Предмет доказування. Підстави звільнення від доказування

З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші учасники справи, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них

визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування).

Предметом доказування є обставини, що

підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 77 ЦПК України).

Формування предмету доказування є прерогативою суду, який на підставі обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, та правових норм, які регулюють відносини між сторонами, визначає факти, які включаються до предмету доказування по справі. На сторони в цивільному процесі покладено так званий тягар ствердження: заявляючи в суді вимоги або

заперечення, вони самі повинні вказати ті обставини, ті факти, якими ці вимоги та заперечення обґрунтовуються. Саме з цих фактів і складається перш за все предмет доказування по справі^[17]. Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору, а отже і при визначенні предмету доказування.

Докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними. Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Взявши за критерій порядок встановлення обставин у суді, факти умовно можна поділити на дві групи: обставини, встановлені в порядку доказування та обставини, встановлення яких відбувається поза доказуванням у справі. Перша група обставин складає предмет доказування у справі. Друга група обставин не є предметом доказування в силу існування підстав для звільнення від доказування (ст. 82 ЦПК України).

1) Першою з підстав звільнення від доказування ЦПК України називає визнання обставин учасниками справи. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Основна проблема при розгляді питання про визнання є визначення його юридичної сутності. В. К. Пучинський вказував на те, що визначити юридичну природу (сутність) судового визнання означає встановити, чи є воно за своїм змістом розпорядчим актом, пов'язаним з принципом диспозитивності, чи має розглядатися як показання про об'єктивно існуючі факти та правовідносини, що відноситься до змагальності цивільного процесу^[18].

Визнання позову — категорія, що належить до області дії принципу диспозитивності, визнання факту — категорія, що належить до області дії принципу змагальності^[19]. Визнаний факт - факт, по відношенню до якого доказування вже здійснене. Це, по суті, факт, що підлягав доказуванню у справі та був доказаний визнанням сторони, у зв'язку із чим немає підстав виключати його з обсягу фактів, що входять до предмета доказування зі справи^[20]. ЦПК України прямо вказує на те, що обставини визнані сторонами взагалі не включаються до предмету доказування.

Щодо окремих обставин визнання має не допускатися. Так, визнання існування договору, для якого передбачена обов'язкова письмова форма і який внаслідок недодержання сторонами цієї вимоги є нікчемним, є неможливим.

Виходячи з вищевикладеного слід прийти до висновку, що визнання є розпорядчим актом, для якого характерна наявність специфічних рис, які відрізняють його від інших розпорядчих актів, як то визнання позову, відмова від позову тощо:

- визнання має бути здійснено учасниками справи. Якщо у справі беруть участь треті особи, то обставини мають визнаватися не лише сторонами, але й цими особами. У разі, коли хоча б одна з осіб, яка бере участь у справі, не визнає такі обставини, сторона, яка обґрунтовує свої вимоги чи заперечення цими обставинами, має їх доказати.

- суд обмежений в можливості не приймати визнання обставин, так само як і в можливості приймати відмову від визнання обставин.

Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

2) Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до положень частини 3 статті 82 ЦПК України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування, зважаючи на їх очевидність. Водночас законодавством не визначається перелік обставин, які з тих чи інших причин можуть бути визнані загальновідомими. Як наслідок, це питання вирішується судом, який розглядає справу, в кожному випадку індивідуально, про що виноситься відповідна ухвала.

Загальновідомі факти - це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Водночас загальновідомість обставини може мати різні межі, і в залежності від часу виникнення та поширеності на певну територію, про неї може знати певне широке коло осіб (об'єктивна умова) або й суд, що розглядає справу (суб'єктивна умова).

3) Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Такі обставини традиційно іменуються

преюдиціальними фактами. Виключення преюдиціальних фактів з предмету доказування пов'язується з тим, що такі обставини вже були доказані сторонами та встановлені рішенням (вироком чи постановою) суду^[21].

Преюдиціальна сила судового акту має суб'єктивні та об'єктивні межі. Об'єктивні межі — це коло обставин, перелічених у мотивувальній частині акту, що вступив у законну силу. Суб'єктивні межі — це коло осіб, для яких факти, встановлені судовим актом, мають преюдиціальне значення і які не можуть бути оскаржені^[22].

Рішення суду з цивільних, господарських та адміністративних справ, вироки суду у кримінальних справах, а також постанова суду у справах про адміністративне правопорушення мають різні об'єктивні межі преюдиціальної сили. Найширші об'єктивні межі преюдиціальності мають рішення суду з цивільних, господарських та адміністративних справ, оскільки всі обставини, які встановлені цими рішеннями не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивними межами вироків суду у кримінальних справах, а також постанов суду у справах про адміністративне правопорушення охоплюються питання щодо того, чи мали місце дії особи та чи вчинені вони цією особою.

Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Суб'єктивні межі преюдиціальної сили судових актів визначають коло осіб, по відношенню до яких судовий акт, що набрав законної сили, буде мати преюдиціальне значення^[23]. ЦПК України розширив суб'єктивні межі преюдиціальної сили судових актів, порівняно з тими, які були зафіксовані в ЦПК України 1963 року. Відповідно до ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких бере участь особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Обставини, встановлені рішенням третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, підлягають

доказуванню в загальному порядку при розгляді справи судом.

8.4.