ПРЕЗИДЕНТ, КОНТРЕС ТА СУДОВА ВЛАДА

Президент Сполучених Штатів Америки мае дуже складні й важливі обов’язки, і його роля в державі дуже велика. Конституційні королі Великобрітанії, Скандінавських країн, Бельгії, Голландії і Президент Французької Республіки виконують головне формаль­ні функції офіційної репрезентації, але американський Президент є одночасно і формальний і фактичний го­лова уряду.

Президент Сполучених Штатів — фактичний і від­повідальний перед народом голова виконавчої влади, він є слуга народу. Він мусить завжди зважати на дум­ку більшосте народу і мусить дотримувати більшосте обітниць, які він дав народові під час виборів. Як слушно відзначив у своїй відомій книжці про Америку англійський письменник Джеймс Брайс, у жадній ін­шій країні громадська думка не має такої великої сили, як в Америці. Американський народ має велику віру в своє природне право правити країною та в демо­кратичну форму уряду.

Президента вибирають на чотирирічний період. Перший Президент Америки, Джордж Вашінґтон, був двічі обраний Президентом, себто пробув на цій по­саді вісім років. Але, коли населення захотіло обрати його також на третій період, він відмовився виставити свою кандидатуру. З того часу в Америці встановився такий звичай, що ніхто не може бути Президентом понад вісім років. Зформулював цей принцип Томас Джефферсон ще тоді, коли Вашінґтон був Президен­том. Джефферсон наполягав на тому, щоб період уря­дування одного Президента був обмежений коротким реченцем та щоб Президент не був „незаступний”. Піз­ніше, коли сам Джефферсон був Президентом Америки впродовж восьми років, він також, як давніше Вашінґ­тон, відмовився кандидувати в третій раз.

Цей принцип, установлений Джефферсоном, ви­знала за правильний переважна більшість американців, свідомих того, що пост Президента — не привілей, а важкий обов’язок, і відповідальна служба народові. Взагалі, творці американської Конституції не вірили в існування „незаступних” людей, не обожнювали на­віть видатних своїми здібностями й заслугами полі­тичних і громадських діячів та не робили з них ідолів, як це практикувалося в абсолютних монархіях тодіш­ніх часів або в країнах тоталітарної диктатури в XX столітті.

Спроби Президента Гранта й Президента Теодора Рузвелта порушити цей звичай і урядувати більше двох періодів не увінчалися успіхом, бо підчас голо­сування на третій період вони не одержали підтримки більшосте.

Перший раз населення відступило від цього зви­чаю тоді, коли Президент Франклін Рузвелт під впли­вом і за намовами своїх приятелів між лідерами Де­мократичної партії, виставив свою кандидатуру на третій, а відтак на четвертий період, і обидва рази був обраний. На початку четвертого періоду прези­дентства Рузвелт помер, прослуживши на цьому посту дванадцять років і сім тижнів. Цього разу, відступ населення Америки від укоріненого звичаю був спри­чинений тим, що в ті часи над західнім світом нависла загроза від Гітлера. Користаючися з прислів’я, демо­крати казали, що це не був час „на перепрягання ко­ней”.

Проте, як тільки після закінчення війни і після конференції в Потсдамі стало ясно, що на зміну ре­жимові Гітлера з’явилася загроза для всього світу від ще могутнішого тоталітарного режиму Сталіна, в пси­хології чималої частини американського народу ста­лася зміна, спричинена розчаруванням у зовнішній по­літиці Рузвелтової адміністрації. Ця зміна в настроях американського народу виявилася в резолюції Палати Представників і Сенату на початку 1947-го року про потребу заборонити законом, щоб будь-хто був Пре­зидентом понад два періоди.

Для того, щоб ця пропозиція Конгресу стала за­коном, згідно з Конституцією її мусіли затвердити три четвертини законодавчих Палат усіх сорока восьми штатів.

Законодавчі Палати двадцять чотирьох штатів схвалили цей законопроект як двадцять другу поправ­ку до Конституції. П:сля цього ще дванадцять штатів висловилися за затвердження цієї поправки, і на по­чатку 1951 року вона була визнана затвердженою і 1-го березня 1951 року стала частиною Конституції.

Президент має дуже великий вплив на закордонну політику, бо йому належить ініціатива в цій ділянці. Він має також велику владу, як головнокомандувач військових сил, зокрема під час війни.

Поки американська Конституція, складена 1787 ро­ку, не була затверджена і 4-го березня 1789 року не набрала сили, в Нью йорку від жовтня 1787 до травня 1788 року опубліковано 85 статтів у виданні під наз­вою „Федераліст”. Авторами цих статтів були відомі члени Конституційної Конвенції: Медісон і Гамілтон, та відомий юрист і дипломат того часу Джон Джей. В одній із цих статтів (ч. 52) була висловлена думка за дворічний період урядування, встановлений Конститу­цією для членів Палати Представників бо, як сказано там: „Чим більшою є влада, тим коротший мусить бути реченець, на який вона встановлюється”. Далі, в тому самому числі „Федераліста” висловлено також думку, що „часті вибори, безумовно є єдина форма політики, при якій може бути з успіхом забезпечений щільний зв’язок вибраних з народом”. Ця думка особ­ливо правильна щодо членів Конгресу, бо як для де­путатів Палати Представників, так і для сенаторів не встановлено жадних обмежень в їх праві бути обрани­ми на будь-яку кількість каденцій. Тому для них треба бути в найщільнішому контакті з виборцями в їхніх штатах і виправдовувати покладені на них надії, бо від цього залежать їхні шанси на переобрання на наступні каденції. Інакше кажучи, члени американського Кон­гресу завжди мусять виходити з поглядів і волі своїх виборців. І мають цілковиту рацію ті американські і європейські державознавці, які вже давно відзначили в своїх творах, що в Сполучених Штатах Америки гро­мадська думка має багато більший вплив на урядові кола, ніж у інших країнах світу.

Найвищий Суд Сполучених Штатів Америки — це найвища й остання інстанція американських Федераль­них Судів. Особливо важлива його роля як тлумача законів з погляду їх конституційности. Щодо цього американська Конституція — єдина в світі, бо інші кон­ституції не знають такого контролю судової влади над законодавством.

Недавно відбулося дуже знаменне рішення аме-

риканського Найвищого Суду про межі влади Прези­дента Сполучених Штатів.

Другою важливою функцією федеральних судів, є розгляд суперечок між двома чи більшою кількістю штатів. З уваги на те, що американська Конституція гарантує кожному штатові збереження республікансь­кої форми правління, всяке обвинувачення в порушенні кимсь цієї гарантії в якомунебудь із штатів мусить, очевидна річ, розглядатися не в штатному, а в феде­ральному суді, а у випадку відклику рішення нижчого федерального суду справа доходить до Найвищого Су­ду, що ухвалює остаточне рішення.

Як виразно сказано в десятій поправці до Консти­туції затвердженій 1791 року, всі ті функції, що не були Конституцією передані федеральній владі Спо­лучених Штатів Америки, належать окремим штатам ЗО і народові. Таким чином і всі судові справи, крім ви­щезазначених, які Конституція передає компетенції фе­деральних судів, належать до юрисдикції судів окре­мих штатів.

Ще перед затвердженням Конституції 1789 року, себто коли ще існувала Конфедерація, кожний з три­надцяти первісних штатів мав свою окрему Конститу­цію, свої окремі закони і свої окремі суди. Консти­туція штату Месачусетс уже 1780 року проголошу­вала, що „всі внутрішні справи належать до юрисдик­ції окремих штатів”. Цей принцип був включений та­кож у Конституцію Сполучених Штатів.

Згадані вище постанови Конституції про довічне урядування найвищих і всіх інших федеральних суддів були подиктовані потребою забезпечити повну неза­лежність їх діяльности від Президента й Конгресу. Цей спеціяльний підхід до питання про термін урядування для суддів пояснюється тим, що суди мусять виходити в своїх рішеннях виключно з законів країни, а не з мінливої громадської думки й настроїв людности.