1.1. Адміністративна юстиція та адміністративний процес

Вивчення адміністративного процесуального права неможливо без розгляду таких актуальних, дискусійних та, безумовно, важливих категорій, як адміністративна юстиція, адміністративний процес, адміністративне судочинство.

Використовуючи поняття «адміністративна юстиція» у своїх статтях, монографічних дослідженнях, учбових та навчальних посібниках різні науковці часто мають на увазі неоднакові за своєю суттю правові явища. Насправді, адміністративна юстиція - це досить складне, неоднозначне та об’ємне поняття. В сучасній спеціальній літературі можна виділити декілька основних варіантів трактування адміністративної юстиції.

По-перше, найчастіше під адміністративною юстицією розуміють особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на це органами^[1]. Так, одним з класичних визначень адміністративної юстиції за такої точки зору є те, що це «порядок розгляду та вирішення в судовій процесуальній

формі спорів, які виникають у сфері адміністративного управління між громадянами або юридичними особами, з одного боку і адміністративними органами - з іншого, що здійснюється юрисдикцій- ними органами, спеціально створеними для вирішення правових спорів»^[2]. Такий підхід до трактування адміністративної юстиції дає змогу віднести до неї розгляд публічно-правових спорів не тільки судами, а й іншими, позасудовими органами. Справа в тому, що в світі існують різні моделі адміністративної юстиції. Деяким з них притаманний розгляд спорів у сфері управління лише судовими органами, для інших характерне розв’язання таких справ не тільки судовими, а й численними позасудовими юрисдикційними органами.

В рамках такого сприйняття адміністративної юстиції, в сучасний період можливо говорити про існування двох основних підходів до її формування та функціонування^[3]. Ці підходи віддзеркалюють дві протилежні точки зору на це правове явище. Так, перший пов’язаний зі створенням окремої, відносно самостійної гілки судової системи - адміністративних судів, покликаних вирішувати публічно-правові спори між фізичними та юридичними особами з одного боку, та органами публічної влади з іншого. Цей підхід може мати деякі відмінності в різних країнах, наприклад, в структурі загальних судів можуть бути створені спеціалізовані палати з розгляду вказаних справ. Проте не дивлячись на деякі відмінності в рамках першого підходу, в ньому взагалі втілюється ідея про необхідність існування особливих інститутів та порядку розв’язання публічно- правових спорів приватних осіб з державною адміністрацією.

Другий підхід є втіленням думки про те, що питання публічного права та поведінка владних суб’єктів знаходиться в компетенції загальних судів. Це означає, що спори між громадянами та суб’єктами публічних владних повноважень розглядаються на загальних засадах та не потребують особливого порядку та особливої процесуальної форми. Вказані два підходи ще називають «доктриною спеціальних адміністративних судів» та «доктриною єдиної юстиції».

Обидві ці теоретичні ідеї знаходять своє реальне втілення в практичному функціонуванні в різних країнах світу. Система спеціалізованих адміністративних судів (установ) діє у більшості європейських країн (Франція, Німеччина, Іспанія, Португалія, Туреччина та ін.). Розгляд спорів з публічною адміністрацією знаходиться у веденні загальних судів та квазісудових органів в країнах англосаксонської системи права, де діяльність суб’єктів публічної влади підпорядковується переважно тим самим правовим нормам, що і поведінка приватних осіб (Велика Британія, США, Канада та ін.).

У відповідності з другою точкою зору з приводу розуміння адміністративної юстиції, її розглядають як систему органів, що покликані здійснювати розгляд та розв’язання специфічних публічно-правових спорів.

Третій варіант трактування адміністративної юстиції пов’язаний з її сприйняттям як самостійної галузі правосуддя, де розглядаються особливі види публічно-правових спорів. В цих спорах принаймні з одного боку обов’язковим суб’єктом виступають органи публічного управління, а сам спір виникає з приводу реалізації їх владних повноважень. Тлумачення поняття «адміністративна юстиція» дозволяє розуміти її саме як судову діяльність, адже юстиція (justitia) означає правосуддя, систему судових установ, судове відомство.

Розглянувши основні підходи до розуміння категорії «адміністративна юстиція», вважаємо, що для визначення її змісту необхідно враховувати три аспекти: матеріальний (пов’язаний з природою спору про право, який розглядається), процесуальний (наявність спеціальних процесуальних норм і порядку розгляду спорів) і організаційний (наявність спеціалізованих органів для розгляду спорів)^[4]. У матеріальному аспекті адміністративна юстиція пов’язується з вирішенням особливого різновиду правового конфлікту - публічно- правового спору, який здебільшого пов’язаний з порушенням прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб внаслідок реалізації органами публічної влади (їх посадовими чи службовими особами) владних функцій. Процесуальний аспект пов’язаний із наявністю

порядку, пристосованого саме для розв’язання публічно-правових спорів, який враховує усі їх особливості, робить акцент на специфіку таких справ. Це обумовлено специфікою публічного права, яке відрізняється своєрідністю джерел і характерними принципами застосування. Таким порядком виступає адміністративний процес (адміністративне судочинство). Щодо організаційного аспекту, то адміністративна юстиція пов’язується з діяльністю спеціалізованих судових органів. Також важливою є спеціальна підготовка суддів, які здійснюватимуть адміністративну юстицію.

Як бачимо, адміністративний процес (адміністративне судочинство) виступає як процесуальна складова адміністративної юстиції. Утім, необхідно зазначити, що в юридичній літературі щодо розуміння змісту категорії «адміністративний процес» висловлюються різні, навіть кардинально протилежні точки зору. Указані точки зору

можна звести до декількох основних підходів. З цього приводу, слід згадати лише так звані вузький та широкий підходи до розуміння сутності адміністративного процесу, що засновані на «нетрадиційному» розумінні юридичного процесу (на відміну від «традиційного», що пов’язує процес лише з правосуддям).

У вузькому розумінні адміністративний процес сприймається як порядок суто юрисдикційної діяльності, яка має, так би мовити, «негативний характер». За основу тут традиційно береться здійснення правоохоронної функції, і мова йде про розв’язання адміністративних справ, предметом яких є публічно-правові спори. Тобто під адміністративним процесом розуміється лише врегульований нормами адміністративного права порядок розв’язання публічно-правових спорів у сфері публічного управління.

Багато адміністративістів (Д. М. Бахрах, Є. В. Додін, В. А. Лорія, О. Є. Луньов, Г. І. Петров, Ю. М. Козлов, В. Д. Сорокін та інші вчені) сьогодні дотримуються широкого розуміння адміністративно го процесу. Цей підхід пов’язаний із розумінням адміністративного процесу як порядку діяльності органів публічного управління щодо прийняття нормативних актів та застосування правових норм у сфері публічного управління, а також порядку діяльності адміністративних судів. Таким чином, за названого підходу адміністративний процес опосередковує не тільки юрисдикційну - «негативну» - діяльність, а й «позитивну» - повсякденну діяльність органів публічного управління щодо вирішення різноманітних питань у правовій формі (видача ліцензій, реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності тощо), а також і здійснення правосуддя адміністративними судами.

Необхідно зазначити, що свого часу, навіть за відсутності єдності в розумінні адміністративного процесу, відповідні теоретичні напрацювання відіграли неабияку роль у забезпеченні законності в діяльності управлінських органів через усвідомлення необхідності встановлення правового порядку реалізації їх владних дій і визначення порядку цих дій у відносинах влади з громадянином^[7].

Завдячуючи зокрема і цим підходам у вітчизняній юридичній науці та практиці затвердився принцип щодо можливості діяльності органів держави, місцевого самоврядування, інших суб’єктів, яким делеговано певні публічно-владні функції не тільки на підставі та і в межах повноважень, а і у спосіб, що передбачений законом (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Але наведені підходи до розуміння сутності адміністративного процесу формувалися за панування радянської правової доктрини, що визнавала задля корисного, ділового поділу праці в державному механізмі лише спеціалізацію державної діяльності на правотворчість, державне управління, правосуддя та прокурорський нагляд.

Сьогодні, за нових реалій, зважуючи на конституційне втілення теорії розподілу влад та формування судової влади із суттєвими гарантіями її функціонування, запровадження в Україні адміністративної юстиції розуміння адміністративного процесу набуває нового змісту - адміністративний процес пов’язується з функціонуванням адміністративної юстиції. Саме форма здійснення правосуддя адміністративними судами - адміністративне судочинство - легально пов’язується з адміністративним процесом (ст. З Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України)).

Віднесення ж до змісту адміністративного процесу також і порядку адміністративної правотворчості та правозастосування призводить до «розмивання» поняття «адміністративний процес», втрати ним однозначності, визначеності, неможливості виявлення тих специфічних рис, що дозволяють досягти скоординованості понятійного апарату юридичної науки. Крім того, враховуючи, що термінологія юридичної науки є єдиною з термінологією закону та юридичної практики, слід мати на увазі також і несприятливі наслідки, що матимуть місце внаслідок такого «розмивання» термінології у законодавстві та юридичній практиці^[8]. З урахуванням вищезазначеного, а також того, що юридичний процес історично пов’язаний

з правосуддям і саме так сприймається у більшості країн світу, адміністративний процес доцільно розглядати саме як форму здійснення правосуддя в адміністративних справах.

Законодавець в п. 5 ст. З КАС України визначає адміністративний процес як правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства. Водночас, згідно п. 4 ст. З КАС України адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому КАС України. Аналіз двох наведених понять, з урахуванням того, що діяльність адміністративного суду реалізується по відношенню та у правовідносинах з особами, які беруть участь у справі та іншими учасниками адміністративного процесу, дозволяє дійти висновку про їх фактичну тотожність. Також слід зазначити, що процес (судочинство) є засобом здійснення правосуддя. Співвідношення правосуддя і процесу (судочинства) - це зв’язок змісту і форми, тому що здійснюючи судочинство суд вершить правосуддя. Правосуддя не може реалізовуватися у відриві від судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судова влада реалізується професійними суддями та, у визначених законом випадках, народними засідателями і присяжними шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Отже, на підставі зазначеного, можемо визначити адміністративний процес (адміністративне судочинство), як встановлений законом порядок діяльності адміністративних судів з розгляду та вирішення адміністративних справ.

Адміністративне судочинство - це новий для нашої національної правової системи вид судочинства, якому притаманні всі риси реалізації судової влади - особлива процесуальна форма, специфічний суб’єкт розгляду справи, широкі гарантії забезпечення прав, свобод та інтересів громадян та ін.

Для того, щоб краще уяснити собі смисл та цілі запровадження адміністративного судочинства в Україні, розуміти чим воно відрізняється від інших вже давно існуючих видів судочинства, необхідно кратко розглянути деякі, найбільш істотні його ознаки.

По-перше, важливішою ознакою адміністративного судочинства є наявність специфічних завдань, на вирішення яких воно націлено. Згідно ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного

судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Коли ми аналізуємо завдання адміністративного судочинства, стає зрозумілим велике значення цього інституту для розвитку демократичної, правової держави. Ст. З Конституції України встановлює, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Встановлення в Основному законі країни такого положення є, безумовно, великим досягненням демократії, але без існування механізму, точніше багатьох механізмів реалізації захисту прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб від свавілля владних суб’єктів воно може залишитись лише теорією. Саме адміністративне судочинство в Україні покликане виконувати роль одного з таких важливих механізмів - гарантів прав громадян.

Наявність або відсутність адміністративного судочинства - це показник відповідності національної судової системи міжнародним державно-правовим стандартам, 'зокрема стандартам забезпечення прав і свобод людини, підпорядкованій системі ефективного і справедливого правосуддя для усіх суб’єктів права, формування відповідної структури органів судової влади^[9].

Вище ми вже вказували на те, що різні варіанти такого механізму давно та успішно функціонують в багатьох демократичних країнах світу.

Другою ознакою адміністративного судочинства є те, що предметом його розгляду здебільшого виступає особливий вид правових спорів, а саме публічно-правові спори, які виникають, як правило, між органами державного управління, органами місцевого самоврядування, іншими органами публічної влади, їх посадовими або службовими особами з одного боку та фізичними або юридичними особами з другого, у зв’язку з порушенням суб’єктивних публічних прав останніх. На нашу думку, це найістотніша ознака адміністративного судочинства. Саме розуміння сутності правових спорів, що передані на розгляд адміністративним судам, є відправною точкою, свого роду фундаментом для вивчення та з’ясування сутності адміністративного судочинства.

Третя ознака, так би мовити, «випливає» з попередньої і полягає в наявності майже в усіх справах, що розглядаються в рамках адміністративного судочинства обов’язкового учасника - суб’єкта владних повноважень. Відповідно до п. 7 ст. З КАС України, під суб’єктом владних повноважень в адміністративному судочинстві розуміють орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, іншого суб’єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Четвертою ознакою є те, що адміністративне судочинство здійснюється особливими суб’єктами - системою адміністративних судів. Як бачимо, в Україні була втілена «доктрина спеціальних адміністративних судів», тобто та модель адміністративної юстиції, яка притаманна більшості європейських країн. Завдяки цьому, ми можемо говорити про спеціалізацію з розгляду адміністративних справ, що повинна призвести до високого рівня професіоналізму та досвідченості судів при розв’язанні такого роду спорів.

П’ятою ознакою адміністративного судочинства є те, що крім реалізації свого основного завдання, воно націлено на здійснення судового контролю за діяльністю органів публічного управління. Таким чином, можна сказати, що розгляд публічно-правових спорів адміністративними судами в особливій процесуально-правовій формі об’єднує в собі як вирішення кожної конкретної справи по суті, так і здійснення судового контролю за виконанням владними суб’єктами своїх повноважень.

Законом встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Шостою ознакою адміністративного судочинства є те, що воно здійснюється в особливій процесуальній формі, що дозволяє максимально забезпечити рівність сторін в процесі. Саме судова процесуальна форма забезпечує рівність процесуального положення учасників судового розгляду - державних та муніципальних органів та фізичних або юридичних осіб^[10]. Ця ознака є дуже важливою саме для адміністративного судочинства. Зрозуміло, що у більшості адміністративно-правових відносин існує фактична нерівність сторін. Тобто в більшості випадків - це відносини влади- підпорядкування. При виникненні спора між сторонами таких правовідносин і зверненні з цього приводу в адміністративний суд (у випадку якщо цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства), процесуальне положення сторін повинно

зрівнятись. Таким чином, сама по собі судова процесуальна форма вже є значною гарантією всебічного повного ефективного та неупередженого розгляду справи, проте виходячи з особливостей категорій спорів, що розв’язуються в адміністративному судочинстві, законодавець передбачив ще й додаткові положення. До них можна віднести активну позицію суду в адміністративному судочинстві. Це знаходить свій прояв, наприклад, у закріпленні ст. 11 КАС України принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі, у встановленій ч. 5. ст. 71 КАС України можливості суду збирати докази з власної ініціативи; у встановленій ч. 2. ст. 11 КАС України можливість суду вийти за межі позовних вимог у разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять та ін.

На виконання завдань адміністративного судочинства КАС України встановлено єдину процесуальну форму розгляду і вирішення адміністративних справ загального (позовного) та особливого провадження адміністративного процесу. Загальне (позовне) провадження має своїм предметом публічно-правові спори на які поширюється адміністративна юрисдикція. Адміністративні справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами, між якими виник публічно-правовий спір. Особливе провадження має своїм предметом справи, які пов’язані з публічно-правовими відносинами, але мають безспірний характер. При вирішенні справ особливого провадженя адміністративний суд перевіряє підстави щодо реалізації владних повноважень заявника - суб’єкта владних повноважень щодо застосування (скасування) примусових заходів у випадках, передбачених законом. До адміністративних справ особливого провадження надежать справи, визначені у ст. ст. 183-3, 183-4 КАС України.

Адміністративний процес структурно складається з низки процесуальних дій по розгляду та вирішенню як справ загального (позовного), так і справ особливого провадження. Такі дії здійсняються не хаотично, а у чітко встановленій послідовності та скпбі дають певну систему. Відносно відособлені групи процесуальних дій позначаються як стадії адміністративного процесу, тобто мова йде про таку характеристику адміністративного процесу як його стадійність.

Стадія адміністративного процесу - відносно самостійна сукупність послідовно здійснюваних процесуальних дій, що поряд із загальними цілями має притаманні тільки їй цілі, а також особливості, що стосуються учасників адміністративного процесу, їхніх прав і обов’язків, строків здійснення процесуальних дій і характеру оформлюваних судових рішень. Характерні риси стадій адміністративного процесу:

1. Кожна із стадій адміністративного процесу має свої конкретні цілі та завдання, що властиві тільки їй та сприятимуть досягненню загальних цілей адміністративного процесу по вирішенню та розв’язанню адміністративної справи, захисту прав та свобод учасників публічно-правових відносин. Наявність таких цілей слугує одним із важливіших критеріїв відособлення певної сукупності процесуальних дій в окрему стадію адміністративного процесу.

2. На різних стадіях адміністративного процесу склад учасників адміністративного процесу може варіюватися, крім того, частина їхніх процесуальних прав і обов’язків реалізується лише на певних процесуальних стадіях.

3. Кожна стадія адміністративного процесу, як послідовність дій, здійснюється у часі. Розподіл адміністративного процесу на стадії - стадійність - є логіко-часовою характеристикою адміністративного процесу, як і будь якого різновиду юридичного процесу. Законом встановлені конкретні процесуальні строки у межах яких вчиняються процесуальні дії, що відносяться до певної стадії.

4. Стадія адміністративного процесу закінчується оформленням відповідного, передбаченого у законі, судового рішення (ухвали, постанови), у якому закріплюються результати, що досягнуті при здійсненні процесуальних дій на певній стадії чи результати вирішення адміністративної справи по суті.

Таким чином, стадія адміністративного процесу характеризується власними безпосередніми цілями, колом процесуальних дій, що здійснюються у межах встановлених процесуальних строків та їх учасників, а також своїми підсумковими рішеннями та їх процесуальним оформленням. Перелік стадій адміністративного процесу подібний із стадіями інших видів позовного судочинства. До них відносяться:

1) стадія відкриття провадження в адміністративній справі;

2) стадія підготовчого провадження;

3) стадія судового розгляду адміністративної справи;

4) стадія апеляційного провадження;

5) стадія касаційного провадження;

6) стадія перегляду судових рішень Вурховним Судом України;

7) стадія провадження за нововиявленими обставинами;

8) стадія звернення судових рішень в адміністративних справах до виконання.

Провадження у адміністративній справі не обов’язково проходить усі з названих стадій - це у кінцевому рахунку визначається особами, які беруть участь у справі, насамперед сторонами. Зважуючи на наявність у кожної стадії адміністративного процесу безпосередньої цілі, що слугує одним із важливіших критеріїв відособлення певної сукупності процесуальних дій в окрему процесуальну стадію, необхідно їх визначити для кожної з вищеназваних стадій. Докладно ж зміст кожної стадії адміністративного процесу розглядається у відповідних главах, що присвячені розкриттю змісту особливої частини галузі адміністративного процесуального права.

Першою стадією адміністративного процесу виступає стадія відкриття провадження в адміністративній справі. Безпосередня ціль даної процесуальної стадії - це перевірка наявності передумов права на пред’явлення адміністративного позову та умов належної реалізації цього права, а також дотримання строку на звернення до адміністративного суду або поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду.

Наступною стадією є стадія підготовчого провадження. Її безпосередня ціль - вжиття заходів для забезпечення всебічного та об’єктивного розгляду і вирішення справи в одному судовому засіданні протягом розумного строку.

Чільне місце в адміністративному процесі посідає стадія судового розгляду адміністративної справи. Адже безпосередня ціль цієї стадії - розгляд і вирішення адміністративної справи по суті. Саме на цій стадії досліджуються докази, встановлюються фактичні обставини справи, з’ясовуються права і обов’язки сторін, виноситься постанова у справі. Процесуальні дії, що здійснюються на стадії судового розгляду адміністративної справи поділяються на чотири частини (етапи): підготовча, розгляд справи по суті, судові дебати, ухвалення і оголошення судового рішення.

Стадія апеляційного провадження є першою із стадій, що пов’язані з переглядом судових рішень в адміністративних справах. Безпосередня ціль даної процесуальної стадії - перегляд судових рішень, що не набрали законної сили, з питань факту і з питань права, тобто щодо правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та встановлення фактичних обставин у справі.

Наступна процесуальна стадія, що пов’язана з переглядом судових рішень - це стадія касаційного провадження. Безпосередньою ціллю даної стадії є перевірка судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій, що набрали законної сили з питань права, тобто щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Перегляд судових рішень в адміністративних справах найвищим органом в системі судів загальної юрисдикції здійснюється на стадії перегляду судових рішень Верховним Судом України. Безпосередня ціль стадії - перевірка судових рішень в адміністративних справах з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, внаслідок недотримання норм матеріального права; порушеення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення Вищим адміністративним судом України незаконного судового рішення у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Перегляд судових рішень може здійснюватися й на стадії провадження за нововиявленими обставинами. Безпосередньою ціллю даної стадії адміністративного процесу є перевірка судових рішень, що набрали законної сили, у зв’язку із наявністю юридичних фактів, які існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі особі, яка звертається до суду, хоча вони могли потягти ухвалення іншого за змістом судового рішення. При цьому, відповідно ДО змін внесених до КАС України Законом України «Про внесення

змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 р. для звернення з заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з підстав виявлення істотних для справи обставин, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи, встановлений трирічний строк, який є присікальним (преклюзивним) строком, тобто не підлягає поновленню незалежно від поважності причини його пропуску.

І, нарешті завершальною стадією адміністративного процесу виступає стадія звернення судових рішень в адміністративних справах до виконання. Її безпосередня ціль - це вжиття судом заходів та. вирішення питань, що виникають у зв’язку з виконанням судових рішень.