<<
>>

Історичні та соціальні детермінанти Державної виконавчої служби

Системна розбудова правової Української Держави постійно супроводжується вдосконаленням правових відносин у різних галузях права. Свого вдосконалення, безумовно, потребує адміністративно-правова діяльність Державної виконавчої служби України, яку не можна здійснити без дослідження її історичного виникнення та розвитку.

Частина вчених розподіляє історію розвитку законодавства про виконавчу службу і провадження на періоди до судової реформи 1864 р. і після зазначеної реформи (з 1864 до 1917 р.). Одним з останніх з таких досліджень стала робота О.О. Чумака «Адміністративно-правові засади діяльності Державної виконавчої служби в Україні в умовах реформування органів виконавчої влади» [491, с. 10]. Цей науковець виділив такі, на його думку знакові періоди становлення інституту примусового виконання рішень в Україні: 1) проведення судової реформи 1864 року, внаслідок якої інститут судових виконавців став набувати сучасних рис, тобто у складі судів були виділені окремі посадові особи, які займалися виключно виконанням рішень, та запроваджено процедуру звернення до суду для отримання виконавчого документа; 2) після судової реформи і до 1917 року; 3) радянський період - формування та становлення органів примусового виконання рішень в Україні радянського періоду відбувалось на підставі правотворчого досвіду Радянської Росії шляхом фактичного дублювання відповідних російських нормативно-правових актів [491, с. 10]. На наш погляд, така періодизація дуже узагальнена, оскільки розвиток законодавства України мав суттєві відмінності, що обумовлювався періодами, які історики називають періодами української державності, коли землі України були підпорядковані Великому князівству Литовському, а потім - приєднані до Польщі, тому на формування правової системи України вплинуло законодавство Литви та Німеччини, зокрема, Литовські статути й магдебурзьке право.

З урахуванням зазначеного, пропонуємо визначити ще такі періоди розвитку правового регулювання відносин виконання рішень у період до незалежності України у 1991 р. 1) Х- ХІІІ століття, у цей період регулювання питань виконання рішень здійснюється на підставі окремих розрізнених договорів владних суб’єктів; 2) XIV - XVII століття поява перших іноземних зводів норм - кодексів, що були прийняті для використання централізованою владою, що діяла в цей період на території України; 3) XVIII поява перших проектів кодексів та кодексів, що визначали порядок проведення примусового виконання рішень владних суб’єктів.

Якщо говорити про еволюцію законодавства про виконавче провадження в цей період, варто наголосити на більшій прогресивності законодавства цих держав, тому перебування українських земель під владою інших держав у плані розвитку законодавства відіграло значну роль у подальшому розвитку українського законодавства про виконавче провадження.

Доцільність історико-правового аналізу суспільних явищ підкреслювалася ще у ХІХ ст. ординарним професором Імператорського Московського університету І.Бєляєвим, який зазначав, що «саме у праві є очевидним зв\'язок попереднього з наступним - кожний наступний закон є не що інше як розвиток попередніх, для яких він слугує чи доповненням, чи поясненням, чи обмеженням та відміною» [26, с. 23]. Аналіз цього договору свідчить про гіпотетичність зазначеної «потрійності» спрямованої на повернення краденого, з одного боку - спосіб покарання винної особи, а з іншого - забезпечення «гону», «відібрання», тобто поновлення порушеного права та справедливості. Це, на наш погляд, є першопричиною появи професійного виконання судових рішень тієї влади, яка за власною спрощеністю (державного апарату) мала єдину законодавчу, виконавчу та судову силу, що позбавляло її гнучкості, об’єктивності у прийнятті рішень та здійсненні управління.

Історію виникнення та розвитку виконавчої служби України, зазначає Худенко В. В., необхідно було б простежити із часу його організаційного оформлення та законодавчого закріплення, але й до цього часу в Україні існує так зване «самоздійснення права», що інакше трактується як саморозправа, самодопомога, самозахист, яке було характерним ще для періоду до 1270 р.

[480, с. 10]. Саме в Київській Русі майже до 1270 р. існувало так зване «самоздійснення права», що трактувалося як самозахист. Історичні пам’ятки свідчать про те, що першими органами виконання рішень суду на Русі були пристави, про яких уперше згадується в договорі Великого Новгороду з князем Ярославом 1270 р. [273, с. 140]. Вони були службовими особами й призначались на службу князем, а їх обов’язком, крім виконання судових рішень, було також затримання боржника на вимогу стягувача та забезпечення явки осіб, що викликались до суду. Стародавня пам’ятка «Руська правда» встановила здійснення повної влади кредитора над боржником. Як зазначають В. Гуреєв, В. Гущин, М. Тарасова, С .Фурса, С. Щербак на території, що на нині день належить Україні, до 1270 р. існувало так зване «самоздійснення права». Такі заходи дозволялися і підтримувалися тогочасною владою, що набувала професіоналізації. Це підтверджується окремими історичними пам’ятками правової культури, зокрема у «Договорі між греками і Руссю» 912 р. зазначалося: «А якщо віддається в руки крадій, нехай буде він узятий тим же, у кого буде украдено, і зв’язаний буде, і віддасть те, що посмів украсти, однак віддасть потрійно» [125, с. 20]. Наведені приклади свідчать про джерела зародження одного із способу відновлення порушеного права яке раніше тлумачилось як саморозправа, самодопомога, а на даному етапі сформувалося система самозахисту.

Зробимо короткий аналіз змісту іще двох правових документів тієї доби. У «Договорі Романа, Костянтина і Стефана з Ігорем» від 944 р. записано, що у разі вбивства християнина русином чи русина християнином, родичі вбитого мають право на затримання убивці та його вбивство [125, с. 25]. Згідно п.1 «Руської правди» «Аже оубиеть мужъ мужа, то мьстити брату брата, любо отцю, ли сыну, любо брату чадо, ли братню сынови» [451]. На Русі існував також і звичай «божого суду», коли спірна справа розв’язувалася поєдинком [124, с. 35]. Вочевидь, зазначені відносини мають або первісний характер - у вигляді кровної помсти, або канонічний - у вигляді поєдинку.

У досліджених актах відсутні матеріальне та моральне задоволення, спрямовані на компенсацію шкоди та окреслення подальших перспектив розвитку майнових відносин в інтересах потерпілих (дітей-сиріт, вдів, батьків похилого віку тощо).

Розвиток правової історії наштовхує нас на думку про те, що інтереси позивача (потерпілої сторони) були владно незахищеними, якщо немає злиття влади та позивача в одній особі. Соціальний примус спрацьовував, якщо було достатньо сил і засобів здійснити «божий суд» або довести інший до реалізації. Позитивним аспектом цього правового стану є те, що позивач мав свободу вибору сторони, яка б здійснила владний примус або здійснював його самостійно. На підставі зазначеного виникає необхідність у сучасних умовах надати позивачеві такий адміністративно-правовий стан примусового виконання рішень судових та інших юрисдикційних органів, за яким ця особа може вільно обрати або Державну виконавчу службу, або приватного виконавця для забезпечення захисту своїх прав, свобод та інтересів. Є.Д. Беляєв вважає, що наявність двох конкуруючих сторін з єдністю законодавчо закріплених повноважень сприятиме усуненню такого явища як «колекторські послуги» [26]. Як зазначають В. Піляєва та А. Рогожин, на території Давньої Русі а саме у Галицько-Волинській землі ХІІІ - XIV ст. функції виконання судових рішень і проведення у життя державних актів здійснювалися слугами князя: дитячими - молодшими членами дружини, що виконували його доручення [124, с. 104] та мечниками. Останні були служителями князівського суду - тримали меча як символ правосуддя [282, с. 8].

Продовжуючи аналіз історичних прикладів та правових пам’яток давнини підтримуємо позицію Євреінова К., який прийшов до думки, що виконавча служба була більш розвиненою у тих землях Русі, де відбулася концентрація населення, ефективно функціонувала економіка, культура, право, а цивільно-правові спори вимагали професійного виконання. Це підтверджується змістом Новгородської і Псковської судних грамот, за якими стягнення зверталось як на рухоме, так і на нерухоме майно боржника, а також на особу боржника.

Дослідження такої пам’ятки, як «Судебник Ивана III» 1497 р., знайомить нас з такими способами виконання судових рішень, як звернення стягнення на майно боржника і правіж. Останній спосіб свідчить про встановлення повної влади кредитора над боржником, що у сучасних умовах правового життя вважається злочином. Досить цікавим запозиченням для виконавчого провадження із тогочасного історичного документа є звернення стягнення на будинок в останню чергу, у разі значного перевищення вартості будинку боржника суми боргу, то стягнення здійснюється з іншого майна боржника в інтересах кредитора. Дослідник К. Євреінов писав, що «правіж - це дикий звичай «вибивання» боргів гнучкими різками або батогом» [75, с. 4]. У Судебнику згадуються судові виконавці - тижневики (рос. недельщики). Це були посадові особи, до обов’язків яких входило виклик до суду сторін, арешт та тортури обвинувачених, організація судового поєдинку та виконання рішень суду. Вони також призначалися судом за проханням стягувача для надання йому допомоги у розшуку боржника та правлення його до суду. Свою назву зазначені виконавці отримали через те, що здійснювали свої обов’язки по тижнях, чергуючи службу з відпочинком [68, с. 33]. Таке нормування часу служби було корисним для ведення господарювання того періоду, коли домінувало патріархальне господарство.

Таким чином, виконання судових рішень князів здійснювалося дитячими, мечниками та тижневиками, які мали статус державних службовців. Частіше зазначені особи надавали позивачеві допомогу щодо отримання боргу, яку можна розцінити як державну підтримку із забезпечення інтересів стягувача щодо поновлення порушених прав. Названі посадові особи, зазначає О.С. Клименко, були складовою протомеханізму адміністративно-правового регулювання примусового виконання рішень майнового характеру. Дослідження інституту державних виконавців за історичними правовими пам’ятками, наполягає О.С. Клименко, дозволяє констатувати його міжгалузевий характер: адміністративний, цивільний, охоронно-захисний (кримінально-процесуальний), судово-розшуковий та судово-виконавчий [144, с.

130 ].

У наступні історичні періоди міжгалузевий інститут виконавчого провадження формувався на підставі впливу законодавства Польщі, Литви, Німеччини, під владою яких перебувала значна частина українських земель XIV - XVII ст. Найбільш прогресивними нормативно-правовим актами того періоду були магдебурзьке право та Литовські статути, які діяли й на території України. Основним актом магдебурзького права вважається Саксонське зерцало укладене у ХІІ - ХІІІ ст. Якщо звернутися до магдебурзького права цього періоду [414, с. 247], то в ньому чітко зазначено про судового виконавця, який вибирався суддею з-поміж вільних громадян та мав право «брати забезпечення, заарештовувати, накладати заборони щодо будь-якої людини та її майна по праву, коли він уповноважений до того судовим рішенням», отримував заробіток за рахунок боржників. У ст. 56 цього документу визначені повноваження судового виконавця, що обирався суддею з числа вільних громадян. Він мав право брати забезпечення, заарештовувати, накладати заборони щодо будь-якої людини та її майна по праву, коли він уповноважений до того судовим рішенням та отримував заробіток за рахунок боржників. Удосконалений механізм примусового стягнення боргів, із вирахуванням винагороди за роботу державному виконавцеві у сучасній Україні, був ще визначений у правовій пам’ятці «Саксонське зерцало» діє й сьогодні, а відтак визнавався перспективним протягом восьми століть. Продовжуючи дослідження пам’яток правової історії, звернемо увагу на зміст І Литовського статуту 1529 р., де визначено, що рішення суду виконувалися дитячими, які служили при воєводах чи старостах. Однак до їх послуг зверталися у випадках, коли було вчинено тяжкий злочин, або пан, якому належала особа, що вчинила злочин, не виконував власноруч рішення суду [277, с.91]. Зі змісту досліджуваного документу виділімо те, що посада дитячого існувала вже протягом трьох століть, що говорить про її корисність та бажаність у державно- організованому суспільстві протягом кількох епох на території України.

На Лівобережній Україні на початку XVI ст. функції органів виконання здійснював посильний суду, що прибував до місця виконання рішень для стягнення майна в присутності трьох шляхтичів, яких запрошував, той на чию користь виконувалась постанова. Трохи згодом старшим судовим виконавцем на Україні стає возний. На українських землях у період гетьманщини норми Литовського статуту і Магдебурзького права залишалися діючим правом, але не в повній мірі. Внаслідок проведеної кодифікації українського права, був вироблений проект кодексу, що називався «Права, за якими судиться малоросійський народ». Нажаль він не набрав чинності юридично, проте застосовувався на практиці. В ньому була регламентована система сплати боргів і система заходів примусового стягнення до боржників.

Із вищенаведеного можна зробити висновок, що на території України з кінця XIV по першу половину XVII ст. існувало два напрями виконання судових рішень. Згідно з першим, судові виконавці були посадовими особами, входили до складу судових органів і безпосередньо виконували судові рішення (державні виконавці). Другий характеризується наявністю безпосередніх судових виконавців, але їх права делеговано земельним володільцям, тобто панам, що зменшувало необхідну кількість безпосередніх державних службовців у сфері державної влади та вимагало сталої системи контролю за виконанням судових рішень (приватні виконавці). Історичний факт функціонування зазначених вище видів суб’єктів примусового виконавчого провадження сприяли формуванню наукових поглядів про співіснування інститутів державних та приватних виконавців, а у подальшому запровадження інституту приватних виконавців в сучасній Україні.

Продовжуючи хронологічний аналіз пам’яток правової культури, звернемося до кодексу законів Русі, прийнятого на Земському соборі 1649 р., - «Соборного Уложения» 1649 р. За Уложенням пристав провадить виконавчі дії під керівництвом воєвод. У цьому документі відображена розвинена система способів виконання судових рішень - продаж рухомого і нерухомого майна, правіж, видача головою до викупу, відрахування із жалування стрільців. Виконання судових рішень здійснювалося, як і за Судебником 1497 р., тижневиками, а рішення щодо розшуку доручних записів або позивача, відповідача чи поручителя - приставами [450, с. 113-127]. Одночасно на території Запорізької Січі у XVI-XVII ст. військовий осавул стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради [ [124, с. 169]. Отже, ми бачимо частковий перехід повноважень щодо примусового виконання рішень судів до поліцейської та військової систем. Поглиблення цієї тенденції можна спостерігати під час петровських нововведень, коли Указом від 24.05.1700 р. «Про посилання солдатів палацового караулу для розшукової роботи і надання до Судного приказу відповідачів та для стягнення з них митних грошей та позовів стягувачів» припинене направлення приставів та подьячих з Судового приказу, замість яких направляли солдат за необхідністю» [68]. Слід наголосити, що виконання рішень виділилось в самостійну стадію процесу і пристави стали царськими чиновниками. Незаможних боржників посилали на будівництво у Петербурзі, військових споруд. У другій половині XVII ст. за указом від 31 січня 1783 р. у всіх губерніях Росії були засновані робітні будинки, куди

посилались боржники для відпрацювання боргу. Пізніше, згідно із «Статутом Благочиння» 1782 р. та «Сводом законов» 1835 р. посада пристава скасовується остаточно і виконання судових рішень передається загальній поліції - квартальним та становим приставам, які не залежали від судів і, окрім виконання їх рішень, мали й інші повноваження, що значно уповільнювало їх виконання [502, с. 14]. Названий приклад висвітлює негативність змішування повноважень декількох правоохоронних органів, що призводить до перевантаження системи виконання зайвими обов’язками і відповідно тягне уповільнення процесу примусового виконавчого

провадження судових рішень.

Історично-правова природа виконавчого провадження на початок XVIII ст., зазначає В. В. Пиляєва характеризується примусовим виконанням судових рішень загальною поліцією [285, с. 8]. Таким чином, наголошує Р. Х. Валеєва, за часів Петра I пристав стає царським чиновником [35]. На Лівобережній Україні на початку XVIII ст. функції органів виконання, стверджує А. Й. Пашук, здійснював посильний суду, що прибував до місця виконання рішення про стягнення майна в присутності не менше, ніж трьох шляхтичів, котрих запрошувала особа, на чию користь виконувалась постанова. Якщо боржник чинив опір, то посилали двох посильних і запрошували п’ятьох шляхтичів, а коли й так не вдавалося досягти успіху, то над боржником «сильною рукою должна быть отправа учинена» [278, с. 142].

Характеризуючи особливості виконавчого провадження на території сучасної України у період української державності, слід зазначити, що норми Литовського статуту та магдебурзького права залишались чинним правом і в період гетьманщини, проте не знаходили в тогочасній Україні повного застосування. У результаті проведеної кодифікації українського права, що закінчилася у 1743 р., був вироблений проект кодексу українського права, що називався «Права, по которым судится малороссийский народ». На жаль, цей проект так і не набрав чинності юридично, але застосовувався на практиці. У ньому досить регламентованою була система сплати боргів і, відповідно, система заходів примусового стягнення до боржників. Так, «Права, по которым судится малороссийский народ», містили цілу главу (глава 16 «Про борги, заклади, поруки, поклажу і про арешт»), в якій були визначені черговість задоволення вимог декількох кредиторів на заставлене майно, черговість задоволення вимог кредиторів на майно боржника, пропорційність задоволення вимог у разі нестачі майна для повного задоволення вимог, відсутність строку позовної давності щодо боргових зобов’язань, порядок продажу майна боржника [298]. Серед заходів примусового стягнення передбачалась передача боржника в службу кредитору, причому в певних випадках з дружиною та дітьми, арешт спочатку майна боржника, а потім самого боржника (правда, з умовою його харчування кредитором, якщо він незаможний). Особливу увагу хотілося б звернути на такий захід стягнення, як арешт боржника, причому в артикулі 43 глави 16 «Прав, по которым судится малороссийский народ», зазначалося, що арешт провадиться щодо незаможних осіб та ненадійних, особливо гравців у карти, пияків та марнотратців, причому не зазначалося, на який саме строк. Досить цікавим запозиченням із тогочасного законодавства про виконавче провадження є звернення стягнення на будинок в останню чергу, а також положення щодо того випадку, коли вартість будинку боржника значно перевищує суму боргу, проводити стягнення з іншого майна боржника.

У подальшому згідно зі «Статутом Благочиння» 1782 р. посада пристава була скасована. Органами виконання судових рішень стали управи благочиння, тобто поліція. Ще пізніше «Свод законов» 1835 р. покладав виконання на загальну поліцію - квартальних та станових приставів. Про наслідки цього зазначали вчені. Так, К. Малишев звертав увагу на те, що поліція - «особлива каста, яка не залежала від судів і була перевантажена великою кількістю інших справ, тому стягнення тягнулись роками і десятками років» [236, с. 70].

За Указом Петра I незаможних боржників посилали на будівництво Петербурга, військових споруд та інших об’єктів, оскільки замість примусового заходу «видача головою» вводилася кримінальна відповідальність незалежно від розміру боргу - три роки заслання на каторгу, а після - «быть должнику на Азове». У другій половині XVIII ст. за Указом від 31 січня 1783 р. у всіх губерніях Росії було засновано робітні будинки, куди висилались боржники для відпрацювання боргу. «Устав о банкротах 1800 г.» свідчив, що неоплатні боржники, незалежно від суми боргу, замість заслання, підлягали тюремному ув’язненню строком до п’яти років, після чого стягнення з них припинялось.

На основі аналізу Статуту цивільного судочинства заходами стягнення, що були спрямовані проти особи боржника, можна вважати особистий арешт боржника, заборону боржникові виїжджати з місця проживання або тимчасового перебування, виклик боржника для надання відомостей про кошти для задоволення вимог стягувача. Особливостями розвитку цивільного обігу в той час був зумовлений і такий окремий захід, як звернення стягнення на нерухоме майно. До речі, у періоди перебування України під владою інших держав і пізніше, але до прийняття Статуту цивільного судочинства, і при виконанні рішень на території українських земель цей захід також існував, і в «Правах, по которым судится малороссийский народ» (глава 16, артикул 12) зазначено, що спочатку стягнення зверталося на гроші боржника, а якщо грошей у нього немає, тоді, у першу чергу, на рухоме майно, і лише потім - на нерухоме.

Заворотько П.П. зазначає, що судова реформа 20 листопада 1864 р. змінила становище. Вона заснувала особливий стан судових приставів, що належали до судової системи як спеціальні службові особи для виконання судових рішень і, згідно зі ст. 937 «Устава гражданского судопроизводства» 1864 р., при касаційних департаментах правлячого сенату, судових палатах і окружних судах, а також при мирових суддях та їх з’їздах [90, с. 9]. Пастухов В. П., наголошує, що у цей час суд відсторонювався від керівництва органами виконання й виконавче провадження фактично ставало позасудовим інститутом [275, с. 4]. Виконання судових рішень за зазначеним актом було самостійним і дійсно відокремленим провадженням, в якому діяв судовий пристав, що було досить прогресивним для того часу. Валеева Р.Х., наголошує, що ні суд, ні органи прокуратури за своєю ініціативою не зобов’язані були здійснювати контроль за діяльністю судового пристава. За всіма діями судового пристава могли наглядати тільки стягувач та боржник [37, с. 5]. Так створилась єдина система виконавчих органів. Судові пристави вважались поліцією в судових установах. До виконання службових обов’язків судові пристави допускалися після представлення застави на випадок стягнення по службі і приведення до попередньої присяги. Йому видавалася свідоцтво та особливий знак, печатку. Судовий пристав діючи за указом верховної влади, знаходився під охороною закону, і тому будь - який опір йому, чи образа при виконанні службових обов’язків карались, як за злочин проти влади. Проте він не був «сліпим виконавцем». Йому надавалося право призначати на особистий розсуд строки добровільного виконання рішень. Цікавим на той час було питання винагороди судовим приставам, воно приносило їм прибуток. Винагорода за провадження виконання судових рішень підраховувалась ними самими і підлягала авансуванню. Судова реформа 1864 р. сприяла появі таких нормативно-правових статутів: цивільного судочинства, кримінального судочинства, статут про покарання, що накладаються мировими суддями, Установа про судове положення. Перший і останній з перерахованих актів забезпечували появу інституту судових приставів на зразок європейських стандартів того часу. Так, при касаційних департаментах Правлячого сенату, судових палатах і окружних судах, а також при мирових суддях та їх з’їздах з’явилися судові пристави, які виконували судові рішення, маючи статус спеціальних службових осіб [282, с. 5-7]. І. Фойницький зазначав, згідно з «Статутом кримінального судочинства» (1896 р.) вироки про грошові утримання виконувалися частково: судовими приставами, чинами поліції, самими утримувачами за одержаними ними виконавчими листами [470]. Примусове виконання рішень суду, наголошує Пашков С., мало цілий арсенал заходів, спрямованих проти боржника: особистий арешт, заборону виїжджати з місця проживання або тимчасового перебування, виклик боржника до суду для надання відомостей про кошти, необхідні для задоволення вимог стягувача, примусове вилучення нерухомого та рухомого майна [277]. Отже, судовий пристав володів цілою системою адміністративно-правових засобів, які забезпечували примусове виконання рішень майнового характеру.

Найбільш позитивним, на наш погляд, організаційним заходом діяльності судових приставів того часу було їх об’єднання у товариства з круговою порукою, що надавало їм можливість відшкодовувати збитки за завдану будь-ким з них шкоду, стежити за професійністю виконання обов’язків та позбавлятися від осіб, які шкодять спільній справі судового виконання [282, с. 5-7]. Вважаємо, що така корпоративно-асоціативна діяльність є вкрай необхідною для сучасних державних і приватних виконавців, що сприятиме верховенству права і пануванню законності в України. Сучасна практика країн ближнього зарубіжжя показує ефективність, доцільність та дієвість подібних об’єднань. Так, 17 лютого 2006 р. створено «Союз судових виконавців Республіки Казахстан» [126] з метою захисту інтересів судових виконавців та вирішення нагальних потреб цієї служби.

Разом із цим виконавче провадження характеризувалося уповільненістю, з приводу чого вчений-юрист В. Шимановський стверджував, що в царській Росії навіть при безперешкодному виконанні судових рішень із часу проголошення до його остаточного виконання проходило понад два роки [497, с. 26]. Також учені звертали увагу на дорожнечу виконавчого провадження, яке покладало всі витрати з виконання на сторони. Вчені пояснювали це досить своєрідно: «Процеси - такі самі нещастя, як і хвороби, а лікарів зобов’язані винагороджувати хворі» [41, с. 476]. Особливу увагу слід приділити заходам примусового виконання, що застосовувались у виконавчому провадженні. Ще із часів існування стародавньої пам’ятки права «Руська правда», нагадує Л.В. Черепнина, передбачалось здійснення повної влади кредитора над особою боржника.

Звернення стягнення на особу боржника було характерним і для інших держав. Так, наприклад, у Римі кредитор міг розрубати на частини тіло невиправного боржника. У Норвегії право надавало можливість відрізати неспроможному боржникові ту або іншу частину тіла [272, с. 77-79].

У результаті проведено аналізу виявлено, що основними історичними правовими джерела виконавчого права та визначали правовий статус виконавців рішень уповноважених органів та суб’єктів того часу, що діяли на території України були: Договір Романа, Костянтина і Стефана з Ігорем від 944 р., Договір Великого Новгороду з князем Ярославом 1270 р.; Руська правда, Судебник Івана III 1497 р.; Магдебурзьке право - Саксонське зерцало укладене у ХІІ - ХІІІ ст., І Литовський статут 1529 р.; Кодекс законів Русі, прийнятий на Земському соборі 1649 р., Соборне Уложення 1649 р., Указ від 24.05.1700 р. «Про посилання солдатів палацового караулу для розшукової роботи і надання до Судного приказу відповідачів та для стягнення з них митних грошей та позовів стягувачів»; проект кодексу українського права, що називався «Права, по которым судится малороссийский народ» у 1743 р.,; Статут Благочиння 1782 р.; Устав о банкротах 1800 г.; «Свод законів» 1835 р., Статут цивільного судочинства 1864 р., Статут кримінального

судочинства» 1896 р.

Виявлено способи виконання судових рішень, що існували у різних історичних етапах цього періоду, а саме: 1) самоздійснення права, яке інакше тлумачиться як саморозправа, самодопомога, самозахист (наприклад, у разі вбивства християнина русином чи русина християнином, родичі вбитого мають право на затримання убивці та його вбивство); 2) звичай «божого суду», коли спірна справа розв’язувалася поєдинком; 3) способами виконання судових рішень, як звернення стягнення на майно боржника і правіж; 4) звернення стягнення на нерухоме майно, звернення стягнення на будинок в останню чергу, у разі значного перевищення вартості будинку боржника суми боргу, то стягнення здійснюється з іншого майна боржника в інтересах кредитора (запозичення для сучасного виконавчого

провадження із тогочасного історичного документа); 5) способів

виконання судових рішень - продаж рухомого і нерухомого майна; 6) видача головою до викупу; 7) відрахування із жалування стрільців; 8) направлення незаможних боржників на будівництво військових споруд; 9) кримінальна відповідальність незалежно від розміру боргу - три роки заслання на каторгу; 10) направлення до робітних будинків, куди висилались боржники для відпрацювання боргу; 11) неоплатні боржники, незалежно від суми боргу, замість заслання, підлягали тюремному ув’язненню строком до п’яти років, після чого стягнення з них припинялось; 12) серед заходів примусового стягнення передбачалась передача боржника в службу кредитору, причому в певних випадках з дружиною та дітьми, арешт спочатку майна боржника, а потім самого боржника (з умовою його харчування кредитором, якщо він незаможний).

З наведеного переліку вбачається історичне коріння таких засад сучасного виконавчого провадження : спочатку стягнення зверталося на гроші боржника, а якщо грошей у нього немає, тоді, у першу чергу, на рухоме майно, і лише потім - на нерухоме, і в останню чергу на житло боржника; продаж рухомого і нерухомого майна боржника; кримінальна відповідальність боржника у визначених законом випадках; відрахування із заробітної плати на покриття боргу. Історично перевірена ефективність трудової повинності боржника для відпрацювання боргу при відсутності у нього майна, можу бути запроваджена і у чинне законодавство, наприклад у вигляді громадських робіт.

Історичними способами забезпечення виконання рішень були наступні заходи: 1) запрошення для виконання рішення суду інших осіб як свідків цієї дії посильного суду, наприклад посильний суду, що прибував до місця виконання рішення про стягнення майна в присутності не менше ніж трьох шляхтичів, котрих запрошувала особа, на чию користь виконувалась постанова, а якщо боржник чинив опір, то посилали двох посильних і запрошували п’ятьох шляхтичів, а коли й так не вдавалося досягти успіху, то

до боржника застосовувався фізичний примус для виконання вимог судового посильного; 2) застосовувалась черговість задоволення вимог декількох кредиторів на заставлене майно, черговість задоволення вимог кредиторів на майно боржника, пропорційність задоволення вимог у разі нестачі майна для повного задоволення вимог; 3) сприяло поверненню боргів відсутність строків позовної давності щодо боргових зобов’язань; 4) передбачався порядок продажу майна боржника; 5) арешт боржника, застосовувався в основному до незаможних осіб та ненадійних, особливо гравців у карти, пияків та марнотратців, причому не зазначалося, на який саме строк; 6) заборона боржникові виїжджати з місця проживання або тимчасового перебування; 7) виклик боржника для надання відомостей про кошти для задоволення вимог стягувача; 8) особистий арешт. Отже, в процесі історичного становлення системи виконання рішень на території України було напрацьовано цілу низку адміністративно-правових засобів, які забезпечували примусове виконання рішень майнового характеру, частина з яких використовується і зараз.

З’ясовано, що судова реформа 20 листопада 1864 р. змінила становище. На цьому етапі зародились окремі засади системи приватних виконавців, але які ще були обмежені становищем службової особи. Реформа 20 листопада 1864 р. заснувала особливий стан судових приставів, що належали до судової системи як спеціальні службові особи для виконання судових рішень і, згідно зі ст. 937 «Устава гражданского судопроизводства» 1864 р., при касаційних департаментах правлячого сенату, судових палатах і окружних судах, а також при мирових суддях та їх з’їздах. виконавче провадження фактично ставало позасудовим інститутом. Ні суд, ні органи прокуратури за своєю ініціативою не зобов’язані були здійснювати контроль за діяльністю судового пристава. За всіма діями судового пристава могли наглядати тільки стягувач та боржник. Так створилась єдина система виконавчих органів. Судові пристави вважались поліцією в судових установах. До виконання службових обов’язків судові пристави допускалися після представлення застави на випадок стягнення по службі і приведення до попередньої присяги. Йому видавалася свідоцтво та особливий знак, печатку. Судовий пристав діючи за указом верховної влади, знаходився під охороною закону, і тому будь - який опір йому, чи образа при виконанні службових обов’язків карались, як за злочин проти влади. Проте він не був «сліпим виконавцем». Йому надавалося право призначати на особистий розсуд строки добровільного виконання рішень. Винагорода за провадження виконання судових рішень підраховувалась ними самими і підлягала авансуванню.

У 1896 р. отримали свій прояв перші витоки самоорганізації судових приставів. Організаційним заходом діяльності судових приставів того часу було їх об’єднання у товариства з круговою порукою, що надавало їм можливість відшкодовувати збитки за завдану будь-ким з них шкоду, стежити за професійністю виконання обов’язків та позбавлятися від осіб, які шкодять спільній справі судового виконання.

На території України з кінця XIV по першу половину XVII ст. існувало два напрями виконання судових рішень. Згідно з першим, судові виконавці були посадовими особами, входили до складу судових органів і безпосередньо виконували судові рішення (державні виконавці). Другий характеризується наявністю безпосередніх судових виконавців, але їх права делеговано земельним володільцям, тобто панам, що зменшувало необхідну кількість безпосередніх державних службовців у сфері державної влади та вимагало сталої системи контролю за виконанням судових рішень (приватні виконавці). Історичний факт функціонування зазначених вище видів суб’єктів примусового виконавчого провадження сприяли формуванню наукових поглядів про співіснування інститутів державних та приватних виконавців, а у подальшому запровадження інституту приватних виконавців в сучасній Україні.

З’ясовано, що у досліджених актах давнини відсутні матеріальне та моральне задоволення, спрямовані на компенсацію шкоди та окреслення подальших перспектив розвитку майнових відносин в інтересах потерпілих, дітей-сиріт, вдів, батьків похилого віку тощо.

Загальновідомо, що здійснення виконавчого провадження у правових системах сучасних країн близького зарубіжжя ґрунтується на окремих запозичених елементах правової системи колишнього Радянського Союзу (1917-1991 рр.). Аналіз історично-правових документів того періоду засвідчує, що судова система царської Росії разом із інститутом приставів була скасована після Жовтневої революції Декретами «Про суд» №1 від 22.11 1917 р. та «Про суд» № 2 від 15.02.1918 р. Так, ст. 35 Декрету РНК РРФСР «Про суд» № 2 проголошує повноваження Червоної гвардії та міліції на виконання рішень і вироків [70]. У перші місяці існування радянської влади, зазначає Валеєва Р.Х., нові органи виконання судових рішень організовувались з ініціативи народу, і виконували їх різні органи. За твердженням учених, рішення судів по цивільних справах і вироки по кримінальних справах виконували судові виконавці, органи міліції, волосні та сільські виконкоми [36 , с. 35]. Першим законодавчим актом про суд Української РСР була Постанова Народного Секретаріату «Про запровадження народного суду» від 4 січня 1918 р., яка прямо вказувала на ліквідацію посад судових приставів, а інститут судових виконавців за часів радянської влади вперше створювався Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали Української РСР, що затверджувалось Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого 1919 р. для сприяння народним судам у діяльності з виконання судових рішень. Нове радянське законодавство про виконавче провадження скасувало засоби примусового виконання, що діяли у царській Росії, і встановило принцип недоторканності особи боржника. Арешт боржника, його особистий обшук, привід до суду для встановлення майнового стану, оголошення боржника неспроможним та інші засоби, спрямовані проти особи боржника, були скасовані, що позначилось як зниження гарантій стягувача у виконавчому провадженні.

Таким чином, виконавче провадження здійснювалося особами, які не мали належної професійної підготовки та чітко окреслених адміністративно - правових засобів примусового виконання рішень майнового характеру. Це породжувало беззаконня та свавілля у ході виконавчих дій, у тому числі на території України.

Після лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд, захопивши владу, істотно не змінив судової системи. Він скасував особисте затримання боржників, оголошених неспроможними у торгівлі, до визначення їх неспроможності. С. Фурса та С. Щербак свідчать, що на підставі Тимчасового положення про народні суди й революційні трибунали Української РСР, яке було затверджене Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого 1919 р., вперше був створений інститут судових виконавців в Українській РСР [470, с. 12]. Таким чином, у аналізованому документі виконавче провадження поєднало державну революційну ідеологію з елементами професійного примусового виконання судових рішень з пріоритетом інтересів держави. А. Авторгов [171, с. 18] та Фаткуллин Ф.Н. [470] звертають увагу на те, що радянське законодавство про виконавче провадження, зокрема Тимчасова інструкція для судових виконавців 1920 р., встановило принцип недоторканості особи боржника. Його арешт, особистий огляд (обшук), привід до суду для встановлення майнового стану були скасовані, що знижувало гарантії стягувача у виконавчому процесі. До речі, у сучасному законодавстві, що регулює виконавче провадження в України у п. 19 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів [304]. Цей важіль впливу на боржників зараз активно та ефективно застосовується на практиці державними виконавцями [440; 78]. Такий же адміністративно- примусовий захід використовується судовими приставами-виконавцями Російської Федерації на підставі ст. 67 Федерального Закону «Про виконавче провадження».

Продовжуючи розгляд історично-правового порядку примусового виконання судових рішень, звернемо увагу на те, що радянське законодавство обмежувало заходи примусового стягнення майна боржника. Тимчасова інструкція для судових виконавців 1920 року встановлювала такі заходи примусового стягнення: звернення стягнення на нерухоме майно та гроші боржника; звернення стягнення на винагороду, одержану боржником за місцем служби або роботи; вилучення у боржника й передача стягувачеві певної речі; провадження дій за рахунок боржника, які він не виконав у встановлений судовим рішенням термін [171, с. 18]. Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року у ст.ст. 4, 24, 30 були закріплені вищевказані заходи примусового стягнення[305], і на сьогодні у Законі України «Про виконавче провадження» від 2.06. 2016 року правове регулювання здійснення цих заходів розміщено у статтях 10, 48-54, 68-70 [304]. Зазначене підтверджує актуальність та життєздатність розглянутих вище заходів примусового виконання рішень, перевірену роками.

Перші правові засади етичної поведінки державних виконавців були сформульовані у ст. 20 «Наказу судовим виконавцям» 1927 р., яка забороняла посягання на гідність боржника, вказуючи, що при огляді приміщення та сховища судовий виконавець не мав права проводити особистий обшук боржника, хоч би останнього й запідозрювали в наявності цінностей або грошей.

У досліджуваному за хронологією Положенні про судоустрій УСРР від 16 грудня 1922 р. визначалося, що для проведення у життя судових рішень при губернських судах діють судові виконавці. Це свідчить про чітко складену, професійно сформовану систему виконавчого провадження, яка задовольняла державні та суспільні потреби та інтереси. Одночасно виявлено, що радянським законодавцем належна увага надається деталізації процедури виконання судових рішень для підвищення ефективності виконавчого провадження. Так, у листопаді 1927 р. Нарком’юст УРСР видав «Наказ судовим виконавцям», який за своєю структурою і змістом (200 статей об’єднувались у XV главах). Тіхоміров М.І. та Єпіфанов П.П цей наказ за структурою та змістом порівнювали з повним і самостійним кодексом судових виконавців, хоча він видавався як підзаконний акт [451, с. 13]. Зміст цього документа у подальшому покладено у формування сучасних українських законів «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу», що вважаємо позитивним для сучасного статусу Державної виконавчої служби.

Перший ЦПК УРСР був затверджений ВУЦВКом 30 липня 1924 р., в якому значна частина присвячувалась регламентації примусового виконання судових рішень. Частина норм ЦПК УРСР 1929 р. регулювала виконання судових рішень (107 статей з 412). Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган примусового виконання, констатував, що судові виконавці перебувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік та встановив, що вони призначаються наркомом юстиції союзної республіки, а в автономних - Наркомом юстиції автономної республіки. Але у зв’язку з тим, що ЦПК не передбачав усіх питань виконання, він потребував доповнення шляхом видання відповідних Інструкцій. Так, Інструкція про порядок виконання судових рішень була затверджена НКЮ СРСР 28 вересня 1939 р., Положення про Наркомат юстиції УРСР було прийнято 27 грудня 1939 р., яким передбачалось створення в складі НКЮ відділу судових виконавців. Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1955 р. «Про порядок призначення судових виконавців» було встановлено, що судові виконавці перебувають тільки при народних судах, а Закон «Про судоустрій УРСР» від 30 липня 1960 р. остаточно визначив, що судові виконавці перебувають при районних (міських) народних судах і призначаються головою обласного суду за поданням народних суддів або голів районних (міських) народних судів.

Подальша еволюція статусу виконавчої служби, зазначає Фаткуллин Ф.Н. відбивається у Законі СРСР «Про судоустрій» 1938 р., який підпорядковує судових виконавців одночасно судам та юстиції. Згідно з ним судові виконавці починають призначатися наркомом юстиції (НКЮ) кожної союзної республіки. Положенням про Наркомат юстиції УРСР від 27 грудня 1939 р. судові виконавці введені до складу НКЮ УРСР як окремий відділ. Їх діяльність була регламентована Інструкцією про порядок виконання судових рішень від 28 вересня1939 р. [470, с. 12-13]. Необхідно зазначити, що практика дублювання окремих союзних документів республіканськими, які фактично не розрізнялися за змістом, не враховували національно- територіальних інтересів. Це «клонування» шкодило самостійному розвитку виконавчої служби на території України у радянський період.

Дослідження виконавчої служби радянської доби свідчить про розширення системи органів судового виконання за рахунок інших органів виконавчої влади, які комплексно відстоювали державницькі інтереси і вели колективно-кваліфікований пошук боржників. На це звертає нашу увагу С. Щербак, аналізуючи ЦПК УРСР 1963 р., «кодифікований нормативно- правовий акт врегульовує подвійний порядок оскарження дій судового виконавця з остаточним закріпленням двоїстості підпорядкування виконавчої служби - суду та юстиції». Нею доцільно підмічено, що порядок виконання судових рішень визначався спочатку Президією ВР УРСР (Інструкція «Про порядок виконання судових рішень» 1966 р.), а потім Міністерством юстиції УРСР (Інструкція про виконавче провадження 1985 р.) [502, с. 14]. ЦПК УРСР 1963 р. встановив, що виконавче провадження втілено в особі єдиного державного органу - судового виконавця, надавши право участі громадськості в стадії судового виконання, розширив об’єкт стягнення, урегулював питання про порядок виконання судових рішень, за якими відповідач зобов’язаний виконати певні дії на користь стягувача, встановив подвійний порядок оскарження дій судового виконавця. Але система органів судового виконання складалась також з органів Державного банку СРСР і органів, що виконували рішення про стягнення з громадян недоїмок по податках та прирівняних до них платежів.

У жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР затвердила Інструкцію «Про порядок виконання судових рішень», а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР була затверджена нова Інструкція «Про порядок виконання судових рішень». Останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи стосовно виконавчого провадження, став Наказ Міністра юстиції СРСР № 22 від 15 листопада 1985 р., що затверджував Інструкцію про виконавче провадження.

Радянський період становлення системи виконання рішень та органів ДВС характеризувався своїми особливостями, що визначались у нормативно - правових актах того часу, якими були : 1) Декрети «Про суд» №1 від 22.11 1917 р. та «Про суд» № 2 від 15.02.1918 р.; 2) Першим законодавчим актом про суд Української РСР була Постанова Народного Секретаріату «Про запровадження народного суду» від 4 січня 1918 р., яка прямо вказувала на ліквідацію посад судових приставів; 3) Тимчасове положення про народні суди й революційні трибунали Української РСР, яке було затверджене Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого 1919 р., відповідно до якого вперше був створений інститут судових виконавців в Українській РСР; 4) Тимчасова інструкція для судових виконавців 1920 р.; 5) «Наказ судовим виконавцям» Нарком’юсту УРСР 1927 р., який був повним і самостійним кодексом судових виконавців, хоч і видавався як підзаконний акт; зміст цього документа у подальшому покладено у формування законів незалежної України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу»; 6) Перший ЦПК УРСР був затверджений ВУЦВКом 30 липня 1924 р.; 7) Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., який підпорядкував судових виконавців одночасно судам та юстиції; 8) Положення про Наркомат юстиції УРСР від 27 грудня 1939 р., відповідно до якого судові виконавці введені до складу НКЮ УРСР як окремий відділ; 9) Інструкція про порядок виконання судових рішень, яка була затверджена НКЮ СРСР 28 вересня 1939 р.; 10) Положення про Наркомат юстиції УРСР, що було прийнято 27 грудня 1939 р., яким передбачалось створення в складі НКЮ відділу судових виконавців; 11) Наказ Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1955 р. «Про порядок призначення судових виконавців»; 12) Закон «Про судоустрій УРСР» від 30 липня 1960 р., що остаточно визначив, що судові виконавці перебувають при районних (міських) народних судах і призначаються головою обласного суду за поданням народних суддів або голів районних (міських) народних судів; 13) ЦПК УРСР 1963 р. як кодифікований нормативно-правовий акт врегульовував подвійний порядок оскарження дій судового виконавця з остаточним закріпленням двоїстості підпорядкування виконавчої служби - суду та юстиції;14) Інструкцію про порядок виконання судових рішень, яку затвердила у жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР, а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР була затверджена нова Інструкція «Про порядок виконання судових рішень».

Відповідно до перелічених нормативних актів того періоду суб’єктами виконання рішень були: 1) відповідно до Декрету РНК РРФСР «Про суд» № 2 від 15.02.1918 р - Червона гвардія та міліція на виконання рішень і вироків;

2) з 1927 р. за «Наказом судовим виконавцям» Нарком’юсту УРСР судові пристави, судові виконавці, а також як органи судового виконання діяли органи Державного банку СРСР і органи, що виконували рішення про стягнення з громадян недоїмок по податках та прирівняних до них платежів;

3) виконавча служби відповідно до Наказу Міністра юстиції СРСР № 22 15 листопада 1985 р., яким була затверджена Інструкція про виконавче провадження, що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи стосовно виконавчого провадження.

Основними заходами впливу на боржників у радянський період були заходи примусового стягнення у вигляді звернення стягнення на нерухоме майно та гроші боржника; звернення стягнення на винагороду, одержану боржником за місцем служби або роботи; вилучення у боржника й передача стягувачеві певної речі; провадження дій за рахунок боржника, які він не виконав у встановлений судовим рішенням термін. За цей історичний період законодавство у сфері виконавчого провадження зробило значний еволюційний крок уперед у забезпеченні громадянам процесуальних гарантій виконавчого провадження, оскільки законодавство того періоду не містило прямих чи побічних заходів примусового характеру, спрямованих на особу боржника, не передбачалось можливості запроторення боржника до боргової тюрми, ні арешт боржника, ні заборона йому виїздити з певної місцевості на час виконання рішення суду.

Розглядаючи питання щодо примусового виконання рішень у пострадянський період, слід зазначити, що, на жаль, з утворенням самостійної й незалежної України змін у цивільному процесуальному законодавстві щодо виконавчого провадження так і не відбулося. Тривалий час поза увагою законодавця в цьому плані залишались новоутворені суб’єкти підприємницької діяльності, особливо юридичні особи, зміст заходів примусового виконання став застарілим і не відповідав реаліям життя та змінам у суспільному розвитку держави, і особливо новому законодавству з інших галузей права. Зокрема, чинний на той час Закон України «Про власність» встановлював рівноправність усіх форм власності, чого ніяк не можна було сказати про виконавче провадження, яке, як узагалі й усі інші раніше чинні радянські норми, віддавало пріоритет державній формі власності. Крім розділу V ЦПК України, основним нормативно-правовим актом, що досить детально регулював норми виконавчого провадження, залишалась чинною ще й Інструкція колишнього СРСР «Про виконавче провадження» 1985 р., що не витримувала жодної критики.

Дослідження історичних етапів становлення законодавства про систему виконання рішень здійснила такий науковець як О.Б. Верба-Сидор, яка виокремила вісім історичних етапів з радянських часів з урахуванням важливих юридичних фактів: 1) за радянських часів; 2) 1998 рік, 3) 1999 рік;

4) 2005 рік; 5) 2007 рік; 6) 2010 рік; 7) 2011 рік; 8) 2015 рік [45]. Проте на наш погляд, такий підхід до класифікації залишає без уваги проміжки часу, протягом якого реалізовувались прийняті ключові нормативно-правові акти, які О.Б. Верба-Сидор визначила як ключові точки відліку для кожного періоду.

У результаті авторитет судових виконавців, і навіть судів, значно знижувався, а кредитори прагнули вирішити питання, що виникали щодо виконавчого провадження, шляхом звернення до кримінальних структур, де рішення завжди виконувались не тільки своєчасно, а й у повному обсязі. При цьому порушувались проголошені Конституцією України 1996 р. гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Але саме в умовах ринкової економіки держава повинна була вжити заходів, які б поліпшили це становище. Тому наступним етапом становлення та вдосконалення виконавчого провадження стало прийняття Верховною Радою України двох законів України: «Про Державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. та «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., що врегулювали новий порядок проведення виконавчих дій новоствореним органом виконання - Державною виконавчою службою, яка покликана здійснювати примусове виконання рішень судів та інших органів в Україні. Ці закони визначили початок значного реформування всієї системи виконавчого провадження.

Міністерство юстиції України наказом від 15 грудня 1999 р. № 74/5 затвердило Інструкцію про проведення виконавчих дій, що набула юридичної сили з 1 січня 2000 р., при цьому зазначивши, що дія Інструкції колишнього Союзу РСР «Про виконавче провадження» 1985 р. на територію України не поширюється, що стало значним кроком у розвитку нового законодавства про виконавче провадження.

Отже, розвиток системи виконавчого провадження від давніх часів до радянської доби засвідчив, що вона має такі ознаки: а) державний характер; б) виступає стадією судового процесу; в) судові виконавці перебувають під організаційним началом Міністерства юстиції та підпорядковані головам відповідних судів; г) захищає державну, суспільну та кооперативну власність, шляхом встановлення ряду обмежень по поверненню стягнень відносно державних підприємств, установ та організацій, кооперативних організацій тощо.

Таким чином, правове регулювання примусового виконання рішень характеризується значним часом розвитку та оновленням нормативно - правової бази, що надає можливість заповнити ті прогалини, які існували до її прийняття. Необхідно також враховувати, що на сучасне сприйняття виконавчого провадження впливає не тільки демократизація суспільних відносин, а й певний історичний період «радянського виконавчого провадження», коли вся господарська діяльність в основному перебувала в державній власності, наслідком чого стала недосконалість примусового стягнення з юридичних осіб; коли громадянам з коштовних речей могли належати лише дачі, автомобілі та будинки, що негативно вплинуло на способи примусового стягнення з громадян. Тобто цілий ряд положень, які були неврегульованими в радянському законодавстві, і на сьогодні залишаються в основному без суттєвих змін.

Історія становлення державної виконавчої служби в незалежній Україні, на наш погляд, нараховує дев’ять етапів:

1) 1991-1997 роки дія нормативно-правових актів СРСР, що

регулювали діяльність виконавчої служби, що мала подвійне підпорядкування суду та юстиції. На цьому етапі незалежна Україна ще використовувала нормативно-правові акти, що перейшли у спадок від СРСР, а саме діяла Інструкція «Про виконавче провадження» 1985 р., що

спрямовувала свій регулятивний вплив на виконавчі відносини щодо реалізації рішень судів, прийнятих на основі ЦПК УРСР 1963 р. Цей кодифікований нормативно-правовий акт визначав подвійний порядок оскарження дій судового виконавця з остаточним закріпленням двоїстості підпорядкування виконавчої служби - суду та юстиції. В Україні не існувало єдиного державного органу, основним завданням якого було б виконання рішень судів, владних інститутів, а також рішень інших органів, що, згідно з законом, підлягають виконанню. Виконання судових рішень покладалося на судових виконавців. Компетенція та функціональні повноваження Міністерства юстиції України визначались Положеннями про Міністерство юстиції України від 28 грудня 1991 р. та 3 жовтня 1992 р. Однак із прийняттям нової Конституції України та запровадженням низки нових реформ, які стосувалися всіх сфер суспільного життя, виникла необхідність у розширенні повноважень цього міністерства. Тому робота Мін’юсту з 18 вересня 1996 р. вже регламентувалася новим Положенням про Міністерство юстиції України. У 1997 р. Міністерство юстиції знову доповнило та удосконалило вищевказане Положення, яке було затверджене Указом Президента України від 30 грудня 1997 р. Основними завданнями Мін’юсту України були: забезпечення реалізації державної правової політики, підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнародних договорів України з правових питань, планування за пропозиціями інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, організація виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України, організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану, розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду, здійснення міжнародно-правового співробітництва [348]. З наведеного видно, що виконання рішень судів не входило до компетенції системи органів Мін’юсту. Після проголошення незалежності України в результаті проведеної реформи системи органів виконання судових рішень було ліквідовано інститут судових виконавців, які функціонували в рамках судової системи України.

2) з 1998 по 1999 - було прийнято Закон України «Про державну виконавчу службу». Унаслідок вступу України до Ради Європи 1995 р., на неї було покладено обов’язок створити орган державного управління, що відповідає за виконання рішень суду, тому 1998 р. було створено державну виконавчу службу України, наділену повноваженнями примусового виконання рішень судів або інших органів чи посадових осіб, що не виконані самостійно зобов’язаними особами [63, с. 208];

3) з 1999 по 2005 рік. У цей період на початку 1999 року в системі органів Міністерства юстиції України була утворена державна виконавча служба та сформовані її органи. Прийнято Закон України «Про виконавче провадження», Наказом Міністерства юстиції України № 74/5 від 15 грудня 1999 р. «Про затвердження Інструкції про проведення виконавчих дій» [121], Наказ Міністерства юстиції від 09.06.1999 № 31/5 «Про внесення змін і доповнень до нормативно-правових актів Міністерства та про затвердження Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна» [289]; Затверджено Мін’юстом Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна [446]; Створено відділи державної виконавчої служби у складі управлінь юстиції за наказом Міністерства юстиції «Про створення відділів державної виконавчої служби та скорочення посад старших судових виконавців та судових виконавців» від 19 листопада 1998 р. [374]. Указом Президента України «Про внесення змін до Положення про Міністерство юстиції України» від 27 грудня 2002 р. Міністерство отримало додаткові функції, зокрема й ті, що опосередковано стосувались виконавчого провадження: ведення державного реєстру застав рухомого майна [400; 263]. Було прийнято Положення про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень [346].

4) з 2005 р. по 2007 р. створено у складі Міністерства юстиції на базі органів державної виконавчої служби Департамент державної виконавчої служби як урядового органу державного управління. Утворені Державні виконавчі служби областей, міст, районів. Період найбільшої незалежності ДВС та розширення системи її органів та комплексу повноважень;

5) 2007 - 2010 рік ліквідовано Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління. Створено Департамент у складі Міністерства юстиції України, відділи державної виконавчої служби знову створені у складі відповідних управлінь юстиції. Встановлено розміри плати за користування Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень [315];

6) 2010 рік Прийнято нову редакцію Закону України «Про державну виконавчу службу». Водночас варто зазначити, наполягає Гук Б.М., що в рамках проведення адміністративної реформи Указом Президента України від 9 грудня 2010 р. започатковано реформування центральних органів виконавчої влади, що суттєво змінило і статус державної виконавчої служби. Відповідно до п. 1 названого Указу утворено Державну виконавчу службу [455, п. 1], яку, відповідно до затвердженої цим же Указом схеми віднесено до центральних органів виконавчої влади [441, р.2]. Організаційні зміни у правовому статусі державної виконавчої служби не змінили той факт, що спрямування і координація її діяльності залишилися за міністром юстиції України як членом Кабінету Міністрів України [455 ,р. IV п. 13; 66].;

7) 2011 - 2014 роки ліквідовано Департамент державної виконавчої служби у складі Міністерства юстиції України. Створено Державну виконавчу службу України (ДВС України), як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України. ДВС України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів. Мінюстом було затверджено Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі [342]; Положення про управління державної виконавчої служби головних управлінь юстиції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, Положення про районний, районний у місті, міський (міста обласного значення), міськрайонний, міжрайонний відділ державної виконавчої служби [351]; Положення про районний, районний у місті, міський (міста обласного значення), міськрайонний, міжрайонний відділ державної виконавчої служби [290]; Затвердження Наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 Інструкції з організації примусового виконання рішень. Нормативно-правовими актами, які закріплювали на цьому етапі статус Мін’юсту, були Указ Президента України вед 6 квітня 2011 р., яким затверджено Положення про Міністерство юстиції України та Постанова Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 р. № 228 «Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України» [347]. Основними завданнями Мін’юсту України як органу державного управління, згідно із вищезазначеним указом, було визначено також формування і забезпечення реалізації державної правової політики, політики у сфері виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), забезпечення представництва інтересів держави у судах України, здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб’єктів та України тощо[352].

8) 2015 рік - перехідний етап. Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 № 17 «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» ліквідовано Державну виконавчу службу України. Згідно зазначеної Постанови завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) покладено на Міністерство юстиції України. У зв’язку із зазначеним вказані функції перейшли до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Утворені управління державної виконавчої служби при територіальних управліннях юстиції. Міністерством юстиції України затверджено Порядок реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів [389];

9) з 2016 року по теперішній час триває сучасний період запровадження змішаної системи виконання рішень, запроваджується інститут приватного виконавця, продовжується реформування ДВС у зв’язку із прийняттям нового Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII, Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 року № 1403-VIII, та втратою чинності Законом України «Про державну виконавчу службу».

Історична закономірність свідчить про те, що прості правові документи у вигляді окремих договорів та указів, що регулювали процес виконання рішень в результаті еволюції інститутів виконавчого провадження трансформувались у кодекси. Тобто процес кодифікації законодавства у галузі виконавчого провадження є природно-правовим. Відповідно новим етапом еволюції правових норм, що визначають виконавче провадження в сучасній Україні є розробка та прийняття виконавчого кодексу сучасної України. Гідне місце та детальну правову регламентацію у цьому документі повинен отримати правовий статус ДВС.

1.2.

<< | >>
Источник: Макушев Петро Васильович. ДЕРЖАВНА ВИКОНАВЧА СЛУЖБА В УКРАЇНІ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Запоріжжя - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме Історичні та соціальні детермінанти Державної виконавчої служби:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Історичні та соціальні детермінанти Державної виконавчої служби
  4. ВСТУП
  5. 1.1 Насильство в середовищі осіб жіночої статі: історичний аналіз явища
  6. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  7. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  9. ВСТУП
  10. 2.3 Основні детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  11. 1.1 Насильство в середовищі осіб жіночої статі: історичний аналіз явища
  12. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -