VI РІВНІСТЬ

Тринадцята поправка, прийнята наприкінці Громадянської війни 1865 року, скасувала рабство. Одначе колишні раби й далі страждали від систематичної офіційної дискримінації. Південні штати ухвалили так звані «чорні кодекси», що відкидали такі привілеї чорношкірих, як права укладати договори, голосувати чи володіти землею.

Головним завданням Чотирнадцятої та П’ятнадцятої по­правок було ліквідувати цю дискримінацію. Ми вже обго­ворили два положення Чотирнадцятої поправки. Тема цього розділу — інше положення цієї поправки: «...жоден штат не повинен відмовляти будь-якій особі, підлеглій його владі, в однаковому для всіх захисті законами».

Расова дискримінація та сегрегація

Мова й історія положення про однаковий захист наводять на думку, що метою його, можливо, було забезпечити таке становище, аби штати надавали чорношкірим той самий захист проти злочинів, якого вони надавали іншим грома­дянам ². Одначе після того, як Верховний суд виснував, що положення про привілеї та вольності всього-на-всього захи­щає права, надані іншими федеральними законами³, стало ясно: термін «однаковий захист» повинен тлумачитися ширше, якщо його мета — запобігти расовій дискримінації в штатах — мала бути досягнута взагалі. Тож не дивно, що 1880 року Верховний суд вирішив: положення про од-

наковий захист забороняє штатові не допускати чорношкі­рих виконувати обов’язки присяжних засідателів⁴.

Чи ця поправка забороняла також просте розділення рас — це вже інша річ. Наприклад, коли одному штатові потрібні стали окремі залізничні вагони для чорних та білих, Верховний суд у відомій справі Plessy v. Ferguson 1896 року не добачив тут ніякого порушення Конституції.

Зрештою Верховний суд почав визнавати, що окремі вигоди для чорних насправді часто обертаються нерів­ністю. Наприклад, 1938 року судді направили чорного вступника до «білого» державного університету — на тій підставі, що фінансована державою освіта в інших місцях нижча за якістю⁶. Одначе 1954 року в справі Brown v. Board of Education Верховний суд зробив гігантський крок у напрямку до ліквідації самого принципу расової сегрега­ції. «Чорношкірі учні знають, що окремі школи засновано з дискримінаційною метою,— писав Головний судця Ерл Воррен,— і почуття меншовартості, до якого це спричиняє­ться, зводить нанівець їхню здатність до навчання». Отже, не було «окремих, але однакових» безкоштовних середніх шкіл: «Окремі навчальні заклади є від природи своєї неод­накові» ⁷.

Хоча судді в справі Brown... були наголосили на особли­вому впливі сегрегації на навчальний процес, пізніші рішен­ня без додаткових пояснень поширили заборони расового розділення й на інші заклади — такі, як парки й рестора­ни^. Через кілька років, скасовуючи закон, що забороняв міжрасові шлюби, Верховний суд проголосив ширший принцип, що взагалі поклав край тезі про «окреме», але «рівне»: Чотирнадцята поправка не тільки велить, аби з чорними обходилися так само, як і з білими, а й вимагає «щонайсуворішого нагляду за будь-яким проведенням різ­ниці, заснованим на расових принципах»⁹.

Закон, про який мова, був «рівний», «однаковий» і до чорних, і до білих у тому розумінні, що ні ті, ні ті не могли одружуватися з особою іншої раси. Одначе, в іншому розу­мінні члени обох груп зазнавали на расовому грунті вели­ких збитків; наприклад, тільки білому чоловікові забороня­лось одружуватися з чорною жінкою. Права, що їх надає Чотирнадцята поправка,— це «особисті права», як висло­вився Верховний суд.

Автори Чотирнадцятої поправки могли б подивувати- такому наслідкові. Одначе загальне формулювання цього положення наводить на думку: вони мали на увазі лишити визначення того, що складає «рівний» захист, майбутнім інтерпретаторам поправки. Висновок, що расова ознака — це неприпустима основа для офіційної класифікації, ціл­ком узгоджується з мовою цього положення, і він багато краще відповідає загальній концепції расової рівності, ніж дискредитована доктрина окремого, але рівного¹¹.

Позитивна дія та дискримінація де-факто

Типовий випадок расової дискримінації в цій країні вклю­чає в себе несприятливе поводження з чорними чи з якими іншими історично кривдженими меншинами. В останні роки дедалі частіше виступає наперед протилежне питання: чи може держава дозволити собі таке ставлення до цих мен­шин, коли б саме їм надавалася перевага перед іншими?

Зрозуміло, що безпосередньою метою поправки було покінчити з офіційною дискримінацією чорношкірих. Одна­че конституційна мова не є така обмежена; всім штатам заборонено відмовляти «будь-якій особі» в однаковому для всіх захисті законами. Текст наштовхує на думку, що авто­ри поправки взяли з трагічної історії американських чорно­шкірих наснажливий урок того, що нікого не можна ставити в невигідне становище на расових засадах.

Уже 1880 року Верховний суд застосував аналогію гіпо­тетичної дискримінації проти білих, щоб підперти свій вис­новок, що Чотирнадцята поправка заборонила дискримі­націю проти чорних: коли б котрийсь закон «вивів усіх білих людей із складу присяжних... то нам уявляється, що ні від кого не почули б заяви, ніби це не є відмова білим людям в однаковому захисті законами»^|2. Майже через сто років у справі Regents of the University of California v.

Однак четверо з дев’яти суддів гадали, що це положення треба підтримати. Хоча однаковий захист вимагав пильного розгляду расових класифікацій, він не поставив їх цілко­вито поза законом. На їхню думку, легше виправдати зако­ни, які ставлять у невигідне становище білих, аніж ті, що кривдять чорних, адже білі — могутні політично і не були традиційно жертвами дискримінації. Тож, доводили вони, допустима квота на користь меншин, бо вона була б «істот­ним засобом для досягнення... важливої урядової мети» — відшкодування наслідків колишньої дискримінації проти них.

П’ятий суддя погодився в принципі, що держава могла б до певної міри сприяти меншинам, аби відшкодувати за минулу дискримінацію, але виснував, що жорстка кількісна квота — це обтяжливо-непотрібний засіб для досягнення законних державних цілей. Через два роки, з трьома тільки незгідними, Верховний суд підтримав положення, яке ре­зервувало виділення «щонайменше 10 відсотків» федераль­них фондів на місцеві проекти громадських робіт для підприємств, чиїми власниками є «чорношкірі, іспаномовні громадяни, вихідці зі Сходу, індіанці, ескімоси й алеути». На думку більщості, навіть кількісна квота дозволенна там, де Конгрес добачив давню, історичну расову дискри­мінацію ¹⁴.

З цим висновком є деякі труднощі. Як первісний текст, сама поправка нібито передбачає расову рівність у всіх випадках, а не лише в тих, де її вважають доречною Конгрес чи Верховний суд ¹⁵. До того ж, у будь-якому із згаданих вище випадків не було доказів того, що особи, яким надано пільги, були раніше жертвами расової дискримінації або що ті, кому цих пільг не надано, спричинили їхню біду чи користалися з неї. Сказати б інакше, посприяли декому з чорних за те, що колись облагодіяно декого з білих. Від­ношення між кривдою та відшкодуванням було надто непев­не в розумінні доказовості й не могло витримати строгого випробу, ухваленого самими суддями заради належної су­мірності між расовими класифікаціями та цілями, що їх тими класифікаціями гадалось досягти.

На рівні політики аж ніяк не ясно, чи висновок Верхов­ного суду про те, що расове розрізнення іноді припустиме, справді зрештою запрацює на благо тих, кому воно мало б допомогти. Сорок років тому цей самий принцип спонукав Верховний суд схвалити гідне жалю рішення виселити аме­риканських громадян японського походження з їхніх домі­вок на Західному узбережжі — через побоювання, що вони можуть виявитися нелояльними під час війни з Японією ¹⁶. Можна доводити, що безсилі політично меншини бувають найбезпечніші тоді, коли расові класифікації повністю забо­ронені¹⁷.

Попри ці застереження, із згаданих рішень випливає, що інколи дозволяється расове розрізнення — аби відшкодува­ти наслідки колишньої дискримінації. Однак позивачі досі не зуміли умовити суддів застосувати положення про од­наковий захист, аби виправити те, що іноді називають сегрегацією де-факто, або ж дискримінацією.

Як наслідок рішення Верховного суду про те, що білі й чорні учні не можуть бути роззосереджені по окремих школах на підставі їхнього расового походження, багато шкіл расово інтегрувалося. Проте й через тридцять років лишається ще чимало інших шкіл, де навчаються переваж­но чорно- чи білошкірі діти. Нині цей результат більше пояснюється загальним фактом, що чорні та білі схиляють­ся до того, аби мешкати в різних місцевостях, аніж якимсь офіційним рішенням розділити учнів за расовою ознакою.

Закони, що вимагають, аби діти відвідували школу в їхній околиці, вочевидь служать у своїй дієвості законним інте­ресам. Чи ж мають вони бути все-таки затавровані як расово-дискримінаційні через те, що їхня дія — це розді­лення учнів різних рас? Тож Суд виснував, що Консти­туція забороняє саме неоднакове ставлення до людей з Огляду на їх різну расову приналежність; вона не вимагає позитивних зусиль для досягнення расової рівноваги. Таким чином, коли діяти в дусі Конституції, то, наприклад, полі- ційний відділок, не керуючись расовими упередженнями, може ставити однакові вимоги як до чорних, так і до білих претендентів на роботу, хай навіть диспропорційно велике число негрів виявиться неспроможним ті вимоги задоволь­нити ¹⁸.

Нерасові класифікації

Основною метою Чотирнадцятої поправки було, як зазна­чалось, ліквідувати офіційну расову дискримінацію. Одна­че її текст нібито установлює ще загальніший принцип [Явності: жоден штат не повинен «відмовляти будь-якій особі... в однаковому для всіх захисті законами». Отже, незважаючи на ранні супротивні пропозиції²⁰., Верховний суд весь час постійно вважав, що положення про однаковий захист забороняє дискримінацію не тільки на расовій, а й на інших засадах.

Цей спірний з історичного погляду висновок породив серйозні труднощі для інтерпретації. Поки це положення було обмежене расовою сферою, можна було приймати його за таке, що вимагає невизначеної рівності, як натякають його терміни. Здоровий глузд, одначе, відкидає той висновок, що його-мали на увазі автори поправки: аби до кожного стави­лися однаково за всіх умов,— наприклад, щоб трирічним дітям чи сліпим видавали посвідчення водія або щоб убивці звільнялися від кари. Однаковий захист відповідно став означати однакове ставлення до осіб «у подібному стано­вищі»; до всіх осіб має бути не яке-небудь, а однакове став­лення.

У більшості справ однакового захисту, як і справах Мате­ріально-правового належного процесу, де не зачіпаються «основоположні» права, перегляд буває надзвичайно до­скіпливий; розрізнення здебільшого підтримуються, якщо тільки є для них «розумна підстава». Наприклад, не буде розбіжності з Конституцією, якщо котрийсь штат вирішить відправляти всіх службовців поліції на пенсію в п’ятдесяти­річному віці, хоча може бути, що дехто з них ще добре послужив би. Досить того, що старші віком полісмени, як правило, вже не досить «рівні», аби відповідати серйоз­ним вимогам, які ставить робота до їхніх фізичних якос­тей ²¹.

Проте не завжди допускається така груба пов’язаність між законодавчою метою і засобами, обраними для її досяг­нення. Те, що поліційні службовці повинні мати добру осві­ту й бути в хорошому фізичному стані; є, як ми бачили, законна мета²². Одначе не можна досягати її, беручи лише білих на роботу в поліцію, навіть коли досвід показує, що білі в середньому краще освічені за чорних. Расові розріз­нення — це, може, й не все, що підпадає під заборону по­ложення про однаковий захист, але саме вони лежать у її основі. Раса є «підозрюваною» основою для класифікації, бо ж вона незмінна характеристика, що є звичайно не­доречна для будь-якої законної урядової мети і що нею час­тенько зловживали. Тож расові класифікації, подібно до заходів, що наштовхуються на інтереси, які вважаються «основоположними» згідно з положеннями Належного про­цесу, повинні загалом бути «виправдані нагальною держав­ною потребою і повинні бути «потрібними» для її досяг­нення ²³.

Розрізнення, що стосуються «основоположних» прав, підпадають також під строгий розгляд, відповідно до поло­ження про однаковий захист. У процесі Reynolds v. Sims, наприклад, Верховний суд поставив вимогу, щоб місця в державних законодавчих органах були розподілені рівно­мірно, відповідно до населення, виснувавши попередньо, що виборчі права є основоположні та що немає ніякої нагальної підстави надавати одним виборцям більше прав; ніж іншим²⁴.

Класифікації на засадах статі піддаються «проміжному» рівневі розгляду — суворішому за той розгляд, що здій­снюється у пересічних випадках, але не такому суворому, як у випадках, де в основі лежить расова приналежність. Розрізнення між чоловіками й жінками, заявив Верховний суд, будуть підтримані лише тоді, коли вони «істотно по­в’язані» з «важливими державними цілями». Наприклад, на противагу розрізненню, заснованому на віці, той факт, що більше число молодих чоловіків, ніж молодих жінок, сідає в стані алкогольного сп’яніння за кермо автомобіля, не був використаний для того, аби встановити старший вік дозволеного вживання алкоголю для чоловіків і молод­ілий — для жінок²⁵. Із другого боку, на противагу розріз­ненню, заснованому на расових засадах, Суд підтримав закон, що вимагає тільки від чоловіків реєструватися для можливого призову,— на тій підставі, що тільки чоловіків можна посилати в бій, хоча фізична сила, як зазначали незгідш судді, ані є особливістю самої чоловічої статі, ані потрібна для бомбометання, і хоча армія потребує жінок для виконання небойових військових завдань²⁶.

Той факт, що більпіість класифікацій на засадах статі відкинута останнім часом на основі положення про однако­вий захист, вельми охолодив, можливо, ентузіазм ініціато­рів недавніх спроб прийняти поправку про рівні права, яка б недвозначно заборонила дискримінацію на засадах статі²⁷. Прихильники цієї пропозиції палко заперечували те, що така поправка зробила б поняття статі конституцій­но недоречним у всіх випадках,— коли б, скажімо, допус­кався шлюб жінки з жінкою. Таким чином, імовірним ефектом пропонованої поправки могла б стати вимога не просто «важливого», а справді «нагального» інтересу, аби можна було підтримати розрізнення на засадах статі чи раси. Хтозна, виправдає чи ні сама ця тонка різниця такий драматичний крок, як виправлення Конституції, але про­понована поправка матиме таку символічну вартість, що формально прилучить націю до основоположного принци­пу справедливості, а ще ж відведе можливі домисли про теперішню протекціоністську інтерпретацію Чотирнадця­тої поправки.

Дія Чотирнадцятої поправки щодо штатів

Положення про однаковий захист, подібно до інших забо­рон Чотирнадцятої поправки, спрямоване на окремі штати. «Жоден штат» не може обмежувати привілеїв та вольнос­тей громадян Сполучених Штатів Америки, чи позбавляти будь-яку особу життя, свободи, власності без Належного судового процесу, чи відмовляти будь-кому в однаковому захисті законами. Це означає як те, що законодавчі органи штату не можуть приймати законів нерівності²⁸, так і те, що закони штатів повинні однаково виконуватися чи засто­совуватися. їхні суди не можуть виключати чорношкірих • ОД • • •

зі складу присяжних ; а виконавчі органи не повинні від­мовляти в дозволі китайцям, котрі бажають відкривати пральні³⁰.

'Одначе тільки штатам заборонено дискримінувати. Це з усією ясністю випливає із самого тексту поправки, як і з духу та історії всієї Конституції. Майже без винятку Кон­ституція регулює відношення між особою та урядом, а не між самими громадянами³¹.

Відповідно, у «Зводі цивільних справ» 1883 року Верхов­ний суд дійшов висновку, що розділ 5 Чотирнадцятої по­правки не надає Конгресові ніякого права оголошувати незаконною расову дискримінацію у приватних рестора­нах, готелях чи театрах³². Розділ 5 надає Конгресові право робити чинним лише законодавство, «щоб упроваджувати... положення» самої поправки, і ніщо у поправці, мовляв, не забороняє чисто приватної дискримінації.

Нині Конгрес може забороняти приватну дискримінацію, виходячи з інших конституційних прав³³. Одначе правдою зостається те, що Чотирнадцята поправка зобов’язує лише штат, а не окремого громадянина. Які тільки заборони приватної дискримінації ми маємо — а накопичилось їх дуже багато і на рівні окремих штатів, і на рівні федераль­ному,— всім цим ми завдячуємо укладачам законів, а не самій Конституції.

Одначе не завжди буває легко визначити, чи то саме штат є відповідальний за якийсь конкретний випадок дискримінації. У відомій справі Shelley v. Kraemer, наприк­лад, Верховний суд визнав, що суд штату не може втілю­вати в життя обмежувальну угоду в приватних справах, забороняючи продаж багатьох товарів чорношкірим³⁴. Ця акція Суду; як зауважили судді, стосувалася штатів в інтересах положення про однаковий захист.

Одначе то не штат дискримінував', закон штату в расово нейтральних виразах говорив про впровадження приват­них угод безвідносно до їхнього змісту. Логіка цього рі­шення наводить на думку, що поліція не може допомагати домовласникові, який керується расовими передсудами, виселяти небажану йому особу з його власного приміщен­ня. Такий результат обернув би Чотирнадцяту поправку, попри чітке обмеження її дії сферою штатів, у сильне обме­ження приватної самостійності.

Верховний суд відмовився заходити так далеко у своїй логіці. Наприклад, вважається, що не досить того, що штат видав дозвіл на заснування приватного клубу, аби вважати цей штат відповідальним за дискримінаційні дії Жлубу³⁵. З другого боку, расова дискримінація в приват­ному ресторані на землі штату була віднесена на карб самому штатові³⁶. Рішення — численні, розрізнення — вузькі; узагальнення щодо того, яке офіційне втручання робить штат відповідальним за приватну дискримінацію, є небезпечні³⁷.

Також варто зазначити, що — на відміну від положень про Належний процес та П’ятнадцятої поправки — поло­ження про однаковий захист стосується тільки окремих штатів, а не Сполучених Штатів Америки. Цей пропуск відбиває той факт, що головним поштовхом для прийняття цієї поправки була расова дискримінація окремими шта­тами, а не федеральним урядом.

Однак, на лихо, сам Конгрес не завжди був невразливий до розтлінного впливу расизму. Не так давно — 1954 року, в той самий час, коли верховні судді скасовували шкільну сегрегацію в окремих штатах, їх попросили визначити конституційність подібної вимоги, прийнятої Конгресом для округу Колумбія. Хоча положення про однаковий захист сюди не підходило, Суд визнав той закон ангиконститу-

ційним. Від часу справи Lochner v. New York приймалися довільні закони для позбавлення осіб свободи без Належ­ного судового процесу, й не було раціональної підстави для виключання чорношкірих учнів із «білих» шкіл³⁸.

Як моральний чи політичний факт цей наслідок, звісно, можна було тільки вітати. Але як факт конституційної законності він тягне за собою значні труднощі. От хоч би, для початку: досі тяжко примирити концепцію Матеріаль­но-правового належного процесу чи з текстом, чи з історією цього конституційного положення, і на 1954 рік, коли не рахувати його використання як засобу для пристосування перших десяти поправок до окремих штатів, сама доктрина практично зникла³⁹. Далі: положення про Належний про­цес є і в Чотирнадцятій поправці, і в П’ятій; виразно сфор­мульоване положення про однаковий захист було б цілко­вито зайве, коли б інший розділ цієї самої поправки вже забороняв штатам відмовляти особам в однаковому захис­ті⁴ °. І останнє: поправка захищає тільки «життя, свободу чи власність» від позбавлення їх без Належного юридичного процесу. Конституція не зобов’язує уряд забезпечувати будь-кого освітою, і навряд чи можна сказати, що цей закон позбавляє осіб самого інтересу, який він породжує. Тож нелегко добачити, яким чином виключання чорношкі­рих дітей з «білих» шкіл із допомогою закону позбавляє їх чи свободи, чи власності, як визначив ці терміни Верхов-

_v 41 нии суд

Справжню підставу для свого рішення Верховний суд висвітлив наприкінці висновку: «Маючи на увазі нашим рішенням, що Конституція забороняє штатам утримувати расово сегреговані державні школи, було б немислимо при­пускати, ніби Конституція накладає менший обов’язок на федеральний уряд». Може, це було й «немислимо», але, на жаль, так воно й було. Коли чогось бракує Конституції, тоді її треба поправити — з допомогою процедури, перед­баченої статтею V. -

Право голосу

Чотирнадцята поправка до Конституції карає штати, що відмовляють чорношкірим у праві голосу, скорочуючи відповідно число їхніх місць у Палаті представників. Одна­че навіть прихильники цієї поправки наголошували, що, незважаючи на її розлогу термінологію, поправка не забо­роняє окремим штатам відмовляти у виборчих правах на расовому грунті⁴². Це завдання більш перейняла П’ятнад­цята поправка, прийнята 1870 року: «Громадяни Сполуче­них Штатів не повинні позбавлятися виборчих прав чи обмежуватися в них Сполученими Штатами або окремими штатами з огляду на расу, колір шкіри чи колишнє пере­бування в рабстві».

Дев’ятнадцята й Двадцять шоста поправки поширили виборчі права на жінок та вісімнадцятирічних, і впрова­дження цих поправок було швидке й безболісне. А от П’ятнадцята поправка від самого початку наштовхнулася на затятий опір, і сто років пішло на те, щоб чорношкірі скрізь почали користуватися виборчими правами, які їм гарантувала Конституція.

Одним із найпростіших способів обминути П’ятнадцяту поправку було використання «дідівського» правила. Штат Оклагома, ухваливши виборче положення, що багато чор­ношкірих не повинні збиратися разом, звільнив від нього тих виборців, хто сам (чи його предки) мав право голосу ще до прийняття П’ятнадцятої поправки. Це звільнення, звісно ж, стосувалося тільки білих. Не мігши знайти іншої зрозумілої статті для такого положення, крім «заборони расової дискримінації», Верховний суд скасував його. Од­наче це було 1915 року — мало не через п’ятдесят літ після того, як ця поправка гарантувала чорношкірим право голо­су ⁴³. Другим способом обминути поправку були «білі» первинні вибори. Штат Техас дозволив чорношкірим громадянам брати участь у загальних виборах. Однак чорношкірі були виключені з первинних виборів, на яких політичні партії обирають своїх кандидатів. А в Техасі, як і в інших південних штатах того часу, була, можна сказати, лише одна партія, тож висунення кандидата від Демократичної партії було рівнозначне його обранню. Практичним наслідком цього було те, що чорношкірі на­справді не мали такого голосу, аби обирати тих, хто ними правив.

До тієї міри, поки треба було визнати штат відповідаль­ним за виключення чорношкірих із партійних первинних виборів, Верховний суд міг досить легко визначити цю дію як антиконституційну. Незважаючи на сумніви, чи «виборчі права», що їх захищає П’ятнадцята поправка, поширювались на партійні первинні вибори, закон, що ви­ключає чорношкірих із первинних виборів, відмовляв їм, на думку Верховного суду, в однаковому захисті зако- 44 нами.

Після цих постанов окремі штати почали дозволяти партії визначати, хто може голосувати на її первинних виборах. Як і слід було сподіватися, партія заявляла: тільки білі! Спочатку Верховний суд розводив руками: що ухвалюва­ла політична партія, те не могло бути антиконституцій- ним, бо ж Конституція обмежувала тільки штат⁴⁵.

Одначе в сорокових роках Суд почав осягати, що бували випадки, коли номінально приватні партії насправді пред­ставляли окремі штати і, таким чином, до них слід би під­ходити з тими самими вимогами. Найочевидніший випа­док — селище, яке належить котрійсь компанії; у ньому приватна корпорація бере на себе функції, що їх звичайно виконує муніципальна влада. Тож цілком резонно верховні судді виснували, що така корпорація фактично є штатом — як для цілей Чотирнадцятої поправки⁴⁶. Потрібен був ще тільки невеличкий крок далі, аби дійти висновку: політична партія подібним чином має розглядатись як штат, коли вона провадить вибори, що практично визначають, хто обійме державну посаду⁴⁷.

«Дідівським» положенням та «білими» первинними ви­борами не вичерпувався арсенал способів відмовляти чор­ношкірим у праві голосу. Наприклад, обмеження числа виборців особами, що сплатили виборчий податок, ефектив­но виключало більше чорношкірих, ніж білих, адже негри пересічно були не такі заможні. Цю вимогу було тяжче скасувати, ніж «дідівське» положення; оскільки вона

сприяла збору доходів, навряд чи можна було сказати, ніби вона зовсім не служить ніякій законній меті. Одначе, оскільки голосування було «основоположним» правом, його не можна було обмежувати без нагальної потреби; те, що хтось був занадто бідний і не міг дозволити собі сплатити виборчий податок, виснував Верховний суд, не було нагаль­ною потребою, аби через неї відмовляти особі в праві голосу⁴⁸.

З другого боку, існували тести на письменність, і їхня мета була значно поважніша, адже тим, хто не вміє чи­тати, звісно ж, не розібратися в політичних суперечках, а від виборців якраз і сподіваються, що вони ті супе­речки розв’яжуть. Тож Верховний суд почувався вимуше­ним підтримувати закони, які вимагали від виборців уміння читати й писати,— попри сильну підозру, що прихованою метою, та й наслідком цих законів, було позбавити вибор­чих прав якомога більше число чорношкірих⁴⁹. Одначе 1970 року, через те що тести на письменність так часто вживалися з дискримінаційною метою, Конгрес оголосив їх цілковито незаконними. Верховний суд досить щиро підтримав цю заборону як припустимий засіб утілення в життя П’ятнадцятої поправки⁵⁰.

Оскільки деякі штати вельми винахідливо придумували все нові й нові способи обминати П’ятнадцяту поправку, Конгрес ухвалив також, що жоден новий виборчий закон не повинен увійти в дію на терені, де засвідчено історичну традицію виборчої дискримінації, поки того закону не схва­лить Департамент юстиції чи федеральний суд. Це єдине обмеження автономії штатів було також схвалене 1966 року як належний засіб остаточного впровадження конститу­ційної влади⁵¹.

Отже, збігло майже ціле століття, поки виборчі права, гарантовані чорношкірим 1870 року, втілилися в життя. Це навряд чи той розділ конституційної історії, який можна з гордістю показувати людям. Одначе це є витверезливе нагадування про те, що навіть Конституція, укладена з щонайкращими намірами, має обмежену силу.