Стаття 3. Правова основа оперативно-розшукової діяльності
Правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, цей Закон, Кримінальний та Кримінально- процесуальний кодекси України, закони України про прокуратуру, міліцію, Службу безпеки, Державну прикордонну службу України, Державну кримінально-виконавчу службу України, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб, статус суддів, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна.
(стаття 3 із змінами, внесеними згідно із
Законами України від 13.01.2000р. N1381-XIV, від 03.04.2003 р. N 662-IV, від 14.04.2009р. N1254-VI)
Правове регулювання - це дія права на суспільні відносини за допомогою певних
юридичних засобів, насамперед - норм права. Згідно з вищезазначеним, механізм правового регулювання, як комплексного явища, складається з таких елементів:
1) Норми права (правова основа), які є основою механізму правового регулювання, враховуючи те, що з юридичних норм і їх змісту починається правовий вплив на суспільні відносини.
2) Правові відносини, тобто суспільні відносини, що здійснюються в рамках, визначених нормами права.
3) Акти реалізації прав та обов’язків - це діяльність суб’єктів, що виконують приписи правових норм[8].
Основною складовою правового регулювання правоохоронної діяльності та виникаючих у зв’язку з застосуванням оперативно-розшукових засобів правовідносин є правова основа оперативно-розшукової діяльності (далі - ОРД) 12
В теорії оперативно-розшукової діяльності під правовою основою розуміється сукупність правових норм, які закріплюють юридичну необхідність і створюють умови для досягнення завдань оперативно-розшукової діяльності, безпосередньо визначають правові, організаційні і тактичні положення використання гласних і негласних сил, засобів і методів боротьби зі злочинністю[9] [10] [11]. О.М. Бандурка зазначає,що правова основа ОРД складається з сукупності правових актів, які проголошують правові норми, що регламентують групи однорідних суспільних відносин між державою і особою в процесі діяльності по забезпеченню безпеки людини і суспільства, шляхом застосування спеціальних методів, сил і засобів, і виконання оперативно-розшукових дій, якщо іншими заходами неможливо попередити чи усунути загрозу життєво важливим інтересам людини і суспільства. В такій діяльності через застосування правових норм регламентуються відносини між державою чи її представниками, та особами (перш за все, особами, які посягають на об’єкти, які охороняються кримінальним законодавством), і в зв’язку з необхідністю захисту життєво-важливих інтересів особистості, суспільства і держави від 14 злочинних посягань. Нормативна база оперативно-розшукової діяльності має таку структуру: 1) Законодавчі акти: - законодавчі акти, що визначають правові основи діяльності всіх органів державної влади; - законодавчі акти, що визначають сутність ОРД, правові підстави повноваження суб’єктів; - законодавчі акти, що визначають правові основи за окремими напрямками боротьби зі злочинністю; 2) Нормативні акти: - нормативні акти, які визначають загальні положення ОРД в ОВС (органи внутрішніх справ); - нормативні акти, що регламентують проведення окремих ОРЗ (оперативно-розшукові заходи); - нормативні акти, які визначають завдання та компетенцію оперативних підрозділів щодо протидії злочинності; 3) Міжнародно-правові угоди[12] Головну правову підоснову ОРД представляє Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Вона має пряму дію та найвищу юридичну чинність. Всі інші закони й підзаконні нормативні акти повинні відповідати нормам Конституції України. Будь-які правові розбіжності повинні вирішуватися тільки на користь Конституції України. У статті 1 Конституції України проголошується, що Україна є незалежною, суверенною, демократичною, соціальною і правовою державою. Життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека особи визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, їх гарантії складають зміст і цілі державної діяльності. Україна, як держава, відповідає перед людиною за свою діяльність. Визнання і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Виконання вищезазначених положень покладається на всі державні органи і громадські організації. Разом з тим, серед державних органів діють і такі, які створені, в основному, для охорони і захисту прав громадян, тобто для здійснення правоохоронної діяльності. Такі органи наділяються певною компетенцією на здійснення своїх повноважень, в т.ч. і засобами оперативно-розшукової діяльності. Для правового регулювання оперативно-розшукової діяльності важливе значення мають ті конституційні положення, якими вирішуються питання загальної структури відповідних органів, основи їх взаємовідносин, порядок їх утворення, а також поставлені основні завдання, які вони мають виконувати. Положення Конституції України є юридичною базою для розробки і прийняття всіх інших законодавчих актів, в тому числі актів з питань організації і діяльності судових і правоохоронних органів та їх компетенції в сфері оперативно-розшукової діяльності. Конституція України закріпила положення про розподіл державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає повноваження не тільки Верховної Ради України, як єдиного органу законодавчої влади в Україні, а встановлює також повноваження Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховного Суду України, Прокуратури, систему судоустрою та судочинства (ст. 106, 113-116, 124, 125, 150, 151 Конституції України). В переліку найважливіших повноважень Президента, встановлених Конституцією, зазначене призначення за згодою Верховної Ради, Прем'єр-міністра України і Генерального прокурора України, самостійно - міністрів і керівників Служби безпеки і Державної податкової адміністрації, Державного Комітету по охороні кордонів тощо. Основний Закон України, як відомо, націлений на забезпечення загального правового захисту суспільних, політичних, економічних відносин, побудови й зміцнення правової держави, його економічної безпеки, демократії й законності, захисту людини, його прав і свобод, життя, здоров'я, честі й гідності, а також прав всіх суб'єктів власності й господарювання тощо. Вищезазначене поширюється на ОРД, і саме тому її основними принципами є принципи законності, дотримання прав і свобод людини. Зокрема, мова йде про права громадян України на власність, вільне пересування й вільний вибір місця проживання, недоторканність їхнього житла, збереження таємниці поштової, телеграфної й іншої переписки, телефонних розмов тощо. До цього блоку варто також додати базові норми, що випливають із Конституції України, кримінального й кримінально-процесуального права, що містять вихідні правові положення про роль і місце ОРД у кримінальному судочинстві. Кримінальне право в цілому є джерелом, що виражає кримінальну політику держави, а також актуалізує життєві цінності громадян, суспільства й держави, що підлягають кримінально-правовій охороні від злочинних зазіхань. Це досягається за допомогою законодавчого закріплення й введення в дію кримінально-правових норм, що визначають, які суспільно небезпечні дії є злочинами і якими покараннями застосовуються до осіб, що їх вчинили. Частина 1 ст. 1 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. № 2341III дає чіткий перелік об'єктів, охоронюваних ним від злочинних зазіхань, а саме: - права й свободи людини й громадянина; - власність; - громадський порядок і громадська безпека; - довкілля; - конституційний устрій України; - мир і безпека людства. Названі об'єкти кримінально-правового захисту визначають одночасно відповідні їм соціальні, економічні, правові, моральні, природно- користувальницькі й інші суспільні відносини, які також охороняються в кримінально-правовому порядку. Соціальні наслідки цих відносин нерідко підпадають у розряд криміногенних, або вже злочинних проявів. Тому багато зазначених відносин і їхніх негативних наслідків об'єктивно включаються в сферу інтересів ОРД, формуючи ті або інші сторони її об'єктів. Поряд з тим, кримінальне право прямо впливає на визначення конкретних об'єктів ОРД, оскільки основні критерії для визнання певних осіб або груп такими об'єктами, так само як і для вихідної правової оцінки їхньої злочинної діяльності базуються на кримінально-правових ознаках, що характеризують склади окремих видів злочинів, або стадії їхнього вчинення, чи різновиду співучасників злочину тощо. Визначальну роль у правовому регулюванні ОРД виконує Кримінально- процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. № 1001-05. Цей кодекс є визначальним для створення правової основи ОРД, оскільки КПК завжди вказував на її діючу роль у виявленні ознак злочинів, розкритті їх і виявленні злочинців. Наприклад, Ч. 5 ст. 97 Кримінально-процесуального кодексу України вказує на те, що заява або повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оперативно- розшукової діяльності. Проведення визначених у законодавчих актах України окремих оперативно-розшукових заходів проводиться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Постанова судді про надання такого дозволу виноситься і на неї може бути принесена апеляція з додержанням порядку і у випадках, передбачених статтями 177, 178 і 190 Кримінально-процесуального кодексу України. Ще один блок правових джерел становлять закони України, що визначають ОРД як державну правоохоронну діяльність. Уперше законодавче визнання й закріплення ОРД було здійснено в рамках прийнятого Закону СРСР від 12 червня 1990р. «Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік». У ч. 2 ст. 29 цих Основ на органи дізнання (а ними визнавалися й оперативні підрозділи) покладалося застосування необхідних оперативно-розшукових заходів, у тому числі з використанням відеозапису, кино- фото- зйомки й звукозапису з метою виявлення ознак злочину й осіб, що його вчинили, установлення фактичних даних, які можуть бути використані як докази з кримінальних справ після їхньої перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Але повністю ОРД була легітимізована Законом України від 19 02 1992 р. «Про Оперативно-розшукову діяльність», яким визначені: поняття ОРД, її завдання, мета, правовий зміст, суб'єкти, об'єкти, підстави й порядок здійснення оперативно-розшукових заходів і використання отриманих результатів, а також закріплені гарантії дотримання законності при проведенні ОРД. У зв'язку з визначенням багато суб’єктного характеру ОРД, а також наступним поступовим розширенням сфер проведення ОРД і кола її суб'єктів до галузевих правових джерел, до формування правової основи цієї діяльності є закономірним віднесення Законів України: «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 565-XII; «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 р. № 2229-XII; «Про Державну прикордонну службу України» від 03.04.2003 р. № 661-IV; «Про розвідувальні органи України» від 22.03.2001 р. № 2331-III; «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 р. № 3341-XII; «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів і зловживанню ними» від 15.02.1995 р. № 62/95-ВР; та ін. Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р. № 1789-XII вказує, що прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. Наступний блок джерел формування правової основи ОРД становлять нормативно-правові акти органів виконавчої влади й безпосередньо правоохоронних відомств. Найбільш важливе місце в цьому блоці займають укази Президента України, а також постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України. Президент України, зокрема, видає укази з питань окремих пріоритетних напрямків і завдань боротьби зі злочинністю, організаційно-функціональних аспектів діяльності правоохоронних органів, у тому числі із застосуванням ОРД. Так, прикладами тому можуть служити прийняті Президентом України Укази: «Про заходи щодо вдосконалення діяльності Координаційного Комітету з боротьбі з корупцією й організованою злочинністю» (від 30 грудня 1994 р.); «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 2001 - 2005 рр.»; «Про негайні заходи з посилення боротьби зі злочинністю» (від 21 червня 1994 р.); «Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001 - 2005 роки» (від 25 грудня 2000р.) тощо. Постановами Кабінету Міністрів України затверджуються окремі положення з нормативно-правового регулювання діяльності окремих функціональних структур, що діють у сферах боротьби зі злочинністю й іншими правопорушеннями. Наприклад, «Положенням про дозвільну систему», затвердженим Кабінетом Міністрів від 12.10.1992 р. № 576, регламентуються питання обліку й контролю над збереженням і використанням зброї, вибухових і отруйних речовин, хімікатів, наркотиків і наркотичної сировини. Зрозуміло, що незаконні операції із цими предметами й речовинами охоплюються об'єктами ОРД. Слід зазначити що на Кабінет Міністрів України законодавець поклав обов'язки нормативно-правового регулювання спеціальних трудових відносин між оперативними підрозділами й особами, що негласно співробітничають із ними за письмовою згодою, а також забезпечення соціальної безпеки й захисту працівників оперативних підрозділів тощо. Найбільш широко в даному блоці нормативно-правових джерел представлені відомчі накази, вказівки, директиви, положення, інструкції з питань регулювання безпосередньої практики проведення ОРД. Чинне Положення про Міністерство внутрішніх справ України, що затверджено Указом Президента України від 17.10.2000 р. № 1138/2000 передбачає, що це відомство в рамках своїх повноважень видає накази, організує й контролює їхнє виконання. Накази МВС є відомчими підзаконними нормативно-правовими актами управлінського призначення. У сфері ОРД вони деталізують загальні норми оперативно-розшукового законодавства й регламентують певні специфічні відносини, які виникають під час здійснення цієї діяльності. Але варто помітити, що оскільки такі накази стосуються головним чином організаційно-методичних і організаційно-тактичних аспектів ОРД, то вони, як правило, мають закритий (секретний або цілком секретний) характер. Якщо буде потреба, то відомчі органи, наділені правом на здійснення ОРД видають також спільні накази, вказівки або інструкції з питань ОРД. Це найчастіше стосується питань взаємодії зазначених органів у боротьбі з окремими найпоширенішими, тяжкими й особливо тяжкими видами злочинів. Наприклад, МВС і СБУ видали ряд спільних наказів з боротьби з наркоманією, тероризмом, контрабандою й бандитизмом, а разом з Державною прикордонною службою був розроблений і прийнятий наказ про боротьбу з незаконною міграцією. У таких нормативних актах найчастіше передбачаються питання про взаємне оперативно-розшукове інформування суб'єктів ОРД; узгодженні ними переліку й змісту оперативно-розшукової інформації, збір, накопичення й використання якої може сприяти своєчасному й ефективному запобіганню, припиненню й розкриттю злочинів; спільному проведенню операцій з захоплення озброєних злочинців тощо. До ще одного блоку джерел формування правової основи ОРД варто віднести законодавчі акти, які прямо не регламентують її, але своїми вимогами окреслюють межі завдань, мети або безпосередньо об'єктів цієї діяльності, чи впливають на специфічні відносини, що виникають у процесі здійснення ОРД. До них можна віднести вимоги Законів України: «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-XII; «Про державну таємницю» від 21.01.1994 № 3855-XII; «Про державний захист працівників суду й правоохоронних органів» від 23.12.1993 р. № 3781-XII; «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453-VI; «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23.12.1993 р. № 3782-XII. Зокрема, Закон України «Про інформацію» регулює порядок доступу громадян і організацій до інформації про них, захисту такої інформації, а також прав громадян на допуск до неї. Ці законодавчі положення поширюються й на ОРД. Виключенням є тільки те, що обмежується самим оперативно- розшуковим законодавством. Також важливо враховувати в ОРД і вимоги Закону України «Про державну таємницю», поняття якої визначається як відомості в сфері оборони, економіки, державної безпеки й охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди життєво важливим інтересам України. До державної таємниці можуть бути віднесені також відомості про результати розвідувальної, контррозвідувальної і ОРД, про осіб, що співробітничають або співробітничали на конфіденційній основі з оперативними підрозділами, про порядок організації й здійснення охорони вищих законодавчих і виконавчих органів влади, вищих посадових осіб держави, про систему урядового й спеціального зв'язку. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів. Закон України «Про державний захист працівників суду й правоохоронних органів»встановлює систему особливих заходів державного захисту працівників суду і правоохоронних органів від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав, а так само від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих працівників. Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»., вказує, що забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів, а також у судовому розгляді кримінальних справ, - це здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна цих осіб від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя Важливе місце серед правової основи ОРД займають акти, що стосуються міжнародно-правового регулювання співробітництва правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю. Такими актами, наприклад міждержавними договорами й угодами, можуть створюватися міжнародні правоохоронні органи й організації з покладанням на них також деяких функцій із взаємодії в ОРД, таких як: обмін оперативно-розшуковою інформацією; попередження, розкриття злочинів; розшук, затримання й видача злочинців тощо. Так, на урядовому рівні, наприклад, укладені й потім ратифіковані ВР України договори про правову допомогу й правові відносини з Китайською Народною Республікою (1992 р.), з Литовською Республікою (1993 р.), з Республікою Польща (1993 р.), з Республікою Молдова (1993 р.), з Естонською Республікою (1995 р.), із Грузією (1995 р.), з Латвійською Республікою (1995 р.,) та інші. Крім того, діють: угода про співробітництво МВС України й МВС Угорської Республіки (від 12 грудня 1992 р.); договір про співробітництво між МВС України й МВС Литовської Республіки (від 30 травня 1992 р.); угода про співробітництво між МВС України й МВС Латвійської Республіки з боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин (від 21 жовтня 1992 р.) та інші. Особливе місце в міждержавному співробітництві з питань правоохоронної, і зокрема ОРД, належить Національному Центральному бюро Інтерполу, створеному Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. На цей орган покладене забезпечення взаємодії правоохоронних органів України з компетентними органами закордонних держав у боротьбі зі злочинними проявами, що мають транснаціональний характер. Інтерпол - всесвітня найбільша міжнародна поліцейська організація, що на даний час об’єднує 188 держав. Таке об'єднання полегшує міжнародну поліцейську співпрацю і допомагає всім організаціям та службам, чия місія полягає в тому, щоб запобігати злочинності або боротися з нею. Генеральний секретаріат розташований у Ліоні, Франції. Організація використовує п'яти регіональних бюро: в Абіджані, Буенос-Айресі, Харарі, Найробі та Сан- Сальвадорі, бюро у зв'язках з Бангкоком та офісу представника в Організації Об'єднаних Націй. Кожна держава-учасниця має Національне центральне бюро (НЦБ - NCB), укомплектоване висококваліфікованими офіцерами поліції. Упродовж останніх років співпраця каналами Інтерполу з правоохоронними органами зарубіжних держав інтенсивно розвивалася та удосконалювалась. Обмін інформацією та інші форми взаємодії здійснювалися з правоохоронними органами 188 країн світу. Найбільш активна взаємодія відбувалась із правоохоронними органами Німеччини, Польщі, Російської Федерації, Словаччини, США, Туреччини, Угорщини, Франції, Чехії. Міжнародній співдружності треба виробити загальноприйняту концепцію боротьби з організованою злочинністю, як основу для прийняття та підвищення ефективності міжнародної співпраці. Для ефективної боротьби з організованою злочинністю правоохоронці повинні враховувати структурні особливості злочинних організацій та способи їхньої діяльності при розробці стратегій політики, законодавства та інших заходів. Характерними ознаками цього явища, хоч вони і не є юридичними або вичерпними за своїм визначенням, є такі: створення угруповань для участі у злочинній діяльності; ієрархічні зв'язки або особисті відносини, які дозволяють ватажкам контролювати дії членів таких груп; застосування насилля, залякування або корупції з метою отримання прибутку та встановлення контролю над територіями і ринками; відмивання незаконних прибутків як для продовження злочинної діяльності, так і для проникнення у легальну економіку; потенційні можливості поширення діяльності на нові сфери і за межі національних кордонів; співпраця з іншими організованими злочинними групами. Для того, щоб виявити і вміло відвертати організовану транснаціональну злочинну діяльність і боротися з нею, міжнародній співдружності необхідно поглиблювати свої знання про злочинні організації та їхню діяльність. Державам слід займатися збиранням, аналізом і поширенням вірогідних статистичних даних і відомостей про це явище. Досвід держав, які зіштовхнулись з організованою злочинною діяльністю, і відомості, отримані внаслідок досліджень та аналізу її структурі злочинної діяльності, повинна вивчати кожна країна з метою виявлення корисних керівних принципів, які стосуються матеріального, процесуального і нормативного законодавства та організаційних державних структур, необхідних для викорінення цього явища та боротьби з ним. Державам потрібно як засіб зміцнення можливостей у боротьбі з організованою злочинністю на національному рівні і вдосконалення співпраці на міжнародному рівні передбачити у своєму національному кримінальному законодавстві покарання за участь у злочинних товариствах або за злочинну змову[13]. Постановою від 7 квітня 1990 р. № 338 «Про вступ СРСР у Міжнародну організацію кримінальної поліції - Інтерпол» Радою Міністрів СРСР було прийнято рішення про вступ до МОКП. У вказаній постанові було зазначено таке: 1. Прийняти пропозицію Міністерства внутрішніх справ СРСР, Комітету державної безпеки СРСР, Міністерства закордонних справ СРСР, Прокуратури СРСР, Міністерства юстиції СРСР, Міністерства фінансів СРСР і Головного управління державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР про вступ СРСР до Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерпол). Міністерству внутрішніх справ СРСР оформити членство СРСР в Інтерполі. 3. Міністерству внутрішніх справ СРСР до кінця 1990 року створити Національне центральне бюро Інтерполу в СРСР (НЦБ СРСР) у складі Міністерства і внести відповідні зміни в його структуру. 4. Міністерству внутрішніх справ СРСР представити в 1991 році пропозиції про направлення окремих співробітників НЦБ СРСР у штаб- квартиру Інтерполу у м. Ліоні (Франція) для роботи в Генеральному секретаріаті цієї організації. 5. Міністерству внутрішніх справ СРСР разом із Комітетом державної безпеки СРСР, Міністерством закордонних справ СРСР, Міністерством юстиції СРСР, Прокуратурою СРСР, Верховним Судом СРСР і Головним управлінням державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР до 1 липня 1990 р. розробити проект відповідного нормативного акту про правові основи участі СРСР у діяльності Інтерполу і до кінця 1990 року проект положення про Національне центральне бюро Інтерполу в СРСР. Але з розпадом СРСР НЦБ СРСР функціонувати не розпочало. Постановою від 30 вересня 1992 p. N 555 «Про вступ України до Інтерполу» Кабінет Міністрів незалежної України прийняв рішення про вступ до МОКП, в якому було зазначено таке: 1. Прийняти пропозицію Міністерства внутрішніх справ, погоджену з Міністерством юстиції, Міністерством закордонних справ та Службою безпеки, про вступ України до Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол. Подати від імені Уряду заявку про вступ України до цієї організації. 2. Виділити для сплати вступного та річного внесків Інтерполу 328 700 швейцарських франків. Державному експортно-імпортному банку профінансувати зазначені витрати за рахунок коштів Державного валютного фонду України. Кабінет міністрів України постановою від 11 серпня 2004 р. № 1043 «Про представника Національного центрального бюро Інтерполу в Міжнародній організації кримінальної поліції - Інтерпол» прийняв рішення про направлення представника України до штаб-квартири Інтерполу в м. Ліоні. З метою вдосконалення механізму взаємодії вітчизняних правоохоронних органів з компетентними органами іноземних держав із вирішення питань боротьби зі злочинністю, яка має транснаціональний характер або виходить за межі держави, Кабінет Міністрів України постановив: 1. Прийняти пропозицію Міністерства внутрішніх справ щодо направлення представника Національного центрального бюро Інтерполу в Україні до Генерального секретаріату Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол (далі - представник Національного бюро). 2. Затвердити розмір витрат, пов'язаних з утриманням представника Національного бюро, у розмірі 3400 євро на місяць, із соціальним страхуванням - у розмірі 2500 євро на рік. 3. Міністерству внутрішніх справ: - забезпечити направлення представника Національного бюро до Г енерального секретаріату Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол і виділення на поточний рік коштів для його утримання та соціального страхування за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених Законом України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" на відповідні цілі; - передбачати під час складання проекту Державного бюджету України на 2005 та наступні роки видатки, пов'язані з утриманням та соціальним страхуванням представника Національного бюро. 4. Міністерству внутрішніх справ, Міністерству закордонних справ та Міністерству фінансів подати в місячний строк Кабінетові Міністрів України узгоджені пропозиції щодо внесення змін до нормативно-правових актів, які регулюють питання відрядження осіб начальницького складу органів внутрішніх справ. У зв'язку з прийняттям України до Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу Кабінет Міністрів України Постановою від 25 березня 1993 р. № 220 «Про Національне центральне бюро Інтерполу» встановив, що: - взаємодія правоохоронних органів Ураїни з компетентними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни, здійснюється лише через Національне центральне бюро Інтерполу: - Міністерство внутрішніх справ виступає як Національне центральне бюро Інтерполу. У зв'язку з цим збільшити граничну чисельність працівників центрального апарату Міністерства на 35 одиниць для утворення робочого апарату Бюро; - витрати, пов'язані з участю України в діяльності Інтерполу, фінансуються з державного бюджету; - керівник робочого апарату Бюро за граничним спеціальним званням, дисциплінарними правами і умовами оплати праці прирівнюється до начальника головного управління Міністерства внутрішніх справ. - Міністерству внутрішніх справ подавати щорічно у січні Кабінетові Міністрів України звіт про результати діяльності Національного центрального бюро Інтерполу. Положенням «Про Національне центральне бюро Інтерполу» встановлюється також, що: 1. Національне центральне бюро Інтерполу (далі - Укрбюро Інтерполу) представляє Україну в Міжнародній організації кримінальної поліції - Інтерполі та є центром координації взаємодії правоохоронних органів країни з компетентними органами зарубіжних держав щодо ведення боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни. Повноваження Укрбюро Інтерполу покладаються на МВС, у рамках якого створюється робочий апарат Бюро. 2. Укрбюро Інтерполу у своїй діяльності керується Конституцією України і законодавчими актами України щодо боротьби із злочинністю, міжнародними договорами України. Статутом та іншими нормативними документами Інтерполу, нормативними актами МВС, а також цим Положенням. 3. Основними завданнями Укрбюро Інтерполу є: координація діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни: забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав - членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю; оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном. 4. Укрбюро Інтерполу відповідно до покладених на нього завдань: 1) забезпечує обмін офіційною та конфіденційною /оперативно- розшуковою/ інформацією у межах Інтерполу та правоохоронних органів України з питань боротьби із злочинністю; 2) надсилає до Генерального секретаріату і національних центральних бюро держав - членів Інтерполу запити та відомості правоохоронних органів країни, пов'язані з інформацією про злочин і злочинців, розшукуваних осіб, предмети, документи, здійснення нагляду за особами, які підозрюються у скоєнні злочинів, тощо; 3) приймає і контролює реалізацію запитів та інформацій генерального секретаріату і національних центральних бюро держав - членів Інтерполу; 4) сприяє представникам компетентних органів зарубіжних держав, які прибули в Україну для здійснення оперативно-розшукових та інших заходів, пов'язаних з боротьбою із злочинністю; 5) терміново інформує національні центральні бюро держав - членів Інтерполу про випадки безпосереднього звертання до їх компетентних органів правоохоронних органів країни; 6) у разі необхідності подає до Генерального секретаріату і до національних центральних бюро держав - членів Інтерполу зведену інформацію про злочин, скоєні іноземними громадянами на території України, а також іноземних громадян, яких затримано в Україні за підозрою у вчиненні злочинів, притягнуто до кримінальної відповідальності або засуджено; 7) організовує участь представників України у зустрічах і конференціях, що проводяться Інтерполом; 8) скликає на підставі інформації, що надходить від правоохоронних органів країни звіти, передбачені Інтерполом і надсилає їх до Генерального секретаріату; 9) готує аналітичні огляди, звіти та узагальнення за матеріалами Інтерполу з проблем боротьби із злочинністю; 10) формує на підставі інформації, одержаної у ході своєї діяльності, банк даних про злочини і злочинців, розшукуваних осіб, предмети і документи; 11) бере участь у розробці проектів законодавчих і нормативних актів, що регламентують роботу, спрямовану на боротьбу із злочинністю; 12) бере участь у проведенні кримінологічної експертизи законодавчих і нормативних актівта міжнародних договорів України, з прийняттям і укладанням яких може відбутися поширення злочинності; 13) контролює в межах своєї компетенції додержання міжнародних договорів України щодо боротьби із злочинністю; 14) замовляє в бібліотеці Генерального секретаріату Інтерполу законодавчі та нормативні акти держав - членів Інтерполу з питань боротьби із злочинністю, міжнародно-правові документи, угоди, що регламентують міжнародне співробітництво у цьому напрямі, а також документи про діяльність поліції; формує банк даних з такої інформації; 15) видає інформаційний бюлетень. 5. Укрбюро Інтерполу при виконанні покладених на нього функцій взаємодіє з правоохоронними органами, центральними і місцевими органами державної влади України, керівними органами і структурними підрозділами Інтерполу, правоохоронними органами зарубіжних держав. 6. Укрбюро Інтерполу отримує інформацію від правоохоронних органів, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади України з питань, що входять до його компетенції, та надає їм отриману по лінії Інтерполу інформацію безплатно. 7. Для визначення науково обґрунтованої державної проти злочинної політики та розроблення рекомендацій і пропозицій щодо боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни, Укрбюро Інтерполу може звертатися до радників, які виконують виключно консультаційні функції на договірних засадах. Склад радників визначається МВС за погодженням з Мінюстом і Службою безпеки. 8. Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС, його очолює керівник, який призначається наказом МВС. 9. Структура і штати робочого апарату Укрбюро Інтерполу затверджуються Міністром внутрішніх справ. 10. Діловодство в Укрбюро Інтерполу здійснюється українською мовою з використанням на бланках символіки Інтерполу відповідно до вимог, встановлених у МВС, і з урахуванням рекомендацій генерального секретаріату Інтерполу. 11. Укрбюро Інтерполу має печатку зі своїм найменуванням. Спільним наказом МВС України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Держкомкордон України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 p. N 3/1 /2/5/2/2 затверджена інструкція «Про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів.» Вказана інструкція визначає порядок використання правоохоронними органами України можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні (далі - НЦБ) для співпраці з Генеральним секретаріатом Інтерполу та правоохоронними органами зарубіжних держав під час здійснення діяльності, пов'язаної із попередженням, розкриттям та розслідуванням злочинів, які мають транснаціональний характер або виходять за межі України. Інструкція розроблена відповідно до законів України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», положення «Про Національне центральне бюро Інтерполу в Україні», Статуту Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу. Підрозділом, на який безпосередньо покладається організація виконання функцій Міністерства внутрішніх справ України як Національного центрального бюро Інтерполу, є робочий апарат Укрбюро Інтерполу