§ 3. Конституційна відповідальність урядів (органів виконавчої влади)

Важливе значення для характеристики'урядів і з’ясування ди взаємозв’язків органів законодавчої і виконавчої влади мають ня конституційної відповідальності. Сюди насамперед слід ві політичну відповідальність уряду перед парламентом і відповідали порядку так званого імпічменту або в рамках подібних до нього про

Власне політичну відповідальність уряду перед парламент рідко називають парламентською відповідальністю, пов’язуючи це значення з тим, що всі відповідні процедури відбуваються у предста кому органі.

На відміну від відповідальності у порядку імпічменту, коли її ви прямо встановлені в конституціях, власне політична відповіде; уряду значною мірою суб’єктивна. Необхідність застосування такої відповідальності уряду визначається не критеріями законності, а п< ми конкретної політики, відображеними у волевиявленні парламен Згідно з самою ідеєю власне політичної відповідальності уряду, ос здійснює свої функції до тих пір, поки його діяльність задовольняє мент. При цьому уряд діє за власним правом, і його члени не розгля ся як довірені особи парламенту, що виконують його волю. В дійсне )актер і значення такої відповідальності визначаються реальними політич- іими інтересами.

У конституційній теорії і практиці відомо два різновиди власне голітичної відповідальності уряду — колективна та індивідуальна. Пи- ■ання про їх взаємозв’язок звичайно не регламентується у праві і має бу- ■и віднесене до сфери реальної політики. В Іспанії, Казахстані, Росії, бРН, Чехії, Японії та в деяких інших країнах припускається тільки ко- іективна відповідальність урядів.

«Уряд несе солідарну відповідальність перед конгресом депутатів за вою політичну діяльність», — записано в ст.

З іншого боку, принцип колективної відповідальності уряду навіть у аведених випадках теоретично не суперечить індивідуальній відповідаль- ості його членів. У тій самій ст. 65 Основного закону ФРН зазначено, що в межах основних положень політики кожний міністр самостійно веде прави своєї галузі під свою відповідальність». Проте якщо припустити тут южливість сполучення колективної та індивідуальної відповідальності, за- ишається неясною відповідь на запитання, який між ними може бути в’язок, у яких випадках можливе притягнення міністрів до індивідуаль- ої відповідальності.

Особливостями відрізняється практика Великобританії, а також іших англомовних країн, які сприйняли засади британської консти- уційної системи. Формально тут припускається можливість як колектив- ої, так і індивідуальної відповідальності. При цьому якщо нижня пала- а висловлює недовіру будь-якому міністру, прем’єр-міністр повинен ирішити, подавати у відставку конкретному міністру чи уряду в цілому, ританський підхід до політичної відповідальності уряду грунтується на щї солідарності його членів. Вважається, що всі члени кабінету несуть ідповідальність за його політику навіть у тих випадках, коли хтось з них е згодний з конкретними урядовими рішеннями і діями. Окремі ж іністри відповідають за діяльність свого відомства.

Однак і тут важко з’ясувати, за яких умов недовіра окремому іністру призводить до відставки всього уряду. Практично це майже зав­ади вирішує прем’єр-міністр, хоча його рішення буде детерміноване олітичною ситуацією, що склалася у парламенті і поза його межами. Що ж до відставки окремих міністрів, то такі питання в умовах, коли та контролюється партією більшості, виникають і вирішуються гол чином у зв’язку з їхніми персональними діями, що спричинили по ний скандал.

Наведені умови колективної та індивідуальної відповідальності сені і до тих країн, де обидва різновиди власне політичної відповідай уряду прямо передбачені в конституціях. Однак основні закони не прямої відповіді на запитання, як взаємовіднесені індивідуальна і кол на відповідальність, якою мірою перша може бути наслідком другої.

Ця проблема не лише теоретична. Вона має вагоме деря політичне значення. Невизначеність характеру взаємозв’язків двох видів політичної відповідальності уряду призводить до того, що по: ж:ення щодо вирішення питання про відставку уряду узурпуються верхівкою і насамперед прем’єр-міністром. Це об’єктивно принижу самого представницького органу і ставить під сумнів його можлие контролі за урядовою діяльністю.

На принципово інших засадах побудована взаємодія уряду і і менту в Швейцарії. Основний закон цієї держави не визначає необхі політичної відповідальності уряду перед парламентом у її традиці вигляді. І парламент не має формального права примусити уряд до ві ки, хоч останній і підпорядкований представницькому органу. У с Конституції Швейцарії записано, що «союзна рада (уряд) звітує за с перед союзними зборами під час кожної чергової сесії, подає донові, внутрішнє та зовнішнє становище держави і звертає увагу парламеї заходи, які вважає корисними для підвищення загального добробуту повідь уряду розглядається в палатах, які на підставі цього прий рішення, обов’язкові для уряду.

Тим самим уряд, по суті, виступає в ролі прямого прові політичної лінії парламенту, органу, який здійснює парламентські і ня. Безумовно, що така форма взаємовідносин уряду і парламенту сить значення представницького органу і його роль у державнол ханізмі. Відсутність класичних процедур політичної відповідальною ду перед парламентом у даному випадку не перешкоджає їхній взає Проблеми такої взаємодії розв’язуються шляхом узгодження в і парламентської демократії позицій головних партійно-політичних <

Аналізуючи зміст власне політичної відповідальності уряду пам’ятати, що у переважній більшості країн з двопалатними парлаї ми і відповідними формами правління уряд несе відповідальність і перед нижньою палатою.

Однак відсутність конкретних правил, які б зумовлювали обов’яз­ковість відповідальності уряду, зовсім не означає, що його доля постійно під загрозою. В парламентській практиці прийнято, що уряд повинен піти у відставку тоді, коли несприятливе для нього голосування відбува­лося з важливих питань загальної політики. Які питання мають важли­вий, а які несуттєвий характер, практично завжди вирішує сам уряд. Природно, що наявність у нижній палаті більшості від правлячої партії надійно забезпечує йому постійну підтримку.

У тих самих країнах припускається можливість постановки в кате­горичній формі питання голосування за резолюцію осуду уряду. Такий спосіб нерідко використовується у зв’язку із загальною оцінкою в парла­менті урядової політики. Пропозицію про прийняття резолюції осуду вно­сить опозиція, після чого відбуваються дебати і голосування. Якщо пала­та приймає резолюцію осуду, уряд повинен піти у відставку або запропо­нувати главі держави розпустити парламент. Водночас з тактичних міркувань сам уряд може поставити в палаті питання про довіру до ньо­го. Це питання, як правило, розглядається за тією самою процедурою, що і вищезгадувана резолюція осуду.

Реальне значення відповідних процедур і наслідків їх застосування є відносним через те, що уряд звичайно спирається на партійну більшість у парламенті. Про це свідчить політична історія Великобританії: у XX ст. мали місце лише два випадки, коли уряд був змушений піти у відставку через вираження йому недовіри.

Розглянуті процедури притягнення уряду до політичної відповідаль­ності все ж таки можуть нести в собі загрозу певних «сюрпризів» для прав­лячої партії. Теоретики конституціоналізму вже досить давно шукають за­соби, які б забезпечили стабільність урядів за відсутності її головної переду­мови — твердої парламентської більшості. У змісті перших новітніх консти­туцій можна виявити намагання встановити правила, згідно з якими дале­ко не кожне несприятливе для уряду голосування в палаті зобов’язуватиме його йти у відставку. Відповідні конституційні новації з часом стали харак­теризувати як «раціоналізацію парламентського правління».

У більшості відповідних країн встановлені і використовуються і формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відпов ності. Ці процедури мають назву вотуму недовіри. За їхнім змістом і ня про недовіру уряду не може ставитися і розглядатися спон^г Вирішення цього питання пов’язується з необхідністю розгляду ЙОГО 1 ментом за ініціативою опозиції з використанням визначеної в основно коні спеціальної процедури. У країнах, де прийнято таку форму і ментського контролю за урядовою діяльністю, як інтерпеляція, резулі її внесення може бути прийняття парламентом резолюції з оцінкою ності уряду. Конкретно ж формалізовані процедури притягнення ур; політичної відповідальності у кожній країні мають свої особливості.

Так, в Італії кожна палата парламенту може прийняти вмотиі резолюцію про довіру або недовіру уряду на підставі поіменного голої ня. Резолюція має бути підписана не менш, ніж 1/10 складу палати не може бути поставлена на розгляд до закінчення триденного строку менту її внесення. Це дає змогу уряду мобілізувати своїх прихильні парламенті. При цьому в основному законі прямо вказується на рі; між вотумом недовіри уряду, що обов’язково тягне за собою його ВІДС' та іншими голосуваннями в палатах проти будь-якої урядової пропозі

У Франції недовіра уряду може бути виражена шляхом прий нижньою палатою резолюції осуду.

В усіх країнах з відповідними формами правління рішення п довіру уряду має бути прийняте абсолютною більшістю депутатії довіра главі уряду означає недовіру усім його членам і тягне їх ві, ку. У більшості країн в основних законах передбачено можливість р< ду питання про довіру за ініціативою самого уряду. Процедура йог гляду аналогічна або близька до процедури вотуму недовіри.

Конституції ряду держав обмежують можливості повторного ві ня питання про недовіру уряду протягом певного часу. В Португалі мунії і Франції питання про недовіру не може бути поставлене повтс період однієї парламентської сесії, у Болгарії і Греції відповідний дорівнює шести, а в Естонії, Хорватії і Польщі трьом місяцям. Разом у Польщі повторна пропозиція про недовіру уряду може бути внесена роково за умови її підтримання 1/4 депутатів від складу нижньої па;

Резолюція осуду уряду в Швеції може бути прийнята за результа­тами обговорення урядової діяльності або розгляду інтерпеляції. Існуюча / Швеції практика полягає в тому, що уряд ніколи не ставить питання про довіру у зв’язку з внесенням ним законодавчих або інших пропозицій і не йде у відставку, коли парламент відхиляє ці пропозиції. До того ж в /сіх Скандинавських країнах, на відміну від багатьох інших країн, відмо­ва парламенту схвалити урядові законопроекти не пов’язується з довірою /ряду. Це не тільки сприяє стабільності урядів, а й дає змогу депутатам вільно керуватися власними переконаннями у процесі законотворчості.

Значні особливості притаманні процедурі притягнення уряду до політичної відповідальності у ФРН. Бундестаг шляхом вотуму недовіри може усунути з посади канцлера і тим самим примусити піти у відставку /весь уряд. Однак для цього одного голосування про недовіру замало. Бун­дестаг водночас повинен протягом двох діб більшістю голосів свого складу вбрати наступника канцлера і лише після цього звернутись до президента з проханням здійснити відповідні кадрові зміни. Президент повинен задо­вольнити прохання і призначити на посаду канцлера обрану особу.

Розглянута процедура вирішення питання про недовіру уряду нази­вається в німецькій конституційній теорії конструктивним вотумом. її юне державознавці вбачають передусім у тому, що нарівні з можливостя­ми політичної відповідальності уряду ця процедура сприяє становленню відповідальної опозиції. Практика свідчить, що усунути з посади канцле­ра за допомогою конструктивного вотуму можна лише за наявності пари­тету головних партійно-політичних сил у бундестазі. За роки існування ФРН така процедура була використана лише один раз.

Подібний порядок притягнення уряду до політичної відповідаль­ності вставювлений в Угорщині. Пропозиція щодо вотуму недовіри главі /ряду може бути запропонована від імені п’ятої частини депутатського корпусу разом з альтернативною кандидатурою на посаду прем’єр- міністра. Обговорення цієї пропозиції у парламенті має бути проведене не раніше трьох і не пізніше восьми діб після її висунення. Вираження не­довіри водночас означає обрання нового глави уряду. Близькі за змістом положення містять конституції Іспанії, Польщі і Словенії.

Аналізуючи проблеми власне політичної відповідальності уряду, слід зазначити, що своєрідною противагою праву постановки питання про не­довіру уряду вважається право розпуску парламенту. У співвідношенні цих прав зовні встановлюється ніби рівновага між представницьким органом і /рядом. Але дійсність свідчить, що подібний висновок був би спрощенням.

Згідно з положеннями конституцій, прийнятих у країнах з парла­ментарними і змішаною республіканською формами правління, право розпуску парламенту (звичайно його нижньої палати) належить гла жави. Однак майже завжди здійснення цього права главою держ; мовлене діяльністю уряду та її оцінкою в парламенті.

Звичайно глава держави не має реальних можливостей висту ролі арбітра між парламентом та урядом і майже автоматично роз парламент за поданням прем’єр-міністра. Однак виникають ситуаі ли розклад партійно-політичних сил у парламенті уможливлює ісщ лише коаліційного уряду, а парламентські фракції не можуть дій' ди. Тоді глава держави може відіграти вирішальну роль не тільки муванні такого уряду, а й у вирішенні питання про розпуск парла

За звичайних обставин можливість розпуску парламенту залеж: редусім від позиції уряду. І справа тут не в тому, що уряд у своїй дія: може задовольняти парламент і не доводити свої відносини з ним до Як вже зазначалось, у відповідних країнах уряд звичайно контролю* ставницький орган за допомогою більшості депутатів, які його підтри: За таких умов вотум недовіри уряду і подальший розпуск парламенту дають як малореальна гіпотеза. На практиці загроза розпуску парл тут нерідко використовується для того, щоб підняти рівень партійн ципліни серед парламентаріїв більшості, згуртувати ряди правлячої або коаліції. Така загроза впливає і на опозицію, особливо коли вона редбачає більш-менш надійних перспектив на дострокових виборах.

У деяких країнах право розпуску парламенту багато в чому вт зв’язок з інститутом власне політичної відповідальності уряду. Сказ; редусім стосується Великобританії, де уряд фактично в будь-який і може звернутися до глави держави з проханням розпустити нижню і призначити вибори нового її складу, а глава держави має задовольн прохання. Достроковий розпуск палати тут звичайно пов’язанні: відповідальністю уряду, а з його намірами використати сприятливу ш ну ситуацію для проведення виборів з метою забезпечення собі знову ментської більшості. Знаменно, що у Великобританії протягом XX ( ден склад палати громад не проіснував повний строк своїх повноваж

Таким чином, залишаючись в цілому конституційним засобе гулювання відносин між представницьким органом і урядом, р парламенту набув якостей більш загального інституту. Його значен ширюється на всю сферу міжпартійних і внутрішньопартійних ментських відносин. Сам факт розпуску представницького органу п дить до такої суспільно-політичної події, якою є парламентські виї

Іншою формою конституційної відповідальності органів викс влади є відповідальність з використанням імпічменту або подібних процедур. Характерною рисою такої відповідальності є те, на завжди індивідуалізована: до відповідальності в цьому випадку притя­гаються лише окремі особи, а не уряд у цілому. До того ж відповідальності у порядку імпічменту іноді підлягають не тільки носії виконавчої влади, а й судді.

Особливістю такої відповідальності є і те, що вона має місце за різних форм державного правління. У країнах з парламентарними форма­ми правління, зокрема у Великобританії, відповідальність з використан­ням процедури імпічменту історично передувала власне політичній відповідальності уряду перед парламентом, але в наш час перша значною мірою втратила своє значення і поступилася місцем другій.

У країнах із змішаною республіканською формою правління проце­дура імпічменту зберігає значення насамперед щодо глав держав. У прези­дентських республіках, де не існує політичної відповідальності кабінету пе­ред парламентом, імпічмент є важливим засобом взаємодії законодавчої і виконавчої влади, одним з найсуттєвіших компонентів у системі стриму­вань і противаг.

Відповідальність з використанням процедури імпічменту нерідко не зовсім точно визначають як судову відповідальність. Не викликає сумнівів, що тут має місце взаємодія представницького органу і суду. Нерідко використання процедури імпічменту передбачається у зв’язку зі вчиненням певних кримінальних злочинів, хоча підставами для цього звичайно є досить невизначені дії, сформульовані як «порушення консти­туції» тощо. Процесуально імпічмент певного мірою подібний до судової процедури. Однак головним змістом відповідальності у порядку імпічмен­ту є політична оцінка дій відповідних осіб.

Що ж до самої процедури імпічменту, то її порядок визначений по- різному. У Великобританії палата громад формулює звинувачення і пору­шує справу, а палата лордів розглядає її і виносить остаточне рішення. В останній раз процедуру імпічменту щодо членів уряду в цій країні було використано на початку XIX ст.

У цілому подібний порядок імпічменту встановлений Конституцією США та в більшості інших президентських республік. Як і у Великобри­танії, нижня палата конгресу США виступає в ролі слідчого та обвинувача. Цля цього вона створює комітет з розслідування, і на основі його доповіді приймає рішення про обвинувачення. Порушену в такий спосіб справу на за­критому засіданні розглядає верхня палата, рішення приймається 2/3 її складу. Наслідком може бути усунення з посади і позбавлення права займа­ти «почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів» будь-якої федеральної посадової особи, якщо її, згідно зі ст. 2 [розділ четвертий) Конституції, буде викрито у «зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і кримінальних вчинках».

Однак на цьому юридичні наслідки скоєного не закінчуються, дальшому проводять розслідування загального характеру, справу п ють до звичайного суду і винний несе покарання. За всю історію СШ місце тільки один випадок (у XIX ст.) застосування процедури імпіч щодо президента, але останній був підтриманий сенатом. Найчасті відповідальності з використанням такої процедури притягували судц деральних судів.

Процедури імпічменту встановлені конституціями і в д країнах із змішаною республіканською формою правління. У Росії в Конституції визначено, що президент може бути усунутий з поста ^г. на підставі висунутого нижньою палатою парламенту обвинуваче державній зраді або у вчиненні іншого тяжкого злочину. При цьому нувачення має бути підтверджене висновком верховного суду щ явність у діях президента ознак злочину і висновком конституційне ду про додержання встановленого порядку обвинувачення.

Рішення нижньої палати про висунення обвинувачення і ве] палати про усунення президента Росії повинні бути прийняті 2/3 г їх загальної кількості. Відповідна пропозиція розглядається в ниже латі з ініціативи 1/3 її складу і при наявності висновку спеці; комісії, утвореної цією палатою. Саме рішення верхньої палати пр нення президента з поста має бути прийняте не пізніше, ніж у три: ний строк після висунення нижньою палатою обвинувачення. Якщ тягом цього строку рішення верхньої палати не буде прийняте, обві чення проти президента вважається відхиленим.

В Ірландії, згідно зі ст. 12 Конституції, «президент може бути ний до суду парламентом за встановлену негідну поведінку». Обвину: ня формулює будь-яка з палат парламенту. Пропозиція про таке обві чення повинна бути прийнята не менш, ніж 2/3 складу відповідної п; Якщо одна з палат висуває обвинувачення проти президента, інша і веде розслідування або дає розпорядження про таке розслідування, зультатами цього розслідування вона може прийняти більшістю у 2 лосів її складу резолюцію про усунення президента з поста.

Класична процедура імпічменту здійснюється у двопалатних ментах. Вона пов’язана з конституційною відповідальністю президенті у США її застосовують і до інших суб’єктів виконавчої влади. Теорети виключена відповідальність членів уряду у порядку імпічменту в тих к з парламентарними формами правління, де вона визнана. В усіх країї стосування процедури імпічменту є оцінкою діяльності суб’єктів вико політичної влади з позицій визначення її конституційності і законнос

Значно відмінні від процедури власне імпічменту парламе процедури усунення президента прийняті в деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. Головну роль у здійсненні цих про­цедур відіграють парламенти. Президент може бути зміщений за рішен­ням парламенту, прийнятим 2/3 його членів. Підставами для такого рішення можуть бути порушення конституції та вчинення злочину. Вис­новок про порушення президентом основного закону робить консти­туційний суд, а про вчинення злочину — спеціальна комісія парламенту. Подібні процедури встановлені в конституціях Киргизстану, Латвії, Лит­ви, Туреччини та деяких інших держав.

В Молдові і Румунії пропозиція про усунення президента з поста може бути прийнята парламентом відповідно двома третинами і абсолют- їою більшістю його членів. Цьому передує висновок конституційного су- ^у. Протягом місяця пропозиція парламенту має бути винесена на рефе- зендум, за результатами якого і вирішується політична доля президента. Розглянуті процедури іноді називають імпічментом, що не відповідає ус­таленій конституційній теорії.

Свої особливості має процедура зміщення президентів парламента­ми спільно з органами конституційної юстиції, яку також неточно вйзна- іають як імпічмент. Ця процедура встановлена в конституціях у ряді граїн з парламентарно-республіканською і зміщаною республіканською [юрмами правління. Тут парламенти беруть активну участь у вирішенні іитання про усунення президентів з поста, хоч не менш важливу ролв у йдповідному процесі відіграють і конституційні суди.,

У Чехії за обвинуваченням у державній зраді, висунутим верхньою іалатою парламенту, президент може бути зміщений конституційним судом і поста і позбавлений права займати його у майбутньому. В Австрії обвину- іачення проти президента у порушенні конституції висувають на спеціаль- юму засіданні обох палат парламенту. Конституційний суд може не тільки містити президента, а й за певних умов тимчасово позбавити його політич- іих прав. У ФРН кожна з палат парламенту може сформулювати проти пре­зидента обвинувачення у навмисному порушенні конституції або закону і іередати справу до конституційного суду. Відповідне рішення має бути ірийняте кваліфікованою більшістю у 2/3 складу палати. В усіх країнах ор- ■ани конституційної юстиції можуть постановити, що президенти повинні іризупинити здійснення своїх повноважень до розгляду їхніх справ.

Подібні процедури передбачені основними законами Болгарії, Італії, Македонії, Словенії, Словаччини, Хорватії та деяких інших держав. Що- (о цих процедур правильно буде говорити не про парламентську іідповідальність президентів, а про їх спеціальну судову відповідальність, ніційовану представницькими органами. Характерно, що застосування відповідних процедур не виключає можливості притягнення у ПОД! му за ті самі дії до відповідальності у загальному суді. У такий спої же сполучатися конституційна і кримінальна відповідальність.

Від процедури імпічменту та інших розглянутих процедур реа конституційної відповідальності суб’єктів виконавчої політичної вла; відрізняти спеціальний порядок притягнення їх до кримін відповідальності. За цих умов засудження суб’єктів виконавчої владі усунення їх з посади, а не навпаки. Послідовність сполучення і туційної і кримінальної відповідальності тут зворотна: друга передує і і зумовлює її.

У Бельгії і Нідерландах нижні палати парламентів форму обвинувачення проти членів урядів у вчиненні злочинів. У Швеп обвинувачення висуває одна з постійних комісій парламенту, що маї конституційної. В Литві для притягнення членів уряду до кримії відповідальності потрібна згода парламенту, а у період між його сесі президента. В Естонії президент і члени уряду можуть бути притяг кримінальної відповідальності за поданням канцлера юстиції (гене] го прокурора) і за рішенням, прийнятим абсолютною більшістю члеї ламенту. В Швейцарії для цього потрібне рішення, прийняте на спі засіданні палат парламенту. В Румунії рішення про обвинувачення ве переслідування членів уряду може приймати президент або кожі лат парламенту. У Португалії і Молдові рішення про обвинувач вчиненні злочину самого президента має прийняти парламент 2/ складу. В усіх названих країнах відповідні кримінальні справи ро ють загальні суди (як правило, суди вищих інстанцій).

Справи за подібними обвинуваченнями у ряді країн розгл спеціальні суди (Греція, Данія, Норвегія, Фінляндія тощо). При парламенти не тільки формулюють обвинувачення, а й відіграють активну роль у формуванні цих судів.

У Франції рішення про притягнення до кримінальної відпс ності президента і членів уряду мають прийняти обидві палати па] ту абсолютною більшістю голосів. Саму справу розглядає так зваї ка палата правосуддя, членів якої у рівній кількості обирають парламенту з власного складу. Підставою для притягнення презщ відповідальності є вчинення дій, які кваліфікуються як державні Члени уряду можуть бути притягнені до відповідальності, я інкриміновано участь у заколоті проти безпеки держави.

У Польщі президент може бути звинувачений у вчиненні зле рішенням національних зборів (спільного засідання палат парлі прийнятим 2/3 їхнього складу. Далі справою повинен займатися ний трибунал, членів якого обирає нижня палата на строк її власних пов­новажень. На відміну від Франції, самі депутати не можуть бути членами цього трибуналу.

Практично в усіх розвинутих країнах після висунення проти пре­зидента або членів уряду обвинувачення у вчиненні злочину відповідні особи призупиняють здійснення своїх повноважень. Це має забезпечити невтручання їх у кримінальний процес і об’єктивний розгляд справи.

Загальна картина така: процедури притягнення до конституційної і кримінальної відповідальності суб’єктів виконавчої політичної влади ре­алізуються завжди за участю парламентів. Нерідко ця участь має важли­ве і навіть вирішальне значення. Наявність у конституціях і законо­давстві відповідних процедур слід пояснити намаганням правлячих кіл збалансувати головні компоненти державного механізму, якими є органи законодавчої і виконавчої влади.