VIII ЦЕРКВА Й ДЕРЖАВА

Перша поправка містить два положення, що трактують відносини між церквою і державою. «Конгрес не повинен ухвалювати законів», які або «запроваджували б будь-яку релігію», або «забороняли б вільне відправлення релігійних обрядів».

Як і решта положень Першої поправки, обидва ці пункти обмежують лише Конгрес. Одначе Верховний суд визнав, що іншим підрозділам федерального урядування також не дано влади порушувати права, що їх захищає поправка¹. До того ж, подібно до гарантій свободи слова, даних у цій самій поправці, ці положення про релігію прикладаються до штатів також силою положення про Належний процес Чотирнадцятої поправки,— дарма що те положення захи­щає тільки «життя, свободу чи власність», а положення про запровадження релігії не сформульоване в порівняльних термінах ².

Обидва положення про релігію ставлять нелегкі проблеми їх інтерпретації. Справді-бо, у світлі цих рішень нелегко примирити обидва положення одне з одним, бо в окре­мих випадках одне нібито вимагає того, що друге забо­роняє.

Свобода віросповідання

Деякі застосування положення про вільне відправлення релігійних обрядів не викликають сумнівів. Уряд не може забороняти релігійних відправ узагалі або ж карати людей за сповідування тих чи інших релігійних поглядів. Він не може звільняти членів тієї чи іншої релігійної громади із державної служби, оскільки подібні адміністративні дії не­прямо обмежували б релігійну свободу³.

Дискримінація проти опозиційно настроєних сект була найбільшим злом, запобігти якому й призначене було поло­ження про вільне відправлення релігійних обрядів⁴.

Так само не може штат усувати з державної служби тих осіб, що не вірують у Бога. Хоча це положення говорить лише про вільне відправлення релігійних обрядів, мета його була встановити загальну свободу совісті; отже, воно захи­щає також право зовсім не сповідувати ніякої релігії ⁵.

Одначе, як і свобода слова, свобода віросповідання не є абсолютна ⁶. Навіть релігійні переконання не можуть бути виправданням для принесення в жертву дітей. Це не озна­чає, що поправка захищає тільки віру, але не дію; її текст наголошує на гарантії вільного відправлення релігійних обрядів. Проте як наслідок кампанії боротьби за релігійну рівність положення про вільне відправлення релігійних обрядів не потребує такого прочитання, щоб створювати релігійні винятки із загальних правил, які слугують закон­ним світським цілям⁷.

На цій підставі Верховний суд визнав 1879 року, що Конгрес може заборонити полігамію навіть серед мормонів, для яких багатошлюбність була релігійним обов’язком⁸. Виняток для мормонів, застерегли судді, не тільки підри­вав би державні інтереси, що їх охоплює цей закон; такий виняток надав би мормонам особливих привілеїв тільки на підставі їхньої релігії. Подібним чином Перша поправка не звільняє від університетської військової підготовки осіб, що з релігійних міркувань заперечують військову службу; вірних, які святкують суботу,— від законів, що обмежують недільну трудову зайнятість, або ж солдатів, котрі воліють носити особливі релігійні головні убори, від обов’язкового носіння військової уніформи ⁹. Принципом Першої поправ­ки — підводять до висновку ці рішення — є нейтральність: ніхто не може бути ні вивищений, ні понижений на релі­гійній підставі.

Одначе інші ухвали неможливо примирити з принципом нейтральності. Наприклад, різко контрастує із законом, який забороняє недільну трудову зайнятість, рішення Верховного суду про те, що жоден штат не може відмовити 'у виплаті компенсації за безробіття прохачеві, котрий з релігійних міркувань відмовився працювати в суботу *. Ще більшим контрастом є рішення Суду в справі Wisconsin v.

У справі Yoder... шкільна вимога немилосердно тисла на дитину, адже закон вимагав од неї робити те, що її релігія забороняла. Одначе таке саме немилосердя було і в ви­падках із полігамією та військовим одностроєм, де закони були підтримані суддями. По другий бік рівноваги у справі Yoder... був державний інтерес — також сильний, оскільки освіта є одним із найпроблемніших завдань нинішнього уряду. Судді наголосили, що діти в тому випадку вже вісім років як навчалися у школі; коли б вони відмовилися від усієї обов’язкової освіти, Суд, цілком можливо, дійшов би іншого висновку.

Запровадження релігії

В Англії існує, а в деяких колоніях існувала, «установ­лена» церква: офіційна, підтримувана й керована держа­вою релігія. Проти цієї системи було, щонайменше, два застереження. Одному віросповіданню віддавалась перева­га перед іншими, й воно ж таки воднораз було залежне від держави.

Найочевиднішим ефектом положення про запровадження релігії було запобігання створенню національної церкви, і Чотирнадцята поправка поширила цю заборону й на окремі штати ¹². Текст поправки («не... ухвалювати законів, що запроваджували б будь-яку релігію») наводить, одначе, на думку, що заборона поширюється й за межі таких ви­падків. І справді, всяке віддавання переваги котрійсь релі­гії тягне за собою ті лиха, що й покликали до життя це положення, і тому так само забороняється. Обидва поло­ження — про запровадження релігії та про вільне від­правлення релігійних обрядів — є, таким чином, двома сторонами однієї й тієї самої монети. Одне забороняє ди­скримінацію проти, а друге — дискримінацію за ту чи іншу релігію, адже сприяння одній вірі означає несприяння всім іншим.

Дехто доводив, нібито запобігання такому вибірковому ставленню — це єдине завдання положення про запрова­дження релігії. Той самий Конгрес, котрий запропонував Першу поправку, проголосував за виділення федеральних коштів, щоб найняти капелана, а суддя Джозеф Сторі, складаючи 1815 року подібне положення для Конституції штату Віргінія, висловився за те, аби дозволити безсторон­нє субсидіювання всіх релігій^І3. На відміну від запрова­дження якоїсь однієї релігії, таке загальне субсидіювання не порушило б природної рівноваги між вірами й навряд чи втягло б державу в з’ясування стосунків між різними сектами.

Одначе сьогодні ясно: навіть безстороннє субсидіювання всіх релігій буде визнане за необгрунтоване. Адже це по­ложення забороняє запровадження не якоїсь однієї релігії, а релігії взагалі. Історія дає нам вражаючі свідчення того, як свідомо були вибрані саме такі, а не інші слова. Неза­довго до внесення пропозиції про саму поправку Джеймс Медісон був заперечив проти загального релігійного субси­діювання — на тій переконливій підставі, що, беручи гроші в платників податків на релігійні цілі, держава зазіхає на їхню свободу совісті. Верховний суд відповідно прийняв цей протест як ключ до розуміння положення про запро-

• ••• 14 вадження релігії.

Отже, знов-таки, обидва положення —■ про вільне від­правлення й про запровадження релігії — виявляються такими, що взаємно доповнюють одне одного: перше забо­роняє дискримінацію тих, хто не сповідує ніякої релігії,

а друге не дозволяє віддавати перевагу віруючим. Відомі рішення Верховного суду про заборону державного проте- 15* **

гування молитов у державних школах свідчать: цей принцип виходить за рамки грошових субсидій, що їх не­двозначно засудив Медісон. Судді в цих випадках не покла­далися ані на ризик, що ті молитви можуть більше підхо­дити для декотрих сект, ніж для інших, ані на той факт, що вчителям платять податкові гроші, аби вони ті молитви читали ¹⁶. Радше вони сповідували більш загальний прин­цип: коли тлумачити комплексно обидва положення про релігію, вони забороняють державі як сприяти, так і пере­шкоджати релігії.

державу».

Небагато ухвал Верховного суду породжувало таку поле­міку, як ці рішення в справах про шкільні молитви. До спроб скасувати ці рішення належать пропозиції обмежити юрисдикцію Верховного суду, піддати імпічменту тодішньо­го Головного суддю, а також поправити саму Конституцію. І все ж історія підтверджує з усією певністю, що й сама релігія, і громадський мир зазнають небезпеки тоді, коли уряди беруть ту чи іншу сторону в делікатних релігійних справах. Застереженням проти подібних небезпек якраз і є те, про що йдеться в положенні про запровадження релігії; нам ще тільки бракувало, щоб уряд указував, як нам молитися.

Відокремлення церкви від держави не означає, звісно, що світські й релігійні приписи ніде і ні в чому не збігають­ся. Так, крадіжка та вбивство засуджуються як гріхи, але це не заважає карати за них і як за злочини. Подібно до цього: через те, що закон, який забороняє працю в неділю, служить законній світській меті — забезпечити загальний день відпочинку для всіх,— Верховний суд відмовився визнати це забороненим схваленням Четвертої заповіді¹⁸. Одначе, де неможливо знайти світську мету, як, наприклад, у вивішуванні самих Десяти заповідей в державних шко­лах, там добачається запровадження релігії¹⁹.

Це вельми пекуче питання, як тлумачити положення про запровадження релігії, постає у зв’язку з державною підтримкою приватних шкіл. Багато приватних шкіл — релігійні, й чимало учнів ходить до них саме тому, що ці заклади надають не лише світську, а й духовну освіту. Якщо держава може підтримувати їх узагалі, то до якої міри?

Відповідь напрошується така: держава може підтриму­вати лише світські, нерелігійні програми цих шкіл. Що­правда, кожен долар, одержаний на викладання матема­тики, вивільняє долар на викладання релігії. І все ж релігій­на сторона таким чином дістає сприяння тільки тією мірою, якою держава-спонсор захоче посприяти стороні світській; цьому релігійнрму закладові велося б не краще, навіть коли б у ньому зовсім не викладали ніяких світських наук.

Виходячи з цих міркувань, Верховний суд визнав, що лікарні, котрі належать релігійним організаціям, не повинні бути виключені із загального лікарняного субсидіювання ²⁰, так само як учні парафіяльних шкіл не мають бути позбав­лені державної програми забезпечення світськими підруч­никами ²¹. Подібним чином університети з релігійними від­галуженнями можуть включатись у загальні програми субсидіювання викладацької платні та нових корпусів—> за умови, що вони не витрачатимуть державних грошей на релігійні цілі²².

Одначе закон зовсім інакше ставиться до шкіл початко­вих. Там, як зазначав Верховний суд у справі Lemon v. Kurtzman, світська й релігійна освіта переплетені так тісно, що практично неможливо було б підтримувати одне, не підтримуючи другого. Будь-яка спроба розділити ці галузі, провадив Суд, так заплутала б державу в адміністративні справи релігійної організації, що завдала б шкоди неза­лежності, й така «заангажованість» спотворила б головну мету положення про запровадження релігії²³.

Здавалося б, розв’язання для парафіяльних шкіл має 4 МИ

бути ось таке: поки вони наполягають на змішаному релі­гійно-світському навчанні, їм слід обходитися без держав­ної підтримки. У справі Mueller v. Allen, одначе, більшість суддів знайшла вихід: податкові одрахування для всіх ________ ' ■ *24 витрат на державну чи приватну освіту.

Ці відрахування мали й законні цілі, й законні наслідки: світська освіта і сприяння освітній різноманітності й неза­лежності. Навіть більше: оскільки не треба було розділяти видатків на релігійне й світське навчання, то не було й ризику заплутатись. Трудність полягала в тому, що за від­сутності такого розділення податкові прибутки служили також підтримці релігійної діяльності,— і то не просто, як у справі з законом про неробочу неділю, коли одержали неминучий побічний продукт цілковито світського заходу. Контраст був вражаючий: рішення в справі Lemon... було заборонило державі підтримувати навіть світське навчання, а рішення в справі Mueller... дозволило їй сприяти й релі­гійній освіті.

Верховний суд зробив спробу в справі Mueller... відріз­нити раніші ухвали, які робили недійсними інші програми, що сприяли парафіяльним школам. По-перше, прибутки в справі Mueller... були віддані батькам учнів; поміч релігія дістала тільки від окремого рішення посилати дітей до парафіяльних шкіл. Однак навіть прямі субсидії залежать, напевне, від числа учнів і, таким чином, від того самого особистого вибору кожного. Судді припустили, що прак­тичний ефект цих відрахунків «порівнянний» із наслідком субсидії, і давно заведено вважати, що вирішний є той ефект від якогось заходу, котрий не заплутує і не створює цільових проблем²⁵.

Якщо результат у справі Mueller... може бути виправда­ний, то лише на другому плані, про що також мовиться в судовому рішенні. Держава дозволила робити відрахування для всіх учнів, а не тільки для парафіяльних школярів; вона дозволила відрахування на благодійницькі та медичні витрати. Закладена тут думка ясна: якщо держава дозволяє собі робити пільги для всього народу, їй ні до чого дискри­мінувати релігійну діяльність.

Якщо, наприклад, загориться церква, то держава зага-

сить пожежу,— і не лише через те, що полум’я може пере­кинутись і на мирські споруди. В супротивному разі той, кому належить церква, буде скривджений, адже в церкві правили службу Божу; тож негасіння такої пожежі буде порушенням положення про вільне відправлення релігійних обрядів. Якщо держава гасить всякі інші пожежі, вона не тільки може, а й повинна ліквідувати і цю, хоча церква служить лише релігійним цілям.

Подібно до цього, у справі Everson v. Board of Education Верховний суд визнав, що той чи інший штат може платити за перевезення учнів до парафіяльних шкіл, хоча наслідком цього буде сприяння як світському, так і духовному навчан­ню²⁶. А не так давно Верховний суд дозволив видати фінансову допомогу одному студентові на його підготовку до посвячення в сан — із державного фонду підтримки сліпих²⁷. До цієї самої категорії належить і непоясненне ніяк інакше рішення в справі Walz v. Tax Commission, де штатам дозволено звільняти релігійні організації від оподаткування власності; як зауважили судці, інші непри­буткові організації можуть теж користуватися подібними звільненнями ²⁸-

Оці останні рішення розчищають шлях поверненню До тієї позиції, що Перша поправка вимагає не дискриміна­ції — чи то за релігію, як у справі Yoder™, чи то проти неї, як у процесі Lemon...,— а радше нейтральності²⁹. Релігійні проблеми так само, як і расові, не повинні віді­гравати ніякої ролі в державній політиці.