КОНСТИТУЦІЯ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ
Спроби систематичної організації окремих ділянок управління країною і поділ діяльности уряду на законодавчу, виконавчу й судову галузі зроблені в Англії задовго до появи відомого твору Монтеск’є „Дух Законів” (1748).
Як великий прихильник англійської конституції, Монтеск’є називає її „дзеркалом свободи”. Але це не перешкодило йому виступити з справедливою критикою того факту, що в англійській конституційній системі поділ урядової влади на вищезгадані три галузі її діяльности не здійснений послідовно, бо деякі основні функції законодавчої, виконавчої й судової діяльности скупчені в руках того самого органу управління. Наприклад, головні представники виконавчої влади фактично призначаються тією політичною партією, що має більшість членів у парляменті. Прем’- єр-міністер в Англії та його кабінет перебувають під постійною контролею парляменту і кожного разу, коли парлямент заявляє вотум недовір’я, прем’єр і його кабінет змушені подаватися в димісію. Монтеск’є твердив, що не може бути ніякої свободи там, де законодавчі й виконавчі функції управління виконуються під проводом тієї самої особи та тієї самої групи урядовців. Так само Монтеск’є критикував залишення судових функцій у руках законодавця або скупчення в руках судді судових і законодавчих функцій.Автори американської Конституції докладали й собі всіх старань, щоб розподіл вищезгаданих функцій між трьома окремими органами управління був здійснений з якнайбільшим наближенням до ідеалу, вказаного в „Дусі Законів” Монтеск’є. Згідно з американською Конституцією, вся законодавча влада належить Конгресові. Але голову виконавчої влади, себто Президента країни, вибирає американський народ, а не Конгрес, і Президент відповідальний безпосередньо перед усім народом. Крім того не Конгрес, а Президент, сам формує свій кабінет міністрів, цілком йому підпорядкований і цілком відповідальний перед ним, а не перед Конгресом.
І хоч Президентів вибір міністрів мусить бути затверджений Сенатом, фактично це виявляється лише формальністю, і Сенат майже ніколи не користувався своїм правом не затверджувати небажаної, на його думку, особи.В американській Конституції не згадується ні про раду міністрів (Кабінет), ні про політичні партії. Американські міністри називаються секретарями; міністер закордонних справ — Державний Секретар (Secretary of State). У Конституції згадується, і то принагідно, тільки про троє міністерств — закордонних справ, фінансів та військових справ, — а Конгрес сам утворює нові міністерства, коли треба. Наприклад, після Другої Світової Війни замість міністрів війська й фльоти Конгрес утворив міністерство народної оборони, яке охоплює і повітряні військові сили. Крім того існують такі міністерства: юстиції (attorney general), пошти, сільського господарства, праці, торгівлі. Цікаво, що міністерству внутрішніх справ (of interior) не підпорядковані жадні поліційні установи, воно порядкує майже виключно зберіганням народних ресурсів та адмініструє національні парки та громадські землі. 1953 року Конгрес утворив міністерство здоров’я, освіти й добробуту.
В американській Конституції були зроблені деякі конечні відступи від цілковитого й послідовного розподілу трьох галузей управління, а саме: американські посли, члени найвищого Суду Сполучених Штатів Америки, члени федеральних судів та інші урядові особи не вибираються народом, а призначаються Президентом за згодою Сенату. Президентові також належить право й обов’язок укладати договори з чужоземними державами, при умові, що такі договори будуть затверджені двома третинами сенаторів. Є ще деякі відступи від занадто ригористичних вимог цілковитого поділу функцій між трьома галузями управління, але про них буде мова нижче, в зв’язку з питанням про так звані взаємні „перевірки и врівноваження” (checks and balances) окремих ділянок державної влади. Майже всі конституції інших європейських країн, відомі під назвою парламентських конституцій, згідно з англійським зразком, ставлять виконавчу владу в багато більшу залежність від парламентів, ніж американська Конституція.
Однією з важливих рис американської Конституції є те, що всі штати, малі чи великі, мають однакове представництво в Сенаті, себто людність кожного штату вибирає двох сенаторів. З другого боку, в Палаті Представників, де є 435 членів, населення Америки репрезентоване пропорційно до кількосте населення в кожному штаті. Кожних десять років відбувається перерозподіл мандатів, якщо загальний перепис людносте показує великі зміни, себто значне збільшення або зменшення населення в окремих штатах.
Конституція Сполучених Штатів передбачає можливість змін у Конституції у формі так званих поправок (Amendments). Схвалення й затвердження таких поправок залежать або від двох третин (2/3) депутатів Палати Представників і Сенаторів Сполучених Штатів, або від двох третин законодавчих Палат окремих штатів, що вносять такі поправки. Коли такі пропозиції ратифіковано трьома четвертинами всіх штатів або трьома четвертинами членів спеціяльних Конвенції, скликаних Конгресом Сполучених Штатів, то поправки стають частиною Конституції.
Повертаючися до згаданого вище питання про „взаємні перевірки й врівноваження” окремих ділянок державної влади, треба відзначити, що поруч з іншими функціями Палати Представників Конституція надає цій Палаті право висувати обвинувачення в злочинах проти Президента Сполучених Штатів, федеральних суддів і деяких інших представників виконавчої й судової влади. Щож до права передавати до суду й судити їх, то це, згідно з Конституцією, є прерогатива Сенату, який також уповноважений усувати таких осіб з посади, коли їх визнано винними.
Щодо права перевіряти конституційність тих чи тих законів або актів Конгресу, то у всіх випадках, коли до федеральних судів надійде заява чи то від приватних осіб, чи то від товариств, корпорацій або державних установ як позовників або оскаржених, про те, що той чи той закон суперечить Конституції Сполучених Штатів, федеральні суди зобов’язані розглядати такі заяви заінтересованих сторін і ухвалювати рішення в цих питаннях, себто проголошувати закон чи Акт Конгресу, про який іде мова, конституційним або неконституційним, при чому в другому випадку даний закон або Акт Конгресу вважається за анульований.
Коли такі питання на заяви сторін у процесах виникають не в федеральних, а в штатних судах, то ці останні мусять пересилати такі питання про консти- туційність чи неконституційність закону чи Акту Конгресу на розгляд і рішення федеральних судів. В більшості випадків ці справи приходять в ході інстанцій до Найвищого Суду Сполучених Штатів. Розгляд і рішення цих питань Найвищим Судом це його основна функція. Щоб федеральні судді почували себе цілком незалежними від Президента і від Конгресу Сполучених Штатів, вони призначаються на ці посади на весь час їх життя, або, як це зформульовано в Конституції, федеральні судді призначаються на весь час, доки вони поводяться бездоганно.
Найважливіше право контролю над законодавчою діяльністю Конгресу, що його надається Президентові Сполучених Штатів, є його право так званого вето. Згідно з Конституцією кожний законопроект, схвалений Палатою Представників і Сенатом, посилається Президентові на затвердження. Установлено десятиденний реченець, протягом якого Президент мусить або підписати законопроект, або заявити своє вето, себто свою відмову зробити це. Коли президент утримується і від підпису законопроекту і від накладення вето, себто свого протесту проти законопроекту, протягом десятьох днів, то його мовчання вважається за вияв його згоди, і тоді законопроект автоматично стає законом. Але коли Президент накладає своє вето, законопроект разом з мотивами вето повертається до тієї Палати Коґресу, де цей законопроект був спершу ухвалений. Нове рішення цієї Палати посилається на розгляд другої Палати. І коли більшістю двох ■Третин голосів у кожній з цих Палат вето Президента буде відкинене й обидві Палати, себто Палата Представників і Сенат, висловляться за затвердження законопроекту, то він стає законом. Отже, останнє слово й останнє рішення про долю законопроектів належить у Сполучених Штатах не Президентові, а Конгресові.
Якщо Президент одержує від Конгресу закон для затвердження під час останніх десяти днів поточної сесії Конгресу й не погоджується з цим законом, то він уживає свого права на вето й відмовляється підписати цей закон. Президент не мусить пояснювати причини свого відмовлення; це вето називається „кишеньковим” (pocket veto).