§ 2. Компетенція глав держав

Особливості конституційного статусу глави держави визна характер і обсяг його повноважень. У президентських республіках держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди наді, широкими і реальними владними повноваженнями.

У парламентарних республіках глава держави отримує манд парламенту, і його влада є похідною. Він звичайно не має істотних них повноважень і реалізує свою компетенцію здебільшого у взаем урядом. Статус такого президента в цілому аналогічний статусу держави у парламентарній монархії.

Компетенція глави держави і його інституціональне зна нерідко встановлюються в конституціях у загальному вигляді. У і Конституції Італії записано, що «президент є главою держави і пре ляє національну єдність». У Японії імператор виступає «символом д ви і єдності народу» (ст. 1 Конституції). «Президент Республіки Пол вищим представником держави у внутрішніх і міжнародних віднос Він стежить за виконанням Конституції Республіки Польща, стоїть е рожі суверенітету і безпеки держави, недоторканності і цілісності її торії, а також виконання міжнародних договорів», — записано в ст. кону про взаємовідносини законодавчої і виконавчої влад, а також про місцеве самоврядування (так звана мала конституція Польщі). У ст. 2 Кон­ституції США зафіксовано, що «виконавча влада здійснюється президен­том Сполучених Штатів Америки». За наведеними положеннями основних законів важко визначити предметну компетенцію глав держав, хоч у них дано певні орієнтири. Аналізуючи інші конституційні положення, відне­сені до регламентації державного ладу, можна досить точно встановити зміст і обсяг цієї компетенції.

Іноді конституції передбачають наявність досить широких і значу­щих повноважень глав держав, хоч на практиці вони їх не реалізують.

Водночас новітні конституції деяких держав не передбачають наяв­ності будь-яких реальних владних повноважень у монарха (Швеція, Японія). В Іспанії здійснення законодавчої і виконавчої влади прямо пов’язане з діяльністю відповідно парламенту і уряду.

Надмірно спрощені реалії і в конституціях деяких республік із змішаною формою правління, де, наприклад, записано, що виконавча вла­да здійснюється президентом та іншими державними органами (Ісландія) або що вища виконавча влада належить президенту (Фінляндія). Основні закони відповідних держав прямо обмежують можливості здійснення гла­вою держави його конституційних повноважень, пов’язуючи їх з діяльністю уряду.

Так, у ст. 13 Конституції Ісландії визначено, що «президент здійснює свою владу через міністрів». У Конституції Фінляндії записано, що за умов, коли уряд визнає передане йому для виконання рішення пре­зидента таким, що суперечить закону, він звертається до глави держави з пропозицією скасувати або змінити це рішення. Якщо президент відмов­ляється зробити це, уряд зобов’язаний заявити, що відповідне рішення не може бути виконане.

Заслуговує на увагу положення ст. 5 Конституції Франції. Тут зафіксовано, що «президент Республіки стежить за виконанням Консти­туції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування держав­них органів, а також спадкоємність держави». Президент також проголо­шується гарантом національної незалежності, територіальної цілісності і ви­конання угод та договорів. Як зазначалося, президент Франції зовні стоїть над сферою реалізації виконавчої влади, хоч на практиці він бере активну участь у здійсненні всіх головних урядових повноважень. Такий його < багато в чому зумовлений тлумаченням положень, які містяться саме з Конституції, зокрема положення про президентський арбітраж.

Концепція президента-арбітра вже давно знайшла своє мі< теорії і практиці французького конституціоналізму. Про арбітраж держави йшлося ще за часів так званої Третьої республіки, тобто ; роки XIX ст. Традиційно зміст цієї концепції пов’язувався з непр тимістю привласнення президентом ролі лідера парламентської біль: і керівника уряду. Роль президента-арбітра уподібнювалася фуні спортивного судді: він не повинен був втручатися у діяльність держ го механізму та окремих його ланок і мав діяти у виняткових випа коли виникала кризова ситуація. Для цього президенту надавалися новаження розв’язувати конфлікти, що можуть виникнути між де] ними органами, використовуючи, зокрема, такий засіб, як реферещ

Такий підхід до визначення президентського арбітражу був у му сприйнятий і після прийняття чинної Конституції Франції 1958 р з часом він змінився, і стала домінувати концепція арбітражу, за припускається активне втручання президента в державно-політичне тя. Глава держави вже розглядається не просто як символ націона єдності, а як вождь нації, «національний гід».

Змінився і реальний державно-правовий статус президента Фр< Конституція не тільки надала президентові зовнішньої значущості наділила його суттєвими повноваженнями, які він здійснює самост До того ж відразу після введення конституції деякі її положення інтерпретовані таким чином, що це зумовило ще більше розширення петенції глави держави. Зокрема, за буквою основного закону керівні обороною і зовнішньою політикою належить до функцій прем’єр-мін і уряду в цілому, але на практиці його взяв на себе президент. Все це < яло встановленню в країні такого державного ладу, який нерідко хар ризується як «режим особистої влади» президента.

Функції арбітра надані главам держав і за деякими іншими коі туціями. Наприклад, у ст. 80 Конституції Румунії записано, що п дент «представляє Румунську державу і несе відповідальність за з ження національної незалежності, єдності та територіальної недото] ності держави. Президент Румунії стежить за виконанням Констит] функціонуванням органів державної влади.

У ст. 80 Конституції Росії президент проголошений гарантом ституції, а також прав і свобод людини і громадянина. В цій самій с записано, що у встановленому конституцією порядку президент «вя заходів щодо охорони суверенітету Російської Федерації, її незалежності і державної цілісності, забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади».

Проте цим конституційна фіксація ролі президента Росії як вищого арбітра не обмежується. Згідно зі ст. 85 Конституції, він може використо­вувати узгоджувальні процедури для розв’язання розбіжностей між орга­нами федерації та її суб’єктів, а також між органами самих суб’єктів. У разі недосягнення узгодженого рішення президент може передати питан­ня на розгляд відповідного суду. За змістом цієї самої статті президент вправі припиняти дію актів органів виконавчої влади суб’єктів федерації, якщо ці акти суперечать федеральній конституції, федеральному законо­давству, міжнародним зобов’язанням держави або порушують права і сво­боди людини і громадянина.

Що ж стосується більшості країн із змішаною республіканською і парламентарними формами правління, то тут глави держав навіть фор­мально відокремлені від виконавчої влади. З іншого боку, вони наділені певними повноваженнями у зв’язку з функціонуванням виконавчої вла­ди, зокрема, беруть участь у формуванні урядів. Проте в цілому ре­алізація повноважень глав держав звичайно не пов’язана з їх власного ініціативою і зумовлена волевиявленням інших органів, насамперед уря­ду. Водночас повноваження глав держав у цих країнах не слід сприйма­ти як абсолютно фіктивні. Реалії державно-політичного життя свідчать, що за певних обставин президент або монарх може діяти на власний роз­суд. В умовах кризової ситуації глава держави, використовуючи свій ав­торитет у суспільстві і міжпартійні суперечності, іноді здатний активно впливати на розвиток подій, приймати важливі політичні рішення.

В усіх державах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління, крім тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, важливим засобом забезпечення главою держави своєї компетенції є контр­асигнування — скріплення підписом глави уряду та (або) окремого міністра рішення, прийнятого главою держави.

Інститут контрасигнування, використовуваний у таких формах і об­сязі, не позбавлений суперечностей. Найбільше запитань виникає з приводу вимоги скріплення підписом глави уряду рішення глави держави про його ж призначення. Особливо це стосується ситуації, коли глава уряду контр­асигнує акт про своє призначення ще до прийняття присяги або до і дій, які б свідчили про офіційне займання посади. Підпис відповідної під актом про її призначення є по суті підтвердженням прийняття призначення. Тому цілком виправданою є практика тих країн, де ак призначення глави уряду контрасигнується головою палати парламент ред якою уряд несе політичну відповідальність (Іспанія).

Досить реальною є ситуація, пов’язана з контрасигнуванням глави держави про розпуск парламенту, коли члени уряду, які скр ють своїм підписом цей акт, не користуються довірою представниц органу. В деяких країнах глава держави не чекає ініціативи з боку і сам пропонує йому визначитися з приводу розпуску парламент підносить роль глави держави у використанні відповідного повноваи на більш високий рівень.

У країнах, де глава держави наділений більш широкими і реа ми повноваженнями, сфера застосування інституту контрасигнування жена. Так, у Франції не потребують контрасигнування рішення през та про призначення прем’єр-міністра, про референдум, про розпуск ньої палати, про заходи надзвичайного характеру (надзвичайний стан призначення членів органу конституційного контролю — конституї ради та передання на її розгляд законопроектів тощо. У Польщі не к асигнують рішення президента про утворення уряду і призначення глави, про скликання засідань уряду і прийняття його відставки, щ алізацію права законодавчої ініціативи, про розпуск нижньої палать ламенту тощо.

Інститут контрасигнування не можна сприймати однозначно і по вати його лише з відсутністю у глав держав реальних владних повнова Як свідчить державно-правова практика, такий зв’язок не завжди ная Призначення контрасигнування, яке має досить давню традицію, ляється насамперед у тому, щоб зняти політичну відповідальність за няті рішення з глави держави і покласти її на уряд та окремих його ч

Існує інше тлумачення цього інституту, за яким контрасигнуї забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох с^г що ставлять свої підписи — глави держави та уряду. В юридичній також прийнято, що відповідний підпис компетентного члена уряду лише посвідчувати законність акта глави держави, його відповіднісі могам основного закону. Отже, інститут контрасигнування є важ; складовою державно-правової практики країн з парламентарними і з: ною республіканською формами державного правління.

Конкретний зміст компетенції глави держави тією чи іншою і співвіднесений із здійсненням законодавчої, виконавчої і судової влади, її обсяг і вияви зумовлені формою правління.

У сфері, пов’язаній з реалізацією законодавчої влади, одним з повно­важень глав держав є їхнє право скликати парламент на чергові сесії. Та­ким правом вони наділені в ряді країн з парламентарними і змішаною рес­публіканською формами правління. В Італії президент визначає день почат­ку роботи парламенту на кожній сесії, а у Фінляндії відкриває і закриває його засідання. У Бельгії парламент збирається за власним правом, але гла­ва держави може скликати його зі своєї ініціативи. У Росії таке передбаче­но лише щодо нижньої палати. У деяких країнах глава держави може відкласти на певний час початок парламентської сесії. Визнається і право глави держави на скликання надзвичайної сесії. Відповідні повноваження здійснюються главою держави на умовах, визначених у конституціях.

У більшості країн Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, за главами держав визнається право законодавчої ініціативи. Таке право є нетиповим для країн Західної Європи. У президентських республіках воно також заперечується, вихо­дячи з прийнятого тут тлумачення поділу влад як жорсткого. Право гла­ви держави на законодавчу ініціативу у парламенті об’єктивно посилює його статус. Проте з цього не слід робити висновок про домінуюче поло­ження глави держави відносно інших вищих органів. Його співвідношен­ня з парламентом у державному механізмі можна визначити тільки на ос­нові аналізу усіх повноважень, які формують так звану систему стриму­вань і противаг між законодавчою і виконавчою владою.

До найважливіших повноважень глав держав у сфері здійснення законодавчої влади слід віднести право вето і право повернути закон для повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов’язана з про­цедурою промульгації і певною мірою є її альтернативою.

Між:, вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду закону, яка може бути висунута главою держави до закінчення строку про­мульгації, процедурно менше зв’язує парламент. Вона практично є пропо­зицією ще раз обговорити зміст закону і провести по ньому голосування. При цьому парламент може обмежитися голосуванням. Повторно закон має бути прийнятий абсолютною більшістю голосів, хоч іноді для цього достат­ньо простої більшості, тобто більшості кворуму. Прийнятий у такий спосіб закон передається главі держави, який зобов’язаний його підписати і обна­родувати у визначений конституцією строк. Відповідні процедури встанов­лені основними законами більшості держав з парламентарно-рес­публіканською і змішаною республіканською формами правління.

На відміну від повернення на повторний розгляд, вето на закон є більш активним вторгненням у законодавчий процес. Застосування вою держави процедури вето потребує повторного проходження зак парламенті, хоча звичайно у дещо спрощеному порядку. Остаточне р: ня приймається за результатами голосування на основі кваліфіко більшості голосів. За цим вето глави держави вважається подоланні Право вето глави держави має свої витоки в практиці владний сунків часів феодалізму. І в наші дні конституції більшості парламенте монархій прямо встановлюють або припускають його використання (. кобританія, Данія, Люксембург, Нідерланди та Норвегія). Звичайно щ має абсолютний характер, і у випадку його застосування закон був б суті, скасований. Але на практиці від такого повноваження монарха в вились, що підтверджує природу відповідної форми державного правд До того ж рішення глави держави про використання права вето тут н гає контрасигнуванню урядом. Тим самим теоретично виникає парадок на ситуація: уряд, який спирається на парламентську більшість і в осн му ініціює законотворчість, наділяється засобом стримування її. На д одних дослідників, право вето монарха є конституційною фікцією, ін вважають його своєрідною резервною зброєю правлячих кіл.

Дещо інший характер має право вето монарха, передбачене в Ко туції Норвегії. Для його подолання закон має бути знову прийнятий п, ментом двох скликань, причому засідання, на яких представницький ( розглядатиме його, повинні бути віддалені одне від одного щонайм двома черговими сесіями. Подібне вето називається відкладальним (су зивним). У сучасному державно-політичному житті цієї країни були ві ки застосування главою держави вето і подолання його парламентом.

Найбільшою мірою практика відкладального вето притаманна п дентським республікам. Тут право глави держави накласти вето на е розглядається як один з механізмів, що забезпечує взаємодію президе парламенту на принципах жорсткого поділу влад. Уперше таке вето визнане в Конституції США. Характерно, що здійснення відповідного ва регламентується у статті, де йдеться про організацію і діяльність оі законодавчої влади.

Прийнятий палатами конгресу закон передається для промулі президенту. Якщо протягом десяти днів після одержання закону п дент підпише його або утримається від підписання, закон стає закс Водночас у межах того ж строку глава держави може використати право вето. При цьому він надсилає до конгресу послання, в якому ві депо його заперечення. Для подолання президентського вето потрібн вторне прийняття закону в обох палатах більшістю у 2/3 голосів їхі складу. Тим самим вето президента США має відкладальний характє Однією з особливостей застосування вето президентом США ще, давна було те, що всі закони, подані на промульгацію пізніше, ніж за де­сять днів до закінчення сесії конгресу, і не розглянуті президентом, вважа­лись автоматично відкинутими. В американській конституційній теорії такі дії глави держави визначались як «кишенькове вето». Враховуючи, що в конгресі США, як і в більшості інших парламентів, під кінець сесії накопичується багато справ, «кишенькове вето» було ефективним засобом впливу президента на законодавчий процес. Однак у 70—80-і роки XX ст. суди визнали відповідну практику протиконституційною.

Визначальною рисою вето президента США є його загальний харак­тер. Президент може промульгувати або відхилити закон у цілому, а не окремі його положення. Це зменшує можливості використання вето через те, що конгрес може сформулювати в одному законі як бажані для прези­дента положення, так і неприйнятні для нього. Використовуючи таку так­тику, законодавчий орган певного мірою зв’язує виконавчу владу в її намірі використати вето. Знаменно, що у більшості штатів губернаторам надане право вибіркового вето. Таким самим правом наділені глави держав і у більшості президентських республік Латинської Америки.

Саму ж практику вето президента США слід розцінювати неодно­значно. Кожний президент у XX ст. за час свого перебування на посту не­одноразово використовував право вето. За роки свого перебування у Біло­му домі Ф. Рузвельт, який чотири рази обирався президентом, застосував вето 635 разів. Проте такі масштаби практики вето були і є нетиповими для державно-політичного життя США. Право вето президента на прий­няті конгресом закони — це «двосічна зброя», надмірне використання якої може не тільки призвести до політичної кризи, а й порушити існу­ючий у державному механізмі баланс між його найважливішими ланка­ми. Тому вето намагаються насамперед розглядати як засіб компромісно­го узгодження позицій між цими ланками, як інструмент не тиску, а впливу з боку виконавчої влади на законодавчий процес.

Право вето визнане і за конституціями ряду країн із змішаною рес­публіканською формою правління (Білорусь, Киргизстан, Польща, Порту­галія і Росія). Прийняті повторно на основі кваліфікованої більшості зако­ни президенти зобов’язані підписати і обнародувати. В цьому полягає відмінність від процедури вето за Конституцією США, згідно з якою прий­нятий повторно закон не потребує санкції президента. В усіх названих країнах рішення президентів про промульгацію контрасигнування не по­требують. У Фінляндії контрасигнування таких рішень є необхідним, що фактично означає участь уряду в реалізації главою держави права вето.

В Ісландії існує своєрідний замінник вето президента. Якщо він не промульгує закон, останній все ж стає законом і набуває чинності. Проте відповідний закон може бути винесений на референдум, і у ви відхилення за його результатами стає недійсним. В Латвії през наділений правом відкласти обнародування закону на два м Відповідний акт виноситься на референдум за вимогою десятої ча виборчого корпусу. Референдум не проводиться за умов, якщо парл повторно схвалить закон більшістю у 3/4 його складу.

Не менш важливим повноваженням глав держав у сфері реал законодавчої влади є право розпуску парламенту або його нижньої ти. У президентських республіках глави держав такого права не м що зумовлено вимогами жорсткого поділу влад. Не мають відпов повноважень і глави держав у таких парламентарних монархіях, яв вегія і Швеція.

У деяких парламентарних монархіях (Великобританія, Бе Данія, Люксембург) вирішення всіх питань щодо розпуску парламенті мально вважається конституційною прерогативою глави держави. Ос не відповідає дійсності: монарх майже завжди приймає відповідне р ня, виходячи з позиції глави уряду. В реальному державно-політи’ житті уряд і його глава намагаються не створювати ситуацій, за яки: ва держави мусив би вдаватися до розпуску парламенту, і будують свс сунки з представницьким органом в рамках усталених політичний дицій демократичного характеру.

Особливістю деяких новітніх конституцій є те, ЩО В НИХ ДОСИ' тально регламентується реалізація главою держави свого права на ро парламенту у зв’язку з відсутністю підтримки уряду з боку представ кого органу. В Греції президент після консультації з радою республік же розпустити парламент, якщо представницький орган прийняв люцію осуду щодо двох урядів протягом першого року після його обр Це його рішення не потребує контрасигнування. В Румунії президеї кож на власний розсуд і після консультацій з головами палат парлаї і лідерами фракцій може розпустити парламент, якщо останній про' шістдесяти днів після першого звернення двічі відмовить уряду у дов Росії президент може розпустити нижню палату парламенту, якщо воі вторно протягом трьох місяців виразить недовіру уряду. Подібні ПОЛІ ня можна знайти в конституціях Литви, Молдови, Португалії, Словач¹ Угорщини і Чехії.

У багатьох новітніх конституціях передбачене право глави ді ви розпустити парламент за умов, якщо вичерпана встановлена про ра формування уряду, і останній так і не був сформований. У Бол Греції, Польщі, Португалії, Росії, Туреччині та в деяких інших кр відповідні рішення глав держав не потребують контрасигнування.

Основні закони визначають також і інші передумови розпуску парла­ментів. Деякі з них зовні не пов’язані з процедурами формування урядів і вираження їм довіри чи недовіри. Так, у Греції президент, одержавши вис­новок ради республіки, може розпустити парламент, якщо останній є «...у розбіжності з громадською думкою, або його склад не забезпечує стабільності уряду» (ст. 41 Конституції). В Узбекистані, за умов виникнен­ня у парламенті «непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне функціонування», або «неодноразового прийняття ним рішень, які суперечать Конституції», президент розпускає представницький орган, узгодивши це питання з конституційним судом (ст. 95). Проте і в цих ви­падках реальною передумовою розпуску парламенту можуть бути конфлікти між законодавчою і виконавчою владою, нездатність відповідних органів дійти компромісу.

В окремих країнах можливості розпуску парламенту пов’язуються з процедурою прийняття державного бюджету. Так, у Хорватії і Польщі глави держав можуть розпустити нижні палати парламентів, якщо вони протягом одного і трьох місяців відповідно після подання законопроекту про бюджет не приймуть його. Але якщо у Польщі глава держави у цьо­му випадку діє на власний розсуд, то у Хорватії президент приймає рішення про розпуск палати на пропозицію уряду. До того ж це його рішення потребує підтримки з боку голови самої палати і контрасигну­вання з боку прем’єр-міністра. В Естонії президент має право призначити позачергові вибори, якщо державний бюджет не буде прийнятий парла­ментом протягом двох місяців з початку нового фінансового року.

Іноді розпуск парламенту зумовлює можливості усунення з поста са­мого президента. В Литві після проведення проголошених президентом до­строкових парламентських виборів новообраний представницький орган протягом тридцяти днів може своїм рішенням, прийнятим 3/5 його складу, проголосити дострокові вибори президента. В Латвії пропозиція президента про розпуск парламенту виноситься на референдум. Якщо за результатами референдуму вона буде відхилена, президент вважається усунутим з поста.

Інші конституційні застереження щодо можливостей розпуску представницького органу пов’язані з діяльністю як президента, так і пар­ламенту. В Австрії президент протягом одного року може лише раз з однієї і тієї самої причини розпустити нижню палату парламенту. В Італії, Казахстані, Молдові, Росії і Румунії президенти не можуть реалізу­вати відповідне право в останні шість, а у Болгарії — три місяці своїх повноважень. У Казахстані, Молдові і Румунії протягом одного року пар­ламент може бути розпущений лише один раз. У Франції нижня палата парламенту не може бути розпущена протягом року після проведення парламентських виборів. В Югославії представницький орган не моя ти розпущений у перші і останні шість місяців легіслатури. Подібі ложення включені до основних законів Греції, Португалії, Росії, Че деяких інших держав.

Нарешті, звичайним є те, що не припускається розпуск п ментів у період надзвичайного або воєнного стану. Іноді навіть пе^ чається продовження строку повноважень парламентів під час пре шення таких станів і до їх закінчення.

Усі вищевикладені застереження створюють певні юридичг рантії функціонування державного механізму на демократичних зас

Наділені глави держав і повноваженнями, пов’язаними зі сфері алізацїі виконавчої влади. Головні з них були розглянуті у попереді розділі. Разом з тим слід вказати на права глав держав як головною дувачів збройними силами. Відповідні положення можна знайти в ко туціях майже усіх держав. Виняток становлять тільки ФРН та Японі, зумовлено певними історичними чинниками.

У Франції президент є не тільки головнокомандувачем, а й го. в радах і вищих комітетах оборони. Однак усі його дії в цій ролі к асигнуються главою уряду, а в разі необхідності — відпові міністром. У Росії президент на свій розсуд затверджує військову до: ну. Конституції ряду держав передбачають існування спеціальних сультативних органів — національних (державних) рад оборони і ра, пеки, які діють під безпосереднім керівництвом глав держав. До сі цих рад входять політичні керівники вищого рівня, включаючи парламентів, міністрів тощо. В країнах зі змішаною республікансьі парламентарними формами правління звичайно має місце контрас: вання рішень глав держав з питань оборони і безпеки.

Главам держав також надане право призначати на найвищі п< на державній (цивільній і військовій) службі.

Традиційними можна вважати повноваження глав держав, пов’ зі сферою реалізації судової влади. Серед них у першу чергу слід на право помилування, пом’якшення і скасування кримінальних покарай: значених судом. Конституції містять різні визначення цього права, п мовлює різний зміст і обсяг відповідних дій глав держав. У Бельгії і сембурзі монархи позбавлені відповідних прав щодо міністрів, які вчи злочини. У Данії, Греції, Ісландії, Норвегії та Фінляндії глави держав і мають рішення про помилування або зміну покарань міністрам тільки; годженням з парламентами. В Узбекистані, Словаччині та Чехії презщ мають право проголошувати амністію.

До повноважень глав держав, співвіднесених зі сферою судової ди, також належить встановлене в конституціях багатьох держав право при­значати суддів або брати участь у процедурі таких призначень. Відповідні призначення в країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління здійснюються за пропозицією уряду або спеціального органу, який звичайно називається вищою радою магістратури (вищою су­довою радою). Зокрема, створення таких органів передбачено основними за­конами Болгарії, Греції, Іспанії, Молдови, Польщі і Румунії.

Вищі ради магістратури існують і в інших країнах. Тут вони безпо­середньо призначають суддів, займаються питаннями їхньої службової кар’єри, розглядають дисциплінарні справи тощо. Склад вищих рад фор­мується по-різному, хоча найпоширенішими є процедури виборів, які про­водяться палатами парламентів або самими суддями. До винятків слід на­самперед віднести Францію, де вищу раду магістратури очолює президент. Міністр юстиції визнаний його заступником. Сам президент є «гарантом незалежності судової влади», в чому йому покликана допомагати вища ра­да магістратури (ст. 64 Конституції). На практиці саме президент, наділе­ний до того ж правом призначати інших членів ради, виконує тут роль го­ловної фігури.

У США глава держави також відіграє певну роль щодо судової влади. Президент призначає суддів верховного та інших федеральних судів за «по­радою і згодою» сенату. Аналогічний порядок встановлений у Мексиці та в більшості інших президентських республік. Існує і порядок, за яким суддів вищого суду обирає парламент, а роль президента полягає лише у представ­ленні списку відповідних кандидатур (Венесуела, Колумбія, Коста-Ріка).

В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої діяльності держави. До таких повноважень слід насамперед віднести традиційне право глав держав акредитувати і приймати диплома­тичних представників. Конституції багатьох держав прямо наділяють гла­ву держави правом укладати (підписувати) міжнародні договори. Однак на практиці глава держави нерідко делегує це право главі уряду або компе­тентному міністру.

У Франції відповідні повноваження глави держави зафіксовані в ст. 52 Конституції так: «Президент Республіки веде переговори про укла­дання договорів і ратифікує їх. Його інформують про всі переговори відносно укладання будь-якої міжнародної угоди, що не підлягає ра­тифікації». Особливого значення надається саме праву глави держави на самостійне ведення переговорів, реалізація якого на практиці прислужи­лася президенту в проведенні зовнішньої політики держави і прийнятті ним багатьох рішень найважливішого характеру.

До повноважень глав держав у зовнішньополітичній сфері слід віднести і визнане в багатьох країнах право на ратифікацію міжнарс договорів або на участь у цьому процесі. Іноді щодо найважливіших ворів глава держави має право на ратифікацію тільки за попереднім д лом парламенту (Італія), за його делегуванням (Польща) або за його ленням (Норвегія). У Бельгії такого схвалення потребують торговельна ди. Водночас у Люксембурзі, Нідерландах і Португалії всі без виг міжнародні договори й угоди затверджуються і набувають сили після ламентського схвалення. В основних законах Австрії та ФРН місті більш загальне положення, за яким міжнародні договори, що регулі політичні стосунки або співвіднесені з предметом законодавства, ук. ються за ухвалою парламенту (в Австрії — нижньої палати). У Фінл глава держави ратифікує всі міжнародні договори, крім тих, що відн до відання законодавчої влади. Останні ратифікує парламент.

Значними повноваженнями у сфері зовнішньої діяльності наділ глава держави в Росії. Згідно зі ст. 86 Конституції, він здійснює керії тво зовнішньою політикою, веде переговори і підписує міжнародні до ри, підписує ратифікаційні грамоти, а також приймає вірчі та відкл грамоти дипломатичних представників, акредитованих при ньому. У с зафіксоване право президента призначати та відкликати після кон< тацій з відповідними комітетами і комісіями палат федерального парла ту дипломатичних представників в іноземних державах і міжнаро, організаціях.

У США президент є, по суті, головним суб’єктом зовнішньополіті діяльності держави, що зумовлено його роллю у здійсненні виконавчої ди. При цьому в конституції нічого не говориться про функцію представ тва держави в міжнародних стосунках, яку здійснює президент. В оі відповідної діяльності глави держави лежать конституційні звичаї, що ( лися на практиці. Разом з тим Конституція США прямо визнає право г держави вести переговори і укладати міжнародні договори і угоди. У її (розділ другий) встановлено, що президент «має право за порадою і зп сенату укладати міжнародні договори за умов їх схвалення 2/3 присутні нагорів». Саме відповідна санкція сенату забезпечує договорам силу. І сенат відносно рідко відмовляє главі держави у схваленні договорів, наї не конституційне положення об’єктивно обмежує можливості президенте зумовило появу нової форми договірної практики — так званих угод в навчої влади. Для укладання таких угод санкція сенату не потрібна.

За Конституцією США «порада і згода» сенату потрібна і здійснюваних президентом призначень дипломатичних і консульсі представників.

Серед інших повноважень глав держав слід назвати право ініці ти референдуми. Воно встановлено в конституціях, прийнятих у ції ряді країн з парламентарно-республіканською і змішаною республікан­ською формами правління. Умови реалізації цього права різняться.

У Франції президент на пропозицію уряду під час сесії парламенту або на спільну пропозицію обох палат може винести законопроект на ре­ферендум. У Румунії після консультацій з парламентом президент може призначити референдум з питань «національної значущості». У Польщі глава держави може зробити це за згодою верхньої палати парламенту. В Греції, Киргизстані, Молдові й Угорщині глави держав можуть са­мостійно призначати референдуми з важливих політичних питань або ініціювати їх призначення парламентами. У Туреччині президент може виносити на референдум поправки до конституції. В усіх цих випадках відповідні рішення глав держав не потребують контрасигнування.

У Болгарії, Італії, Словаччині та в ряді інших країн роль глав дер­жав обмежується формальним правом призначати референдуми у випад­ках, прямо передбачених основними законами.

Конституції надають главам держав право звертатися з послання­ми до парламенту або до народу. Наприклад, у Франції президент має право зноситись з обома палатами за допомогою послань. Ці послання за­читуються в палатах, але не обговорюються. У період між сесіями парла­мент спеціально збирається для заслуховування президентських послань. Президент також має право звертатися з посланням до нації з приводу встановлення надзвичайного стану. В Росії президент має право звертати­ся до парламенту із щорічними посланнями про становище в країні і про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Можливості звернення держави до народу (нації) або до парламен­ту передбачені основними законами цілого ряду інших держав. У цілому слід підкреслити, що відповідні форми спілкування глави держави з на­родом і представницьким органом засвідчують його значущість як політичного і державного інституту.

Найширше практика послань глави держави використовується в президентських республіках, зокрема у США. Юридичною основою від­повідної діяльності президента є положення ст. 2 (розділ третій) Консти­туції, де записано, що президент «періодично представляє конгресу відо­мості про стан союзу і пропонує на його розгляд такі заходи, які вважає необхідними і корисними». Формально послання конгресу мають суто ін­формаційний характер, але насправді вони є засобом впливу президента на законодавчий процес. Кожне президентське послання містить не тільки аналіз певної ситуації, а й конкретні пропозиції. І хоч послання юридич­но не зобов’язує парламентаріїв, фактично його зміст сприймається як за­конодавча програма виконавчої влади.

У державно-політичній практиці США відомо кілька різно президентських послань. Послання про стан союзу (федерації) над ються конгресу на початку кожної сесії. За своєю природою вони є неннями не тільки до депутатів обох палат, а й до всього насе; країни. Ці послання звичайно мають міжнародний резонанс. На по’ кожної сесії президент надсилає в конгрес і послання про бюджет. У кожного року він звертається до конгресу з посланням про економі стан. Існують і інші різновиди президентських послань. При цьому важливіші послання глава держави зачитує на спільних засіданнях і безпосередньо. Інші послання у письмовому вигляді передаються в грес, де їх оголошують посадові особи палат.

Важливе значення мають повноваження глав держав, що виник у зв’язку з оголошенням надзвичайного стану. Саме оголошення ті стану звичайно віднесено для прав глав держав. Так, за текстом ст. 16 ституції Франції, в умовах, коли національна незалежність, деря інститути, цілісність території держави або виконання її міжнародни бов’язань перебувають перед «серйозною і безпосередньою загрозою», а мальне функціонування органів державної влади порушено, презі- після офіційних консультацій з прем’єр-міністром, головами палат пі менту і конституційною радою вживає заходи, що «диктуються обстаї ми». Конституція не встановлює ніяких строків і лише визначає, що нові відповідних заходів повинно лежати намагання забезпечити у «ш ротший термін» виконання завдань органів державної влади.

У конституціях Білорусі, Болгарії, Польщі, Португалії і Руї оголошення главою держави надзвичайного стану потребує санкції ні менту. В Росії указ президента про введення надзвичайного стану ма ти затверджений верхньою палатою парламенту. У Греції відпої рішення потребує лише контрасигнування з боку прем’єр-міністра.

Відповідні конституційні положення несуть потенціал загрози ; кратичному розвитку політичних і державних інститутів, а також праї свободам особи. Разом з тим застосування цих положень в реальному жавно-політичному житті розвинутих країн украй обмежене. Наприкл. Франції президент використав своє повноваження, встановлене у ст. 16 ституції, лише один раз. Це мало місце в 1961 р. під час спроби війсьі го путчу. Подібні положення іноді розглядають як своєрідну пересто тим, хто здатний удатися до насильницьких методів у політичній боро¹