VII СВОБОДА СЛОВА І ПРЕСИ

Перша поправка передбачає, що «Конгрес не повинен ухвалювати законів, які... обмежували б свободу слова чи преси». Десь від 1930-х років штати зазнають такого обмеження, адже, відповідно до рішень Верховного суду, свобода висловлення є елемент «свободи», якої Чотир­надцята поправка не дозволяє штатам відбирати без Належ­ного юридичного процесу *.

«Ті, хто виборов нашу незалежність,— писав суддя Луїс Брандейс 1927 року,— вірили, що кінцева мета дер­жави — зробити людей вільними, аби вони розвивали свої здібності; і що в її керівництві розважливі сили мають пере­важати над деспотичними. Вони цінували свободу ї як мету, і як засіб для її досягнення... Вірили, що свобода думати, як хочеш, і говорити, як думаєш,— це необхідні засоби для політичної правди; що без вільного слова та зібрання дискусія буде марною; що з ними разом дискусія дозволяє звичайно адекватний захист від поширення згубного вчен­ня; що найбільша загроза свободі — це інертний народ; що публічне обговорення — це політичний обов’язок і що це має бути найголовнішим принципом американського урядування... Вірячи в силу розуму, яка проводиться через публічну дискусію, вони уникали мовчанки, що до неї зму­шував закон;...вони так поправили Конституцію, щоб гарантовані були вільні слово й зібрання»².

Ця поправка не означає, що хтось може казати, що йому тільки хочеться, коли завгодно, де завгодно і як йому заба­жається. Чітка мова поправки («Конгрес не повинен ухва­лювати законів...») дає ясно зрозуміти, що свобода слова чи преси ніколи не може бути порушена. Одначе захищає­ться від порушення не саме слово, а власне свобода слова; проблема полягає в тому, щоб визначити міру тієї сво­боди.

Звісно, і в ті часи, коли приймалась Конституція, свобода говорити не була абсолютна. Традиційно заборонялось, серед інших речей, обмовляння. Та й навряд чи автори поправки мали на увазі захист такої свободи слова, як підбурювання до вбивства, фальшиве рекламування або, як зазначив одного разу суддя Олівер Венделл Голмс, провокаційний крик: «Пожежа!» в переповненому театрі³.

Свобода преси в Англії передбачала тільки звільнення від «попередніх обмежень» — таких, як закони, що вима­гають офіційного схвалення книг перед їх публікацією⁴. Особлива вада такої вимоги полягає в тому, що навіть неза- боронені видання, поки не пройдено до кінця процедури отримання дозволу, фактично перебувають під арештом. За контрастом, звичайні закони карного права дозволяють будь-кому видавати друковану продукцію без попереднього схвалення і захищатися на тій підставі, що видання не було заборонене.

З цієї причини завжди нелегко було виправдовувати попередні обмеження. Наприклад, рішення суддів заборо­нити видання діють як попередні обмеження, оскільки цілісність юридичного процесу вимагає, щоб цим ухвалам корилися, хай навіть вони й помилкові, аж поки, по апеля­ції, вони будуть скасовані. Відповідно судові заборони на друкування наклепницьких газет чи конфіденційних урядо­вих матеріалів визнавались за антиконституційні⁵.

Одначе пропозиція, яку зробив був одного разу судця Голмс, щоб положення про слово й пресу забороняли тільки попередні обмеження ⁶, не переважила заперечень. З одного боку, навіть засуджуючи більшість таких обмежень, Вер­ховний суд визнав, що час від часу їх може потребувати якийсь переважаючий інтерес: «Ні в кого не викличе сум­нівів те, що уряд може запобігти... опублікуванню в пресі дат відплиття транспортов або числа й розташування військ»⁷. Із другого боку, як доводив один упливовий комен­татор ще 1868 року, свобода слова погано служитиме як індивідуальній зацікавленості в самовираженні, так і потре­бі суспільства у добре поінформованій публіці, якщо про­мовця завжди каратимуть, тільки-но він договорить⁸.

Виходячи з таких міркувань, Верховний суд завжди брав за зразок для застосування гарантій слова й преси не історію, а знов же баланс супротивних інтересів. За роз­маїтими формулюваннями для оцінки конкретних видів обмежень ховається звичайне запитання: наскільки серйоз­но ось це обмеження звужує інформацію і наскільки силь­ний інтерес суспільства запровадити це обмеження?

Застосовуючи цей критерій, судці мають тенденцію при­діляти менше уваги іншим галузям, ніж вони часто приді­ляють у справах Належного процесу та однакового захис­ту ⁹.

Регулювання змісту

При застосуванні положень про слово й пресу Верховний суд робить принципове розрізнення між таким регулюван­ням, що обмежує зміст повідомлення чи публікації, і таким, що нейтрально обмежує час, місце чи манеру подання ма­теріалу. Обмеження змісту надто важко виправдати, бо воно завдає особливої шкоди інформації: певні повідомлен­ня опиняються в невигідному становищі порівняно з інши­ми, що з ними конкурують, а в крайніх випадках то й зовсім не доходять до загалу.

Наприклад, у відомій справі 1919 року Schenck v. United States ¹¹ відповідач був визнаний винним у змові з ме­тою перешкодити набору війська, розповсюджуючи листів­ку, що підбурювала призовників обстоювати своє право опиратися призову. Річ у тім, що уряд хотів те звернення заборонити, від чого страшенно страждав Шенків інтерес, який полягав у тому, аби таки поширити свою листівку. З другого боку, держава була дуже зацікавлена в тому, щоб не дати ходу Шенковій листівці. Уряд застерігався від можливого скоєння злочину — незаконного відмовлян­ня призовників від військової служби. До того ж, такий злочин за певних обставин міг стати серйозною загрозою національній безпеці.

Аби примирити, наскільки можливо, ці протилежні інте­реси, Голмс проголосив відомий критерій «очевидної і близької небезпеки». «В кожному випадку питання стоїть так: чи мовлені слова ужито за таких обставин і чи є вони такої природи, щоб створити очевидну і близьку небезпеку й таким чином накликати значні біди, запобігти яким Кон­грес має право»¹². Цей критерій цілком підходив до справи Schenck..., адже існував видимий, безпосередній ризик того, що лиховмисна листівка могла переконати призовників відмовитися від служби.

Одначе, як з’ясувалось, не всі рішення, що підтримували обмеження змісту, задовольняли Голмсові критерії.

Інші рішення підказали, що самого критерію «очевидної і близької небезпеки» не досить, аби захистити законш інтереси вислову. Соціалістичний лідер Юджін Дебс, на­приклад, був покараний за те, що виголосив промову, в якій критикував участь США в першій світовій війні, і іихваляючи тих осіб, котрі були визнані винними в пере­шкоджанні призову¹⁴. Як зазначав Суд, Дебсові слова, як і Шейкові, цілком реально могли призвести до незакон­ного ухиляння від призову. Трудність тут полягала ось у чому: все це було слушне, поки стосувалося всякої критики воєнного зусилля. Таким чином критерій «очевидної і близької небезпеки» ставив під загрозу можливість політич₇ них дебатів, захист яких лежав в основі Першої поправ­ки ¹⁵,

На визнання цієї небезпеки Верховний суд проголосив у справі Brandenburg v. Ohio значно ефективніший крите­рій. «Конституційні гарантії вільного слова й вільної пре­си,— заявив Суд,— не дають змоги будь-якому штатові заборонити чи оголосити поза законом захист застосування сили чи порушення закону, окрім тих випадків, коли такий захист спрямований на підбурювання до загрозливої проти­законної дії або на вчинення її і здатний підбурити до такої дії чи її вчинити»¹⁶. Я, наприклад, не маю права підмов­ляти співгромадян спалити міську управу. Одначе я маю право доводити, що нам би краще велося без міського уря­дування; керуючись інтересами громадського обговорення, вільне суспільство повинне допустити той ризик, що таке моє доведення може призвести до скоєння злочину.

Міру, до якої допускається це терпіння небезпечних та незручних ідей, проілюструвало недавнє рішення держав­ного суду, яке визнало право членів Американської нацист­ської партії на демонстрації в уніформі зі свастикою в місцевості, заселеній переважно євреями¹⁷.

Навіть ті, хто хотів би зруйнувати наше вільне суспіль­ство, можуть пропагувати свої погляди — аж до тієї межі, коли заходяться підбурювати до негайних протизаконних Дій.

В інтересах відкритої дискусії із загальнонаціональних питань Верховний суд визнав, що Перша поправка обме­жує навіть традиційне право відшкодовувати збитки, завда­ні наклепом. Як писав суддя Вільям Бреннан, відмовляючи поліщйному комісарові у компенсації за оголошення, в якому критикувався його відділок, ризик виплати відшко- дувань кожному чиновникові, непрямо обмовленому крити­кою на адресу уряду, міг би значною мірою притлумити свободу висловлювання, яка є самою суттю того захисту, що його проголошує Перша поправка. Тож державний чинов­ник може дістати компенсацію за шкоду, завдану його репутації, лише в тому разі, коли відомо, що заява, котра ганьбить його, є неправдива або коли її зроблено з без­оглядною байдужістю до правдивості чи неправдивості змісту¹?.

Забороняються також непрямі обмеження свобод, прого- лошених Першою поправкою. Наприклад, протягом 1950-х років Верховний суд визнав, що штат Алабама не повинен примушувати Національну Асоціацію Розвитку Кольорових Людей розкривати імена її членів. «У нездоровій атмосфері, що в той час там панувала,— писав суддя Джон М. Гар- лан,— виявлення членів тієї організації могло б потягти за собою репресії проти них і знеохотити інших користуватися своїми конституційними свободами»²⁰.

Законодавчі розслідування гаданої підривної діяльності також ставлять подібні проблеми. У 1950-х роках Верхов­ний суд схилявся до того, щоб знаходити нагальні потреби національної безпеки, аби виправдати негативні впливи таких розслідувань на свободи, що їх захищає Конституція.

Останнім прикладом є справа Elrod v. Bums, де висну­вано, що шериф-демократ не може з політичних міркувань звільняти з роботи підлеглих республіканців. Щоправда, як зауважив судця Голмс багатьма роками раніше, ніхто не має конституційного права бути полісменом. Одначе ризик політичного звільнення з роботи, подібно до ризику розкриття членства у НАРКЛ, може цілковито знеохотити полісмена брати участь у захищеній законом політичній діяльності²². Цей принцип не означає, що небезпечним революціонерам треба надавати доступ до державних таєм­ниць; коли удар по свободі висловлювання непрямий, тоді рівновага інтересів може бути інша. Одначе, якщо цілі Кон­ституції мають бути досягнені, тоді важливо, щоб свободи Першої поправки були захищені як проти прямого, так і проти непрямого обмеження.

Перша поправка захищає не лише суто політичне слово, а також твори мистецтва, такі як романи чи кінофільми. Те, що розважає, може виконувати й інформативну функ­цію; навіть припускаючи, що в основі поправки лежить свобода політичного вислову, Верховний суд не бажає ви­значати на засадах прецеденту, яким творам мистецтва бракує політичної цінності²³. Але поправка не захищає непристойності, вузько визначеної Верховним судом як не облагороджена художністю соціальна вартість²⁴.

Протягом якогось часу Верховний суд дотримувався того погляду, що «комерційне» слово, як-от реклама-оголошен- ня, також не захищається поправкою²⁵. 1976 року судді змінили свою думку. «Суспільство,— писав суддя Гаррі Блекман,— може також бути дуже зацікавлене у вільному потоці комерційної інформації»²⁶. Коли не брати до уваги неправдивого рекламування чи підбурювання до протиза­конних дій, навіть рекламування може бути обмежене тільки на підставі грунтовного державного інтересу, що не

• • • 27

може реалізуватися ніяким іншим чином.

Регулювання часу, місця й способу

Тож категорії висловлювання, що можуть бути заборо­нені через їхній зміст, є відносно рідкісні. Набагато легше, за контрастом, виправдати нейтральні регулювання, що обмежують час, місце чи спосіб висловлювання. З одного боку цієї рівноваги, часто отаке регулювання менше втру­чається в інформативність, оскільки лишає промовцеві сво­боду подати публіці те саме повідомлення в інший час, чи в іншому місці, чи в інший спосіб. А з другого боку, часто бувають нагальні причини обмежувати час, місце чи манеру повідомлення.

Я не маю права, наприклад, виступати у вашому домі без вашого дозволу, бо тут переважає ваш інтерес не бути потурбованим. Без спеціального дозволу я не можу виго­лошувати промови посеред вулиці, бо тут пріоритет за вільним потоком транспорту ²⁸. На подібних підставах Вер­ховний суд дійшов висновку, що те чи інше місто може обмежити використання гучномовців²⁹. Іноді регулювання часу, місця чи способу може також бути підтримане, навіть якщо воно дискримінує зміст. Наприклад, той чи інший штат може заборонити демонстрації поблизу приміщення суду з поваги до ще не розв’язаних справ; судді, що ухва­люють своє рішення, повинні бути вільні від можливих погроз ³⁰.

Є подібні рішення, що підтримують обмеження симво­лічного волевиявлення. Оскільки призовні картки можуть виявитися потрібними, якщо доведеться робити додатко­вий набір війська, Верховний суд визнав, що Конгрес може заборонити спалювання карток навіть як вияв протесту проти призову³¹. Подібно ж, навіть задля протесту на захист бездомних, нікому не дозволено спати в парку всупереч правилам, покликаним захищати загальнопри­йняте використання парків³¹

Випадки, подібні до цих, ставлять і принципове питання: чи такі вчинки, як зумисне спання в парку або спалювання призовних карток, можна взагалі з правом розглядати як «слово» в рамках формулювання Першої поправки. Вер­ховний суд висловив свої сумніви щодо цього ³³. А з другого боку, понад півсторіччя тому судді легко дійшли висновку, що виставляння червоного прапора є символічним виявом, що підпадає під конституційний захист³⁴. У світлі цілей Поправки можна доводити, що будь-який акт, спрямований на доведення до громадськості інформації чи ідей, має бути кваліфікований як «слово». Як свідчить випадок із призовними картками, цей висновок ні в якому разі не по­винен виключати такої можливості, що той чи інший засіб інформації може бути заборонений на підставі якоїсь вищої державної потреби.

Існують обмеження права держави регулювати навіть час, місце чи спосіб висловлювання. Верховний суд цілком справедливо визнав потребу в чистоті вулиць недостатньою підставою для категоричної заборони розповсюдження листівок³⁵. Завжди наявний ризик насильства не може стати обгрунтуванням для заборони всіх масових демон­страцій³⁶. Навіть ухвалюючи рішення щодо регулювання часу, місця й способу, Суд повинен урівноважувати супро­тивні інтереси, хоча здебільшого він розглядає такі регу­лювання з меншою доскіпливістю: наскільки важливо гово­рити в ось цей час і в цьому місці й саме в ось такий спосіб і чи такі вже великі в цьому конкретному випадку врівно- важливі інтереси держави?

До того ж, навіть запроваджуючи регулювання часу, місця й способу, держава рідко може дискримінувати зміст. Мабуть, той чи інший штат міг би заборонити всі

демонстрації поблизу шкіл, аби захистити учнів од зава­жання, а вчителів — од можливого залякування³⁷. Ясно, одначе, що той штат не зміг би зробити з такої заборони винятку для працівників освіти, які б зібралися боротись за свої професійні права³⁸. По-перше, такий виняток наводить на думку, що, зрештою, обстоюваний інтерес у забороні демонстрацій навряд чи має бути таким уже нагальним. Важливіше те, що всяке віддавання переваги одному класові промовців перед іншим збивало б громад­ськість на хибні суперечки про те, ніби саме це є головна мета Першої поправки. Навіть відносно безневинні регу­лювання часу, місця й способу не можна застосовувати до самих лиш республіканців³⁹.

І насамкінець, аби і від можливого дискримінаційного застосування застерегтися, і допомогти впевнитися, що обмеження основоположного права вільного висловлюван­ня відбиває волю народу, Верховний суд особливо наполя­гав у тих випадках, де йшлося про свободу слова, щоб законодавчі повноваження не делегувались. Хоча законо­давство може забороняти несанкціоновані вуличні демон­страції, воно не може полишити на розсуд некерованої адміністрації вирішення питання, які саме демонстрації дозволяти. Самі творці законів повинні установляти ней­тральні, зобов’язуючі та прийнятні правила⁴⁰.

Таким чином, свобода слова є, звісно, не абсолютна у Сполучених Штатах. Одначе особливо нелегко виправдо­вувати обмеження, що дискримінують на підставі змісту, оскільки вони надто жорстко сковують як особисті, так і громадські інформативні інтереси. До того ж, навіть ней­тральні регулювання часу, місця й способу улягають вель­ми доскіпливому розгляду, аби допевнитися, що вони об­межують розповсюдження інформації чи думки не більше, ніж необхідно для захисту важливих державних інтересів.

Широкий захист свобод слова й преси належить до най-. славніших досягнень Конституції.