їм сприяють, та причин їх виникнення.

Завданнями контррозвідувальної діяльності є:

- добування, аналітична обробка та використання інформації, що містить ознаки або факти розвідувальної, терористичної та іншої діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;

- протидія розвідувальній, терористичній та іншій діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;

- розроблення і реалізація заходів щодо запобігання, усунення та нейтралізації загроз інтересам держави, суспільства та правам громадян.

Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності є Служба безпеки України.

Окремі контррозвідувальні заходи виключно в інтересах забезпечення охорони державного кордону України, посадових осіб, стосовно яких здійснюється державна охорона, а також забезпечення безпеки своїх сил і засобів, інформаційних систем та оперативних обліків можуть проводити розвідувальні органи України та Управління державної охорони України, яким законами України "Про оперативно-розшукову діяльність" та "Про розвідувальні органи України" надано право здійснювати оперативно- розшукову чи розвідувальну діяльність.

Правоохоронні та інші органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації України, незалежно від форми власності, в межах, визначених законами України та іншими нормативно-правовими актами, сприяють органам і підрозділам Служби безпеки України у проведенні контррозвідувальної діяльності в інтересах забезпечення державної безпеки.

Здійснення контррозвідувальних заходів іншими суб'єктами, крім визначених Законом України «Про контррозвідувальну діяльність», забороняється.

Підставами для проведення контррозвідувальної діяльності є:

1) наявність достатньої інформації, що потребує перевірки за допомогою спеціальних форм, методів і засобів, про:

здійснення розвідувальної діяльності проти України спеціальними службами іноземних держав, а також організаціями, окремими групами і особами;

посягання на державний суверенітет, конституційний лад і територіальну цілісність України;

терористичні посягання чи терористичну діяльність, злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку;

2) виконання визначених законом завдань щодо: контррозвідувального забезпечення економічного, інформаційного,

науково-технічного потенціалу, оборонно-промислового і транспортного комплексів та їх об'єктів, національної системи зв'язку, Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, військово-технічного співробітництва, дотримання міжнародних режимів нерозповсюдження, а також закордонних дипломатичних установ України і безпеки громадян України за кордоном;

контррозвідувального захисту органів державної влади, правоохоронних і розвідувальних органів, охорони державної таємниці;

захисту посольств і представництв іноземних держав в Україні та їх співробітників від терористичних посягань;

вивчення і перевірки осіб, які оформлюються для допуску до державної таємниці, до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках чи залучених до конфіденційного співробітництва;

забезпечення власної безпеки, у тому числі співробітників органів та підрозділів, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, членів їх сімей та осіб, які допомагають і сприяють у здійсненні контррозвідувальної діяльності;

інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади (щодо загроз державній безпеці України);

3) потреба виявлення технічними засобами і припинення роботи радіоелектронних та інших пристроїв, функціонування яких створює загрози державній безпеці України чи передумови до витоку інформації з обмеженим доступом, а також радіовипромінювань радіоелектронних засобів, що використовуються у протиправних цілях.

Підставами для проведення контррозвідувальних заходів розвідувальними органами України та Управлінням державної охорони України є виконання визначених законом завдань щодо забезпечення охорони (захисту) державного кордону України, посадових осіб, стосовно яких здійснюється державна охорона, а також забезпечення безпеки своїх сил і засобів, інформаційних систем та оперативних обліків.

Інформація про такі підстави, може міститися у заявах і повідомленнях громадян, осіб, залучених до конфіденційного співробітництва, посадових та службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації; у матеріалах органів дізнання, досудового слідства та суду; у запитах, інформаціях та матеріалах спеціальних служб і правоохоронних органів іноземних держав, міжнародних установ і організацій; матеріалах правоохоронних органів та інших органів державної влади України щодо загроз державній безпеці України, матеріалах Служби безпеки України щодо організації, здійснення, форм і методів терористичної, розвідувальної та іншої діяльності на шкоду державній безпеці України; у запитах визначених Кабінетом Міністрів України повноважних державних органів, установ та організацій щодо надання допуску особам до державної таємниці і роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках.

Функції органів, підрозділів та співробітників Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, визначаються Законом України «Про Службу безпеки України".

Для виконання визначених законом завдань та за наявності вищезазначених підстав, в ході контррозвідувальної діяльності органи, підрозділи та співробітники Служби безпеки України мають право:

1) здійснювати контррозвідувальний пошук, оперативно-розшукові заходи з використанням оперативних та оперативно-технічних сил і засобів, опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добровільну допомогу;

2) виявляти, фіксувати і документувати гласно і негласно розвідувальні, терористичні та інші посягання на державну безпеку України, вести їх оперативний облік, здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів;

3) проводити контррозвідувальні операції та відповідні оперативні і оперативно-технічні заходи з метою попередження, своєчасного виявлення і припинення розвідувально-підривної, терористичної та іншої протиправної діяльності на шкоду державній безпеці України;

4) мати гласних і негласних штатних і позаштатних працівників, створювати з метою конспірації підприємства, установи та організації, використовувати документи, що зашифровують особу чи відомчу належність працівників, приміщень і транспортних засобів органів та підрозділів, що здійснюють контррозвідувальну діяльність;

5) витребовувати, збирати і вивчати, за наявності визначених законом підстав, документи та відомості, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, джерела і розміри їх доходів для попередження і припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань на державну безпеку України;

6) виключно з метою попередження, своєчасного виявлення і припинення розвідувальних, терористичних та інших посягань на державну безпеку України, отримання інформації в інтересах контррозвідки здійснювати на підставі відповідної контррозвідувальної справи заходи, визначені частиною другою статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", - лише за рішенням суду, без розголошення третій стороні, а у випадках, передбачених частиною третьою статті 8 зазначеного Закону, - у порядку, погодженому з Генеральним прокурором України та Головою Верховного Суду України;

7) затримувати і тримати у спеціально відведених для цього місцях:

осіб, підозрюваних у підготовці чи проведенні розвідувально-підривної, терористичної діяльності та вчиненні інших злочинів, розслідування яких віднесено до компетенції органів Служби безпеки України, - на строки і в порядку, що передбачені законами України;

осіб, які проникли на об'єкти та у місця, що охороняються органами і підрозділами Служби безпеки України, - на строк до трьох годин, а у разі нагальної необхідності запобігання злочинові чи його припинення та з метою встановлення особи - до сімдесяти двох годин з повідомленням про це суду протягом 24 годин з моменту затримання для перевірки обгрунтованості цього запобіжного заходу.

Проводити особистий огляд вказаних осіб та огляд речей, що знаходяться при них, транспортних засобів і вилучати документи та предмети, які можуть бути речовими доказами або є небезпечними для життя і здоров'я людей;

8) виключно для припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань на державну безпеку України, а також при переслідуванні осіб, підозрюваних у проведенні такої діяльності, у будь-який час безперешкодно заходити і перебувати на території та в приміщеннях органів державної влади та їх структурних підрозділів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, а на військові об'єкти, що охороняються, - в установленому порядку;

9) перебувати у порядку, погодженому з керівниками органів охорони державного кордону Державної прикордонної служби України, для вжиття контррозвідувальних заходів у межах прикордонної смуги, контрольованого прикордонного району, в пунктах пропуску через державний кордон і територіальному морі України;

10) у невідкладних випадках при здійсненні контррозвідувальних заходів безперешкодно користуватися засобами зв'язку, що належать підприємствам, установам і організаціям, а засобами зв'язку, що належать громадянам, - за їх згодою, з наступним відшкодуванням витрат за їх вимогою;

11) в інтересах забезпечення державної безпеки та виконання завдань контррозвідувальної діяльності організовувати, координувати і проводити наукові та науково-технічні дослідження, створювати у порядку, визначеному законодавством України, відповідні наукові установи та міжвідомчі координаційно-дорадчі органи;

12) зберігати, носити, застосовувати, використовувати зброю, спеціальні засоби, вживати заходів фізичного впливу відповідно до законів України та інших актів законодавства України, провозити зброю та спеціальні засоби в усіх видах транспорту;

13) користуватися правами, визначеними законами України "Про Службу безпеки України", "Про державну таємницю" та іншими законами України.

Надані права співробітники органів та підрозділів, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, не можуть використовувати у протиправних цілях. Уразі невиконання цих вимог вони несуть відповідальність, встановлену законом.

Організація та координація контррозвідувальної діяльності покладаються на Центральне управління Служби безпеки України.

Порядок організації і здійснення контррозвідувальної діяльності визначається законами України та прийнятими відповідно до них нормативно- правовими актами Служби безпеки України, а у випадках, передбачених законом, - міжвідомчими нормативно-правовими актами.

Контррозвідувальна діяльність здійснюється гласно і негласно.

Гласні контррозвідувальні заходи передбачають використання відкритих (офіційних) форм і методів роботи у сфері забезпечення державної безпеки.

Негласні контррозвідувальні заходи здійснюються із залученням осіб, які конфіденційно співпрацюють з контррозвідувальними органами і підрозділами, а також з використанням оперативних, оперативно-технічних та спеціальних сил і засобів. Порядок використання негласних методів та засобів при здійсненні контррозвідувальної діяльності визначається на основі цього Закону нормативно-правовими актами Служби безпеки України.

Для організації та здійснення контррозвідувальної діяльності, систематизації і документальної фіксації отриманих результатів, їх аналізу, оперативної і правової оцінки, прийняття відповідних управлінських рішень органи і підрозділи Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, ведуть контррозвідувальні справи.

Контррозвідувальна справа заводиться за наявності визначених зазначеним Законом підстав для здійснення контррозвідувальної діяльності.

Постанова про заведення такої справи підлягає затвердженню начальниками відповідних підрозділів Центрального управління Служби безпеки України, які здійснюють контррозвідувальну діяльність, начальниками регіональних органів, органів військової контррозвідки Служби безпеки України або їх заступниками, керівником розвідувального органу України або його заступниками в межах повноважень, визначених цим Законом.

Виключно з метою проведення контррозвідувальних заходів, систематизації і документальної фіксації отриманих результатів, їх аналізу та оперативної оцінки у межах визначених законом прав і завдань, що стосуються охорони (захисту) державного кордону України, за погодженням із Службою безпеки України та у взаємодії з нею контррозвідувальні справи можуть вести підрозділи прикордонної розвідки з дозволу начальника розвідувального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону України або його заступників, а у випадках, що стосуються забезпечення безпеки своїх сил і засобів, інформаційних систем та оперативних обліків, контррозвідувальні справи можуть вести розвідувальні органи України з дозволу їх керівників або їх заступників.

Контррозвідувальна справа повинна бути закрита у разі:

1) завершення виконання контррозвідувальних заходів або вичерпання можливостей для їх здійснення;

2) спростування матеріалів, які були підставами для здійснення контррозвідувальної діяльності;

3) припинення розвідувальної, терористичної чи іншої протиправної діяльності на шкоду державній безпеці України;

4) виїзду особи на постійне місце проживання за межі України та відсутності можливості проведення щодо неї контррозвідувальних заходів;

5) заведення за матеріалами контррозвідувальної діяльності оперативно- розшукової справи;

6) притягнення особи до кримінальної відповідальності, в тому числі і за кордоном, за дії, що були підставами для заведення контррозвідувальної справи;

7) смерті особи, щодо якої заведено контррозвідувальну справу.

З метою попередження, своєчасного виявлення і припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань на державну безпеку України органи та підрозділи Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, за її результатами за необхідності проводять профілактику правопорушень у сфері державної безпеки; в разі виявлення в ході цієї роботи осіб, які потребують попереджувального впливу, оголошують їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки.

Про результати контррозвідувальної діяльності Служба безпеки України звітує Президенту України та інформує Верховну Раду України. Висвітлення результатів контррозвідувальної діяльності здійснюється з дотриманням вимог законодавства України.

Відомості про організацію, плани, зміст, форми, методи, засоби, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, результати контррозвідувальної діяльності, наукових і науково-технічних розробок з питань забезпечення державної безпеки, а також про осіб, які співробітничають або раніше співробітничали на конфіденційній основі з органами та підрозділами Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, узагальнюючі відомості про особовий склад цих органів та підрозділів становлять державну таємницю і підлягають захисту в порядку, визначеному Законом України "Про державну таємницю". Доступ до зазначених відомостей може надаватися у випадках та у порядку, визначеному Службою безпеки України, згідно з вимогами закону.

На співробітників органів і підрозділів Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, поширюються соціальні і правові гарантії, встановлені законами України "Про Службу безпеки України", "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей", іншими законами України.

Під час виконання співробітниками контррозвідувальних органів та підрозділів Служби безпеки України службових обов'язків їх адміністративне затримання, а також особистий огляд чи огляд речей, що є при них, транспортних засобів, які вони використовують, у разі необхідності проводиться, крім випадків вчинення ними злочинів, у присутності уповноваженого представника відповідного органу чи підрозділу Служби безпеки України.

Ніхто, крім прямих начальників, не має права втручатися в службову діяльність співробітників органів та підрозділів Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність. За втручання або перешкоджання виконанню ними службових обов'язків, вчинення опору, образу честі та гідності, погрози або насильства настає відповідальність згідно із законом.

Держава гарантує дотримання конституційних прав та свобод людини і громадянина при здійсненні контррозвідувальної діяльності. Не допускається обмеження прав та свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених законом.

Діяльність органів та підрозділів Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, не може бути використана для вирішення не передбачених цим Законом завдань.

Посадові особи та співробітники органів і підрозділів Служби безпеки України, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, несуть дисциплінарну, адміністративну, матеріальну або кримінальну відповідальність згідно із законом.

Не підлягає розголошенню інформація, що стосується особистого життя, честі та гідності людини, яка стала відома у процесі контррозвідувальної діяльності.

Громадяни мають право у встановленому законом порядку отримувати письмові пояснення з приводу обмеження в ході здійснення контррозвідувальної діяльності їх прав і свобод та оскаржувати ці дії.

Контроль за контррозвідувальною діяльністю органів та підрозділів Служби безпеки України, нагляд за дотриманням ними законів України здійснюються відповідно до Конституції та законів України.

5. Спростування у встановленому порядку матеріалів про злочинну діяльність особи.

Тобто визнання такими, що не доводять чи не мають ознак злочинного діяння особи.

Щодо даного факту вчиняється процесуальний документ про закриття справи.

6. Виїзд особи на постійне місце проживання за межі України, якщо немає можливості проведення щодо неї оперативно-розшукових заходів.

Якщо особа законно виїхала за межі України та нема законних можливостей проведення необхідних заходів то справа щодо цієї особи повинна бути закрита.

7. Невстановлення у передбачені цим Законом строки даних, що вказують на ознаки злочину в діях особи.

Ознаками злочину є: протиправність (передбаченість нормами Кримінального кодексу України), винність, суспільна небезпечність, караність.

Статтею 9-1 встановлюються наступні строки:

1) щодо невстановлених осіб, які готують або вчинили злочин, а також осіб, які переховуються від органів розслідування, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання, - до їх встановлення або розшуку, але не більше строків давності притягнення до кримінальної відповідальності чи строків давності виконання обвинувального вироку;

2) щодо осіб у зв'язку з розслідуванням стосовно них кримінальної справи - до набрання законної сили винесеним щодо них вироком, до винесення постанови суду про закриття справи, ухвали (постанови) суду про застосування заходів медичного чи виховного характеру або до закриття кримінальної справи судом, прокурором, слідчим, органом дізнання;

3) щодо осіб безвісно відсутніх - до їх розшуку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання їх безвісно відсутніми або про оголошення їх померлими;

4) щодо осіб, стосовно яких є дані про участь у підготовці або вчиненні злочину, - до шести місяців;

5) щодо здійснення розвідувальних заходів в інтересах безпеки суспільства і держави - до завершення розвідувальних заходів або вичерпання можливостей для їх здійснення;

6) щодо осіб, стосовно яких є дані про їх участь або причетність до терористичної діяльності, терористичної групи чи терористичної організації, а так само до матеріального, організаційного чи іншого сприяння створенню терористичної групи чи терористичної організації, - до 5 років.

8. Виявлення прокурором незаконно заведеної справи у разі виконання по ній оперативно-розшукових заходів.

До актів прокурорського реагування на правопорушення при провадженні дізнання та досудового слідства слід віднести постанову прокурора про скасування незаконних і необгрунтованих постанов слідчих та органів дізнання. КПК України вимагає від органів досудового розслідування, щоб їх постанови були законними й обґрунтованими. Порушення цих вимог призводить до порушення принципу законності та прав учасників процесу, негативно впливає на порядок проведення дізнання і досудового слідства. Саме тому прокурору необхідно перевіряти законність та обґрунтованість постанов, які виносять слідчі й органи дізнання. Незаконну постанову прокурор зобов’язаний скасувати. У постанові прокурора про скасування незаконної постанови обов’язково зазначаються причини прийняття такого рішення, а також строк, за яким необхідно усунути правопорушення.

Потрібно враховувати, що деякі постанови слідчих не підлягають виконанню без санкції прокурора, тому немає потреби їх скасовувати. Деякі постанови не скасовуються, оскільки вони вже виконані, а отже, в такому разі допущене правопорушення усувається іншим шляхом. Наприклад, слідчий виносить необґрунтовану постанову про обшук приміщення. Якщо обшук не виконано, то прокурор скасовує таку постанову, а коли постанову виконано, то прокурор не скасовує її, а звертає увагу на допущене правопорушення відповідних посадових осіб і вирішує питання про відповідальність слідчого. КПК України передбачено й такі повноваження прокурора, як усунення особи, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи (п. 10 ч. 1 ст. 227 КПК України).

9. Смерть особи, щодо якої заведено оперативно-розшукову справу.

Факт смерті особи має бути зареєстрований (визнаний) в законом встановленому порядку.

Так, відповідно до положень статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01.07.2010 р. № 2398-V Державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі:

1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою;

2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.

Заява про державну реєстрацію смерті подається не пізніше трьох днів з дня настання смерті або виявлення трупа, а в разі якщо неможливо одержати документ закладу охорони здоров'я або судово-медичної установи, - не пізніше п'яти днів.

Державна реєстрація смерті за заявою, поданою у строки, визначені частиною другою цієї статті, та до закінчення одного року з дня настання смерті, проводиться за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за місцем поховання.

Державна реєстрація смерті проводиться за місцем проживання заявника у разі:

1) якщо заява надійшла після закінчення одного року з дня настання смерті;

2) встановлення у судовому порядку факту смерті;

3) звернення для реєстрації смерті особи, оголошеної судом померлою.

У разі настання смерті в дорозі (у поїзді, на судні, в літаку тощо) державна реєстрація смерті може бути проведена в найближчому органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Державна реєстрація смерті проводиться за заявою родичів померлого, представників органу опіки та піклування, працівників житлово- експлуатаційних організацій, адміністрації закладу охорони здоров'я, де настала смерть, та інших осіб.

Про державну реєстрацію смерті іноземця відділ державної реєстрації актів цивільного стану повідомляє центральний орган виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України.

Відповідно до положень статті 19 вищезгаданого закону свідоцтво про смерть повторно видається другому з подружжя та близьким родичам померлого на підставі їх заяви та представникові органу опіки і піклування у разі виконання ним повноважень з опіки та піклування стосовно осіб, які мають право на отримання такого свідоцтва.

Про закриття оперативно-розшукової справи складається мотивована постанова, яку затверджує посадова або службова особа, якій згідно зі статтею 9 коментованого Закону надане право затверджувати постанову про заведення відповідної оперативно-розшукової справи. Згідно цією статтею така постанова затверджується начальником або уповноваженим заступником начальника органу внутрішніх справ, служби безпеки, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони України, розвідувального органу Міністерства оборони України, Служби зовнішньої розвідки України, оперативного підрозділу податкової міліції, органу або установи виконання покарань чи слідчого ізолятора. У постанові зазначаються місце та час її складання, посада особи, яка виносить постанову, її прізвище, підстава та мета заведення оперативно-розшукової справи.

Якщо у такій справі здійснювались оперативно-розшукові заходи за рішенням суду, повідомлення про її закриття надсилається до суду в тридобовий строк. Строки зберігання закритих оперативно-розшукових справ встановлюються відповідно до законодавства України.

Щодо строків збереження відповідних документів то існує наказ Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 20.07.1998 р. № 41, яким затверджено «Перелік типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів».