§ 1. Особливості конституційного статус і глав держав

Одним з найважливіших ел ментів державного механізму е глає і держави — особа, яка займає фо] ! мально вище місце в структурі де] | жавних інститутів і водноча І здійснює функцію представництві самої держави в цілому.

Інститут глави держави виник і сформувався у період становлення су­часної державності. Але його генеза пов’язана з феодальною державою і навіть з більш ранніми часами, коли монарх (правитель) не тільки виступав у ролі верховного носія влади, а й ото­тожнювався з самою державою. Юри­дичний статус і політичне значення сучасного глави держави залежать від форми державного правління, прийня­тої в тій чи іншій країні. Його реаль­на роль у здійсненні влади багато в чо­му зумовлена також існуючим у країні політичним режимом.

Статус монарха характери­зується насамперед тим, що він влада­рює за власним правом. Його влада є непохідною від волевиявлення яко­гось іншого державного органу або ви­борчого корпусу, що притаманне рес­публікам. У конституціях більшості монархій містяться положення про те, що монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як глави держави або як формального глави виконавчої влади. Вважається, що він

діє за порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Механі; ких взаємовідносин глави держави і уряду забезпечується вимогою ь асигнування актів монарха главою або членами уряду. Водночас пр< шується недоторканність особи монарха, яка насамперед означає, що : може бути звинувачений у порушенні норм права і є непідсудним. канність монарха знаходить вияв і в тому, що посягання на його особ' чайно відносять до тяжких злочинів. Так, у Великобританії такі пося кваліфікуються як державна зрада. Все це відбиває сучасне сприйнятті дального принципу, за яким «монарх не може бути неправий, і його можуть бути неправомірними».

Особливістю конституційного статусу монарха є наслідування влади представниками правлячої династії. Порядок престолонаслщ ня, як правило, визначається конституціями. В розвинутих краї: парламентарно-монархічною формою правління прийняті три си престолонаслідування: салічна (Бельгія, Норвегія, Японія), кастил (Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція) та австрійська (Нідерлащ За салічною системою наслідування престолу здійснюється тільї ловіками за правом первородства. Кастильська система віддає переваї ловікам, хоч визнає право наслідування престолу і за жінками. Австрі ж система зумовлює наявність такого права у жінок лише в тому виг коли відсутні законні претенденти на престол чоловічої статі. Питанні столонаслідування лише здаються малозначущими. Від їх вирішення залежати політична доля самої монархії. Історія знає випадки виникі кризових і навіть конфліктних ситуацій у суспільстві через вакантніст: столу монарха.

Вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має юридичні наслідки. Одним з таких наслідків може бути встановлені гентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осі! гентська рада) замість монарха. Конституції багатьох парламентарии нархій регламентують порядок встановлення регентства та його здій ня. Регентство може бути встановлене і за умов тимчасової недієздаї монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. Іноді воно нує роль гнучкого політичного інституту.

Конституції більшості парламентарних монархій відносять вир ня питання про заміщення вакантного престолу монарха за умов відсуі законних спадкоємців до компетенції парламентів. Усунути монарха ; столу юридичними засобами практично неможливо, але його можна ц сити зректися престолу. Новітня історія знає також немало випадків, монарха усували з престолу за наслідками кардинальної зміни політ системи і державного ладу (Болгарія, Греція, Італія, Румунія тощо).

До особливостей конституційного статусу монарха слід також віднести наявність у нього спеціальних особових прав, пільг і привілеїв, зокрема права на титул.

Одним з особових прав монарха є право на державне утримання за рахунок так званого цивільного листа — особливої статті у державному бюджеті, де визначені кошти на утримання монарха, а також звичайно його найближчих родичів та двору. Передбачає цивільний лист і деякі інші витрати, пов’язані з інститутом монархії. За своєю природою він не стосується майна, що є у власності монарха та його сім’ї.

Однією з особливостей статусу монарха є те, що в конституціях дея­ких держав встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Великобританія, Данія, Норвегія, Швеція). Аналогічні положення можна знайти в конституціях, прийнятих у так званих мусульманських країнах, форма правління яких визначається як дуалістична монархія (Бахрейн, Йор­данія, Катар, Кувейт, Марокко). Цієї умови додержуються і в абсолютних мо­нархіях, де не існує конституцій (Оман, Саудівська Аравія). Нерідко монар­хи проголошуються духовними лідерами на теренах своїх країн.

На відміну від монарха, главу держави в республіці — президента — збирають. Як зазначалося, порядок обрання президента залежить від прий­нятої форми державного правління. У президентських республіках і країнах з змішаною республіканською формою правління главу держави обирають пляхом проведення загальних виборів, які звичайно мають прямий харак­тер, хоча трапляються і винятки.

До останніх слід віднести порядок обрання президента США. Гро­мадяни цієї держави обирають безпосередньо так званих вибірників. У :вою чергу, вибірники утворюють колегію, яка обирає президента. Кож- іий штат США має в колегії вибірників стільки місць, скільки від нього збирається конгресменів і сенаторів. Три вибірники представляють феде- зальний округ Колумбія.

Політичні партії висувають у кожному штаті свій список вибірників, (кі мають підтримати відповідного кандидата у президенти. Громадяни, го- юсуючи за одного з кандидатів у президенти, фактично голосують за увесь писок вибірників, що підтримують його і кандидата у віце-президенти, ’писок вибірників, за який було подано найбільшу кількість голосів у кон- :ретному штаті, вважається обраним. Вибірники у визначений день збира- зться в столиці штату для підтвердження свого вибору.

Зі штатів завірені результати голосування вибірників надсш ся голові сенату федерального конгресу, який оголошує їх на спіл засіданні палат.

Після цього проводиться офіційне підрахування усіх г вибірників. Обраним вважається той кандидат у президенти, хто од абсолютну більшість голосів вибірників. Якщо жодний з кандида одержав такої більшості, то палата представників безпосередньо с президента з числа трьох осіб, які балотувались і отримали найб підтримку за результатами голосування вибірників. При цьому голо даються по штатах, і представники кожного штату мають один голої обрання президента США потрібна більшість голосів усіх штатів.

За відповідних умов сенат обирає віце-президента з числа дво дидатів. Сенатори на таких виборах голосують індивідуально.

Характеризуючи порядок виборів президента США, слід зазш що за прийнятою тут виборчою системою кандидат, підтриманий відн більшістю виборців, одержує всі голоси вибірників від даного штату, порядок може призвести до спотворення загальної картини результаї борів. Теоретично навіть можливо, що кандидат у президенти оде більшість голосів виборців у масштабах країни, але програє вибо] умов такого порядку виборів вирішальне значення має перем найбільших за кількістю населення штатах, здобута навіть на основ тичної меншості поданих голосів виборців.

Крім США, представницький орган виконує роль своєрідного { ного засобу обрання президента в деяких інших президентський публіках. Так, у Чилі президента обирають шляхом загальних прям: борів.

Однак звичайною є все ж таки практика встановлення абсолют зультативних процедур визначення волі виборчого корпусу на зага виборах президента. Прикладом може бути процедура обрання презі Франції. Глава держави тут обирається на основі абсолютної більшої даних голосів виборців. Якщо жоден з кандидатів не одержав підтримки, проводиться другий тур голосування, в якому беруть учас кандидати, за яких було подано найбільше голосів у першому турі.

У парламентарних республіках глава держави обирається ш проведення непрямих виборів, які звичайно мають багатоступінчаст рактер. Воля виборців опосередковується парламентом або створеною го основі спеціальною колегією. Як правило, для обрання президента ментом або спеціальною колегією в першому турі голосування по кваліфікована (2/3 або 3/5) більшість їх складу, а за її відсутності — абсо­лютна більшість у другому чи подальших турах. У ФРН обраною вва­жається особа, яка одержала абсолютну більшість голосів членів так званих федеральних зборів. Якщо за результатами двох голосувань жодний з кан­дидатів не одержав такої більшості, обраним вважається той, за кого під час наступного голосування у федеральних зборах подано найбільше голосів.

Для обрання на пост президента практично в усіх країнах встанов­лено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Звичайно це 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Центральної і Східної Європи, США та інші президентські республіки). Нерідко встановлюється і вищий ценз: 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Туреччина, Чехія, ФРН тощо) або навіть 50 років (Італія). З іншого боку, у Франції віковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати парламенту і у президенти встановлено у 23 роки. Але це є майже винятком.

Конституції і виборче законодавство визначають і деякі інші цен­зи.

Строк повноважень президентів звичайно варіюється від чотирьох до :еми років. Зокрема, чотирирічний строк встановлений в конституціях сландії, Молдови, Росії, Румунії, Угорщини і США, п’ятирічний — Греції, ндії, Кіпру, Португалії, ФРН, більшості країн Центральної і Східної Європи, і також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, шестирічний — Австрії, Мексики і Фінляндії, семирічний — Ірландії, Італії, Туреччини і бранції. В Європі тільки в Латвії строк повноважень президента становить ри роки.

У країнах, що розвиваються, прийняті аналогічні строки повнова- кень глав держав. Однак новітня історія знає немало прикладів, коли кон­кретна особа проголошувалася президентом безстроково (Філіппіни) або рвічним президентом (Екваторіальна Гвінея, Туніс, Уганда тощо). У дея­ких випадках під час проголошення республіканської форми прав певну особу прямо в конституції визнавали президентом (Гамбія, Зі Кенія, Малаві тощо). Іноді цю особу з часом також проголош довічним президентом.

Конституції багатьох держав встановлюють обмеження на п< рання президентів. У Мексиці не припускається навіть повторне об однієї і тієї самої особи. В Ірландії, США і в багатьох інших країн; на особа не може бути обрана президентом більше двох разів. В Ав< ФРН, а також у більшості країн Центральної і Східної Європи мoжJ визнається тільки одне переобрання президента після закінчення п го строку його перебування на цьому посту. Це не заперечує можлі з часом знову балотуватися на виборах президента. Відповідні обме> встановлені в конституціях держав, що утворилися на терені коли: го СРСР. У Конституції Португалії застережено, що третє обрання і центом однієї і тієї самої особи можливе лише тоді, коли після закі ня другого строку перебування її на відповідному посту мине п’ять ;

Звичайно пост президента стає вакантним після закінчення с повноважень особи, що його займала. Достроково вакантним цей ш> же стати внаслідок смерті, недієздатності або добровільної відставкі зидента, а також усунення його з поста через притягнення до відпов ності у порядку імпічменту або інших подібних процедур.

Іноді встановлюється порядок дострокового усунення президі поста на основі результатів референдуму. В Ісландії такий рефері проводиться за рішенням парламенту, прийнятим 3/4 його складу, і відхилення на референдумі пропозиції парламенту, останній рі кається. В Австрії референдум про усунення президента може бути і дений за вимогою так званих федеральних зборів, які є спільним за ням палат парламенту. Федеральні збори скликає глава уряду (каї після того, як це більшістю в 2/3 голосуючих вирішить нижня палат що вимога федеральних зборів не одержить необхідної підтримки на рендумі, це означає переобрання президента і призводить до роз нижньої палати. В обох країнах — в Ісландії і в Австрії — у періо прийняттям рішення про відповідний референдум і проголошенням результатів президент не може виконувати свої функції.

Конституції по-різному визначають порядок заміщення поста і дента, що став достроково вакантним. У США прямим конституц «спадкоємцем» президента є віце-президент. Останній не тільки тим' заміщує президента під час його відсутності або недієздатності, а й з президентський пост у випадках його вакантності через відстав] смерть президента. Спікер палати представників конгресу є другим віце-президента на заміщення поста президента. Однак найхарактернішим є те, що на відміну від переважної більшості країн, де заміщення поста пре­зидента здійснюється тимчасово, до його дострокових виборів, у США віце- президент займає відповідний пост до кінця встановленого строку повнова­жень. У Мексиці і в деяких інших президентських республіках у таких ви­падках пост займає обраний парламентом тимчасовий президент.

У парламентарних республіках передбачається тимчасове заміщення поста президента лише до нових виборів, які мають відбутися у найближ­чий, визначений конституцією, час. У Болгарії та Індії пост президента тимчасово заміщує віце-президент, у більшості країн — голова парламенту (нижньої палати), у Польщі — голова нижньої, а за ним і верхньої палати, в Італії, Казахстані, Румунії, Франції та Югославії — голова верхньої па­лати парламенту. В Австрії, Росії, Словаччині і Фінляндії відповідне заміщення здійснює глава уряду, а в Ірландії та Ісландії — спеціальна ко­легія, до складу якої входять голови палат (парламенту), голова верховно­го суду (в Ісландії ще й глава уряду).

До особливостей конституційного статусу глави держави в деяких парламентарних республіках і республіках із змішаною формою правління віднесене те, що тут утворюються спеціальні органи, які по­кликані сприяти реалізації президентами своїх повноважень: державна рада — в Ірландії і Португалії, рада республіки — в Греції. В діяльності таких органів певною мірою долається дуалізм виконавчої влади, роз­поділеної між президентом і урядом.

Так, в Ірландії президент може здійснювати свої повноваження тільки за пропозицією уряду, за винятком випадків, коли глава держави за конституцією діє на власний розсуд або за консультацією чи згодою з дер­жавною радою. Зокрема, після таких консультацій президент може у будь- який час скликати парламент, звернутися до парламенту або нації з по­сланням, винести законопроект на референдум, передати прийнятий парла­ментом закон до верховного суду для визначення його відповідності консти­туції тощо.

В Португалії державна рада уповноважує президента на розпуск парламенту і представницьких органів автономних областей, на проголо­шення війни та укладення миру, а також на вирішення ряду інших важ­ливих питань. На звернення президента вона дає йому поради з проблем, що виникають у процесі реалізації ним повноважень.

Дещо відмінна за своєю природою рада республіки у Греції. Вона не є постійно діючим інститутом і формується у випадках, передбачених конституцією, або тоді, коли глава держави вважає це за доцільне. Рада республіки готує президенту висновки з питань формування уряду, якщо жодна з політичних партій не має абсолютної більшості місць у і менті, а також з питань розпуску представницького органу.

До складу рад входять різні посадові та інші особи. Членам] жавної ради Ірландії є прем’єр-міністр та його заступник, а також де ний радник з юридичних питань, який водночас представляє держав; довому процесі (генеральний аторней). Сюди також за згодою можу ти введені ті особи, які раніше займали пости і посади прези, прем’єр-міністра і голови вищого суду. Сам президент має право вис ти ще сім членів державної ради. У Португалії до складу відповідно гану входять голова парламенту, прем’єр-міністр, голова конституці суду, проведор юстиції (уповноважений парламенту з питань прав ни), глави урядів автономій, а також усі колишні президенти. У Греї тенційними членами ради республіки є прем’єр-міністр, голова парл ту, лідер головної опозиційної партії і всі колишні президенти та пр міністри. Очолюють ці ради глави відповідних держав.