ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ
Історія й структура американської держави великою мірою вплинули й на політичне життя країни. Американцеві властиві виразна свідомість даних йому конституцією прав і свідомість приналежносте до свого штату і до громади свого міста чи поселення.
В Америці нема нічого, що можна було б назвати „панівною ідеологією”, але американців споріднює між собою відданість демократії і спільний для переважної більшосте нації спосіб життя.Політична система Сполучених Штатів базується на двох головних партіях. Різниця між демократичною й республіканською партіями не ідеологічна; вона полягає в різному підході до завдань, що стоять перед нацією, і до шляхів, якими можна їх здійснити. Американці — великі прихильники традиції; тільки цим можна пояснити, що не зважаючи на те, що консервативні елементи обох партій куди ближчі одні до одних, ніж до радикальних елементів в середині своєї ж партії, — не відбувається політичної реорганізації і об’єднання однодумців. З другого боку, яка б партія не була при владі, в ній завжди є чинники, що взаємно врівноважуються, що виключають можливість крайностей у політиці уряду.
Американський виборець придивляється не лише до політичних плятформ партії, але й до осіб окремих кандидатів. Плятформу звичайно складають раз на чотири роки перед президентськими виборами, але кандидатам дається воля інтерпретувати її кожному по-своєму чи навіть цілком з нею не погоджуватися. Найчастіше перемагає кандидат, що краще від інших відчуває настрої й сподівання своїх виборців.
І республіканська й демократична партії організовані і в загальнонаціональному, і в штатному, і в місцевому маштабах. Основа партійної організації — виборча округа; всього їх в країні 125 тисяч, і кожна нараховує від 200 до 800 виборців. Партійний лідер округи відповідає за мобілізацію голосів для своєї партії, а всі діяльні члени партії звичайно є члени місцевого партійного клюбу, що охоплює ввесь конгресовий район (кожний такий район вибирає одного представника до Палати Представників).
Місцеві партійні Лідери, ЗІбраВШИСЯ, СТВОРЮЮТЬ ОКруГОВИЙ КОг мітет, і ці 3069 округових комітетів складають кістяк національної партійної організації. Кожна округа посилає дві особи до штатного комітету, а кожний штат — дві особи до національного комітету партії.Кандидатів на виборні посади звичайно намічають організації партії, але часто буває, що вирішальне слово в виборі кандидатів у сенатори чи в члени Палати Представників належить не національному комітетові, а місцевій організації партії. При цьому, щоб виявити найсильнішого кандидата, обидві головні партії провадять так звані „праймеріз”, — щось ніби попередні вибори, — де члени партії даної виборчої округи й штату голосують за того кандидата, що їм більше подобається. А тоді вже на загальнонаціональних виборах переможець на „праймеріз” виступає офіційним кандидатом своєї партії.
Хоч американці загалом визнають двопартійну систему, за останнє століття періодично, хоч і без успіху, з’являлися різні „прогресивні” партії, що звичайно відколюються від однієї з головних. Наприклад, 1912 року на виборах виступила партія Теодора Руз- велта, 1924 року — прогресивна партія Роберта Ля- фоллета, а 1948 року — прогресивна партія Генрі Вол- леса, що дістала тільки 1.157.172 голосів при загальній кількості голосів в 45.075.877, поданих за Трумана й Дьюї. На виборах систематично виступають маленькі партії, — як соціялістична партія Нормана Томаса (139 тисяч голосів на президентських виборах 1948 р.), прогресивно-комуністична (132 тисячі 1952 року — супроти майже 34 мільйонів голосів, поданих за Ай- зенгауера, і 27 мільйонів — за Стівенсона) та інші.
Творення „малих партій” пояснюється частково тим, що при американській системі, якщо дотримано певних, передбачених законом умов, кожному охочому надане право створювати „свою” партію. Але через те, що обраним уважається кандидат, який дістає відносну більшість голосів у даній виборчій окрузі, кандидати малих партій, ніде, крім може Нью Йор- ку, не мають ніяких шансів бути обраними.
Різниця між республіканською й демократичною партіями все таки існує. Демократи стоять за більше втручання уряду в економічне життя країни, республіканці за менше. В зовнішній політиці демократи більше орієнтуються на заокеанських союзників Америки, республіканці більше покладаються на силу Сполучених Штатів. Після Першої Світової Війни республіканці один час проявляли помітну тенденцію до ізоляціонізму, тоді як демократи послідовно дотримувалися інтернаціоналістичної політики. Лідери робітничих профспілок звичайно на боці демократів, фермерські організації частіше на боці республіканців. Але американський виборець дуже незалежний і не любить, коли хтось йому вказує, за кого голосувати. За останні роки помітно зросло число людей, що вважають себе за „незалежних” і голосують за тих кандидатів, що їм подобаються, а не за партійний список. Це дуже утруднює роботу професійним передба- чувачам наслідків виборів.
Географічно центр впливу республіканців — штати Середнього Заходу, частково — Далекого Заходу й Нової Англії. Демократи панують на Півдні ( де демократична партія з часів громадянської війни фактично монопольна) і переважають у промислових штатах Атлантичного узбережжя та в промислових центрах взагалі.
Національні, а особливо президентські вибори звичайно супроводжуються дуже інтенсивною боротьбою сторін, що набирає часом непривабливих форм. Збудження в країні підноситься до найвищого ступеня, всюди розгораються суперечки, противники часом дуже різко виступають один проти одного і т. д. Але проходять вибори, і все вщухає, і вчорашні опоненти мирно стискають один одному руки.