НАЛЕЖНИЙ СУДОВИЙ ПРОЦЕС

У попередніх розділах ішлося здебільшого про розділення влади між Сполученими Штатами Амери­ки, окремими штатами та різними підрозділами федераль­ного урядування. Звернемося тепер до тих конституційних положень, що прямо захищають громадянина від урядового зловживання.

Процедурні вимоги

«Належний судовий процес», як заявив Верховний суд, уперше зіткнувшись із П’ятою поправкою в 1856 році, означає традиційні процедури звичайного права *. Від само­го початку, як нібито випливає з тексту, положення Належ­ного процесу використовувались для забезпечення того, щоб ніхто не був позбавлений життя, свободи чи власності інакше, як через відповідний судовий процес,— тобто через належну процедуру.

Проте суворе історичне випробування, яке спочатку проголосив Верховний суд, не протривало довго. Відчутно сумніваючись у тому, що автори цих поправок мали на увазі заморозити назавжди процедурні деталі, які існували доти, Суд спочатку вважав, що не всі процедурні положен­ня звичайного права є достатньою мірою «основоположні», аби кваліфікувати їх як необхідні набутки Належного про­цесу, а потім — що звичайне право де в чому є недостатнє, щоб задовольнити норми поточного Належного процесу ².

Ближчі до нас у часі рішення мали тенденцію прирівнювати Належний процес до процедури, що правильна у своїй

• ч

ОСНОВІ.

У карному судочинстві, наприклад, відповідач має право на сповіщення і на змогу бути вислуханим безстороннім і незаляканим суддею. Судове розслідування повинне до­вести вину, щоб не лишалося виправданих сумнівів, і то не використовуючи недобровільних зізнань та свідчень, про які знає, що вони фальшиві.

* На додачу, долаючи перші побоювання; чи не стануть зайвими за такої практики, більшість із перших десяти поправок до Конституції, Верховний суд висловив думку, що положення про Належний судовий процес Чотирнадцятої поправки робить прийнятними для штатів багато процедур­них прав, що їх гарантують перші вісім поправок, додат­ково до Належного процесу, проти Сполучених Штатів Америки. Як і за Четвертою поправкою, обвинувачуваний захищений від Необгрунтованих обшуків та затримань; щоб запобігти порушенню штатом цього права, йому забо­роняється використовувати в суді незаконно здобуті свід­чення. Як і за П’ятою поправкою, обвинувачуваного не можна ані спонукати до свідчень проти самого себе, ані притягати до суду чи карати більш ніж раз за одну й ту саму провину. Як і за Шостою поправкою, він має право на суд присяжних, на очну ставку із свідками звинувачен­ня, а також на допомогу адвоката — за державний кошт, коли необхідно. Як і за Восьмою поправкою, він не може бути підданий покаранням, які є «жорстокі й незвичай­ні»⁵.

Усе це здається дуже цивілізованим і правильним. Є тіда- ки одна заковика: порівняно мало осіб, звинувачених-у злочинах, насправді потрапляє до суду відповідно до цих зразкових правил. Типовою є така процедура, коли відпо­відач воліє зректися своїх прав і визнати себе винним: за пом’якшення присуду чи й взагалі-за звільнення від суду. Можна було б сподіватися, що Верховний суд не зважатиме на визнання обвинувачуваним своєї вини, коли його схи­ляють до цього обіцянкою пом’якшення вироку,— як на недобровільне позасудове зізнання. Захисники цієї системи виторговування зізнань доводять, що це заощаджує державі гроші, й проводять аналогію із залагодженням справи у цивільних процесах; їхні опоненти твердять, що така прак­тика карає відповідачів за наполягання на їхньому консти­туційному праві справедливого суду⁶. Верховний суд під­тримав систему виторговування зізнань⁷; чудові конститу­ційні гарантії не знаходять місця в сьогоденному реальному карному процесі.

Не лише в карному, а й у цивільному та адміністратив­ному судочинствах Належний судовий процес вимагає спра­ведливої процедури в кожному випадку, коли держава поз­бавляє особу «життя, свободи чи власності». Як буде по­казано далі в цьому розділі, Верховний суд надав термі­нові «свобода» широкої інтерпретації у тих положеннях⁸. Останніми роками «власність» також витлумачується ши­роко, включаючи багато інтересів у таких урядових випла­тах, як по службах зайнятості й соціального забезпечення. Це вже більше не аргумент проти, що держава не має кон­ституційного обов’язку наймати секретарів чи підтримува­ти нужденних⁹. Досить того, що закон створює законне право або ж «надає право» особам, що відповідають перед­баченим критеріям, одержувати згадану допомогу; тільки тоді, коли закон полишає на розсуд конкретному урядовце­ві вирішувати питання про надання пільги, можна сказати, що тут не за торкну то ніякої власності¹⁰.

Вибір процедури, якої вимагає Належний судовий про­цес, аби позбавити особу життя, свободи чи власності, за­лежить від урівноваження супротивних інтересів: наскіль­ки серйозне зазіхання на приватний інтерес, наскільки корисні є дискутовані процедури й наскільки відчутно вони обтяжують громадський інтерес? *¹ У справі Goldberg v. Kelly, наприклад, де припинення виплати допомоги загро­жувало самому життю одержувача, Верховний суд поста­вив вимогу влаштувати попереднє адміністративне слухан­ня, подібне до судового процесу ^|2. У справі Goss v. Lopez, із другого боку, де учневі, що нібито зле поводився, загро­жувало короткочасне виключення зі школи, вистачило того, що директор усно повідомив його про підстави для виклю­чення й надав йому змогу відповісти на місці¹³. Справді, коли адміністратор видає загальні правила, до Належного судового процесу вдаються на те, аби не накладати ніяких процедурних обмежень узагалі; через величезне число скривджених вартість формального судочинства стає до неможливого дорогою, зате воднораз їм надається більше змоги захищати свої інтереси політичними засобами¹⁴.

Належний судовий процес відіграє значну роль як інстру­мент федералізму, допомагаючи позначати кордони між владами окремих штатів. Подібно до положення про «цілко­виту повагу й довіру» статті IV Належний судовий процес забороняє будь-котрому штатові втручатися у справи іншо­го. Окремий штат не може, приміром, застосувати свій власний закон до спору, в розв’язанні якого він не має ніякого законного інтересу ¹⁵ Так само Належний процес обмежує географічні координати права окремого штату на оподаткування та судового процесу штату; особа не може бути ані оподаткована штатом, ані позивана до суду в штат, із яким вона не має жодного стосовного до справи зв’язку^1в.

Матеріально-правовий

належний процес

У справі Lochner v. New York, розглянутій 1905 року, держава заборонила пекарям вимагати, щоб їхні наймані робітники працювали більш ніж по шістдесят годин на тиждень¹⁷. У справі Roe v. Wade, вирішеній 1973 року, держава проголосила аборт незаконним ¹⁸. Верховний суд визнав обидві постанови антиконституційішми: перша по­збавляла свободи пекарів, а друга — вагітних жінок, при­чому без належного судочинства.

Перше рішення давнє, а друге — нове; перше «консер­вативне», друге — «ліберальне». Але обидва відбивають один і той самий конституційний принцип: що положення Належного процесу позбавляють сили необгрунтовані закони.

Незгідні судді доводили в обох випадках, ніби закони, про які йшлося, не є необгрунтовані. Закон про максимальне число робочих годин, наполягали вони, захищає найманих робітників пекарень від експлуатації та недуг; закон про аборт захищає материнське здоров’я і життя ненародже­них дітей. Тому обидва закони, мовляв, були розумними засобами досягнення законних урядових цілей, тож обидва мали бути підтримані¹⁹.

Погоджуючись, що турбота про здоров’я — законна мета, більшість у процесі ЬосЬпег... стверджувала, що закон про максимальне число робочих годин невідповідний засіб для досягнення цієї мети.

Всі судці визнавали, що положення про Належний про­цес забороняє тільки необгрунтовані, а не нерозумні закони; Верховний суд не уповноважений підмінювати своєю дум­кою думку законодавства. Одначе, як продемонстрували незгідні судді, нелегко дійти висновку, чи справді необгрун­товане обмеження робочого часу пращвників пекарень. Дослідження, які цитував суддя Джон Гарлан, виявили, що пекарство таки справді небезпечне: через постійну задуху та куряву пекарі «рідко живуть довше, ніж п’ятдесят ро­ків». До того ж, як доводив суддя Олівер Венделл Голмс, розумні люди могли б також повірити, що навіть дорослі пекарі потребують захисту перед їхніми наймачами, що накидають їм свої умови.

Закон, оскаржений у справі Ьо^йпег..., сьогодні був би неодмінно підтриманий. Саме рішення щодо нього було мовчки опущене 1917 року²¹. В 1937 році Верховний суд пішов далі, анулювавши також рішення, що нехтували за­конодавство про мінімальну платню²². Відтоді фактично Суд виказує таку крайню увагу до законодавчої думки у випадках, де зачіпаються власність та інші економічна інтереси, що в цих галузях концепція Матеріально-право­вого належного процесу, на якій грунтувалось рішення у справі Ьосйпег..., практично зникла²³. Рішення 1963 року, яке дозволило будь-якому штатові обмежувати залаго­дження «боргових спорів» на рівні адвокатів, пролунало ніби подзвоном по всій доктрині: «Був такий час, коли положення про Належний процес уживалося цим Судом на оскарження законів, які видавалися б необгрунтованими... Ту доктрину давно відкинуто... Нині умовлено, що окремі штати «мають право ухвалювати закони проти практики, визнаної шкідливою в їхніх внутрішніх комерційних та ділових справах, якщо тільки їхні закони не заходять.у суперечність із якою-небудь особливою федеральною кон­ституційною забороною...»²⁴.

Верховний суд, зводячи Матеріально-правовий належний процес до його первісної економічної царини, водночас, проте, почав застосовувати ту саму концепцію як засіб прикладання гарантій Першої поправки до окремихштатів. Як ця поправка, так і решта десять поправок стосуються лише до федерального уряду²⁵. Одначе свобода слова, со­вісті та зібрань, не менш ніж свобода договору, входять до терміну «свобода», яку захищають положення Належного процесу, оскільки вони «основоположні»,— виснував Суд²⁶.

До того ж Суд вирішив, що свободи Першої поправки по­сідають «чільну позицію», а отже, мають право на більший юридичний захист, ніж звичайні економічні свободи. Тож може бути підтримане таке законодавство, що обмежує економічні інтереси, якщо законодавчий орган мав «розум­ну підставу» для його прийняття. «Але свободи слова й преси, зібрань та віросповідання не можуть бути порушені на таких хистких підставах. Обмеження їх допустимі лише тоді, коли необхідно запобігти серйозній і близькій загрозі інтересам, які Держава може законно захищати»²⁷.

Судця Фелікс Франкфуртер із цим не погоджувався і заперечував, що «Конституція не надає нам більшого права вето стосовно однієї якоїсь фази «свободи», ніж стосовно будь-якої іншої»²⁸. Більшість, одначе, нібито визнавала: той факт, що такі свободи, як слова й релігії, були спеці­ально перелічені для Конгресу, вимагає, щоб штати відда­вали їм перевагу перед іншими свободами, захищеними положенням про Належний процес ^2У. До. того ж процес Roe v. Wade розширив категорію свобод, що потребують особливого захисту,— окрім тих, що названі в інших поло­женнях перших десяти поправок.

Подібно до свободи слова й релігії, виснувано в рішенні у справі Roe..., і неподібно до «свободи договору», стверд дженої висновком у справі Lochner..., право жінки на аборт є «невід’ємне». Невід’ємне право може бути обмежене тільки для того, щоб посприяти не просто законній, а на­гальній урядовій меті; це обмеження повинне «зачіпати щонайвужчу сферу й проголошувати лише, що законні дер­жавні інтереси поставлено на карту». Коли виходити з цього уточнювального положення, то закон, якому в справі Roe... кинуто виклик, програв; загальна заборона абортів, не викликана потребою.рятувати життя матері, не була вузько викроєним засобом розв’язання нагальної урядової потреби.

Одне слово, вирішна різниця між процесами Roe... та Lochner... полягає в готовності суддів розглядати закони набагато суворіше, коли вони обмежують «невід’ємні» права, і в поширеному поміж них переконанні, що право на аборт більш невід’ємне, ніж свобода контракту. Якщо брати за критерій розумність присуду, то варто зазначити, що чим більші зазіхання на ту чи іншу свободу^ тим нагаль- нішого вони вимагають виправдання; але визначення від­носної важливості свобод, що різняться не так ступенем, як видом,— це надто суб’єктивний процес, великою мірою залежний від системи цінностей того чи іншого судді.

Тож найперше застереження проти рішень обох проце­сів, Lochner... і Roe..., буде те, що закони, яким кинуто ви­клик у рішеннях цих справ, аж ніяк не є нерозумні. Але є й вагоміші заперечення.

По-перше: є історичні підстави гадати, що. Верховний суд міг витлумачити термін «свобода» в положеннях про Належний процес ширше, ніж він мислився первісно. По­ходять ці положення від славетної Великої хартії воль­ностей 1215 року, яка проголошувала, що ніхто не може бути «схоплений, ув’язнений, позбавлений спадку чи скара­ний на горло», як тільки за присудом його перів чи згідно із законом країни. Велика хартія вольностей захищала тіль­ки свободу від ув’язнення, а не свободу взагалі, тож Належ­ний процес постав як парафраз цього положення Великої хартії³⁰. Верховний суд не дав ніякого обгрунтування своєму висновку, що «свобода» в формулюваннях Належ­ного процесу означає щось більше, ніж та «свобода», яку захищає положення, що з нього взято оті формулювання³¹.

По-друге: думку, що формулювання Належного процесу обмежують матеріально-правовий зміст закону, нелегко примирити і з текстом, і з історією цих положень. Слова «Належний процес» передбачають лише відповідну про­цедуру для позбавлення прав, а не заборону, щоб тих прав зовсім не забирати³². Суддя Джозеф Сторі 1833 року дав визначення Належному процесові в суто процедурних тер­мінах — як судовому процесові у відповідності до «проце­сів та судочинства» звичайного закону³³; Верховний суд не дав ніякого обгрунтування своєму супротивному вис­новку.

По-третє: виведення параграфів Належного процесу з Великої хартії вольностей передбачає, що вони не можуть бути витлумачені як підстава для будь-якого обмеження законодавчої влади. Належний судовий процес, як уже за­значалося, був первісно синонімічний «законові країни». Ці слова означають тільки те, що як виконавчі органи, так і суди повинні діяти у відповідності з законом; в Англії, де парламентна влада є необмежена, там ясно: вони не обме­жують законодавчої влади. Верховний суд підтримав свій висновок, що укладачі Конституції відійшли від цього за­гальноприйнятого розуміння, доводячи, що інакше з поло­жень Належного процесу не було б «ніякої користі»³⁴.

Цей аргумент непереконливий. Те, що держава може по­збавити особу життя, свобода чи власності лише на закон­ній підставі, є перепоною першорядної ваги свавільним діям виконавчої влада та віхою історичного переходу до представницького урядування. «Попри всю неповороткість, вади й незручності такої системи,— писав судця Джексон у висновку до справи про відчуження сталеливарних заво­дів,— люди не знайшли іншого способу довго утримувати вільне урядування, як тільки щоб виконавча влада улягала закону, а закон вироблявся в парламентських дискусіях»³⁵. Тлумачення Нью-гемпширським Верховним судом (1817) «закону країни» звучить так само виклично, коли його прикласти сьогодні до Належного процесу: «Це положення складено не на те, щоб скасувати законодавчу владу, а щоб ствердити право кожного громадянина бути вільним від будь-яких репресій, не санкціонованих законом»³⁶.

Попри ці труднощі Матеріально-правовий належний про­цес вижив. Одначе, як більшість положень Десяти по­правок, формулювання Належного процесу просто заборо­няють урядові «позбавляти» особи їхніх прав; назагал вони не вимагають позитивної урядової дії, щоб захистити жит­тя, свободу чи власність. Так, наприклад, Верховний 'еуд пояснив, що, хоч держава не може заборонити абортів, їй не треба субсидіювати їх, хай навіть для тих, хто не йае чим заплатити за операцію І Історія цих положень під­кріплює текстовий висновок, що їх писано на те, аби захис­тити особу від держави, а не на те, аби вимагати від держа­ви забезпечення соціальних послуг³⁸.

Альтернативні теорії

Матеріально-правовий належний процес, як я тут дово­див, базується на дещо хисткій основі. Однак наділені вла­дою особи, природно, спокушаються шукати шляхів ви­правлення того, що вони сприймають як несправедливість; тож не дивно, що й судді весь час шукають загальної забо­рони «нерозумних» законів поза положеннями про Належ­ний процес.

Задовго до прийняття Чотирнадцятої поправки, наприк­лад, судця Семюел Чейз натякнув, що влада держави може бути обмежена «великими першорядними принципами соці­ального співжиття», незалежно від того, відбиті вони в Конституції чи ні³⁹. Його колега Джеймс Айрделл тут-таки засперечався з ним: мовляв, право юридичних органів ос­каржувати закони, несумісні з «природною справедливіс­тю», суперечить не тільки принципові демократичного правління, а й усій англійській історії, ба навіть самій ідеї писаної конституції. А ще ж виходить так, що подібне пра­во зазіхне як на Десяту поправку, так і на положення стат- 3 зли ті VI про верховенство, адже перша зберігає за окремими штатами всю владу, не заборонену самою Конституцією, в той час як друге робить конституційні акти Конгресу «законом країни».

Чейзова пропозиція вдаватися до позаконституційних обмежень урядової влади не прижилася. Одначе згодом судді шукали опори для загальної заборони «нерозумних» законів у тому положенні Чотирнадцятої поправки, котре забороняє будь-якому штатові обмежувати привілеї та вольності громадян Сполучених Штатів. Наприклад, коли Луїзіана надала монопольне право одній-єдиній різниці, то суддя Джозеф Бредлі з цим не погодився і доводив, що цим уривається «привілей» решти різників займатися своїм • 40

ДІЛОМ -

Проте більшість не пристала на його думку. Привілеями «громадян Сполучених Штатів Америки», писав суддя Семюел Міллер, є ті свобода, якими громадяни користують­ся саме завдяки громадянству Сполучених Штатів,— себто свободи, що надаються всіма іншими положеннями феде­рального права. Право забою худоби засновувалось на законах штату, а не всіх Сполучених Штатів Америки; тому й не захищала його Чотирнадцята поправка.

Як і слід було сподіватися, незгідні судді запротестува­ли, мовляв, така інтерпретація цього положення більшістю робить його беззмістовним: якщо воно захищає лише захи­щені вже права, тоді навіщо його мати взагалі? Проте на­віть в інтерпретації цього ж Верховного суду це положення прислужилося корисній справі, надавши змогу Конгресові (згідно з розділом 5 тієї самої поправки) ухвалити запобіж­ні заходи, аби окремі штати не порушували давніх феде­ральних прав; незгідні судді з їх запереченнями зазнали поразки.

Формулювання положення про привілеї та вольності зву­чить нечітко. До того ж в обговореннях цього положення в Конгресі лунали голоси на підтримку не тільки цих двох тлумачень, Міллера й Бредлі, а й ще двох інших інтер­претацій.

Автор цієї поправки, наприклад, запевняв Сенат, що це положення зробить прийнятними для окремих штатів усі

десять перших поправок. Те, що жоден штат не повинен обмежувати привілеїв та вольностей громадян Сполучених Штатів, означало, іншими словами, що жоден штат не може порушувати таких привілеїв, як свобода слова чи совісті, "що попередньо вже були гарантовані тільки для Сполуче­них Штатів ⁴¹. Чимало суддів, які досі щоразу були мен­шістю незгідішх, поділяло цю позицію⁴².

Одначе найпостійнішою темою дебатів є неухильний намір Конгресу підвести незрушну конституційну основу під «Акт про громадянські права» 1866 року, що заборонив штатам позбавляти негрів певних привілеїв та вольностей, якими користуються бій,— наприклад, прав укладати дого­вори чи володіти власністю. Текст положення про привілеї та вольності взято із статті IV Конституції, яка гарантує, що «громадяни кожного штату мають право на всі привілеї та вольності громадян усіх штатів». Це положення заборо­няє окремо взятому штатові дискримінувати громадян інших штатів у розподілі привілеїв та вольностей ⁴³; щ дебати наводять на думку, що, вживаючи подібні вислови, автори Чотирнадцятої поправки, можливо, мали на меті так само заборонити окремо взятому штатові дискримінувати своїх 44 чорних громадян.

Верховний суд відкинув не лише ці альтернативні теорії, а й думку судді Бредогі, що положення про привілеї та воль­ності забезпечує захист від усіх законів, які зазіхають на найголовніші права. Одначе в недавні роки наперед висуну­то четвертий «гачок», щоб почепити на нього всезагальне юридичне право позбавляти «нерозумні» закони їхньої сили. Це — Дев’ята поправка, котра гарантує, що «перелік у Кон­ституції певних прав не повинен тлумачитись як запере­чення чи применшення інших прав, що зберігаються за " народом».

На перший погляд видається, ніби це положення означає, що народ має якісь інші права, окрім записаних у Консти­туції. Воно, однак, не уточнює^ чи ті неідентифіковані права мають конституційний статус і чи вони обмежують повно­важення, надані урядові в інших положеннях цього доку­мента. Насправді ж історія цієї поправки підказує, що мета її була зовсім інша.

З*

Опоненти перших десяти поправок доводили, ніби забо­рона Першою поправкою законів, які обмежують свободу преси, непотрібна, адже в Конституції немає нічого такого, що надавало б Конгресові владу над пресою. Справді, дово­див Гемілтон, така заборона могла б стати вкрай небезпеч­ною. Оскільки немає сенсу обмежувати повноваження, що не існують, із цієї поправки можна виснувати, ніби Конгрес таки має повноваження контролювати пресу — за умови, що він не обмежуватиме її свободи.

Метою Дев’ятої поправки було, за словами її автора, розвіяти ці побоювання. Іншими словами, перші десять по­правок не повинні сприйматись як широкий комплекс, да­ний Конгресові, щоб ним обмежувати «права» народу ⁴⁵. Ця історія наштовхує на думку, що, подібно до Десятої поправ­ки, Дев’ята теж не обмежує повноважень, наданих деінде урядові; можна зрозуміти, чому такий ліберальний суддя, як Вільям О. Дуглас, виснував, що вона, «очевидно, не створює повноважень, які можна було б насаджувати у федеральних масштабах»⁴⁶.

Тож, попри свій суперечливий родовід, Належний про­цес лишається інструментом, із допомогою якого судді здійснюють нагляд над обгрунтованістю законів. Хоча ос­танні рішення з Матеріально-правового процесу були «лі­беральні», досить зіставити процеси Roe v. Wade та Lochner v. New York, щоб відкинути всяку гадку, нібито Матері­ально-правовий належний процес узагалі годиться для ліберальних справ. Справді, ця доктрина дебютувала у Верховному суді в ганебному рішенні у справі Dred S cott..., як один із засновків для думки, якій немає виправдання: що Конгрес не має повноваження забороняти рабство на територіях Сполучених Штатів Америки⁴⁷.

Суддя Байрон Байт вельми вдало схопив суть справи у не­давньому судовому рішенні, пояснюючи, чому Верховний суд відмовився захищати таку сексуальну поведінку, що її закон давно заборонив як аморальну: «Суд дуже вразливий, і він щонайближче схиляється до беззаконня, коли має діло із створеним самими судцями конституційним законом, у якому нелегко розпізнати — чи й зовсім не знайш—коренів, що ріднили б його з мовою чи задумом Конституції»⁴⁸.